Рафаель Лемкін та популярний дискурс про геноцид

Антон Вайс-Вендт

Передмова редакції

Термін «геноцид» був винайдений під час Другої світової війни для характеристики політики нацистської Німеччини в окупованій Європі. Його впровадили в міжнародне право, щоб запобігти повторенню подібних злочинів. Але досить швидко він став інструментом політики пам'яті та «змагання жертв», тому часто використовувався «не за призначенням». Натомість його ефективність як інструменту міжнародного права досить сумнівна.

Такому використанню терміна «геноцид» сприяв сам його характер, із акцентом на правах груп, а не індивідів, хоча цінність людського життя не має залежати від належності до тих чи інших груп. Але як добре показує у своїй статті Антон Вайс-Вендт, людиною, що найбільше доклалася до цього, був сам автор терміну — Рафаель Лемкін. У своїй боротьбі за ратифікацію конвенції ООН він підлаштовувався під обставини й трактував термін відповідно до потреб моменту.

Не менш суперечливою була доля терміна «геноцид» в історіографії. Чимало науковців висловлювали сумніви в доречності використання в наукових дослідженнях норми міжнародного права, що стала результатом політичного компромісу між державами. Зрештою, для багатьох випадків є менш політизовані терміни, такі як «етнічна чистка». Але, попри це, дискурс геноциду іноді стає чинником тиску на науковців.

Ця проблема актуальна й в Україні, зокрема, у контексті досліджень Голодомору. Як слушно зазначав Георгій Касьянов, «некритичне уживання в наукових студіях терміна “геноцид”, визначене політичним інтересом, блокує якісний розвиток наукових досліджень голоду 1932–1933 років в Україні»^[1]. Сподіваємося, критичний погляд на історію ратифікації Конвенції про геноцид допоможе вирішити цю проблему.

У кожного своя думка про те, що таке геноцид. Останнім часом слово «геноцид» використовувалося в контекстах млявої реакції британського уряду на пожежу у вежі Ґренфел, європейського реагування на кризу біженців, активної вирубки лісів в амазонських джунглях, української ситуації на Донбасі та багатьох інших. Навіть ті, хто чули ім’я Рафаеля Лемкіна в контексті Конвенції про геноцид, не обов’язково знають, що він створив популярний дискурс вжитку цього терміну.

Світ, що висить на волосині, відчайдушно потребує героїв. Лемкін уособлює доволі правильний архетип — громадянина та втікача від нацистів, який попри все проявив себе через текст важливої міжнародної угоди. Подальші події також вписуються в стандартний наратив: не визнаний сучасниками, Лемкін увійшов в історію як ідеаліст-гуманіст. Історію, як він нам її подає, переповіли в незліченній кількості академічних та популярних публікацій. Забарвлення його героїчного образу залежало від бачення мовця. Ми маємо Лемкіна — засновника досліджень геноциду (за Адамом Джонсом), Лемкіна — центральну постать у розвитку міжнародного гуманітарного права (Вільям Корі, Стівен Джейкобс, Філіп Сендс), Лемкіна — шляхетного поляка (Ришард Шавловський, Марек Корнат), Лемкіна — блудного сина єврейського народу, Лемкіна як борця за права пригноблених меншин (Роман Сербин, Колін Тац). Яким би не було бачення авторів, усі вони сходяться в одному — не було б Лемкіна, не існувало б і Конвенції про геноцид. Цей погляд також розділяє і автор цієї статті. Але я проти перетворення Лемкіна, свідомо чи ні, у святого.

Рафаель Лемкін 

Нестачу критичного погляду на його особу не важко зрозуміти: спадщина Лемкіна як автора Конвенції про геноцид надає йому особливого статусу. Його історію життя, розказану самим головним героєм, можна розповідати на уроках. Але те, що спрацьовує для освітян, становить виклик для науковців. Звісно, піддавати сумніву Лемкіна, його погляди та дії не має бути самоціллю. Особливо, якщо ми визнаємо той факт, що іконоборство може бути лише дзеркальним відбиттям канонізації. Наміром радше є відхід від агіографії. Ба більше, під предметним склом не сам Лемкін, а його роль у формуванні Конвенції про геноцид. Загальновідомо, що вона має недоліки як інструмент міжнародного кримінального права. Тож варто запитати, що саме пішло не так і чому. В цьому випадку питання треба поставити так: чи можуть успіх або поразка конвенції залежати від того, як до її створення підходив Лемкін? За останні двадцять років ми дізналися багато про «успіхи», а тепер — час поговорити й про невдачі.

"Іконоборство може бути лише дзеркальним відбиттям канонізації."

У цій статті я хочу приділити особливу увагу одному з аспектів Конвенції про геноцид, а саме механізмам, через які наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років термін «геноцид» увійшов до публічного вжитку. Загальну відповідь на питання я вже дав: Рафаель Лемкін має отримати визнання не лише за ухвалення угоди, а й за винесення цієї тематики на публічне обговорення, хоч і свідомо спрощене в процесі. Цією надмірною примітивізацією, як я вже писав, ми завдячуємо Холодній війні (Weiss-Wendt 2005). Міжнародне право мало заміщувати чорно-білий поділ світу на два ідеологічних табори. А Лемкіна як людину і науковця мала стримувати особиста й професійна етика. Але в обох випадках ці твердження не витримують перевірки реальністю. Результат — остаточне розчарування, якщо не розпач Лемкіна й вихолощена міжнародна угода. Неозброєним оком цього, звісно, не побачиш.

Ця стаття заснована на моїх нещодавніх дослідженнях Конвенції про геноцид. Через обмеження в обсязі я продемонструю як Лемкін використовує риторичні прийоми як засіб аргументації в таких чотирьох випадках: наполягання виключити політичні групи з тексту Конвенції про геноцид, пошук обов’язкових двадцяти ратифікацій, щоб конвенція стала чинною, обговорення «радянського геноциду» та відхрещення від заяв, що ставлення до афроамериканців мало ознаки геноциду.

Усунення політичних груп із проєкту Конвенції про геноцид

Варто сказати, що ідея міжнародної Конвенції про геноцид, яку підтримала б щойно створена ООН, з’явилася у Лемкіна 1946 року. Це сталося, після того як йому не вдалося переконати американських і британських прокурорів у Нюренберзі звинуватити ключових нацистських воєнних злочинців і в геноциді. Створення конвенції спіткали проблеми, хоч Лемкін і намагався переконати всіх у протилежному (Lemkin 2013). Марк Льюїс, напевне, першим із дослідників зауважив, що прояви варварства й вандалізму, які Лемкін описав 1933 року, відповідали Конвенції про запобігання й покарання тероризму, що якраз створювалася (Lewis 2014: 132, 188—189, 295). Кодифікацію міжнародного кримінального права багато дослідників розвивали паралельно в кількох напрямках (Irvin-Erickson 2016).

Навіть книга «Правління країн Осі в окупованій Європі: закони окупації, аналіз правління, пропозиції до змін» не виглядає особливо оригінальною в порівняльному аспекті. Безумовно, вона була одним із перших, але не єдиним аналізом злочинного нацистського режиму^[2]. Зрештою, розділ про геноцид, завдяки якому «Правління країн Осі в окупованій Європі» відома зараз, — це лише 16 сторінок із 671. У ретроспективі особистою трагедією Лемкіна стало те, що він зосередив усе своє життя після цієї публікації тільки навколо концепту геноциду. На шляху до мети — створення Конвенції про геноцид — він активно йшов на компроміси й рішуче переставав спілкуватися навіть із найближчими соратниками, чиї думки хоч трохи розходилися з його^[3]. Особа, науковець, лобіст та/або дипломат-аматор — у якій би іпостасі не поставав Лемкін, все було підпорядковане одній меті.

"Лемкін зійшов на слизький шлях улітку 1947 року. Відтоді він знову й знову показував готовність скидати баласт (хоч і не весь) заради головної мети."

За останні чотирнадцять років життя Лемкіна (1946–1959) пройшли різні стадії боротьби за Конвенцію про геноцид: розгляд попередньої версії тексту угоди в ООН (1946–1948); забезпечення попередніх двадцяти ратифікацій для її функціонування (1949–1951); вплив на США для погодження конвенції (1951–1959, хоч, насправді з 1949). Я вважаю, що Лемкін зійшов на слизький шлях улітку 1947 року. Відтоді він знову й знову показував готовність скидати баласт (хоч і не весь) заради головної мети. Все почалося з частини в проєкті Конвенції про геноцид, що поширювала захист і на політичні групи.

За свідченнями, спочатку пропозиція виключити політичні групи з Конвенції надійшла від Світового єврейського конгресу — парасолькової організації, що об’єднує єврейські представництва з 57 країн. Згідно з Лемкіним, її висунули, щоб прибрати джерело напруженого конфлікту, викликаного розбіжностями в трактуванні політичної групи, й щоб забезпечити ухвалення угоди. Насправді ж ця ініціатива належала самому Лемкіну. Його думка була записана в попередньому проєкті Конвенції про геноцид Секретаріату ООН від 26 червня 1947 року: «Один із експертів-консультантів, професор Рафаель Лемкін, висловив занепокоєння в доречності включення політичних груп. Він зауважив, що, з одного боку, політичні групи не мають постійності та специфічних рис інших груп, про які йдеться, а з іншого — враховуючи, що Конвенція — це спільний інтерес, не треба ставити її під ризик ідеями, які глибоко розділяють світ»^[4].

Обкладинка книги «Правління країн Осі в окупованій Європі» Рафаеля Лемкіна

8 липня 1947 року Лемкін продовжив викладати свої аргументи в листі до Гартлі Шоукроса, члена британської делегації в ООН, де писав, що «політичні групи органічно сюди не належать». Рішення Світового єврейського конгресу пролобіювати виключення політичних груп ухвалили за запитом Лемкіна за два тижні до того. На думку Джона Купера, викресленням із тексту політичних груп автор конвенції хотів задобрити СРСР та його прихильників (Cooper 2008: 94–97, 154). Зрештою, він це зробив опосередковано. У травні 1948 року Арон Трайнін, провідний радянський експерт із питань геноциду, послався на Лемкіна, коли сказав, що політичні групи були непостійними, а отже — переслідування за політичні погляди не має ознак геноциду (Трайнин 1948: 4). Навіть найближчі колеги Лемкіна здивувалися, що він був готовий «викинути все за борт, щоб врятувати корабель» (Korey 2001: 39). Жорсткий опір включенню політичних груп з боку Великої Британії, країн Латинської Америки та Радянського Союзу — і це також зауважив голова Американського комітету міжнародної конвенції про геноцид Джеймс Н. Розенберг — міг убити весь проєкт у тому вигляді, в якому його мали розглядати Економічна й соціальна рада ООН (ЕКОСОР) та Генеральна асамблея. Такими серйозними були заперечення деяких делегацій, що, здавалась, малоймовірним отримати дві третіх голосів у асамблеї. Зрештою, американський комітет змінив свою думку й погодився переконати Державний департамент США зробити те саме^[5].

Протягом усього 1948 року Лемкін та Комітет США з питань конвенції ООН про геноцид тиснули на Державний департамент, щоб прибрати згадку політичних груп із Конвенції. Лемкін вважав, що, оминаючи таку «суперечливу проблему», уряди країн-учасників показали б «справжню державну мудрість»^[6]. Врешті-решт, Лемкін (разом із делегаціями країн Східного блоку та Латинської Америки) зумів прибрати політичні групи з тексту Конвенції про геноцид. Через відсутність гарантій захисту для цієї категорії в США з’явились серйозні сумніви в ратифікації угоди.

Ратифікація Конвенції будь-якою ціною

Як тільки Лемкін відмовився від одного з ключових елементів конвенції, стало легше неправильно тлумачити інші, коли це було потрібно. Згідно зі статтею ХІІІ Конвенції про геноцид, вона мала набути чинності після двадцяти ратифікацій або актів приєднання до угоди. Лемкін вирішив досягти цього всіма можливими способами. Його методи були простими, як і ефективними: казати дипломатам, державним чиновникам, громадським діячам та будь-кому те, що вони хотіли почути. По суті, це означало, що визнання якогось випадку геноцидом залежало від слухача. Ось так Лемкін окреслив світову історію, а особливо ХХ сторіччя, історією геноциду.

Мабуть, варто зазначити, що з погляду Лемкіна на концептуальному рівні це не було великим гріхом, бо його книга 1944 року дуже загально окреслювала геноцид. Наприклад, він називав геноцидом мовну політику нацистів в окупованому Люксембурзі, Ельзасі та Лотарингії та пропаганду сексуальної розбещеності в окупованій Польщі (Lemkin 1944: 82–84, 90). Представникам ООН та урядів, залученим до переговорів проєкту конвенції (доволі широко описаному в «Правлінні країн Осі в окупованій Європі»), було із самого початку очевидно, що все доведеться скоротити, щоб текст міг зійти за міжнародну угоду. Інакше кажучи, текст конвенції не тотожний дев’ятому розділу книжки Лемкіна. Він це знав, але продовжував тлумачити угоду так, ніби це був розділ його книги. З погляду моралі, це можна назвати самообманом.

"Лемкін окреслив світову історію, а особливо ХХ сторіччя, історією геноциду."

Лемкін якось сказав: «Я вивчаю людей і використовую методи, що найбільше їм підходять. Я можу підлещуватися до них чи сперечатися з ними. Якщо їм подобається музика, я говоритиму про музику, але, зрештою, ми завжди дійдемо до геноциду. Якщо це допоможе, я навіть готовий набридати їм, аби вони сказали “так”, щоб я відчепився від них»^[7]. Всі знали, як діяв Лемкін. Як зауважив один журналіст, «більшість дій професора Лемкіна були кулуарними та не для запису»^[8]. В грудні 1948 року Лемкін намагався дізнатися додаткову інформацію у міністра зовнішніх справ Пакистану про те, чому його держава звинуватила Індію в геноциді (Weiss-Wendt 2018: 45–46, 169). Чотирнадцять місяців по тому Лемкін намагався переконати постійного представника Індії в ООН, що його країна має ратифікувати угоду, адже «очевидно, без керівництва Індії конвенція не буде успішною»^[9]. Фінляндія добре знала, що таке геноцид, зауважував Лемкін, на прикладі потоку біженців із захопленої Радянським Союзом у 1940 році Карелії^[10]. Лемкін наполягав: Японія мала ратифікувати конвенцію, бо японські військовополонені в Китаї та СРСР страждали^[11]. У листі до новообраного мера Дубліна Лемкін пригадав ірландський картопляний голод 1845–1852 років^[12]. Після телефонної розмови з Лемкіним у січні 1952 року Джеймс Маналян посилався на «останні події в Радянській Вірменії, що мали характер геноциду» в листі до виконавчого комітету організації, яку він представляв, — Асоціації Хайренік^[13]. Але намагаючись переконати турецьких дипломатів, що їхня країна має ратифікувати угоду, автор конвенції обережно оминув згадку про вірмен (Cooper 2008: 184; Lemkin 2013: 200–201).

Група японських військовополонених

Лемкін, напевне, був задоволений, що Югославія, яка хоч номінально й була соціалістичною державою, ухвалила текст угоди в серпні 1950 року. З моменту розколу Сталіна-Тіто 1948 року югославська влада у себе вдома та в ООН почала постійно звинувачувати СРСР в геноциді, наголошуючи на депортаціях за етнічною ознакою (Weiss-Wendt 2017: 138–140). Втім, для Лемкіна було несуттєвим те, що югослави пішли проти Радянського Союзу. Невдовзі після ратифікації угоди Югославією він швидко згуртував італійські емігрантські організації в США. За його вказівкою «Орден синів Італії» закликав президента США Гаррі Трумена використати «цивілізаційну мету» угоди, щоб допомогти людям за «залізною завісою». А що стосується інтересу Італії та етнічних італійців у конвенції, то вона вважалася єдиним правовим інструментом захисту італійської меншини в Югославії. Якби Італія ратифікувала конвенцію, згідно з восьмою статтею, вона могла висунути звинувачення Югославії, не бувши членом ООН. Апелюючи до католицизму Лемкін додав уривки про «християнську ідею» та «богоугодну угоду». «Орден синів Італії» прийняв його ідею, що конвенція стане невіддільною частиною зовнішньої політики США як чудовий інструмент боротьби з комунізмом^[14].

Лемкін перевернув антиколоніальну аргументацію з ніг на голову. У разі Італії мова йшла вже не про злочини колоніальної влади проти корінного населення Еритреї, а про відкриту загрозу італійській меншині після відступу звідти британських солдатів. Очевидно, за Лемкіним, єдиним «міжнародним законом, що захищав італійську меншину від місцевого населення», була Конвенція про геноцид^[15]. Говорячи про небезпеку, що йшла від корінного населення Північної Африки, Лемкін, найімовірніше, мав на увазі уявні злочини, в яких їх звинуватив режим Муссоліні для виправдання вторгнення до Абісинії. Копія меморандуму італійського уряду 1935 року зберігається серед паперів Лемкіна. Мабуть, він зберігав її через згадку «абісинського варварства» (як непрямий аргумент за міжнародний злочин варварства, запропонований ним), що містила у собі рабоство, тортури, канібалізм та «свідому та навмисну ворожість до Італії»^[16].

"Лемкін згодом визнав, що використав історію про грецьких дітей як засіб досягти ратифікації угоди Грецією."

У будь-якому конкретному випадку Лемкін може звучати мелодраматично в один момент і науково — в інший. Югославія відіграла роль і в грецькій громадянській війні, що лютувала між 1946 та 1949 роками, та в післявоєнному врегулюванні. Проблемою була депортація грецьких дітей в комуністичні країни, яку афінський уряд, як і Лемкін, подавали як геноцид (Weiss-Wendt 2017: 130–138). Автор конвенції згодом визнав, що він використав історію про грецьких дітей як засіб досягти ратифікації угоди Грецією (Lemkin 2013: 219). В листі до грецького кореспондента за червень 1949 року він писав, що ця історія була хорошою «ілюстрацією другої статті конвенції». Він писав Гелені Мосху, що жінки мають бути особливо зацікавлені в Конвенції про геноцид через «сімейні проблеми, що їх стосуються». Мосху з ентузіазмом вихваляла Лемкіна за його намагання повернути цих «малих грецьких дітей, що втратили надію», додому, до своєї країни та батьків. Лемкін запевняв її: дійсно, угода б надала правові підстави для їхнього повернення, і ми разом це зробимо^[17].

Діти-біженці з Греції, 1948 рік

Лемкін обрав більш правничий тон, коли звертався до відомих грецьких юристів-міжнародників Жана Спірополуса та Петера Валліндаса. Він дав їм знати, що грецькі жіночі організації в підтримку Конвенції про геноцид хочуть порушити проблему грецьких дітей. Його листи завжди закінчувалися проханням прискорити ратифікацію конвенції Грецією^[18]. Це була б перша дія щойно обраного парламенту, що «зверне увагу всього світу на страждання грецьких матерів і дітей». Ця дія мала допомогти визначити геноцид як міжнародний злочин, писав Лемкін архієпискому Михаїлу (Константинідісу), голові Грецької православної архідієцезії Північної та Південної Америки: «Це злочин, що трагічно вплинув на сучасну історії нашої коханої Греції, злочин, через який багато дітей і досі страждають»^[19].

Згадка про радянський геноцид як спосіб перетягнути американців на свій бік

Лемкін ніколи не міг уявити, що йому доведеться боротися за те, що спочатку здавалося очевидним, — за те, щоб Сполучені Штати ратифікували угоду. Понад десять років, до останнього свого подиху, Лемкін боровся в нерівному бою. Заради перемоги він поставив на кону свою честь, але зрештою програв все^[20].

Опір Сполучених Штатів ратифікації будувалася на двох аргументах — правовому та політичному, поєднаних нативістичним елементом. Критики, зокрема впливова Американська асоціація юристів, порівнювали можливу ратифікацію Конвенції про геноцид із правлінням світового уряду на території Штатів. В цьому разі міжнародне право стало б вищим за законодавства окремих штатів та з часом могло б загрожувати конституційним свободам, якими користуються американські громадяни. Ратифікація, як міркували критики, могла дозволити комуністичному блоку офіційно звинуватити США в геноциді в ООН. Це був би відвертий гротеск, адже СРСР не відповідав би за свої злочини, бо з тексту угоди прибрали згадку про політичні групи (Weiss-Wendt 2017: 142–146). Щоб знешкодити сильну опозицію, Лемкін наполягав на протилежному: Радянський Союз можна звинуватити в геноциді, а в США такого злочину ніхто не вчиняв. Незважаючи на напружену внутрішню та міжнародну ситуацію, Лемкін відмовився змінювати аргументацію, яка мала єдину ціль — змусити США ратифікувати Конвенцію, а це б врятувало сам проєкт.

"До самої смерті Лемкін наполегливо поширював ідею, що радянська/імперська російська держава за своєю суттю була геноцидною."

В дискусії про ратифікацію США Конвенції про геноцид Радянський Союз посідав помітне місце, і Лемкін зробив його наріжним каменем лобістської кампанії. До самої смерті він наполегливо поширював ідею, що радянська/імперська російська держава за своєю суттю була геноцидною. Лемкін звернувся за підтримкою до східноєвропейських емігрантських організацій, які могли відіграти важливу роль у звинуваченні СРСР в геноциді. Він багато зробив, щоб грубі порушення прав людини та злочини проти людства, які відбувалися з жахливою частотою в період пізнього сталінізму, почали розглядати як геноцид. До того як слухання про ратифікацію пройшли в Сенаті США в 1950 році, Лемкін розізлив багатьох важливих політиків агресивним лобіюванням. Як наслідок, його не запросили свідчити на слуханнях, хоч він і був головним експертом із цього питання (LeBlanc 1991: 19‒20). Попри це, Лемкін почав готувати представників етнічних організацій, які мали брати участь у слуханнях. Він прямо заявив, що підтримка Конвенції про геноцид, яку він так кропітко здобував, має стати несподіванкою для сенаторів. Лемкін пояснював: «Концепт геноциду невичерпний. Кожен аспект — релігія, економіка, людство, жіноцтво як жертви, диктатура, комунізм, жертви Росії — усе це має постати перед Америкою та світом на цих слуханнях» (Cooper 2008: 195).

Стосунки Лемкіна зі східноєвропейськими емігрантами були засновані на взаємопідтримці. Він заохочував етнічні організації порушувати проблему «радянського геноциду» на найвищих політичних щаблях, зокрема в ООН та Сенаті, щоб змусити американських політиків підтримати Конвенцію про геноцид. Емігранти були вдячні за додаткову можливість об’єднатися проти СРСР. Литовські емігрантські організації показували надзвичайну згуртованість та відмінні навички лобіювання, тому швидко знайшли спільну мову з Лемкіним. Вони стали дуже корисними партнерами один для одного: Лемкін отримував інституційну та фінансову підтримку від литовських мігрантів, а натомість надавав юридичні консультації. Як він сам зазначив у своїй незавершеній автобіографії, «я організував литовців у Чикаго» (Lemkin 2013: 219).

В червні 1951 року Лемкін відкрив виставку про геноцид у Литві, організовану Литовською американською радою в Клівленді. Описуючи «жахливі матеріали про винищення поневолених народів» (оминаючи те, що він допоміг написати тексти виставки), Лемкін згадував туманну історію про те, як радянська влада завозила етнічних калмиків та росіян, щоб замінити литовців. За свідченнями, «завезені особи» не лише забирали ім’я депортованих, але посідали місце чоловіка й батька в сім’ї, що зазнала лиха. Зрештою, Лемкін закликав «включити геноцид як поняття, що несе в собі найвищий моральний осуд у нашій холодній війні проти Радянського Союзу»^[21]. Виставку хронологічно розділили на три секції: перша радянська окупація (1940—1941), нацистська окупація (1941–1944) і друга радянська окупація з 1944 року. В експозиції підозріло не вистачало одного елемента — масового вбивства 196 тисяч євреїв нацистами й литовськими колаборантами^[22]. Лемкін, який втратив 47 родичів під час Голокосту, очевидно, не наполягав.

Монумент жертвам Катинського розстрілу в польському місті Катовиці

Ідея вважати Катинський розстріл геноцидом — як і багато інших випадків сталінського терору —  належала Лемкіну. В грудні 1949 року він закликав Польський американський конгрес знову привернути увагу громадськості до катинської справи. Щоб заохотити поляків, Лемкін мимохіть згадав, що литовці вже погодилися порушити тему «геноциду литовського народу, скоєнного Радянською Росією», перед сенатським підкомітетом. Якщо президент організації погоджувався брати участь у наступних сенатських слуханнях за порадою Лемкіна, він міг би долучити до процесу катинську справу^[23]. До офіційних записів було додано листа від Польського американського конгресу, що проводив паралелі між «нацистським геноцидом в Аушвіці та радянським геноцидом в Катині»^[24].

Відносини Лемкіна з емігрантами не були виключно інтелектуальними. Українці та литовці регулярно надсилали йому чеки. Насправді, з початку 1950-х років, коли Лемкін опинився в усе більшій ізоляції, фінансова підтримка від східноєвропейських емігрантських організацій стала його єдиним джерелом прибутку. 1951 року майже 70% його сукупного доходу надходило з двох єврейських організацій — Фонду Літтауера та Американського єврейського конгресу, а вже у 1952 році литовські та українські емігрантські організації разом з Національним комітетом вільної Європи стали забезпечувати 90% його доходів (Weiss-Wendt 2018: 247). Лемкін міг не відчувати до них особливих почуттів обов’язку, але надзвичайно потрібні надходження готівки ускладнювали вихід із залежності. Гроші, що отримував Лемкін, йшли безпосередньо від ЦРУ. Незалежно від цього, він представляв Національний комітет вільної Європи^[25], «Голос Америки» та «Хрестовий похід за свободу»^[26]— усі до одного пропагандистські машини ЦРУ як «символи надії на виживання під час геноциду» поневолених народів^[27].

Як багато хто на Заході в той час, Лемкін порівнював Радянський Союз і нацистську Німеччину. Він радо пояснював американцям, що «геноцид — це те, що Гітлер зробив із євреями, а Сталін робить із країнами під радянською владою». Озброєний непідтвердженими свідченнями про переслідування євреїв у Радянському Союзі, Лемкін впевнено говорив про «єдиний план та змову винищити єврейські спільноти в усій Східній Європі». Він наполягав, що радянська політика зайшла значно далі, ніж звичайний антисемітизм. Застосовуючи сумнівну логіку, він стверджував, що навіть використання виразу «радянський антисемітизм» було недоречним: антисемітизм існував і в деяких демократичних країнах, але було б неправильно ставити їх в один ряд із Росією^[28]. За Лемкіним, радянський антисіонізм та антиізраїльська позиція були лише продовженням довготривалої радянської політики геноциду, що почалася в 1941 роц^[29]і. «Світ повинен не повторити цю трагічну помилку минулого, — підсумував він. — Радянський Союз з інтересом спостерігає за реакцією світу перед тим, як продовжити»^[30].

Лемкін, звісно, не без причини назвав процес Сланського «юридичним вбивством»^[31]. Факт того, що текст звинувачення містив згадку етнічності підсудного, змусив Лемкіна заговорити про винищення євреїв. Хоча «геноцид» до того зачепив лише окремих євреїв, радянська пропаганда, котра, як стверджував Лемкін, добре засвоїла характер і техніку, що раніше застосовували Юліус Штрайхер та Йозеф Геббельс, могла призвести до винищення всіх євреїв. Через царистські «традиції погромів» та більшовицьку доктрину російська земля була залита єврейською кров’ю, а отже — місцеве населення можна було легко змотивувати до участі у повномасштабному геноциді. Лемкін стверджував, що утиски євреїв були не поодиноким випадком, бо росіяни вже винищили третину населення країн Балтії та все мусульманське населення Криму^[32].

Рудольф Сланський під час процесу

Лемкін побудував аргументацію для справи про радянські країни-сателіти (Чехословаччина, Румунія та Угорщина), які нібито мали намір знищити свої єврейські меншини. Він звинуватив чехословацьку владу в убивстві невинних євреїв, засуджених у Празі (без згадки, що вони посідали важливі посади в комуністичній ієрархії). Він заявив, що комуністична верхівка підбурювала геноцид розповсюдженням листівок із написом «Вішайте євреїв!» Через процес празького суду Лемкін окреслив намір знищити усе єврейське населення Чехословаччини і, згодом, всі єврейські громади за «залізною завісою». Кінцевою метою Лемкіна було поставити питання про «комуністичну кампанію геноциду проти євреїв та інших народів-жертв» на засіданні ООН. Вже вкотре Лемкін виступав за юридичну та політичну підтримку в Ізраїля в ООН та інші дипломатичні умови. Він натякав, що побоюється, що євреї, котрі жили на Близькому Сході та в Європі, особливо в Німеччині, були в смертельній небезпеці. Конвенція про геноцид була єдиним засобом захисту — передбачувано робив висновок Лемкін^[33].

Ідея нездатності політичної системи до змін була одним з основних недоліків теорії тоталітаризму, яку популяризувала Ханна Арендт у своїй книзі 1951 року. У радянському контексті це означало, що всеохопна система терору, запроваджена Сталіном, була вічною. Лемкін відмовився визнавати будь-які зміни в радянській політиці після смерті Сталіна. Він не вірив, що Георгій Малєнков, який виграв змагання за роль лідера в Москві, хотів війни більше, ніж Сталін, але зловісно зазначав, що той «продовжить російську геноцидну практику знищення народів». Існування радянського антипода було ключовим для проєкту, що став справою життя Лемкіна. Під час університетського круглого столу під назвою «Геноцид: черговий радянський злочин» наприкінці січня 1953 року Лемкін запропонував заснувати спеціальний комітет ООН, який би розглядав цю справу. Лемкін стверджував, що «це дозволить ООН засудити комуністичних лідерів за злочини геноциду та винесе вирок, яким історія буде пишатися… Велике історичне значення Пакту про геноцид полягає в тому, що він дозволяє нам зустрітися із сучасним комуністичним варварством не на рівні дискусії про “діалектичний матеріалізм” Карла Маркса, а на рівні звичайної злочинності на зразок Аль Капоне та йому подібних»^[34].

Навіть у листопаді 1956 року Лемкін роз’яснював радянські плани на кількасот мільйонів східноєвропейців. Росіяни просто не могли «перетравити» таку кількість людей, що належать до вищої «цивілізації». Тому вони ніби-то планували знищити близько 25% відсотків східноєвропейського населення, щоб решта «здалася й змирилася як аморфна маса рабів». За його словами, це вже сталося в Естонії, Латвії та Литві. Конвенція про геноцид була єдиним міжнародним правовим інструментом, що врятував би поневолені народи. Кожен парламент мав порушити це питання, щоб показати повну картину масштабів радянського геноциду, як підсумовував Лемкін^[35].

Він був антикомуністом за наймом, а змальована ним за допомогою етнічних організацій повна картина радянського режиму нагадувала радше карикатуру. Замість висвітлення конкретних прикладів у вужчому значенні геноциду (яке вийшло в ООН після сильної редактури), Лемкін та його прихильники тиснули на емоції. Вони вирішили говорити про «знищення душі української нації», а не досліджувати умови виникнення голоду 1932—1933 років. Вони були захоплені жорсткою риторикою московських показових процесів, але не змогли зрозуміти масштаб Великого терору. Вони зосередилися на відомому процесі над Сланським у Чехословаччині, але знехтували політичним закуліссям радянського антисемітизму. Вони використовували масові депортації за етнічною ознакою, але користувалися банальностями, коли описували фінальну точку прибуття жертв — ГУЛАГ.

Відповідальність за расову дискримінацію в США

Наприкінці 1940-х років расова сегрегація, посилена законами Джима Кроу^[36], була частиною повсякденного життя американського Півдня. Було питанням часу те, коли американські коментатори поставлять питання про те, чи можна назвати якусь дискримінаційну практику в США геноцидом. Лемкіну стало відомо про таке прочитання Конвенції про геноцид незабаром після її ухвалення. Чи могла країна-підписант угоди висунути звинувачення в геноциді групам, що влаштовували лінчування, скажімо, в Міссісіпі? — запитував у лютому 1949 року Емануель Целлер, голова правління Комітету Палати представників із юридичних питань^[37]. Коли вбивство стає геноцидом? — запитувала інша людина у Лемкіна в січні 1950 року. Якщо південне містечко з населенням близько 200 осіб лінчувало всіх чорних у місті, чи можна це вважати доказом наміру знищити цілу групу^[38]? Лемкін із поспіхом відкинув такі думки. Правники, які вважали, що «двоє чи троє негрів, що йдуть вулицею», підпадали під соціологічний концепт расової групи, заплутались. «Двоє негрів» не представляли всю «расову групу негрів Америки», а дискримінація не є знищенням^[39]. Це кардинально відрізнялося від того, що Лемкін сказав за рік до цього: «Вбивство п’ятдесяти людей — це також геноцид»^[40]. В листі до Гертруди Семюелс з «New York Times» Лемкін зайшов навіть далі у своїх запереченнях. «Для Америки геноцид — зовнішній злочин, — заявив Лемкін в червні 1950 року. — Це як африканська проказа». Він вважав наклепом твердження, що США здійснювали геноцид афроамериканців. Цікаво, що в промові перед Американським єврейським конгресом десь через пів року Лемкін, посилаючись на Корейську війну, сказав, що «сучасні проблеми Азії несуть у собі зерна геноциду, і його жертвою зрештою стане ніхто інший, як біла людина» (Weiss-Wendt 2018: 306).

Зала очікування для «кольорових», Дарем, Північна Кароліна, 1940 рік

Лемкін ледве стримував гнів, коли дізнався про книгу та петицію до ООН «Ми звинувачуємо в геноциді: злочин уряду проти негрів». З одного боку, ці документи показують, що невдача ратифікації конвенції свідчить про геноцид проти чорношкірих як політику уряду США. З іншого, вони стверджували, що зобов’язання виконувати конвенцію не залежало від ратифікації, і ставило б кожен закон окремого штату в конфлікт із положеннями конвенції (Weiss-Wendt 2017: 228–243). Лемкін розкритикував петицію як результат хибного мислення або ж некваліфіковану спробу підтримати радянські звинувачення проти США. Він гнівно заявив, що «Ми звинувачуємо в геноциді» «бездумно тлумачить і небезпечно сплутує» громадянські права індивідів зі знищенням цілих груп, про яке йдеться в Конвенції про геноцид^[41].

«Baltimore Afro-American» з прикрістю зауважив, що петиція пройшла повз американську пресу, де публічним стає лише Лемкін^[42]. Він же стверджував у «New York Times», що звинувачення проти США були «маневром для відвертання уваги від злочинів геноциду, вчинених проти естонців, латвійців, литовців, поляків та інших народів, підкорених Радянським Союзом». Вільям Л. Патерсон, голова правління Конгресу громадянських прав, дотепно сказав, що «доктор Лемкін намагався натягнути цей черевик не на ту ногу» (Patterson: 1991: 191). Це не був випадковий збіг. Мимоволі Лемкін поринув у расову політику. Акт про вимушено переміщених осіб 1948 року дозволяв в'їжджати в США близько 200 тисяч людей, зокрема громадянам балтійських країн. Станом на грудень 1951 року близько 48 тисяч біженців з Естонії та Латвії перетнули американський кордон. Багатьох латишів білі власники плантацій заохотили збирати бавовну в Діксіленді. За твердженням Бернарда Дж. Мейгі, плантатори обирали литовців через расові упередження, замінюючи ними робочу силу чорних. Латишів, що приїхали до дельти Міссісіпі через утиски тоталітарних режимів, сприймали як расову опору. Їхні антикомуністичні настрої добре поєднувався зі схожими почуттями, що зростали в США. Тому коли дійшло до створення руху за громадянські права, вони опинилися по інший бік барикад від чорних^[43].

Діти-біженці дивляться на Статую Свободи, 1946 рік

Лемкін різко відмежувався від активістів руху за громадянські права. У червні 1953 року в авторській колонці для New York Times Лемкін зневажливо відкинув думку, що ставлення білої більшості до чорних американців може підпадати під Конвенцію про геноцид. Оуклі Джонсон, один із підписантів петиції 1951 року, звинуватив Лемкіна в применшенні масштабів расової дискримінації в Сполучених Штатах. Білі американці не просто загрожували одній чи кільком чорним особам, як він писав, а тероризували цілу расову меншину. Джонсон перевернув порівняння нацистських і радянських злочинів, яке Лемкін так активно популяризував. Якщо геноцид був рідкісним злочином великого масштабу, як казав Лемкін, то лише вбивство всіх членів спільноти рахувалося б за такий. Чи це означає, що нацисти зовсім не вчиняли геноциду? Питання Джонсона було риторичним, оскільки кілька мільйонів євреїв досі були живими. Лемкін писав у колонці, що афроамериканці йшли до процвітання. Так само як і німецькі євреї, — парував Джонсон. Він додав, що постійні спроби закріпити панування білих законами, поліцією та судами були потенційними елементами геноциду^[44]. Однак Лемкін залишився при своїй думці, що ні расова дискримінація, ні лінчування не були геноцидом, бо не було елементу наміру (повного винищення — перекл.). «Лише сегрегація з метою, подібною до тієї, що мали нацисти в концентраційних та трудових таборах, могла б стати порушенням угоди», — сперечався Лемкін (Lemkin 1949: 1151—1152).

Висновок

Те, що зазвичай називають марнославством, стало для Лемкіна і трагедією. Він не переставав називати Конвенції про геноцид своїм дітищем, і вона була насправді його єдиною дитиною. Він спалив за собою всі мости й не міг покладатися на те, що і його колеги, — сім’ю, близьких друзів, етнічну спільноту, і/або викладацьку кар’єру. Насправді, Лемкін опинився в ізоляції разом із міжнародною угодою, повною недоліків. Це вплинуло на його стан. Тому в кінцевій частині його незакінченої автобіографії йшлося здебільшого про «опозицію», «ворогів», «розплату» тощо (Lemkin 2013: 209–217).

В 1950-х роках Лемкін не був тим професором-ідеалістом, яким хотіли показати його деяки репортери. Показово, що «Правління країн Осі в окупованій Європі» було його останньою великою академічною роботою. Окрім короткої статті в Єльському журналі права у червні 1949 року, що підсумувала його висновки з книги, Лемкін не написав жодної наукової праці^[45]. Водночас Лемкін дуже часто компрометовував свою академічну доброчесність. Його номінували десять разів поспіль на Нобелівську премію миру починаючи з 1950 року, але жодного разу він не переміг. За правилами Нобелівського комітету люди не можуть самовисуватися на нагороди й не можуть дізнатися, що їх номінували. Лемкін порушив правила, бо сам давав вибраним людям шаблон й радив, що написати у відповідному номінаційному листі^[46]. Слухання комітету засекречені, тож ми ніколи не дізнаємося, чи хтось інший номінував сам себе так само наполегливо, як це робив Лемкін. Мабуть, ні.

"Героїчний образ Лемкіна вимагає суттєвих коректив."

Все, що написав Лемкін, особливо з 1945 року, було наскрізь прошите суперечностями. У його текстах завжди можна знайти факти для будь-якої ідеї з однієї простої причини — він підлаштовував свої слова під очікування тих, до кого говорив. Лемкін протистояв будь-яким документам міжнародного права, що на його думку суперечили чи накладалися на Конвенцію про геноцид: Загальна декларація прав людини, чернетка Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенція про боротьбу з примусовою працею та чернетку Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства. Основною проблемою, як зауважила Міра Л. Сігельберг, була прив’язаність Лемкіна до захисту прав груп у світі, що рішуче рухався в напрямку особистих прав. Цей висновок дозволив їй (можливо, занадто радикально) проголосити Лемкіна «застарілим відгоміном міжвоєнного періоду», а його стратегію збереження чистоти Конвенції про геноцид — «шизофренічною» (Siegelberg 2013: 308; Siegelberg 2005: 23). Первісні ідеї та добрі наміри Лемкіна не скасовують політичний та юридичний процес, що перетворив їх на Конвенцію про геноцид. Дев’ятий розділ «Правління країн Осі в окупованій Європі» зовсім не є канонічним текстом. Вільям А. Шабас нещодавно зазначив: «Хай там як, суди не більше цікавляться тим, що Лемкін думав про масштаб терміну геноцид, ніж тим, що Кант, Монтеск’є чи Августин думали про вбивства й насилля. Це не актуально. Юридичні терміни ухвалюють законодавці. Запобігання й покарання геноциду — це не про вірність оригінальному баченню Рафаеля Лемкіна. Його книга 1944 року  не наш молитовник» (Schabas 2010: 96).

Рафаель Лемкін

Очевидно, що СРСР та США могли б відкрити силу риторики про геноцид без Лемкіна. Він же популяризував дискурс геноциду серед мас. Що більшою була кількість людей, до яких він звертався, то більш аморфним ставав термін геноцид. В якусь мить він просто втратив контроль за усією розмовою. Для Лемкіна важливим було вже не запобігти й покарати геноцид, а знайти специфічні випадки масової жорстокості де-небудь, щоб проілюструвати окремі статті конвенції та виправдати її існування. В першій половині 1950-х років під геноцидом розуміли все що завгодно — від порушення прав людини та насильної асиміляції до расової дискримінації та порушення прав віросповідання. Я погоджуюся з Пітером Новіком, який доводив, що «геноцид був загальною категорією й приклади знаходили відповідно до потреб моменту». Людиною, яка до цього найбільше доклалася, був Рафаель Лемкін.

Героїчний образ Лемкіна вимагає суттєвих коректив. Він навряд чи може стати добрим прикладом. Принаймні поки ми не почнемо вважати порушення своїх принципів та гнучкість етики чеснотою. «Хрестовий похід» Лемкіна за Конвенцією про геноцид містив механізм самознищення. Певною мірою це ще раз доводить, що жодна мета, якою благородною вона б не була, не виправдовує засобів^[47].

Переклав Антон Мудрак за публікацією^[48]: Weiss-Wendt, A., 2019. “When the End Justifies the Means: Raphaël Lemkin and the Shaping of a Popular Discourse on Genocide”. In: Genocide Studies and Prevention: An International Journal: Vol. 13: Iss. 1: 173-188 Available at: [link].

Стаття підготовлена за підтримки Quebec Institute for International Research and Education

 

Читайте також: 

Між спланованим геноцидом і незапланованим наслідком колективізації: західні дискусії щодо голоду в Україні у 1932–1933 рр. (Ксенія Войнова)

Нюрнберзький гамбіт: як Радянський Союз втратив перемогу, але став наддержавою в Холодній війні (Анна Купінська)

Про антикомунізм. Історія ХХ століття в інтерпретації Нольте, Фюре і Куртуа (Енцо Траверсо)

Депрессивный сталинизм. Переосмысление Великого перелома (Оскар Санчес-Сибони)

Посилання

Трайнин, А., 1948. «Борьба с геноцидом как международным преступлением». В: Советское государство и право, 5, 1—16.

Cooper, J., 2008. Raphaël Lemkin and the Struggle for the Genocide Convention. Houndmills: Palgrave.

Elder, T., 2005. “What You See Before Your Eyes: Documenting Raphaël Lemkin’s Life by Exploring His Archival Papers, 1900—1959.” In: Journal of Genocide Research, 7, no. 4, 469-499.

Fraenkel, E., 1941. The Dual State: A Contribution to the Theory of Dictatorship. Oxford: Oxford University Press.

Irvin-Erickson, D., 2017. Raphaël Lemkin and the Concept of Genocide. Philadelphia: University of Pennsylvania Press.

Korey, W., 2001. An Epitaph for Raphaël Lemkin. New York: The Jacob Blaustein Institute for the Advancement of Human Rights of the American Jewish Committee.

LeBlanc, L., 1991. The United States and the Genocide Convention. Durham: Duke University Press.

Lemkin, R., 1944. Axis Rule in Occupied Europe: Laws of Occupation, Analysis of Government, Proposals for Redress. New York: Columbia University Press.

Lemkin, R., 1949. “Genocide: A Commentary on the Convention.” In: Yale Law Journal, 58, no. 1, 1142-1156.

Lemkin, R., 2013. Totally Unofficial: The Autobiography of Raphaël Lemkin, ed. Donna-Lee Frieze. New Haven: Yale University Press.

Lewis, M., 2014. The Birth of the New Justice: The Internationalization of Crime and Punishment, 1919—1950. Oxford: Oxford University Press.

Maegi, B. J., 2008. Dangerous Persons, Delayed Pilgrims: Baltic Displaced Persons and the Making of Cold War America, 1945–1952. PhD diss., University of Minnesota.

Maegi, B. J., 2010. “Making Cold War Whiteness: Race and Immigration in the Cold War South. The Case of Mississippi Latvian Cotton Pickers". Presentation, 22nd Biannual Conference of the Association for the Advancement of Baltic Studies, Seattle, WA, April 24, 2010.

Mazower, M., 2009. No Enchanted Palace: The End of Empire and the Ideological Origins of the United Nations. Princeton: Princeton University Press.

Nathan, O., 1944. The Nazi Economic System: Germany’s Mobilization for War. Durham: Duke University Press.

Neumann, F., [1942] 1944. Behemoth: The Structure and Practice of National Socialism in 1933–44. New York, London: Oxford University Press.

Novick, P., 1999. The Holocaust and Collective Memory: The American Experience. London: Bloomsbury.

Patterson, W., 1991. The Man Who Cried Genocide: An Autobiography. New York: International Publishers.

Priemel K., 2016. The Betrayal: The Nuremberg Trials and German Divergence. Oxford: Oxford University Press.

Schabas, W. A., 2010. “Commentary on Paul Boghossian, ‘The Concept of Genocide’.” In: Journal of Genocide Research, 12, no. 1–2 (March–June), 91–99.

Siegelberg, M. L., 2005. “Contending With Ghosts of the Past: The Origins of the Genocide Convention and the Conflict Between Interwar and Postwar Visions for Peace and International Order.” Term Paper, Columbia University.

Siegelberg, M. L., 2013. “Unofficial Men, Efficient Civil Servants: Raphaël Lemkin in the History of International Law.” In: Journal of Genocide Research, 15, no. 3, 297–316.

Trainin, A., 1944. The Criminal Responsibility of the Hitlerites. Moscow: Law Publishing House of the People’s Commissariat of Justice of the USSR.

Weiss-Wendt, A., 2005. “Hostage of Politics: Raphaël Lemkin on ‘Soviet Genocide’.” In: Journal of Genocide Research, 7, no. 4, 551–559.

Weiss-Wendt, A., 2017. The Soviet Union and the Gutting of the UN Genocide Convention. Madison: University of Wisconsin Press.

Weiss-Wendt, A. (ed.), 2018. Documents on the Genocide Convention from the American, British, and Russian Archives. London: Bloomsbury.