Від Врадіївки до Майдану самооборони і від вулиці Грушевського до розгніваного Антимайдану — розгортання найпотужніших протестних хвиль в Україні обумовлене не тільки болючими соціально-економічними чи політичними питаннями, а й взаєминами громадян держави із правоохоронними силами правлячого режиму. Сам характер взаємодії суспільства та силовиків у значній мірі визначає динаміку суспільних мобілізацій.
В Україні змінилася правляча коаліція, а от чи змінився по суті режим — можна дискутувати. Умовно можна сказати, що антимайданівський режим змінився промайданівським режимом, хоча не виключено, що настане час, коли казатимуть: обличчя змінилися, але система залишилася та сама. Важливіше те, що відбувається в широких верствах суспільства, — і тут Майдан справді помінявся місцями з Антимайданом. Другий із них практично канув у небуття, але частина його виродилася у сепаратистський рух. З іншого боку, і початково різносторонній та ліберальний майданівський рух нині проявляється переважно в одномірному вигляді патріотичних проукраїнських мобілізацій.
У цій статті ми проведемо короткий огляд протестних хвиль перед Євромайданом, зокрема протестів проти міліцейського свавілля, розглянемо динаміку придушення протестів і проаналізуємо роль міліції та недовіри до неї з боку громадян як фактори розгортання протестів. Також ми спробуємо порівняти протистояння між Майданом та Антимайданом і між рухом за єдину Україну та сепаратистами.
Рушії протестів
Перед Майданом-2014 щомісячна кількість мітингів і демонстрацій в Україні поступово зростала. Невдоволення правлінням Януковича накопичувалося серед різних суспільних груп. Виникали протестні хвилі, однак до Майдану вони не поєднувалися в єдиний рух проти режиму.
Що визначає силу і розмах протестів? Здавалося б, чим більше людей зачіпає якась проблема, тим більше людей вийдуть на протест. Насправді це не так, бо громадські мобілізації — це процес. Для прикладу, проблеми пенсійної реформи, що підняла вік виходу на пенсію — по-різному для різних категорій працівників, у найгіршому випадку відклавши його на десять років, — викликала лише доволі непомітну реакцію. Наприклад, у 2011 році протестів безпосередньо проти збільшення пенсійного віку було майже стільки ж, як і протестів, пов’язаних із проблемами довкілля. Водночас більшу частку виступів щодо соціальних виплат склали протести чинних пенсіонерів — чорнобильців, афганців, дітей війни та ветеранів праці — щодо гарантій соціальних виплат цим категоріям населення. Вочевидь, поки до пенсії ще далеко, люди не відчувають, що їх зачіпає ця проблема. Також питання в тому, яким чином вони зорганізуються і мобілізуються на протест, яким буде його динаміка.
Теорія суспільних рухів говорить про різні фактори, що сприяють розгортанню протестів: наявність протестної організації, висвітлення у ЗМІ, ресурси протестувальників, дії держави тощо. Зосередимося на проблемі взаємодії протестних рухів із репресивним апаратом. Варто враховувати також, що до репресивних дій супроти один одного можуть вдаватися і протилежні табори громадськості.
У будь-якій державі репресії, як і протести, існують завжди; різниться їх масштаб і характер. Схематично можна окреслити такі процеси в суверенному суспільстві: 1) сили режиму прагнуть вберегти режим і пригнічують будь-яку загрозливу для себе протестну активність; 2) два чи більше громадянських таборів змагаються між собою за свою правду; 3) принаймні один із громадських таборів протестує проти режиму, прагнучи в кінцевому результаті здобути в ньому владу, а отже, стати опорою нового режиму. Ці процеси поєднуються: фактично, це три виміри того, що відбувається. Ці виміри породжують різні точки зору.
Репресії працюють лише до певної межі і мають неоднозначні ефекти — зокрема, вони можуть підігрівати протести і вести до більшої мобілізації людей. Водночас репресії та протести — це змагання. Коли після тривалого пригнічення активності громадян апарат примусу слабшає, ймовірність розгортання громадських виступів зростає (Epstein 2002). Врешті-решт, у часи тривалої політичної напруги відбувається гра на підвищення ставок, і рівень репресій може легко зрости, але спадатиме дуже повільно, і то лише за сприятливих умов.
У Майдані-2014 саме дії міліції виявилися одним із двигунів. Влада за Януковича поступово пригнічувала громадянські протести, прагнучи «розмінувати» мобілізаційний потенціал суспільства до чергових виборів. Аналіз репресій проти протестів у 2011—2012 роках виявляє таку логіку силового апарату: зазвичай проти протестних акцій виносилися судові заборони і обмеження; якщо організатори та протестні колективи могли створити проблеми, то з ними працювали «індивідуально» шляхом дискредитації, вибіркових судових позовів, арештів, залякувань; і лише в крайньому разі режим застосовував організовану силу проти активістів у полі протесту, якщо влада сприймала протест як загрозу для себе (Кучма 2013b). Так, влада не гребувала застосовувати силу при згортанні Податкового майдану 2010 року, розгоні наметового містечка чорнобильців у Донецьку в 2011 році. Сили «Беркуту» були застосовані проти кримських татар, які окупували землі під забудову, влаштовуючи так звані «поляни протесту», беркутівці тиснули на мітингувальників проти закону про мову біля Українського дому, виганяли захисників Гостинного двору, відтісняли від урядових будівель студентів під час невеликих протестних кампаній. У 2013 році рівень безпосереднього насильства держави та найманців проти протестувальників зріс, при чому таким собі ноу-хау системи охорони Віктора Федоровича стали «тітушки». Використання ж власне «Беркуту» для брутального побиття мітингувальників 30 листопада 2013 року було неочікуваним. За однією з версій, силовики цим свідомо спровокували Майдан з метою попередити очікуваний електоральний Майдан-2015, прагнучи дискредитувати опозицію та вичерпати її сили.
Протестні хвилі та репресії перед Майданом
Коли Янукович прийшов до влади в 2010 році, опозиція відразу почала говорити про повернення часів кучмізму та прямування до авторитарного режиму. З точки зору реалізації права на мирні зібрання та репресій проти протестів ці заяви мали певні підстави. У порівнянні з періодом від початку проекту моніторингу протестів у жовтні 2009 року, у перший період 2010 року було зафіксоване певне зростання частки негативних реакцій на 100 протестних подій (Іщенко 2011). У цілому цей показник дійшов до відмітки 19 негативних реакцій на 100 протестів на кінець 2010 року. Переважно влада ігнорувала протести, але більш гостро реагувала на виступи, що стосувалися ідеологічних питань та політичної боротьби. Натомість численні соціально-економічні виступи на місцях, як-от короткі страйки або зібрання місцевих мешканців через комунальні проблеми, рідше репресувалися і частіше були успішними, але вони не ставили кардинальних питань щодо зміни місцевої або центральної влади чи засад політики.
Загальна картина негативних реакцій у 2011 році залишилася схожою. Найчастіше переслідувань зазнавали активісти націоналістичного спектру (праві) за виступи ідеологічного характеру, зокрема війну з радянськими пам’ятниками; наприклад, гучною справою був підрив пам’ятника Сталіну в Запоріжжі. Також націоналісти нажили проблем через сутички, що трапилися у Львові 9 травня, в день святкування Перемоги у Великій Вітчизняній війні. У цей день відбувся конфлікт націоналістів із компартією. Російські націоналісти, хоч і робили менше акцій, теж деякими своїми діями викликали несхвальні реакції правоохоронної системи. Наприклад, у 2011 році було ув’язнено на три роки двох активістів проросійської організації «Севастополь-Крим-Росія».
Цікаво відзначити, що у 2011 році зросла частка протестів на сході країни, зокрема за рахунок активізації виступів чорнобильців за збереження пільг, зокрема в Донецькій області. Однак у 2011 році схід також у цілому частіше, ніж захід, зазнавав репресій. На 100 протестів у західному макрорегіоні припадало 17 негативних реакцій, тоді як у східному — 26. Водночас у цей період на сході порівняно рідше вдавалися до конфронтаційної чи насильницької тактики (Кучма 2012). Отже, масова громадська активність на сході з болючих приводів зазнавала більших утисків, а простір для низової боротьби був там менший, ніж на заході, зокрема через тиск репресивного апарату. Відповідно, коли силовий апарат був розхитаний Майданом, мешканці сходу скористалися можливістю виступити у спробі позбутися пресу міліції, хоча проголошені приводи для виступів там були зовсім не соціально-економічні, а ідеологічні. При цьому питання рівня необхідної дії для них, схоже, стояло дуже гостро: все або нічого.
2012 рік відзначився виступами чорнобильців та афганців, кампанією проти закону «про мову» Колесніченка-Ківалова, черговим сплеском передвиборчої активності та зростанням частоти розпорошених соціально-економічних виступів. Окрім того, цікавим явищем було протистояння активістів і найманих охоронців (так би мовити, перших «тітушок»), довкола Гостинного двору в Києві. У березні хвилю обурення по всій країні викликало зґвалтування і вбивство міліціонерами Оксани Макар у Миколаєві.
Порівняно з 2010 і 2011, у 2012 році протестна активність в цілому зросла на 60%. Негативні реакції на протести також зросли, але відносна їх частка в порівнянні з минулим роком практично не змінилася. Найпоширенішим видом негативних реакцій були затримання активістів чи організаторів (19% випадків), але намітилася тенденція до зростання безпосереднього фізичного протистояння, що мало місце вже у 16% негативних реакцій; так само зросла сумарна поширеність блокування акцій та перешкоджання їм — у 18% випадків (Кучма 2013а).
У травні 2013 року трапилася історія з нападом спортсмена-найманця на журналістку під час зіткнення акцій «Свободи» та Партії регіонів — і з’явилося слово «тітушка». У червні — липні відбувалися протести у селищі міського типу Врадіївка Миколаївської області через справу зґвалтування дівчини міліціонерами. Згодом відбулися такі події як Врадіївська хода до Верховної Ради та Кабінету Міністрів зі спробою почати Врадіївський майдан. ЗМІ писали про штурм райвідділу міліції у Врадіївці розлюченою громадою. Насправді цілісного штурму не було, але люди вчинили акт агресії, розбивши кілька шибок. Міліція застосувала сльозогінний газ. Показово, що після цих подій міліціянти по всій країні почали проводити показові навчання з оборони райвідділів міліції та установ державної влади зі щитами, касками та дубинами за «типовим сценарієм» народного бунту. Ці навчання мали спільну назву «хвиля».
У 2013 році частка негативних реакцій дещо зросла. В листопаді 2013 частка негативних реакцій сягнула 28 на 100 протестів, при цьому абсолютна кількість як протестів, так і репресій зросла в рази за рахунок Майдану (Центр дослідження суспільства 2014a). Протягом Майдану відбулася суттєва зміна загального розподілу тематики протестів. Відповідно, негативні реакції частіше стали викликати протести, пов’язані з ідеологічною, політичною боротьбою та боротьбою за громадянські права. І саме ці протести стали значно поширенішими, затьмарюючи соціально-економічні виступи.
Майдан, Антимайдан і війна
Попри зростання репресій і кричущі показові акти насильства, силовий апарат держави не впорався з Майданом. У жовтні 2013 кількість протестів сягнула рекордної позначки, близької лише до аналогічного періоду жовтня 2012 року, але загальний розподіл за тематиками протесту не сильно відрізнявся від попередніх років. Жовтень 2013 — це 423 протести. При чому протестів проти міліції було лише 3%. У листопаді протестів стало 658, а в грудні — більше тисячі. Однак у цілому за листопад частка протестів проти міліції суттєво не змінилася і становила 6%, що не дивно, адже Майдан почався ближче до кінця місяця.
Поза всяким сумнівом, мобілізація громадян 1 грудня 2013 року була надзвичайно масовою саме через поширені почуття страху й обурення, відчуття нахабного свавілля правоохоронної системи і керівних осіб. Заклики виходити тоді звучали дуже гостро: «Захисти дітей від “Беркуту”!». У грудні 2013 року вже у 52% протестів були гасла проти міліцейського свавілля!
У боротьбі з Майданом правоохоронна система Януковича слідувала звичайному трирівневому підходу: 1) заборона акцій, намагання зробити мобілізації нелегальними; 2) вибірковий тиск на окремих активістів, організаторів; 3) силовий вплив на вулицях. Усі ми були свідками тих подій і добре бачили, що тодішня влада одразу сприйняла Майдан як загрозу для себе і намагалася подавити його будь-якими способами. До репресій держави додалися й тіньові переслідування, масова участь найманців для залякувань. Варто визнати, що Антимайдан є справжнім суспільним рухом, що відображає певні настрої в суспільстві. Однак політичні очільники та авторитети цього руху доклали зусиль, аби підштовхнути Антимайдан до прихованої мілітаризації та підготовки до громадянського протистояння. Щоправда, те саме можна сказати і про опозицію часів Майдану, що спонукала його формувати самооборону.
Попри те, що найяскравіші моменти Майдану відзначені насиллям, більшість виступів майданівського руху мали мирний характер. Власне, більшість виступів Майдану, який повалив Януковича, відбулася в регіонах України, протести ж у Києві становили близько 13% Майдану. Події у столиці відзначалися досить високим рівнем радикальності, і вони відомим чином давали імпульс активності по всій країні. Звісно, регіональні майдани мають свою специфіку — і, знову таки, більшість подій на них були мирними. Саме в Києві і в Київській області добра половина всіх майданівських протестів були конфронтаційними чи містили елементи насильства (Центр дослідження суспільства 2014b). На сході та півдні країни такі дії становили лише близько 22%. У центральній та західній Україні — до 38%. Абсолютна кількість виступів на сході та півдні була менша, ніж на заході, але вони зазнавали жорсткіших репресій правоохоронної системи та наражалися на більший ризик контрпротестів, виступів Антимайдану та тіньових переслідувань.
Протягом Майдану проти Януковича Антимайдан практично не зазнавав державних репресій. Єдине, від чого страждали антимайданівці — це від майданівців. Громадянські сутички протягом «Руской весны» та протидія держави цьому руху були вже пізніше. На разі дані моніторингу протестів щодо цього періоду ще обробляються, тому кількісне порівняння репресій проти Майдану та Антимайдану потребує часу. Все ж зараз важливо відзначити, що Майдану варто дивитися в дзеркало, щоб не стати анти-Антимайданом. Як свавілля правоохоронців та боротьба проти поліцайщини стали фактором, що збурив громадян і призвів до Майдану, так само й агресивні дії захисників постмайданівської коаліції можуть наживати їм непримиренних ворогів.
Звісно, розгортання сепаратистського руху було, серед іншого, обумовлене сплеском почуття страху та відчуття ображеності щирого Антимайдану, поєднаного з бажанням швидкого реваншу. Простіше кажучи, якби не Майдан, усе могло бути інакше, і цього би не було. Але, як відомо, історія не знає умовного способу. Так само можна сказати, що якби не «Русская весна», то війни би не було. Важливо підкреслити інше: зараз саме час зупинитися та сприяти миру.
До певної міри прихильників «Русской весны» треба зрозуміти, бо соціальні процеси мобілізації Майдану і Антимайдану та проросійських виступів в Україні мають багато спільного коріння. Одним із таких корінців є зневіра суспільства у правоохоронній системі. Коли силовий апарат держави був розхитаний Майданом та різкою зміною керівної верхівки, тривалий репресивний вплив на сході впав, тож громада сходу отримала змогу нарешті висловитися про наболіле і позбутися тиску міліції. Щоправда, проблема в Донбасі ускладнена порівняно високою криміналізованістю суспільства, а також участю самих колишніх правоохоронців в утверджені альтернативних систем управління, що нівелювали правоохоронну систему як функцію держави для захисту громадян та втілення верховенства права.
Треба визнати, що на сході країни серед сепаратистів справді є частка (не відомо яка — і хочеться вірити, що невелика) людей, яким є за що справедливо ненавидіти нинішню владу та суспільство, яке підтримує бойові дії. Цим людям не пощастило. Можливо, вони бачили несправедливість, по-своєму гіршу за приниження студентів на Майдані. Все-таки у їхніх містах йде війна.
Попри значний вплив сусідньої держави у розгортанні конфлікту, він таки частково громадянський і базується на автентичних настроях. Наше суспільство було вимушене воювати, однак треба знати необхідну межу оборони. Отже, окремі випадки свавілля добровольчих батальйонів або офіційних сил правопорядку чи військових у зоні конфлікту чи поза нею можуть бути не менш ганебні, ніж поліцейський «оскал» режиму Януковича і системи корумпованої безкарності. На жаль, не факт, що мирна та масова ефективна мобілізація може відбутися і досягти результату у відповідних випадках. Хочеться лише вірити в те, що з часом суспільства закономірно стають гуманнішими та сумліннішими.
