Солідарна економіка та спільні блага в Центральній і Східній Європі

Внаслідок глобальної економічної кризи 2008 року та протестів, що згодом охопили весь світ, у Північній Америці, Західній та Південній Європі з’являються нові політичні ініціативи. Після 2011 року рухи, що виникли із захоплення площ, рухи проти жорсткої економії та за демократію висунули низку пропозицій — інституціоналізації соціальних альтернатив проринковому врегулюванню кризи. У цих проєктах поєднуються ініціативи змінити державу й форму правління (мовою руху «Окупай» – створити реальну демократію) та ініціативи перейти до такої економіки, що служить соціальному відтворенню, а не нагромадженню капіталу^[1].

Під час нової хвилі співпраці ранні ініціативи та теорії про спільні блага^[2], економіку спільної участі та солідарності все більше об’єднуються в нові мережі та політичні концепції, засновані на ідеях представницької демократії, соціальної економіки та стабільності. Муніципальні рухи, демократичні соціаліст_ки, робітничий кооперативний рух в США, рух за спільні блага чи програма британської Лейбористської партії, що декларує альтернативні моделі власності, — усі вказують на те, що поєднання політичної демократії з демократизацією економіки стає основою емансипативної політичної відповіді на кризу. 

Розмірковуючи про актуальність цих тенденцій для центрально- і східноєвропейського контексту, варто взяти до уваги декілька аспектів. Треба розширити або переглянути основні теорії північноамериканських або західноєвропейських дискусій, щоб вловити відмінності та взаємозв’язки подібних ініціатив у різних регіонах.

Погляд із напівпериферійних регіонів

У колишніх демократіях загального добробуту (welfare democracies) сьогодні діє нова політична модель солідарної економіки. Проте в історії Центральної та Східної Європи частіше трапляються відчуження власності та нестача офіційного доходу. Тут більш поширені стратегії виживання, побудовані на неофіційній діяльності та взаємодопомозі. З цього погляду, солідарна економіка та спільні блага, що віднедавна є полем активістської та інтелектуальної діяльності, видаються більше місцевою традицією, ніж новою концепцією, створеною після кризи 2008-го. Навіть ширша ідея — використовувати структури взаємодопомоги для виживання —  може здатись уже не настільки новою, революційною та перспективною: за соціалізму ідеєю кооперативів та кооперативного руху зловживали, ці практики були делегітимізовані. Це радше щось традиційне та нудне, що існує там, де зводять кінці з кінцями, — те, що має лишитися в минулому.

Кооператив «Вторполімермаш»

Українська ССР, 1988 рік

Схожим чином дослідни_ці периферійних регіонів чи спільнот коментували дискусії про кризу в колишніх країнах ядра: криза, яка довго була реальністю для більшості людства, нарешті стала помітною та досягла верхніх шарів глобального суспільства. Безсумнівно, інструменти та стратегії нової хвилі солідарної економіки в Північній Америці, Західній та Південній Європі не варто відкидати й у Центральній та Східній Європі. Але їх необхідно пристосувати до місцевих умов.

Економіка солідарності: тривале глобальне явище

Дослідження свідчать про те, що різноманітні форми солідарних рішень трапляються частіше там, де офіційні капіталістичні структури не покривають вартість відтворення, тобто у більш периферійних спільнотах і регіонах глобальної економіки. Антропологія неформальної економіки 1970-х років, особливо в Африці, — один із напрямів соціальних досліджень, що вивчає такі практики. Антрополог і дослідник Західної Африки Кейф Харт запропонував термін «неформальна економіка» для означення чогось більш істотного й первинного, ніж просто якісь неформальні аспекти світової економіки. Він показав, що насправді в африканських регіонах із постійно високим рівнем безробіття люди підтримували великі та складні сектори економіки. Ідею неформальної економіки згодом визнали міжнародні інституції. Вона стала частиною логіки глобального розвитку. Однак, критики_ні стверджували, що інструменти глобального розвитку, що покладаються на неформальну економіку, наприклад мікрокредити для керівниць домогосподарств чи житлові програми, засновані на самодопомозі, не розв’язують проблему нерівності, а лише використовують репродуктивну працю, виконану в нерівних умовах.

Коли в 1980-х роках латиноамериканські економіки ставали все більш неформальними, соціолог Алехандро Портес встановив, що інформалізація — це політичний момент, коли в офіційних капіталістичних секторах стає все менше прав робітників, завойованих раніше, бо капіталісти компенсують збитки від кризи за кошт робочої сили. У цих умовах розквіт неформальних економік, побудованих на взаємопідтримці, був наслідком поразки, адже саме робоча сила «віддувається» за кризу. Державна політика у сфері робітничих прав і неформальна економічна діяльність були для Портеса найважливішими, бо часто державне регулювання визначає, хто оплачує репродуктивні витрати — капітал чи робоча сила.

Пізніше Харт переформулював свою концепцію неформальної економіки, назвавши її «людською економікою» (human economy). Таке всебічне антропологічне розуміння охоплює соціальні, матеріальні, моральні та релігійні відносини. Цю концепцію використовує Всесвітній соціальний форум^[3], а також низка сучасних теорій про економіку солідарності. Водночас із дослідженням неформальної економіки розвивалося дослідження селянства. Завдяки цьому з’явилося розуміння селянських суспільств, що кинули виклик односторонній модернізаційній опозиції між традиційними та сучасними формами соціальної організації. Сьогодні організація селянського виробництва, його відмінність і (відносна) автономія від логіки капіталістичного накопичення, стосунок до довгострокової екологічної стабільності стали центральними темами в дискусії про альтернативи нестабільній моделі капіталістичного зростання.

"Неоплачувана, невільна (зокрема, примусова) праця не зникає завдяки розвитку капіталістичних відносин, а, навпаки, є основою відтворення капіталу."

Марксистська традиція аналізу соціального відтворення в умовах капіталізму — особливо традиція марксистського фемінізму, що вивчає роль жіночої репродуктивної та домашньої праці, — вказує на те, що неоплачувана, невільна (зокрема, примусова) праця не зникає завдяки розвитку капіталістичних відносин, а, навпаки, є основою відтворення капіталу. Дослідження підтверджують, що офіційна оплачувана праця, яка покриває витрати на відтворення домогосподарства, досі складає незначну частку глобальної праці. Натомість частково оплачувана, неофіційна, неоплачувана та невільна праця залишається основною рисою глобальних капіталістичних відносин. Дослідни_ці, що застосовують світ-системний підхід, стверджують, що це зумовлено системною характеристикою глобального капіталістичного накопичення: прибуток капіталістів тримається на неповній оплаті вартості відтворення робочої сили, яку вони використовують. Так, здатність капіталістичної системи до відтворення ґрунтується на збереженні невільних трудових відносин. Це означає, що в усіх випадках, коли капіталісти не оплачують вартість відтворення, пошук і створення альтернативних джерел для існування залежить лише від людської винахідливості. Це, так би мовити, дотації «знизу».

Один зі способів операціоналізації^[4] цих глобальних відносин між накопиченням капіталу та відтворенням робочої сили полягає в розумінні домогосподарств не як сімей чи людей, що живуть під одним дахом, а як одиниць відтворення праці, де оплачена капіталістами вартість відтворення (зарплата) поєднується з іншими ресурсами (створеними хатньою роботою, репродуктивною працею, неофіційним доходом, взаємною допомогою тощо) з метою збереження відтворення домогосподарства як цілого. У представників нижчих класів, у більш периферійних місцях обсяги альтернативних ресурсів, які домогосподарства вкладають у відтворення, більші. І у часи кризи вони зростають. У такі періоди ключову роль відіграють економіка солідарності між домогосподарствами та взаємопідтримка. Вони та власне домогосподарства «несуть» потік ресурсів, створених репродуктивною працею, «вгору» крізь структури накопичення капіталу.

Солідарна економіка в Центральній та Східній Європі

У Центральній та Східній Європі, як і в інших напівпериферійних регіонах, домогосподарства для свого відтворення залучають великі обсяги неофіційного й альтернативного доходу. Навіть соціалістична індустріалізація, що формально досягла повної пролетаризації робітників, залежала, як каже соціологиня Вільма Дунавей, від «напівпролетарського домогосподарства».Такі репродуктивні структури поєднували офіційний заробіток і натуральне сільське господарство чи інші неофіційні джерела доходу. Напівпролетарські домогосподарства часто пов'язували індустріальні зони з віддаленими сільськими районами, що забезпечували міста трудовими ресурсами та на низовому рівні підтримували відтворення робочої сили. Під час кризи цей зв’язок компенсував нестачу репродуктивних ресурсів, спричинену безробіттям. Постійна модернізація сприяла зміцненню центр-периферійних ієрархій між містом і селом. Сільські райони зазвичай зазнавали сильнішого політичного контролю, ніж міські, залишаючись джерелом дешевого відтворення. Те, як країни Центральної та Східної Європи інтерналізують глобальні ієрархії накопичення, створюючи внутрішні ієрархії між містом і селом, можна порівняти з колоніальним домінуванням місцевих режимів над їхніми сільськими територіями. 

"В останні десятиліття державного соціалізму режими, що опинилися в пастці зовнішнього боргу, все більше толерували та заохочували неформальні практики домогосподарств, перекладаючи на них відповідальність за відтворення."

Здатність робочої сили утримувати себе за кошт альтернативних економічних рішень стає більш помітною під час кризи. У 1920-х і 1930-х роках Центральною та Східною Європою прокотилася хвиля кооперативної організації. У часи між завершенням Другої світової війни та становленням комуністичних режимів у багатьох частинах регіону сформувалися політичні та економічні самоврядування. Пізніше більшість цих структур зруйнувала комуністична централізація. А в останні десятиліття державного соціалізму режими, що опинилися в пастці зовнішнього боргу, все більше толерували та заохочували неформальні практики домогосподарств, перекладаючи на них відповідальність за відтворення.

1918 рік

Такі неформальні економічні практики кінця соціалізму отримали назву «друга економіка». Через ідеологічні відмінності від періоду Холодної війни, дослідни_ці розуміли цей економічний лад як ринковоорієнтований, протилежний чи альтернативний центральному плануванню. Проте в глобальному контексті неформальна економіка пізнього соціалізму радше нагадує інформалізацію капіталістичних напівпериферійних економік, що розгорталася в той самий час. Всупереч очікуванням сучасни_ць, функція неформальної економіки полягала не в переході до ринкового суспільства, а в компенсації збитків від глобальної кризи 1970-х років.

Друга економіка зазнала краху під час кризи 1990-х років: саме її існування уможливлювали прогалини в державній економіці. Натомість утворилися великі неформальні структури, ієрархії яких відбивали ієрархії світової інтеграції. Внизу неформальні методи допомагали людям зводити кінці з кінцями під час кризи, а нагорі —  забезпечували локалізацію міжнародних компаній^[5]. Внаслідок кризи 2008 року на низовому рівні посилюються неформальні практики, характерні загалом для всіх рівнів постсоціалістичної економіки. У периферійних зонах великих міст виникає неофіційне житло. Такі речі, як кредитування чи допомога з трудовою міграцією, відбуваються через мережі між домогосподарствами, пожвавлюється діяльність, пов'язана з наркотиками та проституцією.

Як працює солідарність

Довга традиція неформальних структур взаємодопомоги та їхнє сучасне поширення можуть стати сприятливим підґрунтям для розвитку солідарної економіки. Позитивним прикладом є продовольчі мережі між селом і містом, традиція домашньої переробки та консервації продуктів. Згідно з чеським соціологом Петром Єгличкою, це явище — традиційна форма продовольчої стабільності. У Західній Європі, навпаки, такі традиції давно поступилися ринку, а нові проєкти для підтримки малого сільського господарства розбудовують мережі з нуля. Та недолік продовольчих мереж, як і інших неформальних практик, в тому, що вони підтримують структури капіталістичної інтеграції: вони компенсують вартість відтворення та оптимізують витрати сімей відповідно до першочергових задач, пов'язаних з інтеграцією. 

"Зв'язки в межах неформального обміну, як і в домогосподарствах, переважно ієрархічні."

Продовольча (чи інша) стабільність залежить від неоплачуваної праці, яку виконують переважно жінки (частіше на додачу до оплачуваної роботи, ніж замість). Взаємодопомога часто слугує для стабілізації потоків визискування капіталу. Наприклад, одне домогосподарство, що ризикує втратити житло через іпотечний борг, просить допомоги в інших, і вони розділяють виплати. Сьогодні реіндустріалізацію регіону здійснюють компанії, які експлуатують дешеву робочу силу, тобто людей, готових працювати за нижчу зарплатню, щоб заробити гроші для відтворення домогосподарства. Альтернативою може бути робота в Західній чи Південній Європі, але така трудова міграція — це не лише більші заробітки, а й вищі ризики та гірші умови праці. Така доля спіткала багатьох людей, які взяли іпотеку до 2008 року. Домогосподарства підтримують накопичення капіталу не лише через паралельні канали реіндустрілізації та кредитування, а й покриваючи витрати робітни_ць на житло та транспорт. Ціна, яку сплачують за рух внутрішніми центр-периферійними ієрархіями, є новим об'єктом інвестицій для транспортних компаній та забудовників.

Джерело: The Barcelona Lab for Urban Environmental Justice and Sustainability 

Зв'язки в межах неформального обміну, як і в домогосподарствах, переважно ієрархічні. Їхня нерівність підтримує нерівні відносини накопичення, посередниками якого вони слугують. Патріархальні відносини, що сприяє ієрархічному поділу праці на оплачувану та неоплачувану на основі ґендерних ролей, відносини пригноблення, які створюють невільну працю, використання соціальних зв’язків, щоб компенсувати виснажувальні відносини^[6], — поширенні риси буму неформальності. 

Традиції солідарності та їхня поширеність у Центральній та Східній Європі говорять про те, що треба пов’язати ці практики в екосистему так, щоб вони слугували відновленню, а не виснаженню. Треба простежити, як такі зусилля вплинуть на глибоку ієрархічну природу цих практик в межах процесів накопичення. І, нарешті, це можливості для дослідження солідарності та спільних благ з погляду  ієрархій, а також для створення стратегій об'єднання за принципами глобальної солідарності та сталості.

Переклали Оленка Ґу та Слава Огороднік за публікацією: Gagyi, A., 2019. "Solidarity Economy and the Commons in Central and Eastern Europe". In: LestEast. Available 22.08.2019 at: [link].

Головна ілюстрація: TheThorn.NYC