Разом у біді. Солідарна соціальна політика для відбудови

5658
Наталія Ломоносова
Статті авторки

 

Війна болюче вдарила по всьому населенню України. Безліч людей втратили роботу та були змушені покинути свої домівки. За даними опитування соціологічної групи «Рейтинг», серед тих, хто мали роботу до війни, станом на вересень працювали 61%, причому з них — лише 36% на повний робочий день[1]. За оцінками Світового Банку, станом на серпень з початку війни було пошкоджено близько 817 тис. житлових будинків, 38% з яких було зруйновано без можливості відновлення. Іншими словами, через війну мільйони українців опинилися у вразливому становищі. 

Значну частину людей, які й до повномасштабного вторгнення належали до вразливих, малозахищених категорій населення, війна поставила на межу виживання. При цьому частина соціальної інфраструктури пошкоджена або зруйнована[2], а навантаження на установи, що надають соціальні послуги та їх працівників у тих регіонах, які прийняли велику кількість переміщених осіб, надзвичайно зросло. Зросло і навантаження на систему соціального захисту в цілому, і це на тлі зменшення надходжень до бюджету. Тому системна соціальна підтримка зараз і після війни не лише є першочерговим питанням порядку денного, а й стоїть, так би мовити, під питанням. 

У цьому матеріалі я, перш за все, опишу тенденції, які спостерігалися у соціальній політиці в Україні в останні роки перед війною, адже вони вказують на бачення влади щодо соціальної підтримки населення. Далі я розгляну, що наразі пропонується державою у сфері соціальної політики і проаналізую політичне бачення, яке стоїть за такою візією. Насамкінець я окреслю, якими можуть бути альтернативні підходи до соціальної політики після війни, та чому соціальна політика взагалі є такою важливою для відбудови.

Соціальний захист під час війни

Система соціального захисту в Україні виявилась не готовою до такого виклику, як повномасштабне вторгнення. Автори проєкту Плану відновлення України у сфері соціального захисту, що був презентований у липні в Лугано, пов’язують цю неготовність із застарілістю системи та її «радянськістю». Існуюча соціальна система у цьому документі, по суті, характеризується як надмірна та така, що обіцяє громадянам виплати і допомогу, які держава насправді не може гарантувати. 

 

Банер The Ukraine Recovery Conference 2022, липень 2022 року, Лугано, Швейцарія. Фото: PASCAL LAUENER/POOL / AFP via Getty Images

 

Безперечно, кожна влада бачитиме причини проблем, які стоять на порядку денному, у попередниках. Однак постає питання, навіщо звертатися до такого віддаленого минулого, як Радянський союз, маючи перед собою тридцять років послідовного скорочення видатків на соціальну сферу, приватизацію і занепад публічної соціальної інфраструктури? При цьому очевидно, що сходити із того курсу, який втілювався останнє тридцятиліття, влада не має наміру. 

Із початку війни уряд анонсував та втілив низку заходів, які мають нібито стабілізувати благополуччя населення. Але серед них чимало таких, що скорочують трудові права та права профспілок та обмежують можливість отримати виплати по безробіттю. Наприклад, відтепер офіційно зареєстрованих безробітних, які не були працевлаштовані протягом 30 днів, зможуть залучати до суспільно-корисних робіт[3] з оплатою не нижче мінімальної заробітної плати, а тих, хто відмовиться, позбавлять статусу безробітних і виплат допомоги.

Крмі цього, було анонсовано розробку Соціального кодексу, в рамках якої планується «інвентаризувати інформацію щодо наявних зобов'язань держави за соціальними виплатами» та привести виплати у відповідність до фінансових можливостей держави. Також було ухвалено Закон №2620, що передбачає ліквідацію Фонду соціального страхування. Бюджет та частину функцій Фонду буде передано до Пенсійного фонду, а видатки та працівників — значною мірою скорочено. Як в таких умовах функціонуватиме система соціального страхування — велике питання.

Очевидно, що значна частина заходів, які уряд вживає під час війни та які пропонуються у проєкті плану відновлення, є не лише і не стільки виправданими тими труднощами і викликами, які приносить сама війна. Вони є радше продовженням того політичного курсу, який у сфері соціальної політики (а також суміжних сферах, зокрема, в охороні здоров’я) впроваджується в Україні вже давно. Цей політичний курс вже кілька десятків років як нарекли неолібералізмом, але тут я не вестиму мову про неолібералізм як ідеологію. Натомість я пропоную подивитися на те, як неолібералізм втілюється у конкретних політичних програмах.

 

Напис на дверях будинку: «Україна понад усе. Слава Україні! Смерть ворогам!», червень 2022 року, Київщина. Фото: Alexey Furman / Getty Images

 

 

Давній ворог неолібералізму

Соціальна держава, закріплена в нашій Конституції, або ж більш загальноприйнято  — держава загального добробуту (welfare state) — є давнім ворогом і мішенню неолібералізму. У країнах Європи такі комплексні соціальні політики виникли і розквітли якраз у повоєнний час. Але вже в 1970-х, з часів нафтової кризи і економічного спаду, в частині країн представники неоліберального крила починають говорити, що видатки на соціальні програми завеликі, а широка і щедра підтримка населення уповільнює темпи економічного росту.

Історія соціальної політики в Україні має інші витоки, ніж у країнах Заходу, проте в 90-х ми сіли на потяг до ринкової економіки. Економічний спад першого десятиріччя та повальна приватизація одразу призводять до скорочення видатків на соціальну сферу і до погіршення соціальної інфраструктури, особливо у сільській місцевості. Наприклад, за перші два десятиліття незалежності, кількість дитячих садочків скоротилась майже на дві третини. Водночас до скорочення бюджетних видатків на соціальну сферу (або ж, як це часто формулювалося, до «ефективного використання ресурсів») спонукали і міжнародні донори та кредитори. Глобалізація та гонитва за інвесторами також стали окремими стимулами для систематичних спроб обмежити трудові права та соціальні гарантії, а також для створення більш привабливих податкових умов для бізнесу, аби утримати капітал, який може знайти собі і краще місце.

Від універсалізму до підтримки найбідніших

Отже, як проявляється неоліберальний курс у соціальній сфері України? У його основу лягають постійні наміри, з одного боку, скоротити розмір видатків на соціальний захист, а з іншого боку — змінити сам характер соціальної політики.

Як відбувається скорочення видатків? Все більша кількість допомог та виплат від держави передбачають перевірку доходів отримувачів допомоги, а поріг доходу, після якого людина вже не визнається такою, що потребує допомоги, є дуже низьким.

Як приклад можна розглянути умови визнання сім’ї малозабезпеченою, для надання їй відповідної допомоги. Щоб у листопаді 2022 року сім’я з двох працездатних дорослих та однієї дитини віком до 6 років могла отримати допомогу як малозабезпечена, її середньомісячний сукупний дохід за останні 6 місяців сумарно має складати менше 29 474 гривень (приблизно 4912 грн на місяць на всю сім’ю[4]). На рішення щодо надання цієї допомоги впливає не лише дохід, але і деякі інші фактори. Наприклад, сім’ї можуть відмовити у допомозі, якщо один чи обоє працездатних дорослих не працювали, не вчилися на денній формі і не перебували на службі протягом останніх трьох місяців. Окрім того, посилюється сам контроль та перевірка доходів, щоб допомогу точно не отримали ті, хто не має на неї права.

 

56-річна Ірина стоїть перед своїм зруйнованим будинком в селі Лукашівка Чернігівської області, 10 квітня 2022 року. Фото: Анастасія Власова / Getty Images

 

Водночас відбувається скорочення наявних соціальних програм. Як я вже згадувала, у проєкті відбудови заплановано переглянути існуючі соціальні зобов’язання держави, щоб скоротити все, що нібито «не відповідає фінансовим можливостям». Крім того, анонсується «трансформація розгалуженої системи соціальних виплат в універсальну соціальну допомогу», яка буде адресною і спрямованою на підтримку найбідніших верств населення. Це курс на такий соціальний захист, який більше не передбачає, наприклад, виплат грошової допомоги всім самотнім матерям, натомість лише одній категорії громадян — найнайбіднішим, які пройдуть перевірку на доходи. Тобто насправді громадяни поступово позбавляються будь-яких універсальних прав на підтримку. 

Якщо вести мову про спроби змінити сам характер соціальної політики, то тут ми бачимо спроби замінити суб’єктів, які надають соціальні послуги, а також схему їх фінансування. Так, у сфері соціальних послуг реформа 2019 року передбачає створення ринку соціальних послуг, де установи-надавачі послуг з приватного сектору мають конкурувати з державними та комунальними закладами. При цьому держава має фінансувати лише самі надані послуги тим, хто має право отримувати їх коштом держави, але не установи. Це відтворення тієї ж логіки, яка була закладена у медичній реформі, де гроші ходять за пацієнтом, а лікарні мають перетворюватися на підприємства, які повинні заробляти, аби існувати.

Те ж саме пропонується і у сфері пенсійного забезпечення. Пенсійна реформа, яку все ніяк не вдавалося провести до війни, у проєкті плану відбудови і з уст профільного комітету Верховної Ради вже презентується як «об’єктивна необхідність». Йдеться про те, щоб відмовитися від солідарної пенсійної системи на користь змішаної, коли запроваджуються індивідуальні пенсійні плани, а пенсійне забезпечення частково приватизується, адже ним відтак управляють приватні фонди.

Підсумовуючи, окрім простого скорочення фінансування соціальної сфери, все що можна — перетворюється на джерело прибутку.

Водночас у той час, як систему соціального захисту нібито немає з чого утримувати, ніхто не говорить про збільшення оподаткування прибутків бізнесу, великих корпорацій та підприємств, запровадження більш прогресивної ставки оподаткування. Навпаки — в умовах війни держава йде на поступки бізнесу, зокрема, у сфері податків. Хоча податкове навантаження на найманих працівників ніяк не змінюється. Тобто соціальне відтворення робочої сили, яку бізнеси використовують, все більше покладається на саму робочу силу. 

 

Знищені автомобілі, 18 червня 2022 року, Лисичанськ. Фото: ARIS MESSINIS / AFP via Getty Images

 

Солідарність чи атомізація?

У чому небезпека такого курсу? Загалом, у більшості держав, які мають розвинену соціальну політику, частина програм підтримки дійсно в той чи інший спосіб прив’язана до рівня доходів отримувачів. Проте питання у тому, яка при цьому кількість публічних благ (або ж як у нас зараз постійно говорять — послуг) доступна всім громадянам як універсальне право, незалежно від розміру їхніх доходів. Наприклад, забезпечення гарантованого безкоштовного доступу до садочків, шкільної освіти та медичних послуг, гарантовані виплати допомоги на дітей для всіх, в кого вони є, тощо.

Чим менш всезагальне охоплення мають різні державні програми допомоги, чим ближчі вони до того, щоб підтримувати лише найбідніших, тим меншу підтримку вони зазвичай мають серед населення — серед платників податків. Наприклад, якщо на допомогу малозабезпеченим мають право лише найнайбідніші сім’ї, пересічна людина може відчувати, що їй такої допомоги ніколи не отримати, хоча її становище теж може бути скрутним. Відповідно, навіщо сплачувати соціальні відрахування на щось, на що ти не можеш розраховувати? Люди менш охоче фінансують щось, від чого вони радше за все не отримують для себе користі. Тож у перспективі видатки на соціальний захист природно ще більше скоротяться, а значить скоротиться і кількість діючих програм підтримки.

Окрім того, за такого підходу стигматизуються отримувачі допомоги, адже вони ніби відділяються від решти суспільства. Ситуація, в якій на одержувачів допомоги також чиниться максимальний тиск, аби вони швидше виходили на ринок праці, може спонукати їх братися за будь-яку роботу, на будь-яких умовах. Це додатково поглиблює їхню незахищеність — тепер на робочому місці. На людей же, які через певні обставини не можуть вийти на ринок праці, починають дивитися як на шкідників, утриманців, адже решта платників податків у такій системі від держави нічого не отримує, але утримує цих людей.

Через поступове скорочення державного фінансування, в довгостроковій перспективі може падати і якість самих публічних благ, які надаються установами комунальної і державної форм власності. Відтак більш заможні люди менш охоче корисуються їхніми послугами, віддаючи перевагу приватним: школам, медичним закладам, закладам догляду тощо. Публічні установи і їхні користувачі ще більше стигматизуються і знову ж таки падає підтримка видатків на соціальну державу — адже навіщо фінансувати те, чим «ми» не користуємося і що має нижчу якість.

 

Жінка дивиться з вибитого вікна своєї квартири після того, як будівлю сильно пошкодила ракета, 9 червня 2022 року, Слов'янськ. Фото: Scott Olson / Getty Images

 

Нарешті, з політичної точки зору, дуже небезпечними є структурні, тектонічні зміни, які відбудуться в політичній свідомості. Мова йде, зокрема, про індивідуалізацію соціальних ризиків через обмеження кола тих, хто може претендувати на отримання допомоги. Показовим втіленням такої тенденції є ті ж індивідуальні пенсійні плани, де благополуччя людини залежить, по суті, від успіху її інвестицій на фондовому ринку. В результаті людина починає себе асоціювати радше з бізнесом, інвестором, ніж зі співгромадянами. Все це підриває відчуття міжпоколіннєвої підтримки та призводить до індивідуалізації суспільної свідомості, до формування суспільства, де кожен сам за себе, а держава допоможе лише у крайньому випадку.

Чи справді це те суспільство, якого ми прагнемо, тим паче після війни? Навіщо нам рухатися до більшої індивідуалізації та атомізації в той час, коли ми переживаємо небувалу єдність? 

Соціальна політика солідарного суспільства

Попри те, що тим чи іншим чином війна зачепила всіх, дехто все ж зазнали непропорційно більших втрат, зокрема люди, які вже були у скрутному становищі до війни. Вразливості лише загострилися і наклалися одна на одну. Як вийти із такої ситуації у справедливий спосіб, який би сприяв розбудові згуртованого і солідарного суспільства?

Справедливим було би вимагати більшого оподаткування прибутків та більшого перерозподілу доходів задля розбудови щедріших соціальних політик та універсальніших програм соціальної підтримки. Немає іншого дієвого шляху допомоги і підтримки тих, хто втратили домівки і роботу. Ми маємо солідаризуватися не лише назовні, перед обличчям ворожої армії, але і внутрішньо, між собою. Інакше той ресурс, з якого ми зараз всі черпаємо сили, спустошиться, бо всі чим далі, тим більше будуть вимушені зосередитися на власному виживанні.

І справа не лише у певних політичних візіях того, яким може бути наше суспільство. За цим стоять і прагматичні міркування. Більш рівні суспільства з щедрою соціальною політикою, де кожен відчуває, що робить свій внесок у спільне благо і може цими благами користуватися, є не лише щасливішими і здоровішими фізично, але й внутрішньо більш стабільними. Після завершення війни ми маємо не допустити ситуації внутрішньої політичної нестабільності, а економічні питання, питання виживання і гідного життя, можуть загострити розколи всередині суспільства. Це саме стосується і реінтеграції наразі окупованих територій і, передусім, територій окупованих з 2014 року. Щедра і універсальна соціальна політика може стати одним з інструментів консолідації суспільства і реінтеграції до нього тих людей, які роками мешкають на непідконтрольних територіях.

Соціальна політика як система підтримки найбідніших не може впоратися із викликами війни і післявоєнної відбудови, не призвівши до збільшення нерівності і атомізації суспільства. Нам потрібна універсальна і солідарна соціальна політика, що охоплює все суспільство і забезпечує мінімально гідні умови життя для всіх. Саме така система може сприяти відчуттю включеності людей у мережу суспільної солідарності, на яку вони можуть розраховувати.

Примітки

  1. ^  Як показує опитування, тих, хто втратили роботу, найбільше серед жителів Сходу — це жінки, найбідніші, а також внутрішньо переміщені особи. Опитування є репрезентативними для дорослого населення України, проте не охоплює респондентів, які знаходяться на тимчасово окупованих територіях, а також на територіях, де на момент опитування був відсутній український мобільний зв'язок. Тож можна припустити, що загальна ситуація є ще гіршою.
  2. ^  Аналітики Світового Банку оцінили збитки, завдані інфраструктурі соціального захисту України (інтернатним закладам, установами, що надають соціальні послуги населенню тощо), в 164,4 мільйона доларів США. Станом на серпень було пошкоджено або зруйновано 56 таких будівель. Окрім того, з більш ніж 470 місцевих відділів обслуговування громадян (сервісних центрів) Пенсійного фонду значних пошкоджень зазнали 64, а також 19 із 158 відділень Фонду соціального страхування. 
  3. ^  Суспільно корисні роботи мають оборонний характер або ж слугують для ліквідації надзвичайних ситуацій.
  4. ^  Право на неї мають сім'ї, чий середньомісячний сукупний дохід за останні 6 місяців є нижчим від рівня забезпечення прожиткового мінімуму для цієї сім’ї. У 2022 році цей рівень для працездатних осіб становить 45% прожиткового мінімуму, встановленого для цієї категорії; для осіб, які втратили працездатність, та осіб з інвалідністю 100 %; для дітей –  до 130%. Наприклад, для працездатної людини рівень забезпечення прожиткового мінімуму з липня складає 1170 грн на місяць (45% від 2481 грн); для дітей віком до 6 років - 2861,3 грн.  

Авторка: Наталія Ломоносова

 

Поділитись
«Дешева» робота з ризиком для життя: як соціальні робітниці під обстрілами допомагали людям Невпокій у порівняннях: про етику післявоєнної відбудови Що залишиться, якщо «зламати все соціальне»? Українська економіка і суспільство: куди прямуватиме (повоєнна) країна Недофінансування, моральні дилеми та брак базової довіри: дослідження судової системи в Україні «За пандус тобі треба рвати зубами». Реінтеграція українських військових після поранення На порозі гуманітарної катастрофи: як живуть і виживають українці Ні, приватизацію не слід перезапускати після війни Порятунок для кожного. Зима стала для держави тестом на людяність Війна і клас: уроки для України та Росії через призму розпаду Югославії За межею бідності: як виживати українським пенсіонерам Гідна праця під час та після війни Відновлення України має принести людям користь. Захід має інші наміри