Politics

Соціалізм у теперішньому часі, або Чому я оплакую смерть Уго Чавеса

11.03.2013
|
Mariya Ivancheva
5699

Марія Іванчева

Я почну з особистого спогаду. В 2004 році група студентів в Лондонському університетському коледжі, де я в той час навчалася, проводила кампанію солідарності з Венесуелою. Серед заходів, які вони влаштували, була дискусія про освітню реформу під час Боліварської революції у Венесуелі. Запрошеним лектором був венесуельський учитель та вихователь початкової школи Оскар Негрін. Він почав свою промову зі слів: «Сьогодні у Венесуелі ми намагаємося змінити мову навчання: замість примушувати дітей завчати абстрактні поняття, ми вчимо їх найбільш важливих слів: «мама», «мир», «Чавес». Моє серце забилося швидше. Я занурилась у ясні спогади про мою першу початкову школу у пізньосоціалістичній Болгарії. Наша вчителька, товаришка Тонева, репетирувала з класом концерт, перш ніж показати його батькам. Товаришка Тонева в рамках дійства попросила мене на очах у всіх взяти мою матір за руку і розповісти вірша, що завершувався рядками: «…краща мати у світі — це Партія-героїня». Я відмовлялась. Я не знала, що таке партія. Я знала, проте, що найкраща мати у світі — це моя мати. Просто, але твердо я попросила вчительку змінити сценарій. Провагавшися трохи, вона змінила моє місце у сценарії і доручила мені продекламувати інший вірш. Рік по тому вона з полегшенням попросила мене забути величання «товаришка» і звертатися до неї «місіс Тонева». Я швидко й демонстративно покинула хол, щойно повернулася зі спогадів до Лондона. Негрін та інші студенти побачили спину дитини з класної кімнати в 1988, дівчину в часи перших демократичних мітингів, яка стрибала, бо, як мовилося в одному популярному тоді гаслі, «хто не стрибає, той комуніст». Коли я йшла по коридору, в мені боролися два почуття: задоволення від того, що я вчинила згідно зі своїми антикомуністичними переконаннями, і тривога, що я могла зробити передчасний висновок... 

Сьогодні, коли з того часу пройшли роки, після півторарічної польової роботи в освітній системі Венесуели я знаю, наскільки поверховими були мої переконання і наскільки виправданими — тривоги. Справді, є багато яскравих відповідностей між Східною Європою та Латинською Америкою. Проте подібність між радянським соціалізмом і новим соціалізмом двадцять першого сторіччя ледь помітна. Паралелі можна провести перш за все між долями людей на периферії могутніх імперій. Схожа й наша перейнята слабкість до світлого минулого та сучасних імперських держав, а також наша фрустрація у ставленні до локальних еліт, що обслуговують власні інтереси. Близьким є і загострення роздратування етнічних меншин, спричинене свавільним установленням та перенесенням національних кордонів. Ми однаково перебуваємл під впливом «м’якої сили» нових транснаціональних організацій в громадському та приватному секторі. Красиво упаковані під назвами «вільний ринок», «ліберальна демократія», «демократизація», «громадянське суспільство», «права людини», «прозорість», «закон і порядок», «розвиток», ці та інші матриці нашого життя були створені у Вашингтоні. Це подається як перевага: солодка обіцянка життя у споживацькому раї західних суспільств — мрія за тридев’ять земель від нас. Різниця в тому, що траєкторії двох субконтинентів розходяться у протилежних напрямах. У той час як після другої світової війни Східна Європа жила в ілюзорному «реальному соціалізмі», люди в Латинській Америці жили в ілюзії «реальної демократії».

Провести аналогію між соціал-демократією Чавеса та «тоталітарним» соціалізмом у Східній Європі — особливо легке завдання для представників організацій та ЗМІ, що виступали на боці венесуельської опозиції. Студенти та громадські активісти, спонсовані міжнародними організаціями, подорожували західним світом з кампанією проти так званої диктатури Чавеса. У країнах колишнього соцтабору їх беззастережно підтримали не лише неоліберальні інтелектуали в мозкових центрах, але й колишні дисиденти, в тому числі Лех Валенса, а пізніше й Вацлав Гавел. Одне дивує, щоправда: чи мали Гавел і Валенса у вісімдесятих змогу вільно подорожувати за кордон та виступати на масових демонстраціях на батьківщині? Чи міг письменник вільно презентувати збірку есеїв з назвою «Влада безвладних» в новому книжковому магазині у торгівельному центрі в Празі, влаштувавши прийом з шампанським та закусками на кшталт лососевого паштету? Чи міг представник профспілки отак просто прилетіти до Гданська, аби виголосити палку промову проти урядів Чехословаччини та Польщі на аналогічній книжковій презентації на очах у сотень опонентів режиму?

Я не вигадала цю історію: йдеться про презентацію збірки есеїв «Тоталітаризм у 21 столітті». Опублікована в 2009, ця книжка містить есеї ключових академічних інтелектуалів з державних університетів, які вільно проголосили Чавеса диктатором. Перед невимушеним прийомом вони всі голосно заявили, що живуть у тоталітарній державі без свободи слова. Поліція не навідалася на презентацію книги, та й пізніше не потривожила учасників. Ця книга — одна з сотень томів та тисяч друкованих видань проти Чавеса як особистості та проти його уряду, доступна у вільному продажі у книжкових магазинах Венесуели. Місце презентації теж не випадкове. Книжковий магазин, де її проводили, зручно притулився у торгівельному центрі «Ель Пасео» в мікрорайоні Мерседес, що прилягає до заможної частини Каракаса. На півдні він оточений схилами, де у резиденціях з охороною чи розкішних приватних особняках живе заможна, переважно біла еліта. На схід простягається муніципалітет Шакао — база опозиції, де венесуельці середнього класу ділять з представниками медіа, посольств та транснаціональних корпорацій кілька квадратних кілометрів землі, які також серйозно охороняють. Іноземці та багаті венесуельці рідко покидають цю елегантну оазу. Трасу до аеропорту вони знають краще, ніж метро до ділової частини Каракаса — центру міста, де розташовані переважна більшість громадських установ та живуть пересічні венесуельці. Їм нема потреби непокоїтися: після драконівських неоліберальних реформ у 1990-х громадський сектор Венесуели скоротився до непізнаваності і став просто одним із видів служб, що конкурують із ексклюзивними приватними сервісами.

За межами описаного маленького раю починається світ переважної більшості венесуельців. У Каракасі вони затиснені в багатоквартирних будинках, як у країнах колишнього соціалістичного блоку, чи в так званих barrio. Barrio — це венесуельський аналог бразильських фавел, перуанських pueblos jóvenes та аргентинських villas de miseria: бідний мікрорайон з багатоповерхівками, де велика кількість населення сконцентрована на маленькій території в жахливих економічних умовах. Barrio, які почали будувати з початку 1920-х, коли в країні, що доти виробляла какао, були знайдені багаті поклади нафти, розросталися з шаленою швидкістю з 1970-х. Не займаючи багато площі, вони зосередилися вздовж долини річки Гуайре. Саморобні цегляні будинки, як правило, починаються на підніжжях крутих пагорбів Каракаса і ведуть до запаморочливого лабіринту вузьких вулиць та сходів. Нащадки ж корінного населення та колишніх африканських рабів страждають від голоду в нерозвиненій частині країни, поділеній на державні землі, що не обробляються, та великі приватні латифундії. Дедалі поширеніша внутрішня міграція дає лише короткочасну ілюзію кращого життя та соціальної мобільності. Коли бідняки приїжджають скористатися новими можливостями працевлаштування, що їх пропонує нафтовидобувне підприємство, вони лишаються бездомними на околицях міста. Разом з іншими новими економічними мігрантами зі Старого Світу вони захоплюють незайняту землю та будують там власні будинки. Їм залишається жити в районі, де зосереджена біднота, без роботи чи освітніх можливостей, далеко від громадьських закладів обслуговування та інфраструктури. В умовах хворої на «голландську хворобу» економіки, що експлуатує природні ресурси та сповільнює розвиток виробничого сектору, вони відрізані від спеціалізованого ринку праці, який тримається передусім на експорті неочищеної нафти та сфері обслуговування. Вони лишаються в barrio, світі зі своїми порядками та цілковито відмінною логікою. Питання в тому, чи це «культура бідності» з властивою їй логікою людських спільнот, що живуть у солідарності осторонь від безжальних урядових постанов, чи «закони джунглів», засновані на свавіллі та чистому насильстві. Розуміння цієї логіки без апеляцій до зарозумілого дискурсу «лінощів» чи «відсталості» — ключ до соціальної інтеграції в країні й у світі, який роздирає межова стратифікація.

Нема сенсу говорити про Чавеса і Боліваріанську революцію, не беручи до уваги всю цю складну реальність чи різке класове та етнічне розшарування. Більше того, сама політична постать Команданте була симптомом цього розшарування. У 1998, коли Чавес прийшов до влади, його годі було назвати соціалістом. Колишній військовий, висуваючи центристську програму «​​третього шляху», намагався сподобатися всім: він апелював як до народних мас, так і до політичної еліти країни. Однак в еліти його нижче класове і етнічне (метиське) походження викликало тільки зневагу. Крім того, ні під час його спроби державного перевороту (яку тепер називають військовим заколотом) у 1992, ні коли його обрали на пост президента в 1998, Чавеса не визнавали всі венесуельські ліві. Військовик із релігійним і націоналістичним забарвленням — усе в цій комбінації заледве можна узгодити з основними принципами лівиці. Однак тоді венесуельські ліві зіткнулися з дилемою: або пристати до нового народного месії, або продовжити нерівну боротьбу проти біполярної політичної системи «найстабільнішої демократії в регіоні».

Венесуельські ліві пройшли шлях довгої і нерівної боротьби, щоб здобути місце в політичному житті країни. Лівиця, що зародилася у вигнанні й зазнала репресій в умовах диктатури Маркоса Переса Хіменеса у п’ятдесятих, була виключена з політичного процесу за умовами нового «суспільного договору», укладеного в 1958. Цей «пакт Пунто-Фіхо» підписали Соціал-християнська партія (COPEI), соціал-демократи (AD) і ліберальні демократи (URD). Їхні лідери не допустили до участі в політичному житті Комуністичну партію Венесуели (PCV; КПВ), члени якої разом з ними боролися проти диктатури. Після нетривалої збройної партизанської боротьби, жорстоко придушеної державою, у 1970 Компартію було легалізовано, і вона змогла брати участь у вільних виборах. Утім, послаблена після десятиліть переховування, вона була вже вкрай роздроблена. Доки від КПВ відколювалися нові дрібніші партії, вона не знайшла в собі сил запропонувати альтернативу антисоціальній політиці AD і COPEI. Ці дві партії, не відчуваючи загрози з боку невеликих лівих фракцій, кожні чотири роки чергувалися при владі, дотримуючись правил демократичної конкуренції. У короткостроковій перспективі, зазвичай під час передвиборчих кампаній, вони робили кілька кроків у лівому напрямі — здебільшого впроваджували заходи для часткового перерозподілу надприбутків і створення інфраструктури. Хоча вони й націоналізували нафтову промисловість, але перетворили державу на корпорацію, залежну від небезпек вільного ринку і великих іноземних компаній, які зберігали монополію і на експертні знання в нафтовидобувній галузі, і на експлуатацію та експорт нафти.

Венесуельські ліві переживали внутрішню кризу, тож були занадто роздроблені та слабкі, щоб підживити народне обурення внаслідок кривавого придушення першого антинеоліберального повстання — «Каракасо» — у лютому 1989-го. За іронією долі, угоду з МВФ у середині 1990-х років підписав саме колишній лідер лівого партизанського підпілля Теодоро Петков. Покинувши колись Компартію у відповідь на її відмову засудити радянську інтервенцію та придушення «Празької весни», Петков — економіст болгарсько-польського походження — став міністром планування і координації в уряді Рафаеля Кальдери і спрямував Венесуелу в напрямку драконівських неоліберальних реформ. Тож поява Чавеса виявилася ще одним полем битви для лівих: напередодні президентських виборів 1998 року численні ліві групи, серед яких очолюваний Петковим Рух за соціалізм (MAS) 1, відмовилися підтримати виборчу кампанію коаліції майбутнього президента — руху «П’ята Республіка» (MVR). Разом із тим, для багатьох венесуельських лівих питання про підтримку нового президента отримало набуло нового виміру в 2002. У квітні того року опозиція здійснила спробу державного перевороту за ймовірної підтримки уряду США і моральної підтримки венесуельської еліти, в тому числі античавістських лівих рухів. Але народні маси Венесуели не дозволили змістити свого демократично обраного президента. Багатоденні протести і людські жертви на вулицях змусили самозваний тимчасовий уряд піти. Друга спроба повалити Чавеса полягала у фактичному саботажі нафтової промисловості: більше п’ятнадцяти тисяч кваліфікованих інженерів, техніків, менеджерів та адміністраторів покинули венесуельську державну нафтову компанію (PDVSA). Протягом тижнів Венесуела залишалася без своєї єдиної валюти на світовому ринку — нафти. Завдяки беззастережній підтримці народу, Чавеса цього разу визнали не тільки венесуельські бідняки, але й дедалі більше лівих активістів по всьому світу.

Протягом останнього десятиліття в засобах масової інформації можна спостерегти небезпечну тенденцію розглядати реформи в Боліваріанській республіці (нова назва Венесуели за Конституцією 1999 року) як чисто популістські і косметичні. Справді, в умовах вільного ринку з обмеженим державним плануванням та регулюванням, нові соціальні проекти уряду (так звані місії) виглядають радше соціал-демократичними, ніж соціалістичними. До того ж, в умовах зовнішнього тиску уряд, аби відповідно до чинних законів довести свою демократичність, переоцінював процедури електоральної демократії — часто на шкоду новим інструментам прямої участі населення в управлінні, які впроваджували повільно і боязко. Реформи, що стосуються диверсифікації господарства, кооперативної власності в економіці і робітничого контролю на заводах, досі відстають. Тим не менше, важливо розуміти, що наявна ситуація дісталася Чавесу і його народу у спадок від попередніх урядів. Всупереч переворотам, бойкотам та загальній міжнародній підозрілості, вони намагалися дати сміливу і рішучу відповідь на актуальні проблеми — крайню бідність та позбавлення більшості венесуельського суспільства економічних, освітніх та культурних благ. Уряд Чавеса уможливив те, що було даністю в державно-соціалістичних країнах Східної Європи, але не в ліберально-демократичній Венесуелі: масовий доступ до систем охорони здоров’я, освіти, житла, спорту і дозвілля, а також допомога матерям-одиначкам та спеціальні послуги для людей з обмеженими можливостями.

У рамках глобальної системи неоліберального капіталізму та конкуренції з приватними компаніями досягнення боліваріанської уряду — все ще лише перші невеличкі кроки на довгому шляху бажаної радикальної структурної реформи. Також слід вирішити подальші протиріччя і проблеми, які затискають Боліваріанську революцію в лещата: зростання організованої злочинності, поширення корупції та посилення залежності країни від нафтодоларів, властиві венесуельській політичній та економічній системі і раніше, все ще не мають адекватного рішення. Тим не менш, у боротьбі за соціалізм двадцять першого століття боліваріанський уряд і його популярний лідер показали світові щось дуже важливе: нове переконання, що не ставалося ніякого «кінця історії», що після «холодної війни» є надія на виникнення демократичного соціалізму. Успіх або невдача Боліваріанської революції не повинні залежати виключно від президента. Це залежить від ширшого і, як і раніше, вразливого процесу розширення участі населення, що поступово набирає обертів у Венесуелі. У цій нерівній боротьбі новий соціалізм двадцять першого століття намагався плекати колективні цінності, гідність та самостійність. Це чесна спроба озброїти людей на тривалу боротьбу з негативними наслідками легкого завоювання швидкої соціальної мобільності, споживацтва і крайнього індивідуалізму.

Іноді, коли я чула про чергове «паломництво» Чавеса до Путіна або Ахмадінеджада, я мимоволі відчувала себе в шкурі венесуельської еліти: людей, яких тероризував їхній президент. Тоді я швидко нагадую собі дві надзвичайно прості істини. По-перше, попри суперечності венесуельського соціалізму, цей політичний рух неперевершений у своєму прагненні викрити нерівність не лише між громадянами однієї національної держави, але і між різними народами і країнами світу — саме те, на що ми, східні європейці, багато скаржимося. По-друге, Венесуела сьогодні — це більш демократичне і вільне суспільство, ніж за репресивної елітарної «демократії» попереднього режиму, і ніж суспільства більшості режимів у постсоціалістичному світі. Тож моє послання до всіх нас, східних європейців, звучить так: якщо ми стверджуємо, що віримо в демократію, то ми віримо в те, за що виступає Чавес. І ми віримо в сили народу, хіба не так? Хіба не це спонукало нас вийти на вулиці в 1989 році?

***

Цей текст було вперше опубліковано болгарською мовою під заголовком «Соціалізм у теперішньому часі» у 2010 році. Він був адресований читачам, практично не знайомим з історичними викликами та соціальними досягненнями далекої Венесуели та Боліваріанської революції. Сьогодні народи Болгарії та всієї Східної Європи повільно прокидаються з анестетичного сну про обіцяний рай західного суспільства споживання. Ми прокидаємося і опиняємося віч-на-віч із жорсткою реальністю фальшивої ліберальної демократії та кошмаром поневолення системою неоліберального капіталізму. Попри великі руйнування, які «доктрина шоку» спричинила в економічній і соціальній структурі нашого суспільства, ми повернулися на вулиці. За іронією долі, у 1989 році, поки державний соціалізм доживав свою останню зиму, у Венесуелі вибухнуло повстання проти неолібералізму, відоме як «Каракасо». Венесуельський інтелектуал Луїс Бріто Гарсія назвав його початком четвертої світової війни. Тоді як третьою світовою була «холодна війна», четверта світова є війною людства з неоліберальним капіталізмом. Нині, коли полум’я четвертої світової війни охопило і наш регіон, варто згадати Уго Чавеса. Варто зрозуміти його донкіхотську спробу збудувати демократичний соціалізм на руїнах «холодної війни». Прощавай, команданте! Твоя боротьба — це наша боротьба. Ми продовжуватимемо її.

Перекладено за: Ivancheva M., 2013. Socialism in Present Tense… Or Why I Mourn the Death of Hugo Chavez.

Переклали Таша Ломоносова і Денис Пілаш

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ЛАТИНОАМЕРИКАНСКИЙ СОЦИАЛИЗМ 21 ВЕКА В ИСТОРИЧЕСКОЙ ПЕРСПЕКТИВЕ (Джеймс Петрас)

НОТАТКИ ПРО ПОТОЧНИЙ МОМЕНТ (Перрі Андерсон)

ПОЛИТИЧЕСКИЙ ВЫЗОВ ТРУЩОБ (Дмитрий Райдер)

НАСКІЛЬКИ КУБИНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ І ДОСІ МАЄ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ЛІВИХ?

 

Notes:

1.Спершу Рух за соціалізм підтримав кандидатуру Чавеса, а Петков покинув партію на знак протесту, але невдовзі MAS перейшов в опозицію до новообраного президента. — Прим. перекл.

Share