Наскільки Кубинська революція й досі має значення для лівих?

  • 30 квітня 2009
  • 3078
Наскільки Кубинська революція й досі має значення для лівих?

Відзначаючи 50-ту річницю Кубинської революції, британський часопис «Red Pepper» запропонував обмінятися думками, наскільки й досі ця подія важлива залишається актуальною для сучасного лівого руху. Що собою являє Куба? Нову, хоч і не безпроблемну, модель демократії чи жорстку однопартійну диктатуру? Яким чином вона розвиватиметься? Піде шляхом китайської моделі капіталізму, чи продовжуватиме надихати прогресивні ліві рухи Латинської Америки? Пропонуємо читачам Commons/Спільне переклад цієї цікавої дискусії.

 

Діана Рейбі

Чому Куба — це важливо?

Сьогодні багато хто захоплений досягненнями Куби в галузі охорони здоров’я, освіти та спорту, проте стверджує, що вона має бути демократичнішою й провести ліберальні політичні реформи. За всього захвату, викликаного народно-революційними процесами в Венесуелі, Болівії та Еквадорі, а також творчим ферментом інших латиноамериканських суспільних рухів, Кубу відкидають, наче старий капелюх, нерелевантний або й (не приведи Господь!) сталіністський.

Та Куба ніколи не була сталіністською державою, навіть якщо атмосфера «холодної війни» змушувала її переймати неналежні аспекти радянської моделі. Саме ця надзвичайна й оригінальна революція, яка всіх захопила зненацька в 1959 і 1960-х роках, надихнула лівих в усьому світі й започаткувала безпрецедентну хвилю революційних рухів в усьому регіоні. Її надихали власне кубинські й латиноамериканські мотиви: за словами Фіделя, ця революція була «такою ж кубинською, як пальми», її ідеї походили від Хосе Марті, «нашого Апостола, який сказав, що батьківщина належить усім і покликана забезпечити благо всім», а також від афрокубинських борців за свободу ХІХ ст. – руху мамбі, спрямованого проти іспанського колоніалізму.

Кубинську революцію здійснила не стара комуністична партія (Народна соціалістична партія, PSP), а Рух 26 липня (M-26-7) – широкий, демократичний і гнучкий народний рух, відданий питанням соціальної справедливості й антиімперіалізму. PSP вскочила на підніжку поїзда в останню хвилину, коли стало ясно, що повстання переможе. Вона забезпечила підготовлені й віддані кадри, які допомогли здійснити амбітні соціальні й економічні програми революції, але насправді вона ніколи не керувала процесом. Це стало зрозуміло під час справи Ескаланте на початку 1962 року, коли Фідель засудив опортунізм лідера старої PSP Ернана Ескаланте, який намагався просунути старих партійних бонз на ключові посади й витіснити справжніх революціонерів. Ескаланте відправили в дипломатичне заслання в Прагу, і надалі, при всьому неминучому впливові СРСР, остаточні рішення приймалися блискучими, неортодоксальними й творчими партизанами Сьєрра-Маестри.

 

Традиції революційної боротьби

Фідель, Че, Рауль, Каміло Сьєнфуегос, Селія Санчес, Хуан Альмейда та їхні товариші досягли успіху, бо вони виросли з народної культури Куби й безперервної традиції революційної боротьби ще з часів мамбі. Вони були справжніми органічними інтелектуалами кубинського народного руху. Всі вони також (особливо, хоча й не тільки, Че Гевара) представляли латиноамериканський дух бунту, єдності та спільної боротьби, що сягає корінням Сімона Болівара. «Понад усе ми відчуваємо інтереси нашої Батьківщини і Нашої Америки, яка також є Великою Батьківщиною», – оголосив Фідель за три тижні після перемоги.

 

 

Це почуття поділяли інші латиноамериканці: в лютому 1959 року тодішній чилійський сенатор Сальвадор Альєнде оголосив, що «кубинська революція належить не тільки вам… ми маємо справу з найзначнішим рухом, який будь-коли відбувався в Америках». Двома місяцями пізніше Глорія Гайтан, дочка вбитого колумбійського народного ватажка Хорхе Еліесера Гайтана, проголосила, що кубинський досвід є «початком великого визволення Нашої Америки».

 

Передача політичної влади народу

Ідеологія кубинської революції висувала гасла влади народу, єдності, спільного визволення й недовіри до політичних партій та традиційних політиканів усіх мастей; це надзвичайно схоже на дух нинішніх перетворень у Латинській Америці та антиглобалістські рухи в усьому світі. Ця ідеологія не відтворювала жодної догматичної формули, у перших промовах керівників навіть не згадувався соціалізм. Лише в квітні 1961 року, через два роки й чотири місяці після перемоги й під час контрреволюційного вторгнення в затоці Свиней, Фідель оголосив, що це соціалістична революція. Звичайно, коли зросла ворожість США, а з нею й потреба в підтримці СРСР, він проголосив себе марксистом-леніністом, тим самим закріпивши геополітичний союз із Москвою. Та Куба так і не втратила своєї оригінальності, і після 1989 року вона поступово повернулася до свого латиноамериканського і карибського коріння, намагаючись при цьому зберегти свої видатні соціалістичні досягнення.

Сьогодні значення Куби полягає не тільки в гідному подиву прикладі, який вона подає своїми досягненнями в сфері охорони здоров’я, освіти та соціальної допомоги, але також у прямій практичній допомозі, яку вона надає іншим країнам, що розпочинають радикальні трансформаційні процеси. Без допомоги з боку тисяч кубинців Чавесу було би практично неможливо запровадити знамениту медичну програму «Барріо Адентро» та кампанію з подолання неписьменності «Робінзон». Так само й Ево Моралес не зміг би запровадити такі програми в Болівії, принаймні за короткий час; а враховуючи критичну політичну ситуацію в обох країнах, короткий час – це дуже важливо.

 

"Без Куби не було б Венесуели, а без Венесуели – Болівії, Еквадору, відродження сандиністського Нікарагуа."

 

Говорячи ширше, без Куби Чавесу (а отже й Ево Моралесу в Болівії та Рафаелю Корреа в Еквадорі) було б значно важче заручитися довірою населення щодо проектів передачі політичної влади народові, які досі здійснюються шляхом захоплення й трансформації державного апарату. У всьому світі ліві були настільки дезорієнтовані, що шлях уперед міг запропонувати тільки такий цілковито неочікуваний рух як рух Чавеса, а без натхнення й підтримки в критичні моменти з боку Куби Чавес, цілком можливо, був би переможений. Отже, без Куби не було б Венесуели, а без Венесуели – Болівії, Еквадору, відродження сандиністського Нікарагуа.

Це не означає, що Венесуела або інші країни копіюють Кубу. Вони цілком чітко декларують, що йдуть різними шляхами, зі взаємними запозиченнями, підтримуючи одна одну й Кубу, але не повторюючи стару помилку: вони не намагаються нав’язати одна одній певний ортодоксальний проект. В кожному разі, кубинці відкрито говорили, що не вважають свій соціалізм зразком для наслідування.

 

Чи потрібно демократизувати Кубу?

На відміну від Східної Європи, на Кубі соціалізм – власного виробництва, а не нав’язаний Червоною Армією; і порівняно з Росією або Китаєм, на Кубі було значно менше і культурно однорідніше суспільство (навіть враховуючи спадщину рабства), що дозволило об’єднати 90% населення у визвольному русі проти імперіалізму янкі та дрібної олігархії, орієнтованої на Маямі. Стратегічний і тактичний геній Фіделя Кастро, видатного харизматичного лідера, який втілив почуття кубинського народу, відкрив шлях для революційного проекту безпрецедентної ясності й щедрості.

 

 

Багато західних соціалістів і прогресивних активістів стверджують, що Куба повинна демократизуватися, але вони не розуміють реалій американської блокади й особливостей кубинської власної соціалістичної демократії. На відміну від Радянського Союзу або Китаю, на Кубі місцеві делегати обираються з-поміж багатьох інших кандидатів, і Комуністичній партії закон забороняє втручатися у вибори. Обрані делегати кожні шість місяців повинні звітувати на відкритих зборах виборців, які мають право відкликати делегата. Муніципальні асамблеї та Народні ради діють як справжні установи прямої демократії, в яких місцеве населення активно втручається в управління власними справами. Звичайно, на національному рівні існують обмеження свободи організацій та слова, але й тут важливі питання часто виносяться на обговорення в робітничих парламентах та на інших майданчиках. Саме це надає легітимності кубинській системі, і ті, хто це заперечує, ніколи не зрозуміють, чому 50 років потому революція – це все ще реальність.

Так, на Кубі потрібні й будуть проведені реформи, але не ліберальні капіталістичні реформи, за які виступають західні держави та ЗМІ. При всіх своїх недоліках, Куба – разом з Венесуелою та іншими країнами Боліваріанської альтернативи для Америк (ALBA) – це живий доказ того, що інший світ дійсно можливий.

 

Дейв Ослер

Якщо революція не йде вперед, вона піде назад

Китай став величезною неоліберальною фабрикою, що по-чорному експлуатує своїх робітників і при цьому має нахабство й досі розмахувати червоним прапором. Північна Корея – це голодне пекло під керівництвом надзвичайно деспотичної спадкової квазі-монархії. Але багатьом хочеться вірити, що існує острів у Карибському морі, який може називати себе соціалістичним і при цьому не порушувати, принаймні відверто, Закон про опис товарів.

Для таких товаришів як Діана Рейбі, Куба є «живим доказом, що інший світ дійсно можливий». Головний аргумент Рейбі, схоже, полягає в тому, що кубинська система (на відміну від її аналогів у Східній Європі) не була нав’язана Червоною армією, а постала з місцевого революційного руху, який від націоналізму піднявся до того, що ми називаємо «соціалістичною демократією».

 

Куба — це диктатура

Динаміки кубинської революції ми торкнемося пізніше, але на даний момент важливо зрозуміти одну річ: Куба – це не соціалістична демократія. Це взагалі ніяка не демократія. Це однопартійна держава, де немає незалежних профспілок і медіа підлягають найсуворішій можливій цензурі з боку режиму. Там немає «гулагів» як таких, але є багато політичних в’язнів.

Говорячи прямо, Куба – це диктатура. Лозунги Сіеттла тут недоречні; Куба – це аж ніяк не прообраз світу, за який бореться антиглобалістський рух. Діана наполягає, що Куба «ніколи не була насправді сталіністською», але що означає «насправді»? Якщо Куба не була сталіністською державою, тоді вона дуже правдоподібно нею прикидалася (навіть за стандартами Рорі Бремнера).

 

 

Діана правильно наголошує, що рушійною силою у 1959 та згодом був кастрівський рух 26-го липня, а не близька до Москви Народна соціалістична партія (Partido Socialista Popular (PSP)). Але стверджувати таке – означає не бачити суті справи. Визначальною характеристикою сталінізму є не близькість до Москви, а узурпація державної влади новим потенційно панівним класом, в основі правління якого лежить колективізована економіка.

Сталін однозначно не хотів, щоб Тіто здобув владу над Югославією, і не був впевнений, чи підтримувати Мао, аж доки китайська революція не стала фактом. Мабуть, для Діани і Югославія, і Китай є зразками того, що вона називає «справжніми революціями», однак це не означає, що держави, які утворилися після цих революцій, не були сталіністськими у марксистському розумінні цього терміну.

Повалення Батісти проклало шлях не до робітничого контролю чи якоїсь форми соціалізму «знизу», а до урядових експериментів кастрівців (здебільшого представників середнього класу) спільно з армійськими підрозділами. Оскільки НСП увійшла до панівного блоку, президентство на Кубі стало сімейним бізнесом, приватною власністю Фіделя, що мала при нагоді перейти до його молодшого брата. Рауль невипадково раніше був головою кубинської армії. В кінцевому підсумку влада на Кубі (як і в багатьох інших країнах Латинської Америки) належить людям у хакі.

 

"На цей момент Куба перебуває в економічному склерозі, незважаючи на всі чесноти, які дехто вбачає у цьому різновиді центрального планування."

 

Що збирається робити Рауль, який нарешті став до керма влади? На цей момент Куба перебуває в економічному склерозі, незважаючи на всі чесноти, які дехто вбачає у цьому різновиді центрального планування. Згідно з багатьма коментаторами, новий президент вважає Китай прикладом для наслідування. Якщо це припущення вірне, важко уявити, що лишиться від предмета захоплення романтичних Кубо-фанів через п’ять-десять років.

 

Поляризація кубинського суспільства

Так, дійсно, ембарго з боку США та впливом розпаду СССР можна частково (але аж ніяк не повністю) пояснити складне становище, в якому зараз опинилася країна. Але неможливо оминути той факт, що кубинське суспільство зараз стрімко поляризується. І саме за класовими лініями. Поміж партійних функціонерів та високопосадових держслужбовців уряд має своїх переконаних прихильників. Та чим молодша людина (і чим темніший колір її чи його шкіри), тим з більшою вірогідністю вона відверто визнає, що їй краще жилося б у Маямі.

Разом з тим, інша верства кубинського суспільства явно не бідує. Вхід до головного гаванського сальса-клубу коштує більше, ніж місячний заробіток «білого комірця», однак серед сотень його відвідувачів більшість – молоді кубинці. Чимало з місцевих багатіїв отримують гроші з-за кордону, інші працюють – легально або нелегально – у туристичному секторі. Деякі жінки (не подумайте, не повії!) шукають іноземців, у гаманцях яких достатньо валюти, щоб добре розважити дівчину. Навіть посильні заробляють більше за університетських професорів, поки отримують чайові в доларах. А щоб стати посильним (як сказав мені кваліфікований архітектор, що зараз працює білетером в кінотеатрі), треба мати «зв’язки».

Авжеж, існують контраргументи, більшість з яких Діана виклала. Якою б важливою не була демократія, це не єдиний критерій оцінки. В Туреччині проходять регулярні вибори, однак брутально утискається курдське населення. В багатопартійній Індії – самопроголошеній «найбільшій демократії у світі» – голодують сотні мільйонів. З іншого боку, громадяни Куби отримують безкоштовну освіту та найкраще медичне обслуговування у третьому світі.  Це єдина бідна країна, яку я бачив, що не спотворена нетрями. Навіть ті з кубинців, що найбільше нарікають на уряд, цього не заперечують.

 

Можливо, Гавана — не рай

Можливо, Гавана не рай, але й не Гаїті. Просто з певних причин населення, як правило, хоче жити при системі, яка забезпечує його туалетним папером. Ну і трохи свіжої риби час від часу теж було б непогано.

 

"Якщо Куба хоче уникнути перевороту на зразок переворотів 1989-го у країнах соцтабору, їй необхідно  демократизуватись."

 

Для лівих демократів висновки очевидні. Виходячи з демократичних засад, ми маємо боротися з американським ембарго. Водночас ми повинні наголосити: якщо Куба хоче уникнути перевороту на зразок переворотів 1989-го у країнах соцтабору, їй необхідно  демократизуватись. Якщо революція не йде вперед, вона піде назад. Мені б дуже не хотілося приїхати до Куби через пару років і побачити, що прекрасна до болю Стара Гавана знову стала тим величезним казіно-борделем для ґрінґо, яким була колись.

 

Діана Рейбі

Куба: відповідь Дейвові Ослеру

Відповідь Дейва Ослера на мій перший допис – це якась карикатура. Сумно, що такий відданий активіст соціалістичної та демократичної лівиці цілковито піддався на ліберальні кліше.

Почнімо із окремих звинувачень Дейва. Те, що «кастрівці» були здебільшого представниками середнього класу – це міф. Хоч декого з них і можна так назвати, все ж більшість революціонерів були робітничого чи селянського походження.

 

"Рауль заслуговує на свій пост, адже він із самого початку відігравав керівну роль в боротьбі пліч-о-пліч зі своїм братом. Ніхто з дітей Фіделя не відіграє якоїсь значної ролі в уряді."

 

По-друге, управління Кубою – це не «сімейний бізнес». Рауль заслуговує на свій пост, адже він із самого початку відігравав керівну роль в боротьбі пліч-о-пліч зі своїм братом. Ніхто з дітей Фіделя не відіграє якоїсь значної ролі в уряді.

Також було карикатурно порівнювати Кубу із колишніми військовими режимами Латинської Америки. Адже революційна армія поділяє ті самі цінності та умови життя, що й більшість кубинців, вона ніколи не проводила репресивних дій щодо власного народу; в будь-якому разі, за останній час із впровадженням оборонної стратегії «Всенародної війни», було зменшено штат постійного війська.

Але для Дейва Куба – це «диктатура», а «ніяка не демократія». Що саме він має на увазі? Зокрема, що таке демократія? Дивовижний успіх ліберальної «демократії» у Великобританії, США чи більшості капіталістичних країн полягав у кооптуванні, нейтралізації та розділенні будь-якого руху за реальне наділення народу владою; це повинно змусити нас задуматись (це в жодному разі не апологія деспотичного керівництва, швидше, це аргумент, щоб серйозно розглянути альтернативні механізми народовладдя).

Демократія – влада народу – походить знизу. Вона передбачає пряме залучення спільнот до управління власними справами, що починається на рівні вулиці та району. Так само вона передбачає пряме залучення до управління робітників та громадян на робочих місцях, на фабриках, у полі, в офісах чи школах. В першому наближенні, демократія – це координована влада локальних спільнот у сфері управління муніципальними, державними чи регіональними справами, а більш загально – на рівні національного уряду.

Куба має сильну систему локальної демократії. Пряме призначення кандидатів на зібранні громади та їх обрання делегатами народної влади у таємних виборах із кількох кандидатів, а також їхній обов’язок звітувати особисто про кожні шість місяців роботи на кількох місцевих зібраннях (де можливість відкликання делегата – реальна), гарантує рівень місцевого контролю, якого неможливо уявити у Великобританії. Я сама була свідком таких зібрань, і вони мене дуже вразили.

Дійсно, на вищому рівні є обмеження, але все-таки існують дуже реальні зусилля забезпечити народний внесок у прийняття рішень через систематичні консультації за допомогою комісій Національної Асамблеї, «робітничих парламентів» та подібних інституцій.

Сказати, що Куба має «багато політичних в’язнів» – це вияв серйозного нерозуміння. Навіть цифри, які дають міжнародні агенції, досить маленькі, а майже всі ув’язнені затримані за нелегальне отримання коштів зі сфери інтересів США.

Допоки США активно намагається скинути революцію, неможливо мали легітимну та незалежну опозицію на Кубі. Так, це обмежує повноцінне функціонування соціалістичної демократії, але аналіз має засновуватись на реальних умовах, а не на абстрактних ідеальних умовах, як це робить Дейвід Ослер.

Іще один міф, повторюваний Дейвом, це те, що Куба зіткнулась із «економічним склерозом». В дійсності від часів глибокої кризи у 1994 році протягом наступних14 років вона переживає процес одужання, а минулого року її економіка відчула зростання на 12 процентів, найбільше серед країн Латинської Америки. Існує потреба реформ (зокрема в галузі сільського господарства), і вони впроваджуються, але не неоліберальним чи китайським шляхом, обидва вони були відкинуті.

Номінальні зарплати на Кубі дійсно мізерні за західними стандартами, проте це порівняння некоректне через важливість «соціальної зарплати» та надання робітникам прав на управління. Йдеться не тільки про безкоштовне медичне обслуговування та освіту, але й про субсидування плати за електрику, газ та інші послуги, житлові закони, за якими рента чи іпотека не перевищують 20% від сімейного доходу, а також інші заходи, які забезпечують цивілізований мінімум для всіх. Пряме залучення робітників до управління на підприємствах, профспілках та народних радах також означає, що довільні звільнення, надмірна понаднормова робота та інші порушення прав робітників майже не трапляються.

 

 

Справді, на Кубі існує нестача споживчих товарів, але це очікуваний наслідок блокади, а також спроба досягнути раціональної системи розподілу. Якщо світ коли-небудь прийме ті заходи, про які зелені говорять як про суттєві для виживання людства, нам усім доведеться прийняти обмеження, через які кубинське нормування буде виглядати як споживацький рай.

І врешті-решт, Дейв цілковито ігнорує моє твердження про важливість Куби для нової хвилі народних та прогресивних урядів у Латинській Америці. Але тоді вони, мабуть, теж не дотягують до таких високих стандартів.

 

Дейв Ослер

Зовсім не робітничий рай

Діано, ти бачила останні новини з Гавани? Ось наприклад: Карлос Матеу, заступник міністра праці та соціального захисту, оголосив про радикальну реорганізацію структури зарплат у державному секторі, який охоплює 90% економіки Куби.

«Егалітаризм нас не влаштовує», – пише одна з урядових газет (проте на Кубі й немає газет іншого типу). Отож, коли робітники заслуговують на 5-процентний додаток до своєї мізерної зарплатні у 10 фунтів за місяць, управлінцям мають платити на 30 процентів більше.

Тим часом багато аналітиків – також і ті, що перебувають на місці подій, – передбачають рух до нового впровадження капіталізму в сучасному китайському чи в’єтнамському варіанті авторитарного ринкового ленінізму. Ти наполягаєш, що цього не відбувається. Ну, побачимо.

Гадаю, що, по суті, основний пункт мого заперечення твоїй ідеалістській підтримці Куби – це моє переконання, що уряд не має на меті соціалістичний проект. Як закидали представники справжньої лівиці «попутчикам» Компартії після спорудження Берлінського муру, країна не може бути раєм для трудящих, якщо так багато цих трудящих готові ризикувати життям, щоб тільки вирватись к бісу звідти.

 

 

Звичайно, багато що залежить від процвітання Маямі. Але це не основна причина для незадоволення на вулицях Гавани, про що ви дізнаєтесь, поговоривши із багатьма звичайними кубинцями. Бажання справжньої політичної свободи дуже реальне.

Я не знаю, чи вважаєш ти себе марксисткою, Діано. Але оскільки кубинське керівництво застосовує це найменування до себе, погляньмо на Кубу з точки зору марксистської теорії держави.

Для початку, робітничий клас не відігравав центральної ролі у революції 1959 року. І це було цілковито передбачено; йому не приписувалось жодної важливої ролі у планах 12 членів Руху 26 липня, котрі вижили після причалювання «Гранми», вони тоді не розглядали революцію як соціалістичну взагалі.

І надалі робітники та селяни так ніколи й не здобули контроль над кубинською економікою та суспільством. Натомість урядування перебуває в руках невеликого прошарку – так, я назвав би його панівним класом. Саме ці еліти керують націоналізованими галузями економіки та управляють колективними сільськими господарствами.

Якщо Куба не виродилась до сімейного бізнесу, як же тоді сталось, що хворий Фідель просто оголосив молодшого брата наступником?

Також і Кубинська держава аж ніяк не відмирає, про що свідчить те, що вплив військових сил не зменшується. Зовсім не якесь форсоване революційне ополчення (як ти, схоже, гадаєш), кубинські військові сили – які швидко вийшли на вулиці, коли Фідель оголосив про свій відхід, – залишаються організацією озброєних людей, що є крайнім засобом гарантування влади еліти над підлеглими класами. Не так я уявляю собі соціалізм.

«Poder popular» (ісп. «народна влада») – це що завгодно, але тільки не влада народу. Вона є, по суті, передачею повноважень конкретного впровадження урядових планів та стратегій місцевому рівню. Це рух згори донизу, передавальна ланка панівної партії, до якої всі кандидати на місцеву службу приходять наперед схвалені партією. «Обмеження», про які говорить Діана, це, по суті, і є серце системи.

Ніщо з цього не виправдовує неолібералізм Британської держави. Але й не берімо в лапки «демократію» стосовно Великобританії. Як університетський викладач, пані Рейбі виносить на обговорення свою критику політичної системи з безпечного положення добре оплачуваної роботи в державному секторі. На Кубі вона б уже сиділа за ґратами.

І хоч я можу визнати певні заслуги за Чавесом, його популістську нафто-соціальну демократію, цю модель просто неможливо перенести до країн, яким бракує нафтових ресурсів Венесуели, натхненні вони Кубою чи ні.

Говорити про якусь нову радикальну вісь в Латинській Америці – це випускати головне. Апологетика щодо ілюзорної батьківщини робітників не має формувати засади дискусії сучасної британської лівиці. Нагальні задачі набагато ближчі до дому.

 

Доктор Діана Рейбі є автором книжки “Democracy and Revolution: Latin America and Socialism”

Дейв Ослер – журналіст, веде особистий блог

Колективний переклад в мережі liva_dumka

Рекомендовані

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери