Самовизначення та війна в Україні

15673
Тарас Білоус
Статті автора

Два місяці тому, пишучи «Лист до західних лівих», я сподівався, що шок від російського вторгнення і голос українських лівих нарешті змусить західних радикальних лівих переглянути свій підхід. На жаль, надто багато з них цього так і не зробили. Українці для них лише жертви, яким треба дати гуманітарну допомогу, але не суб’єкти, прагнення яких треба поважати.

Звісно, це стосується далеко не всіх. Зокрема, скандинавські ліві партії (як і східноєвропейські) підтримали поставки зброї Україні. І навіть серед американських соціалістів поступово помітний певний прогрес. Але на жаль, надто багатьох не переконала навіть спільна заява українських та російських соціалістів. Що ж, я спробую звернутися до західних радикальних лівих ще раз.

Справедлива війна?

Почнемо з аргументу «чому Україні приділяється так багато уваги і надається так багато допомоги, а на інші збройні конфлікти у світі звертається значно менше уваги?». По-перше, чи не є потенційні наслідки цієї війни підставою для того, щоб приділяти їй більше уваги? По-друге, я згоден, що іншим конфліктам приділяється недостатньо уваги. І як я вже писав раніше, в тому наскільки краще у Європі поставилися до українських біженців, ніж до сирійських чи афганських є расизм. Це хороша нагода для критики міграційної політики — вказати на те, що таку саму допомогу, яку отримують біженці з України, мають отримувати всі.

Однією з причин посиленої уваги до війни в Україні є те, що на відміну від багатьох інших збройних конфліктів, де «все складно» і часто легко сказати хто поганий, але важко виділити «хороших хлопців», у цій війні все значно простіше. Але як виявилося, не для значної частини радикальних лівих. Хоча неважко згадати інший збройний конфлікт, де частина радикальних лівих має своїх «хороших хлопців» (і дівчат), яким приділяє непропорційно багато уваги порівняно з іншими збройними конфліктами — Рожава.

Звісно, Україна — не Рожава, і можна перелічити багато претензій до внутрішньої та зовнішньої політики Зеленського. Україна навіть не є класичною ліберальною демократією — тут кожен новий президент намагається з допомогою неформальних механізмів сконцентрувати максимум влади у своїх руках, парламент приймає неконституційні закони, права і свободи громадян часто порушуються. І навіть під час війни українська влада проводить неоліберальну політику та урізає трудові права. Що, втім, не сильно вирізняє її на тлі решти Східної Європи, в низці країн якої негативні тенденції зайшли ще далі.

Але чи значить це, що українцям треба відмовитися від боротьби? Для мене відповідь очевидна — я в перші дні війни вирішив піти в тероборону. Але я такий далеко не один. Десятки українських, білоруських і навіть дехто з російських анархістів зараз воюють в українській теробороні чи допомагають їй. Вони не люблять Зеленського і державу як таку, їх (і мене) неодноразово затримувала на протестах поліція, декого спецслужби намагалися депортувати з країни. Але вони все одно пішли воювати. Ви, звісно, можете вирішити, що це якісь «неправильні» анархісти. А можете задуматись над тим, що можливо ми знаємо щось про Східну Європу, чого не розумієте ви.

 

Тарас Білоус

 

Я соціаліст, і я не вважаю, що в будь-якій оборонній війні треба йти захищати країну.   Таке рішення має залежати від аналізу безпосередніх учасників війни, соціального характеру війни, настроїв населення, ширшого контексту і потенційних наслідків різних варіантів розвитку подій. Якби в Україні правила фашистська хунта, і загалом ситуація була така, як це подає російська пропаганда, я би все одно засуджував вторгнення, але не пішов би в армію. Правильнішим кроком у такій ситуації було би вести незалежну партизанську боротьбу. Можна розглянути й інші приклади — наприклад, американські вторгнення в Афганістан чи Ірак. Безумовно, їх треба засуджувати, але чи варто було воювати за режими Талібану й Саддама Хусейна? Сумніваюсь. А чи варта далека від ідеалу українська демократія того, щоб захищати її від путінського парафашистського режиму? Так.

Я знаю, що багатьом не подобаються такі терміни й порівняння з Гітлером. Я сам це критикував після 2014 року, коли це стало популярним в Україні. Але за останні роки путінський режим ставав все більш авторитарним, консервативним і націоналістичним, а після розгрому антивоєнного руху його трансформація вийшла на новий рівень. Про рух у напрямку фашизму вже говорять російські ліві інтелектуали Григорій Юдін та Ілля Будрайтскіс.

Закликати до дипломатії та компромісу правильно у багатьох збройних конфліктах. У випадку з етнічними конфліктами інтернаціоналісти часто не мають ставати на бік однією чи іншої сторони. Але ця війна не така. На відміну від війни на Донбасі 2014 року, де було «все складно», у нинішній війні насправді все просто, хоча для багатьох радикальних лівих на Заході виявилося важко зрозуміти. Росія веде загарбницьку імперіалістичну війну. Україна веде народну визвольну війну. Ми не можемо знати, як буде розвиватися Україна після війни — це залежатиме від дуже багатьох чинників. Але ми точно можемо сказати, що якщо Росія переможе, то все буде жахливо, а якщо переможе Україна, то буде шанс на прогресивні зміни. Це головне, що треба знати, щоб підтримати український спротив.

 

Українські праворадикали

Тут читачі мабуть поставили б мені передбачуване питання: а як же українські праворадикали? В більш-менш адекватних дискусіях на цю тему одна сторона зазвичай наголошує на їхній низькій електоральній підтримці та відсутності представництва в парламенті, а інша — на тому, що завдяки інфільтрації у силові органи та активній участі у вуличних протестах, вони мали непропорційний вплив на українську політику. Усе це правда, але є важливий факт, який зазвичай ігнорують обидві сторони дискусії: непропорційний вплив ультраправих великою мірою ґрунтувався не на їхній силі, а на слабкості решти громадянського суспільства і держави.

Марші українських ультраправих насправді були менш масовими, ніж ті, що збирали польські ультраправі. Але вони мали ту перевагу, що більше ніхто в українській політиці не міг самотужки мобілізувати на вулиці стільки людей. З іншого боку, російські ультраправі у 2000-х роках розгорнули вуличний терор, на тлі якого все, що встигли зробили українські ультраправі, просто блякне. Але у певний момент російська держава вирішила розібратися з ними, тож російським ультраправим довелося або зайняти прорежимну позицію, або емігрувати. Частина з них знайшла собі місце в Україні, але важливо враховувати, що Україна була для них безпечним місцем не в останню чергу через те, що репресивний апарат української держави значно слабший, ніж у Росії. Це також було головною причиною успішності масових протестів в Україні, порівняно з Росією, Білоруссю і Казахстаном.

Але важливо й те, що в останні роки перед війною ситуація змінювалася. Після Майдану в Україні відбувався також розвиток ліберального громадянського суспільства, що поступово змінювало баланс сил у «вуличній» політиці. Ще однією особливістю української політики була відсутність чіткої межі між ультраправими та іншими політичними силами. Але це також поступово змінювалося — завдяки підйому феміністичного та ЛГБТ рухів, яким себе активно протиставляло ядро українських праворадикалів. Зрештою, минулого року в Києві завдяки кампанії проти депортації білоруського анархіста Боленкова й захисту району Поділ від ультраправих почав відроджуватися вуличний антифа-рух, що також змінило баланс сил.

У 2014 році ультраправі компенсували електоральний провал своїм посиленням у «вуличній» політиці та зміцненням свого союзу з лібералами, сформованого в роки боротьби з режимом Януковича. Але після приходу до влади Зеленського цей союз почав поступово руйнуватися, ультраправі, зокрема Азовський рух, перебували у кризі, державний апарат почав ставитися до них прохолодніше, а втрата позицій у «вуличній» політиці не компенсувалася посиленням впливу деінде.

Звісно, війна все змінила, і як буде після неї залежить від багатьох чинників. Але участь українських ультраправих у нинішній війні значно менш помітна, ніж у 2014 році. За одним очевидним винятком — полк «Азов». Що ж, мені не подобаються політичні погляди його бійців, і я колись закликав його розформувати. Але далеко не всі бійці «Азова» — ультраправі, чимало людей вступали в полк через високий рівень військової підготовки в полку, а не через неонацистські погляди його засновників, і нове керівництво полку вже не є неонацистами. І все одно вони є незначною частиною українського спротиву, навіть серед оборони Маріуполя «Азов» складає меншість. І як би там не було, захисники Маріуполя, відволікачи на себе значні сили, стримали наступ російської армії та врятували цим життя тисячам українців.

Головна загроза для громадян України зараз — не українські ультраправі, а російські окупанти. Це стосується й тих груп, на яких у минулі роки ультраправі часто нападали, наприклад, ромів чи ЛГБТ, які також беруть активну участь в українському спротиві. І це стосується також мешканців Донбасу. Російська пропаганда лицемірно використала їх для виправдання вторгнення, звинувачуючи Україну в «геноциді», а російська армія тим часом рівняє з землею міста Донецької та Луганської областей. В той час як в Україні люди стояли у величезних чергах, щоб записатися в тероборону, в підконтрольній Росії частині Донбасу чоловіків ловлять на вулицях і примусово забирають із роботи, а потім без навчання кидають у бій як гарматне м’ясо.

 

Міжімперіалістичний конфлікт

Ще один поширений аргумент радикальних лівих проти підтримки українського спротиву в тому, що це проксі-війна Заходу та Росії. Будь-який військовий конфлікт багатошаровий, і однією зі складових нинішнього протистояння, звісно, є міжімперіалістичний конфлікт. Але якщо цього достатньо, щоб назвати війну «проксі-війною», то майже всі збройні конфлікти у світі є проксі-війнами. Тому на мою думку, замість того, щоб сперечатися, чи можна в цьому випадку використовувати цей термін, важливіше проаналізувати ступінь залежності України від Заходу, наскільки важлива  ця складова конфлікту і які цілі в того чи іншого імперіалістичного табору.

На мою думку, можна доволі впевнено сказати, що Україна значно меншою мірою є «західним» проксі, ніж сирійські курди були американськими проксі під час їхньої героїчної боротьби проти ІДІЛ. «Проксі» не є маріонетками. Це локальні актори, яким інші держави делегують досягнення своїх цілей та надають військову підтримку. Але і в перших, і в других є свої власні інтереси, які можуть лише частково збігатися. Звісно, при цьому зазвичай є відносини залежності, ступінь якої може бути дуже різним. Але зараз важливо те, що так само як американська військова допомога сирійським курдам не була причиною відмовитися від підтримки Рожави, так і західна військова допомога Україні не є причиною відмовляти у підтримці українському народу. І загалом соціалістична політика щодо збройних конфліктів має в першу чергу відштовхуватися від аналізу ситуації на місцях, а не від того, чи підтримує якийсь імперіалістичний табір ту чи іншу сторону.

Значна частина радикальних лівих останні місяці згадують Першу світову війну і постійно повторюють як догму, що в міжімперіалістичних конфліктах соціалісти не мають підтримувати жодну зі сторін. Але Друга світова війна також була міжімперіалістичним конфліктом. Чи значить це, що не треба було підтримувати жодну зі сторін у тій війні? Ні, бо міжімперіалістичний конфлікт був лише одним із вимірів тієї війни.

У попередній статті я згадував, що чимало представників антиколоніальних рухів під час Другої світової війни не бажали воювати за своїх колонізаторів, а один із лідерів Індійського національного конгресу, Чандра Бос, навіть пішов на союз із Німеччиною. Але варто згадати і слова Джавахарлала Неру про те, що у конфлікті фашизму із демократією ми однозначно маємо бути на боці останньої. Можна також згадати, що найбільш послідовним серед діячів ІНК у підтримці війни Союзників проти країн Осі був найлівіший із них — Манабендранатх Рой, який також був співзасновником Комуністичної партії Мексики. Це, звісно ж, не означало, що він раптом підтримав британський імперіалізм. Так само і зараз підтримка боротьби проти російського імперіалізму зовсім не означає підтримки американського імперіалізму.

Звісно, зараз ситуація інша. Пряма участь інших держав у війні лише погіршить ситуацію. Але соціалістам варто підтримати економічний тиск на Росію та вимагати жорсткіших санкцій і ембарго на російські нафту і газ. Санкції вже діють, підриваючи російську військову промисловість, і таким чином перешкоджають Росії продовжувати війну. Якщо Європа ще й перестане фінансувати російську армію, купуючи в Росії нафту й газ, це пришвидшить кінець війни.

Важливо також, що США вже отримали урок, зганьбившись в Іраку й Афганістані. Тепер свій урок має отримати Росія, і чим жорсткішим він буде, тим краще. Поразка у війні неодноразово провокувала революції в різних країнах, у тому числі в Росії. Завдяки поразці у Кримській війні 1853–1856 років у Російській імперії було нарешті скасоване кріпацтво, завдяки поразці у війні з Японією відбулася Перша російська революція 1905 року. Зараз поразка у війні з Україною також може наблизити революцію, без якої прогресивні зміни в Росії та більшій частині пострадянського простору майже неможливі.

Західні держави несуть свою частку відповідальності за цю війну. Але проблема в тому, що значна частина радикальних лівих критикує їх не те, за що треба. Замість критикувати поставки зброї Україні треба критикувати наприклад те, що навіть після анексії Криму і вторгнення на Донбас країни ЄС продовжували продавати Росії зброю. Відповідальність західних лівих за те що відбувається незрівнянно менша, ніж у західних урядів. Але їхня вина полягає в тому, що замість того, щоб намагатися змінити ситуацію на краще, значна частина радикальних лівих навпаки, з дурості намагається зробити усе ще гірше.

Українці чудово знають, що війна — це жахливо. Це не перша наша війна, і ми вже жили роками в умовах тліючого конфлікту на Донбасі. Ми несемо головні втрати від цієї війни, і ми також найбільше постраждаємо, якщо війна затягнеться. Але нам вирішувати, на які жертви ми готові піти заради перемоги, і на які компроміси варто піти, щоб зупинити смерті та руйнування. Я не розумію, чому уряд США погоджується з цим, а значна частина радикальних лівих проявляє більш імперський підхід, вимагаючи щоб Захід вирішив це за нас.

Поки що ми не бачимо, щоб Кремль був готовий іти на серйозні поступки, вони чекають, щоб ми капітулювали. Але українці не погодяться на визнання їхніх територіальних завоювань. Тому затягування війни та збільшення кількості жертв буде не внаслідок поставок зброї Україні, а навпаки — якщо їх буде недостатньою. Ми можемо перемогти, і перемога України — це те, за що мають виступати міжнародні ліві. Бо якщо Росія переможе, то це нормалізує силове перекроювання державних кордонів та підштовхне сповзання світу до Третьої світової війни.

Я став соціалістом великою мірою під впливом війни на Донбасі, в тому числі усвідомивши, що лише подолання капіталізму дасть шанс на світ без воєн. Але ми ніколи не досягнемо цього майбутнього, якщо будемо закликати не чинити спротив імперіалістичним інтервенціям. Якщо ліві не займуть правильну позицію щодо війни, то цим себе дискредитують і маргіналізують. І нам після цього доведеться довго працювати, щоб подолати наслідки цього безглуздя.

Автор: Тарас Білоус

First published on Dissent

Поділитись