Сучасна теорія грошей: критика

Робертс, Майкл

  • 05 April 2019
  • 1153

Майкл Робертс

Що таке гроші? Звідки вони беруться і як працюють в економіці? Ці питання є набагато складнішими, ніж може здатися, і водночас мають доволі прямий зв'язок з повсякденними економічними процесами та рішеннями, які ухвалюють уряди. Різні теоретичні підходи до природи грошей лежать в основі полеміки між мейнстримною ліберальною школою в економіці та гетеродоксією, на яку посилаються, зокрема, відомі соціал-демократичні політики на кшталт американки Александрії Окасіо-Кортес. Остання взяла на озброєння сучасну теорію грошей, або ж харталізм, для обгрунтування своєї програми «зеленого нового курсу». Українською переклали книжку популяризатора цієї теорії Рендела Рея. Ми пропонуємо вам скорочений огляд цієї теорії, популярність якої набирає обертів, від марксистського економіста Майкла Робертса. Виклавши погляди харталістів, він зіставляє їх із поглядом на гроші, прийнятим у марксистській політекономії, та розглядає політичні висновки, що витікають із кожного підходу.

 

Харталізм і Маркс

В останні роки сучасна теорія грошей (СТГ) поміж багатьох лівих економічних теорій стала задавати тон. Нова ліва членка Демократичної партії Александрія Окасіо-Кортес вочевидь її підтримує, а провідний теоретик СТГ Біл Мітчел нещодавно полемізував про її зміст та політичні наслідки з провідним експертом лівого крила британських лейбористів із питань економіки і фінансів Джоном Макдонелом.

СТГ певною мірою тяжіє вліво, адже складається враження, що вона надає теоретичну підтримку політиці фіскальних видатків, фінансованих за кошт грошей центрального банку й збільшення дефіциту бюджету та державного боргу без ризику кризи, і таким чином зміцнює політику державних видатків на інфраструктурні проекти, створення робочих місць та промисловості, політику, прямо протилежну мейнстримній неоліберальній жорсткій економії та мінімальному втручанню влади в економіку.

Тож у цьому дописі я пропоную своє бачення значущості СТГ та її політичних наслідків для робітничого руху. Передусім, я спробую в загальних рисах окреслити подібності й відмінності між СТГ і Марксовою теорією грошей.

СТГ ґрунтується на ідеях так званого харталізму. Німецький економіст Георг Фридрих Кнап у праці «Державна теорія грошей» (побачила світ 1905 року й була перекладена англійською 1924 року) ввів термін «харталізм». Це слово походить від charta (лат. «знак», «білет»). Харталізм стверджує, що гроші виникли як спроба держави спрямовувати економічну діяльність, а не як мимовільне розв’язання проблеми бартеру або засіб позначення боргу.

 

 

За цією теорією, узагальнений товарообіг історично виник після того, як держава спромоглася створити потребу у використанні своєї суверенної валюти шляхом оподаткування населення. На думку харталістів, здатність грошей бути одиницею кредиту/боргу засадничо залежить від довіри до суверена або влади суверена нав’язувати свою волю населенню. Використання грошей як одиниці розрахунку для боргу/кредиту передує появі економіки, заснованої на узагальненому товарообміні. Отже, харталізм стверджує, що гроші вперше з’явилися як одиниця розрахунку за боргами, а не для обміну. Кейнс був великим шанувальником харталізму, одначе ця теорія виразно протистоїть Марксовому баченню того, що роль грошей неможливо проаналізувати без розуміння товарообігу.

Чи можна сумістити або зробити взаємодоповнюваними харталістську сучасну теорію грошей (СТГ) та марксистську теорією грошей, або, можливо, одна з цих теорій хибна? Моя стисла відповідь на це питання буде такою:

1) гроші передують капіталізму, проте не через роль держави;

2) справді, держава може створювати гроші, але вона не контролює їхню вартість, отже, довіра до грошей може зникати;

3) строга харталістська позиція несумісна з марксистською теорією грошей, а втім, СТГ має свою специфіку.

А тепер я розкрию свої аргументи.

 

"Кейнс був великим шанувальником харталізму, одначе ця теорія виразно протистоїть Марксовому баченню того, що роль грошей неможливо проаналізувати без розуміння товарообігу."
 

Сучасна теорія грошей і марксистська теорія грошей доповнюють одна одну в тому, що кожна з них — це ендогенна теорієя. Вони заперечують кількісну теорію грошей, зокрема те, що інфляція або дефляція залежить від рішень центральних банків про накачування чи ненакачування ринку кредитними грошима. З іншого боку, саме попит на гроші скеровує пропозицію, себто банки надають позики і, як наслідок, створюють депозити або кредити для фінансування позик, а не навпаки. У цьому сенсі і СТГ, і марксистська теорія грошей визнають, що гроші — це не завіса над реальною економікою, а сучасна (капіталістична) економіка всуціль залежить від грошей.

І Маркс, і прихильники СТГ погоджуються з тим, що хибною є так звана кількісна теорія грошей, яку запропонували чиказький економіст Мілтоном Фрідменом та інші теоретики та яка панувала в політиці на початку 1980-х років. Уряди й центральні банки не можуть пом’якшити підйоми та спади капіталізму, контролюючи грошову масу. Це підтверджує горезвісний перелік поточних програм кількісного пом’якшення (QE), ухвалених основними центральними банками в намаганні стимулювати економіку. Балансові звіти центральних банків після кризи 2008 року збільшилися, а проте банківське кредитування не почало зростати, як не почав зростати реальний ВВП.

Натомість марксистська теорія грошей посутньо відрізняється від теорії прихильників СТГ. Капіталізм — це грошова економіка. Для інвестування у виробництво та товарний капітал капіталістам спершу потрібен грошовий капітал, який, зі свого боку, через витрати на робочу силу (та її експлуатацію) зрештою створює нову вартість, тобто грошовий капітал збільшується. Так попит на грошовий капітал викликає попит на кредит. Банки створюють гроші або кредит як частину цього процесу нагромадження капіталу, а не як те, що відокремлює фінансовий капітал від капіталістичного виробництва. Прибічники СТГ/харталісти стверджують, що попит на гроші зумовлений «жадобою до життя» окремих діячів (кейнсіанці) або потребою держави в кредитах (харталісти). Марксистська теорія грошей, навпаки, вважає, що попит на гроші, а отже, і вартість грошей гранично встановлюються темпами нагромадження капіталу й капіталістичного споживання.

 

Теорія та історія грошей

Це порушує засадничу проблему між харталістським походженням сучасної теорії грошей та марксистською теорією грошей. Марксова теорія грошей специфічна для капіталізму як способу виробництва, тоді як СТГ та харталізм є аісторичними теоріями. З погляду Маркса, за капіталізму гроші є відбиттям вартості, а отже, надлишкової вартості. У схемі Г-Т-Ц-Т'-Г' Г(гроші) можна обміняти на Т (товар), бо Г відображають Т, а Г' відображають Т'. Гроші не могли б забезпечити обмін, якби не були відображенням суспільно необхідної абстрактної праці, а отже, вартості. У цьому сенсі гроші не виникають з обміну — вони є монетарним відображенням обмінної вартості (МВОВ), або суспільно необхідного робочого часу (СНРЧ).

 

"Якщо правильно, що гроші історично виникають спершу як одиниця розрахунку за податками та виплатами боргу (як кажуть харталісти та Кейнс), то це не суперечить Марксовій теорії грошей за капіталізму."

 

Марксова теорія аналізує функції грошей в капіталістичній товарній економіці. В історичному плані це специфічна, а не загальна теорія грошей, валідна для всього перебігу історії, і не теорія грошей в докапіталістичних економіках. Тож якщо правильно, що гроші історично виникають спершу як одиниця розрахунку за податками та виплатами боргу (як кажуть харталісти та Кейнс), то це не суперечить Марксовій теорії грошей за капіталізму.

 

 

У кожному разі я маю чимало сумнівів, що історично державний борг був причиною появи грошей. Анархістський антрополог Девід Гребер, здається, доводить це у своїй книзі «Борг: перші 5000 років історії». Але, як на мене, це не вповні правильно. Маркс твердить, що гроші природно виникають після узагальнення товарного виробництва. Держава не винаходить грошову форму, а лише робить її реальною. Справді, я вважаю, що цитування Гребером Джона Лока на 340 сторінці його книжки добре підсумовує цю тезу: «Лок наполягав на тому, що збільшити невеличкий кавалок срібла, перейменувавши його на “шилінг”, так само неможливо, як збільшити зріст коротуна, заявивши, що фут віднині дорівнює п’ятнадцяти дюймам».

У класичному твердженні про харталізм Кнап доводив, що держави історично призначили одиницю розрахунку і, вимагаючи певної форми сплати податків, гарантували, що ця форма циркулюватиме як платіжний засіб. Кожен платник податків мав би отримати достатню кількість довільно визначених грошей і таким чином був би втягнутий у грошовий обмін. Йозеф Шумпетер спростував цей підхід: «Якби Кнап висловився лише в тому сенсі, що держава може оголосити предмет, розпорядження або жетон (з певним знаком) законними грішми і що у зв’язку з проголошенням того, що певний платіжний знак або білет буде прийнятий для погашення податків і має пройти довгий шлях до надання цьому платіжному знакові чи білету певної вартості, то він би висловився правильно, але банально. Якби ж він висловився в тому сенсі, що така дія з боку держави визначить вартість цього платіжного знаку чи білета, тоді він би висловив цікаве, але хибне судження» [History of Economic Analysis, 1954]. Інакше кажучи, харталізм є або очевидним і правильним, або ж цікавим і неправильним.

 

Гроші як товар, або Поява з нічого

Маркс стверджував, що за капіталізму гроші мають три основні функції: міри вартості, засобу обігу й функція «грошей як грошей», що охоплює боргові платежі. Функція міри вартості випливає з Марксової трудової теорії вартості і в цьому полягає її головна відмінність від харталізму/СТГ, яка (наскільки я можу судити) взагалі не має теорії вартості, а тому не має теорії надлишкової вартості.

По суті, представники СТГ знехтували вартістю на користь пріоритету грошей в суспільно-економічних відносинах. Один із прихильників СТГ дає таке пояснення її стосунку до Марксової теорії грошей: «Гроші — це не  лише “вираження” чи “відображення” сукупного творення приватної вартості. СТГ натомість вважає, що фіскальна основа грошей і макроекономічний обшир разом актуалізують спільний матеріальний горизонт виробництва й розподілу… Як і марксизм, СТГ засновує вартість на розбудові й підтримці колективної матеріальної реальності. Відповідно, ця теорія заперечує неокласичну теорію корисності, котра знаходить джерела вартості у грі індивідуальних переваг. Лише на відміну від марксизму СТГ стверджує, що виробництво вартості зумовлене абстрактною фінансовою здатністю грошей та ієрархією посередництва, яку вони виконують. СТГ навряд чи відкидає фізичне тяжіння до людської реальності. Радше, вона неявно знецінює пріоритет каузального тяжіння до політичних і економічних процесів, показуючи, як ідеальне зумовлює реальне через розподільно-пірамідальну структуру грошей».  

 

 

Якщо ви можете продертися крізь цей схоластичний жаргон, то я думаю, що ви в змозі збагнути, що СТГ відрізняється від Марксової теорії грошей тим, що для першої гроші не пов’язані з хоч би яким законом вартості, який куди-небудь притягує її, як сила тяжіння, а самі по собі довільно збільшуються й дійсно змінюють вартість. Гроші — це первинна причинова сила, а не навпаки!

На мою думку, це нісенітниця. В ній відлунюють ідеї французького соціаліста П’єра-Жозефа Прудона, який у 1840-х роках доводив, що єдиною проблемою капіталізму була сама грошова система, а не експлуатація праці й не капіталістичний спосіб виробництва. У Grundrisse, в розділі, присвяченому грошам, Маркс висловився про погляди Прудона так: «Чи можна наявні виробничі відносини та відповідні їм відносини розподілу революціонізувати завдяки зміні інструменту обігу?» За Марксом, «вчення, що пропонує виверти обігу як спосіб, з одного боку, уникнути насильницького характеру цих соціальних змін, а з другого боку, як спосіб створити враження про ці зміни не як про передумову, а як про поступальний результат цих перетворень в обігу», було би фундаментальною помилкою й нерозумінням реальності капіталізму.

Інакше кажучи, відокремлення грошей від вартості й перетворення грошей на першорушій змін у капіталізмі не визнає реальність суспільних відносин за капіталізму й націленого на прибуток виробництва. Без теорії вартості прихильники СТГ потрапляють у світ ілюзорної економіки, в якому держава через центральний банк може свавільно й без обмежень та наслідків  для реального світу виробничого капіталу випускати боргові зобов’язання й перетворювати їх на кредити коштом держави, хоча це не так просто, як здається.

За Марксом, у капіталістичному процесі виробництва гроші створюють гроші шляхом експлуатації праці. Новостворена вартість втілюється в товарах на продаж, реалізована вартість представлена певною кількістю грошей. Маркс заснував свою теорію грошей як товару на кшталт золота чи срібла, вартість якого можна обміняти на інші товари. Тож ціна або вартість золота закріпила грошову вартість всіх товарів. Але, якщо вартість або ціна золота змінювалася внаслідок зміни робочого часу, необхідного для виробництва золота, то й змінювалася грошова вартість, встановлена в інших товарах. Різке зменшення часу виробництва золота (іспанське золото з Латинської Америки у XVI столітті), а отже — зменшення його вартості, призводить до різкого зростання цін на інші товари, й навпаки.  

Наступним етапом становлення грошей було використання паперових або фіатних валют, прив’язаних до ціни на золото, золотого стандарту, а потому, нарешті, до стадії фіатних валют або «кредитних грошей». Однак, на відміну від погляду СТГ або харталістів, це не змінило ролі, чи то пак, природи грошей в капіталістичній економіці. Їхня вартість, як і раніше, прив’язана до СНРЧ у нагромадженні капіталу. Інакше кажучи, товарні гроші мають/містять вартість, тоді як нетоварні гроші відображають/віддзеркалюють вартість, і через це і ті, й ті гроші можуть бути мірою вартості будь-яких інших товарів і виражати її у формі ціни.

Сучасні держави, безперечно, відіграють вирішальну роль у відтворенні грошей та системи їх обігу. Але влада держави над грішми доволі обмежена, і, як сказав Шумпетер (і як сказав би Маркс), ці межі очевидні, коли визначаємо вартість грошей. Монетарня може викарбувати будь-які номери на чеках і монетах, але не в змозі вирішити, що означають ці номери. Це визначається безліччю рішень з установлення ціни здебільшого приватними фірмами, які, конкуруючи з іншими компаніями, оперативно реагують на структуру витрат і попит, з яким стикаються.

Це робить вартість гарантованих державою грошей нестабільною. Фактично харталістська теорія визнає це. Згідно з нею, головним механізмом, за допомогою якого держава забезпечує вартість фіатних грошей, є накладення податкових зобов’язань на її громадян і проголошення того, що для погашення цих зобов’язань вона прийматиме в якості грошей тільки певну річ (байдуже яку). Проте один із найактивніших авторів, представник цієї традиції Рендел Рей визнає, що в разі краху податкової системи «вартість грошей стрімко знизиться до нуля». Справді-бо, коли кредитоспроможність держави серйозно ставиться під сумнів, вартість національних валют зазнає краху, а попит переміщується на реальні товари, як-от золото, що є справжнім вмістилищем зберігання вартості. Ціна на золото різко зросла від початку теперішньої фінансової кризи в 2007 році, а ще один масштабний стрибок цін відбувся на початку 2010 року, коли криза заборгованості в південних країнах зони євро поглибила цю ситуацію.

 

Політичні висновки

Часто доводиться чути від представників СТГ, що «гроші можна створити з нічого». «Гроші банків не є результатом економічної діяльності, натомість, вони творять цю діяльність». Або: «Гроші для позики в банку не існують доти, доки ми, споживачі, не звернемося по кредит» (Енн Петіфор, Ann Pettifor). Стисла відповідь на це гасло полягає в тім, що «держава дійсно створює гроші, однак вона не встановлює для них ціну» або вартість. Ціна грошей врешті буде визначена рухом капіталу, закріпленим у суспільно необхідному робочому часі. Якщо центральний банк «друкує» гроші чи депозитні кредити за кошт держави, це дає державі необхідні гроші для початку програм з подолання безробіття, розвитку інфраструктури тощо, не піднімаючи податки і не випускаючи облігації. Це і є політичний висновок із СТГ. Це є «вихід» з капіталістичної кризи, спричиненої різким спадом приватного сектору виробництва.

СТГ і харталісти пропонують замінити або доповнити інвестиції у приватний сектор державним інвестуванням, «оплаченим» завдяки «створенню грошей з нічого». Але ці гроші втратять свою вартість, якщо не матимуть стосунку до вартості, створеної виробничими секторами капіталістичної економіки, які визначають СНРЧ і досі є панівними в економіці. Натомість, результатом стане зростання цін і/або падіння прибутковості, яке в врешті-решт задушить виробництво у приватному секторі. Тож якщо прибічники СТГ не готові перейти до марксистського політичного висновку, а саме привласнення фінансового сектору і «командних висот» у виробничому секторі через усуспільнення та планове виробництво задля приборкання чи покладення краю закону вартості в економіці,  тоді політика державних видатків шляхом необмеженого створення грошей зазнає невдачі. Наскільки я можу судити, представники СТГ старанно оминають такий політичний висновок і нехтують ним, либонь, тому що, як і Прудон, вони хибно розуміють реальність капіталізму, віддаючи перевагу «трюкам обігу» чи, можливо, тому що й справді виступають проти ліквідації капіталістичного способу виробництва.

 

 

Авжеж, ніщо з цього не було випробувано в реальному житті, оскільки політика СТГ ніколи не впроваджувалася (як, утім, і марксистська політика в сучасній економіці). Отже, ми не знаємо, чи спалахне інфляція внаслідок нескінченного випуску грошей для фінансування інвестиційних програм. Прихильники СТГ кажуть, що «монетизація дефіциту [бюджету]» завершиться після досягнення суцільної зайнятості. Утім, це порушує питання про те, чи можна приватний сектор економіки піддати гнучкій маніпуляції з боку центрального банку та політики держави. Історія довела, що ні, і що не існує «настільки добре регульованих» способів владного контролю за процесом капіталістичного виробництва й собівартістю.  

Усвідомлює цей ризик навіть провідник теоретик СТГ Біл Мітчел. У своєму блозі він висловився про це так: «Поміркуйте про економіку, що оговтується після рецесії й активно зростає. В цій ситуації дефіцит бюджету все ще може зростати, будучи таким чином проциклічним, але ми все одно зробимо висновок, що фінансова стратегія є слушною, адже збільшення чистих державних видатків стимулюватиме зростання економіки у напрямку повної зайнятості. Навіть коли збільшення недержавних видатків є позитивним, дефіцит бюджету є доцільним, якщо він і далі наближає економіку до повної зайнятості. А проте, щойно економіка сягне повної зайнятості, подальше стимулювання урядом номінального сукупного попиту через збільшення дискреційних видатків стане недоцільним, бо це може спровокувати ризик інфляції» (підкреслено мною. — М.Р.).

 

"Марксистське пояснення є найбільш всеосяжним, бо воно вписує гроші й кредит у капіталістичний спосіб виробництва."

 

Скидається на те, що СТГ, зрештою, зводиться до того, щоб запропонувати теорію обґрунтування необмежених державних видатків на підтримку і/або відновлення повної зайнятості. Її завданням є це і тільки це. Ось чому ця теорія так вабить лівих із робітничого руху. Утім, ця безперечна чеснота СТГ приховує її значно більший недолік, що є перешкодою для реальних змін. СТГ нічого не каже про причини конвульсій капіталістичного нагромадження, окрім як те, що держава здатна мінімізувати або уникнути циклів підйому та спаду шляхом розумного використання державних видатків у процесі панівного капіталістичного нагромадження. Отже, СТГ не пропонує політики радикальних змін у соціальній структурі.

Марксистське пояснення є найбільш всеосяжним, бо воно вписує гроші й кредит у капіталістичний спосіб виробництва, хоча так само доводить, що гроші не є вирішальною вадою капіталістичного способу виробництва і що перетасування фінансів недостатньо. Тим самим це пояснення може дати відповідь, чому кейнсіанські рішення не спрацьовують і для збереження економічного процвітання.

Сучасна теорія грошей: опора капіталізму

Після Великої рецесії ліві економісти намагалися спростувати теорії мейнстримної неоліберальної економіки, що вимагають збалансування державного бюджету та зниження високого рівня державного боргу. Політика жорсткої економії, яка випливає з неоліберального бачення, означала урізання соціальних видатків, скорочення державних послуг, стагнацію реальної зарплатні й зростання безробіття. Звичайно, робітничий рух хоче скасувати цю політику, що змушує трудящих платити за прорахунки банків і капіталізму.

Типова альтернатива ґрунтується на традиційному кейнсіанстві, згідно з яким збільшення державних видатків (коштом дефіциту річних бюджетів) може стимулювати в капіталістичній економіці платоспроможний попит, створити робочі місця та збільшити заробітну платню. Як стверджує провідний теоретик СТГ Рендел Рей, СТГ додає до кейнсіанської політики фіскального стимулювання лише теоретичний аргумент про те, що «суверенний уряд не може вичерпати власної валюти». Позаяк держава володіє монополією на фіксовану одиницю розрахунків (долари, євро чи песо), уряд здатен випустити стільки грошей, скільки йому потрібно, розподілити їх поміж «недержавних» структур і тим самим підвищити попит, забезпечити роботою й збільшити доходи громадян. Як каже Стефані Келтон, провідна поборниця СТГ і радниця Берні Сандерса, «валютний емінент ніколи не може вичерпати грошей тому, що він може завжди додрукувати чи докарбувати ще більше доларів, песо, рублів, єн тощо».

 

"Ключова політика, яку прибічники СТГ висунули, відштовхуючись від цього теоретичного засновку, полягає в тім, що вони називають державною програмою гарантованої зайнятості."

 

Отже, дефіцит державного бюджету (і зростання державного боргу) не є проблемою. І оскільки в капіталістичних економіках майже завжди наявне «провисання», себто безробіття й невикористані ресурси, завжди існує змога підвищення попиту не лише тимчасово, доки капіталістичний сектор знов оговтається (як у випадку кейнсіанської політики), а й постійно. Для лівих в робітничому русі це виглядає вкрай привабливим. Ось це і є теоретичне обґрунтування необмежених державних видатків і дефіциту бюджету, спрямованих на досягнення повної зайнятості, не заторкуючи проблемні сторони капіталістичного сектору економіки. Необхідно лише, аби політики та уряди усвідомили той простий факт, що в державі гроші не можуть закінчитися.

 

 

Ключова політика, яку прибічники СТГ висунули, відштовхуючись від цього теоретичного засновку, полягає в тім, що вони називають державною програмою гарантованої зайнятості. Кожному, хто хоче й кому це потрібно, буде гарантовано роботу; уряд залучатиме таких людей до своїх проектів або оплатить їм одержання роботи. Більшість людей працюють на капіталістичні компанії чи уряд, утім, безробіття не зникає й може охопити значну частку робочої сили. Тож урядові слід діяти як «працедавцю в останній інстанції». Він не замінить собою капіталістичні компанії, але натомість підбере тих людей працездатного віку, яких не вдалося використати капіталові. Як сказав Рендал Рей, «я би просто розробив програму резервного запасу праці». Можете назвати це урядовою опорою капіталізму (кажучи сучасною мовою переговорів між Великобританією та ЄС про Brexit).

Біл Мітчел є провідним економістом СТГ з Австралії і невпинно виступає за державну гарантію зайнятості. Він описує її як «відкриту державну програму зайнятості, що пропонує роботу з найнижчою зарплатнею (прожитковий мінімум) для тих, хто хоче працювати, але не може знайти роботи... Програма гарантованої зайнятості “найматиме низи” в тому сенсі, що мінімальна зарплатня не суперечить структурі заробітної плати в ринковому секторі. Не конкуруючи з приватним ринком, програма гарантованої зайнятості зможе уникнути інфляційних тенденцій класичного кейнсіанства, яке намагалося зберегти повне використання потужностей шляхом “найму верхів”».

Гарантована зайнятість для всіх – звучить чудово. Але, мабуть, це не буде робота, що оплачує «прожитковий мінімум» (заробітна плата, на яку люди можуть жити). Аж ніяк. Це буде лише «мінімальна заробітна плата», аби переконатися, що вона не «конкурує зі структурою заробітної плати в ринковому секторі». Іншими словами, компанії на кшталт Amazon або  WalMart, дрібної торгівлі чи бізнесів у сфері дозвілля і далі платитимуть своїм працівникам вкрай низьку зарплатню (на рівні мінімуму), не побоюючись втручання з боку хоч би якої Програми гарантованої зайнятості, адже такі робочі місця будуть низькооплачуваними.

Отже, Програма гарантованої зайнятості виконує роль опори приватного сектора, не замінюючи його собою. Надамо слово Білові Мітчелу: «Уряд керує резервним запасом праці для поглинання працівників, які не можуть самостійно знайти роботу в приватному секторі. Їхня маса розширюється (чи спадає), коли активність приватного сектора спадає (чи розширюється). ПГЗ здійснює цю функцію поглинання, щоб мінімізувати витрати, пов’язані з економічним потоком. Тож уряд постійно поглинає зайнятістю працівників, витіснених з приватного сектора. Працівникам «резервного запасу» платитимуть мінімальну зарплатню, що визначає нижній поріг заробітної плати для економіки».

У певному сенсі це нагадує мені ідею Загального базового доходу. ЗБД так само нагадує опору капіталізму, бо надає людям базовий дохід, навіть якщо вони не працюють. ПГЗ пропонує мінімальну зарплатню, якщо ви хочете працювати. Проте і ПГЗ, і ЗБД не становлять загрози для структури заробітної плати капіталістичного сектора і не замінюють її, як не замінюють вони й рішень капіталу про те, кого найняти і за яких умов. Як каже Мітчел, «аби уникнути порушення структури заробітної плати в приватному секторі та забезпечити узгодження ПГЗ зі стабільною інфляцією, ставку заробітної плати у ПГЗ найкраще встановлювати на рівні мінімальної зарплатні».

Якими ж будуть ці робочі місця? Вони, за визначенням, не будуть кваліфікованими, адже уряд «найматиме низи». Проте вони будуть корисними в неприбуткових проектах, таких як будівництво доріг, мостів тощо: «Чимало суспільно корисних робіт, зокрема проекти з оновлення міст, екологічні й будівельні програми (нові лісонасадження, стабілізація піщаних дюн, контроль за ерозією в долинах річок і т.п.), персональна допомога пенсіонерам та інші програми в громадах. Люди творчих професій могли б, приміром, посприяти громадській просвіті мобільними проектами».

Коли я читав цей перелік, мені на думку спав рузвельтівський «Новий курс» 1930-х років. Під орудою створеного Рузвельтом Управління громадських робіт (WPA) багатьох безробітних спрямували на широкий спектр державних проектів громадських робіт з будівництва мостів, аеропортів, дамб, поштових відділень, шпиталів і багатокілометрових автострад. І все це за дуже низьку оплату праці. Чи розв’язало це гостру проблему безробіття в часи Великої депресії? 1933 року рівень безробіття сягав 25%, 1938 року – 19%: не надто суттєвий успіх. Прибічники СТГ скажуть, що так сталося через те, що Рузвельт намагався збалансувати державний бюджет, а не постійний дефіцит.

Програма гарантованої зайнятості має на меті забезпечити робочими місцями лише на рівні мінімальної зарплатні. Це мені нагадує горезвісні трудові «реформи» Гарца (Hartz) у Німеччині на початку 2000-х, що створили програми для безробітних на рівні мінімально можливої оплати праці. Рівень безробіття впав, однак реальна заробітна плата не зростала. Попри те, що рівень безробіття в Німеччині після її об’єднання в 1990 році є найнижчим, приблизно 9,7% зайнятих німців досі живуть за межею бідності – її визначає дохід у розмірі близько 940 євро на місяць і нижче. Насправді, за даними Євростату, показник бідних зайняятих зріс із 7,5% (2006) і навіть перевищив середній показник по ЄС (9,5%).

 

Рис. 1. Реальна заробітна плата і ВВП на душу населення в Німеччині


 

Якщо вас цікавить, як зайнятість на рівні мінімальної оплати праці сприймають у Німеччині, прочитайте ось це.

Іншим питанням, пов’язаним зі спровокованими СТГ безперервними державними витратами, є інфляція. Держава може контролювати й друкувати гроші, а в урядів вони можуть ніколи не закінчуватися, проте капіталістичний сектор економіки контролює технології, умови праці, рівень кваліфікації та інтенсивність робочої сили. Інакше кажучи, продуктивність праці (реальна вартість) не контролюється державою з усім її друком доларів. Отже, економіка обмежена продуктивністю й обсягом робочої сили, якщо вона суцільно зайнята. Тож якщо уряд продовжує перекачувати гроші, коли виробництво більше не може збільшуватися, інфляція цін на товари зростатиме услід за інфляцією у сфері спекулятивних фінансових активів.

Прибічники СМТ знають про цю проблему. Як каже Біл Мітчел, «коли рівень активності приватного сектора такий, що тиск в оплаті праці провіщає приступ інфляції, уряд може маніпулювати параметрами фіскальної та монетарної політики (найкраще фіскальної політики) для зменшення рівню попиту приватного сектора». Інакше кажучи, уряд звично скорочуватиме видатки або підвищуватиме податки і/або процентні ставки. Про це Рендел Рей висловлюється так: «Рішення полягає в тім, щоб не витрачати більше, щойно досягнуто повної зайнятості, і щоб, задля уникнення труднощів, ретельно спрямувати видатки ще до досягнення повної зайнятості».

Отож ми повертаємось до традиційного кейнсіанського макроуправління, що зазнало кричущого провалу в 1970-х роках, коли капіталістичні економіки пережили стагфляцію, тобто одночасне зростання інфляції та безробіття. Причиною цього було те, що в капіталістичній економіці інфляція та зайнятість не перебувають під контролем держави, а залежать від прибутковості капіталу та інвестиційних рішень капіталістів. СТГ пропонує лише опору для капіталістичних інвестицій та зайнятості, а не альтернативу їм.

 

 

Якщо наявна в країні інфляція обмежує експорт, прибічники СМТ пропонують відпустити валюту у вільне плавання. Тож на валютних ринках немає контролю за капіталом і втручання. Рендел Рей: «Я відпустив би долар у вільне плавання». Це, можливо, спрацює в умовах США, де валюта (долар) є міжнародною резервною валютою і має використовуватися іноземними державами й компаніями для ведення бізнесу. Однак для дрібних капіталістичних економік, зокрема т. зв. економік, що розвиваються, діють інші умови. Якщо інфляція зростає внаслідок того, що уряд без обмежень друкує песо, ліри чи болівари заради збереження повної зайнятості, коли капіталістичне виробництво занепадає, результатом буде гіперінфляція. А якщо ці валюти перебувають у безконтрольному вільному плаванні, тоді їхня вартість різко впаде, як це сталося в Туреччині, Аргентині, Венесуелі тощо.

Це доводить, що СТГ є теорією, надзвичайно залежною від умов США/Австралії, й від політичних приписів, що не мають придатного глобального застосування до більшості економік – так само, як кейнсіанські теорія та політика. Держава може контролювати свою валюту, але не в змозі контролювати її вартість щодо інших валют або золота, щодо грошей світу. Коли довіра до вартості валюти з боку її власників або потенційних покупців втрачена, тоді її вартість падатиме, підвищуючи інфляцію.

Робітничі лідери виступають проти мейнстримної політики жорсткої економії. Але вони не прагнуть політики, яка означає повалення капіталістичних економічних відносин – для них це надто страшно, ризиковано й «нереалістично», отже вони прихильні до політики, яка, на їхню думку, може зупинити жорстку економію не загрожуючи капіталізмові – на взірець кейнсіанського фінансування дефіциту. СТГ пропонує нове теоретичне обґрунтування постійного фінансування дефіциту: держава контролює гроші як одиницю розрахунку, і тому для державних видатків немає меж, а про зростання державного боргу годі непокоїтись. Єдиним обмеженням є вичерпання ресурсів, після чого інфляція може стрибнути вгору. У такому разі настає час накладати податки.

Таким чином СМТ виступає в ролі опори капіталізму: держава є працедавцем в останній інстанції, проте не головним працедавцем. Її метою є компенсувати провали (залатати дірки) капіталістичного виробництва, не замінюючи його посутньо.

 

Переклав В’ячеслав Циба за публікаціями: Roberts, M., 2019. Modern Monetary Theory, part 1: Chartalism and Marx: [link]; Roberts, M., 2019. MMT 3 – a backstop to capitalism: [link].


Читайте також:

Борг: історія перших п'яти тисяч років (Девід Гребер)

Leave a Comment