нетрі (12)

ЕРІК ФАССЕН: «Йдеться про ксенофобію згори, яка підживлює ксенофобію знизу»

• Articles
• 13/08/2013

Інтерв’ю з взято 10 грудня 2010 року, наступного дня після виступу Еріка Фассена в Центрі візуальної культури в Києво-Могилянській академії, який мав назву «Біла стать. Імміґраційна політика, сексуальна демократія та расизація національних ідентичностей у Європі» в рамках конференції «Ідеологія відмінності». Насамперед я хотів би почути Вашу реакцію на назву конференції «Ідеологія відмінності»? Не знаючи контексту, я не можу бути впевненим, що добре її розумію. Чи позначає «ідеологія відмінності» расистів, які приписують відмінність іншим, щоби їх виключати, чи антирасистів, які інколи спираються на відмінність у своїй боротьбі? Насправді, соціальні науки часто спонукають побачити більшу складність за видимою простотою такого висловлювання. Так, коли ми говоримо про расизм, що ми маємо на увазі? Расистські ідеології? Чи расову дискримінацію, яка може чудово існувати навіть без будь-якого ідеологічного расизму, оскільки вписана в норми? У Франції це розрізнення відсилає до двох цілком відмінних типів антирасизму: з одного боку, до того, що зародився в 1980-х як реакція на посилення ультраправої партії «Національний фронт», носія расистської ідеології; з іншого боку, до того, який розвинувся у 2000-х проти непохитності системних чи структурних дискримінацій, які перевищують і ідеології, й наміри, добрі чи погані. Крім того, існує ще й третій тип: це расизм держави, вписаний у політику і в практики таким чином, що його не можна звести ні до ідеології, ні до несвідомої норми. У Франції сьогодні державна ксенофобія породжує расизм не тільки не декларуючи його, але й заперечуючи будь-який расизм. Залишається зрозуміти, яким чином поєднуються ці три расизми. Дві останні форми мають спільним те, що вони є расизмами в дії, тобто у своїх результатах, незалежно від виголошених намірів. Але все ж, мені здається, важливо їх не плутати та не вбачати в расизмі держави лише прояв або відображення соціального расизму. Загалом, ці речі варто поміняти місцями: расизм держави живить соціальний расизм, легітимуючи його, як державна гомофобія підживлює соціальну гомофобію, виправдовуючи її. Буденну практику, коли з кимось поводяться як із відмінним чи відмінною, заохочують інституції, які стверджують, що інші справді існують, і що вони таки відмінні.Інтерв’ю з взято 10 грудня 2010 року, наступного дня після виступу Еріка Фассена в Центрі візуальної культури в Києво-Могилянській академії, який мав назву «Біла стать. Імміґраційна політика, сексуальна демократія та расизація національних ідентичностей у Європі» в рамках конференції «Ідеологія відмінності». Насамперед я хотів би почути Вашу реакцію на назву конференції «Ідеологія відмінності»? Не знаючи контексту, я не можу бути впевненим, що добре її розумію. Чи позначає «ідеологія відмінності» расистів, які приписують відмінність іншим, щоби їх виключати, чи антирасистів, які інколи спираються на відмінність у своїй боротьбі? Насправді, соціальні науки часто спонукають побачити більшу складність за видимою простотою такого висловлювання. Так, коли ми говоримо про расизм, що ми маємо на увазі? Расистські ідеології? Чи расову дискримінацію, яка може чудово існувати навіть без будь-якого ідеологічного расизму, оскільки вписана в норми? У Франції це розрізнення відсилає до двох цілком відмінних типів антирасизму: з одного боку, до того, що зародився в 1980-х як реакція на посилення ультраправої партії «Національний фронт», носія расистської ідеології; з іншого боку, до того, який розвинувся у 2000-х проти непохитності системних чи структурних дискримінацій, які перевищують і ідеології, й наміри, добрі чи погані. Крім того, існує ще й третій тип: це расизм держави, вписаний у політику і в практики таким чином, що його не можна звести ні до ідеології, ні до несвідомої норми. У Франції сьогодні державна ксенофобія породжує расизм не тільки не декларуючи його, але й заперечуючи будь-який расизм. Залишається зрозуміти, яким чином поєднуються ці три расизми. Дві останні форми мають спільним те, що вони є расизмами в дії, тобто у своїх результатах, незалежно від виголошених намірів. Але все ж, мені здається, важливо їх не плутати та не вбачати в расизмі держави лише прояв або відображення соціального расизму. Загалом, ці речі варто поміняти місцями: расизм держави живить соціальний расизм, легітимуючи його, як державна гомофобія підживлює соціальну гомофобію, виправдовуючи її. Буденну практику, коли з кимось поводяться як із відмінним чи відмінною, заохочують інституції, які стверджують, що інші справді існують, і що вони таки відмінні. READ MORE

«Середній клас» як «порожній означник»: клас і міське спільне в ХХІ столітті

• Articles
• 24/06/2013

Якщо нам вистачить терпіння поглянути, що стоїть за досить грубими цифрами, то ми побачимо, що ідея та реальність формування «світового міського середнього класу» водночас безпідставна та страшенно суперечлива. Протягом останніх тридцяти років найбільше поповнення світового середнього класу відбулося, як це не парадоксально, в КНР — у країні, яка водночас, без сумніву, породила міський промисловий робітничий клас. Поза Китаєм велику частку «світового середнього класу», згідно з панівним визначенням цієї категорії, можуть складати мешканці нетрів та робітники на тих ланках глобальних ланцюжків створення вартості, на яких найбільше структурного насильства. Решта «середнього класу» — це звичайні наймані робітники. Також сюди можна віднести тих, хто користувався допомогою соціальних програм лівого спрямування у країнах Латинської Америки, де прагнули вкотре відновити деякі класичні соціально-правові здобутки міського робітничого класу в усьому світі (Бразилія, Чилі) або впроваджували місцеві народні варіанти соціальної допомоги (Венесуела, Болівія, Еквадор). НРР також припускає, що глобальний міський середній клас підкріплюватиме ліберальні моделі та «м’яку владу» Заходу і таким чином підтримає дружню ліберальну геокультуру ХХІ століття. Проте ні Китай, ні релігійні та етнічні приватні тираніїї, якими славляться спільноти в нетрях та на нижчих щаблях виробничого ланцюга, не підтверджують цих сподівань. Важливо, що жоден із цих порядків не викликав би захвату ліберальних феміністок. Латиноамериканські соціалісти, знову-таки, в цьому сенсі досягли значно більшого. Загалом, у ХХІ столітті ми маємо змогу побачити, що глобальна урбанізація абсолютно не слідує шляхом «ліберальних» урбанізацій європейського ХХ століття. Не слідує тому, що, за винятком Латинської Америки в останні роки, сучасному процесові урбанізації не вдалося створити сильних та політично вагомих хвиль «міського успільнення» між робітничим класом, митцями та інтелектуалами — а саме це визначало характер європейської урбанізації у ХХ столітті на Півночі. Цей політико-культурний недолік — це, звісно, частина вже згадуваного недоліку соціокультурного. Таким чином, не лише дані, які використовують урядові консультанти, є безвідповідально неточними, а їхня класифікація — вимушеною, а ще й уявлення про характерні особливості західного історичного типу урбанізації, яке можна звести до символу середнього класу, є прозахідною фантазією, що давним-давно зародилася поміж консерваторів, які відчайдушно прагнули захистити свою власність та високе становище перед лицем зростання соціальної нерівності та бідності. Європейський урбанізм ХХ століття натомість виник із обговорюваного тут процесу «міського успільнення» довкола робітників. Він був наслідком класової боротьби. Те саме стосується і «якісного державного управління» — тією мірою, якою воно існувало.

READ MORE

ФАЛЬШИВІ КОРОЛІ

• Articles
• 09/04/2013

Роми крадуть. Роми жебракують. Що криється за цим? Мафія? Або ж стратегія виживання в умовах тривалого безробіття? В Угорщині, Словаччині та Болгарії питання «циганської злочинності» вже давно на слуху. А тепер про неї почали писати й у серйозних німецьких друкованих виданнях. При цьому вони не завжди напряму послуговуються старим уявленням, що цигани крадуть. У нарисах та репортажах частіше постає образ великої потаємної організації, що охоплює весь континент, керує проституцією, жебракуванням і крадіжками і слугує вузькому колу багатіїв, які стоять за всім цим. З цієї точки зору бідняки, яких ми зустрічаємо в німецьких містах, виступають одночасно й жертвами, й агентами небезпечної потуги. Ця картина дуже кольорова та контрастна, а головне — вона викликає моральне збентеження, якому ми, ліберально налаштовані міщани, при спогляданні бідняків зі Східної Європи не чинимо опору. Ми хочемо вбачати злочин або принаймні величезну несправедливість у тому, що вуличний жебрак у лахмітті посилає дітей побиратися або ж займається проституцією. Але ми не хочемо бути винними в цьому. Такий погляд є доволі адекватним, але він не відображає реальності цілком. Румунська юстиція отримує безліч прохань про допомогу з Заходу, передусім із Франції: її просять знайти осіб, що стоять за бандами жебраків. Але, як зазначає уповноважений із прав людини румунської поліції, із цього нічого не виходить. Як правило, разом із дітьми жебракують бідні сім’ї, а їхнім сутенером виступає брат або свояк. Пари, яким ведеться трохи краще, живуть у якомусь покинутому будинку в Римі або Ліоні та доглядають за дітьми сестри або своячки. Іноді така пара входить у смак та дозволяє собі жити за рахунок дітей. READ MORE

Мікросоціологія насильства

• Articles
• 26/02/2013

Ми маємо пояснити, чому насильство в багатьох випадках — насправді, навіть у більшості випадків — не втілюється в життя навіть тоді, коли існує реальна його загроза. Ми також маємо визначити, що вирізняє динаміку тих ситуацій, що зумовлюють дедалі глибше занурення в тунель насильства.

READ MORE

ОДНІЄЮ ДОРОГОЮ — В ПРОТИЛЕЖНИХ НАПРЯМАХ: аналіз інтерв’ю з двома українками — трудовими мігрантками

• Articles
• 11/02/2013

Дві історії, якими я хотіла би поділитися, можуть зацікавити когось із вас своєю типовістю, а когось — незвичністю. Типовість сюжету в тому, що респондентки належать до двох поколінь однієї сім’ї, більшість дорослих членів якої в різні періоди, з різною тривалістю, з різним успіхом працювали за кордоном. У цій родинній історії можуть впізнати свою сім’ю багато українців. Втім, за кордоном респондентки потрапили в кардинально різні ситуації. Жінки поїхали в протилежні сторони світу — одна в Буенос-Айрес, інша в Шанхай. Класове становище першої погіршилося, друга ж несподівано для себе опинилася у вищому класі. Однак найцікавіше те, що при цьому між їхніми новими становищами виявилося досить багато спільного. Історії Анжеліки та Магдалини — це історії про карколомні зміни класової належності й ідентичності. READ MORE

Нарис неоліберальної держави: ринок праці, в’язниці та соціальна незахищеність

• Articles
• 09/02/2013

У «Покаранні бідних» (Wacquant 2009) я описав новий спосіб управління соціальною незахищеністю, що поєднує обмежувальну трудову політику (workfare) з експансивною карною політикою (prisonfare). Щоб розвинути запропонований раніше діагноз цієї політики, потрібно здійснити три аналітичні прориви. Вони дозволять пояснити поворот у карній політиці, який Сполучені Штати та інші розвинуті суспільства зробили на шляху до економічної дерегуляції та скорочення програм соціального захисту в останні десятиліття ХХ століття. Перший прорив, який нам треба здійснити, полягає у відмові від теорій «злочину і кари», досі поширених в академічних і політичних дебатах про ув’язнення попри дедалі більш очевидне розлучення цієї сімейної пари. Для другого прориву потрібно заново поєднати питання соціального захисту і карної політики, оскільки ці різновиди урядових заходів стосовно бідних спільно живляться з філософії біхевіоризму й прагнуть змінювати поведінку такими засобами, як відлякування, нагляд, таврування й розмаїті санкції. Соціальний захист (welfare), перетворений на трудову політику (workfare), і позбавлена своєї виправної функції в’язниця формують тепер єдину сітку, яку накидають на одну й ту саму клієнтуру, аби зробити невидимими проблемних мешканців. З одного боку, їм відмовляють у соціальній допомозі, а з іншого — тримають під замком, штовхаючи таким чином на периферійні сектори вторинного ринку праці, що зростає. Третій прорив — подолати звичне протиставлення між матеріалістичним та символічним підходами (умовно кажучи, між Марксом і Дюркгаймом), щоб узяти до уваги водночас і інструментальні, й виражальні функції карального апарату. Взаємопереплетення контролю і комунікації, керування зневаженими категоріями людей і утвер дження соціальних кордонів дозволяє нам просте жити, як розширення і передислокація в’язниці та її інституційних відгалужень (таких як випробувальний термін, умовне звільнення, бази даних злочинів, запаморочливі проповіді про злочини та злостива культура публічного наклепу на правопорушників) надали нового вигляду суспільному символічному ландшафту та змінили саму державу.

READ MORE