1. Політичний в’язень Мумія Абу-Джамал

Попередній розділ | Зміст книжки | Наступний розділ

I

У 1982 році у Філадельфії після блискавичного кількатижневого процесу місцевого чорношкірого журналіста та колишнього учасника «Чорної Пантери» Мумію Абу-Джамала визнали винним у вбивстві поліцейського Даніеля Фолкнера. 2 липня 1982 року йому винесли смертний вирок.

Саме вбивство Фолкнера та арешт Абу-Джамала відбулися вночі 9 грудня 1981 року. Абу-Джамала досі не стратили – від тієї фатальної ночі аж до сьогодні він бореться за своє життя та свободу.

Здавалося б, що за цей час самі події – вбивство поліцейського, суд і смертний вирок звинуваченому – пішли в минуле, і то навіть неблизьке: скільки людей відтоді було вбито в США, скільки було засуджено на смерть, скільки нових в’язнів так само як і Абу-Джамал, уже роками чекають на страту? А втім справа Абу-Джамала своєї актуальності не тільки не втратила, але й встигла вирости в щось значно масштабніше за справу однієї людини. Адже йдеться не лише про те, що Мумія Абу-Джамал сьогодні так само як і протягом останніх замалим не тридцяти років наполягає на своїй невинності та вдається до всіх можливих засобів для того щоб уникнути смертної кари. На його місці це робитиме, мабуть, кожна людина, але йдеться таки не про це. Слід також зазначити, що в багатьох стосунках справа Абу-Джамала не екстраординарна, а цілком типова для американської юстиції, та й узагалі дуже показова для американського суспільства, в якому у вас тим більше шансів опинитися за ґратами чи на електричному стільці, чим ви бідніші, та чим темніший колір вашої шкіри. Так само Абу-Джамал не є ані єдиним політичним в’язнем у Сполучених Штатах, ані останньою Чорною Пантерою, які аж через сорок років після розгрому партії досі скніють в американських в’язницях. [1] Таких «екстраординарних» випадків насправді чимало – Мумія Абу-Джамал у цьому стосунку не перший і не останній. Він сам колись в одному зі своїх інтерв’ю сказав, що фактично кожен в’язень у Сполучених Штатах – це політичний в’язень. [2] Отже, мабуть буде помилкою стверджувати, що найвідомішим чинним політичним в’язнем сучасності Абу-Джамал став завдяки якимось винятковим обставинам самого процесу проти нього, хоча, звісно ж, їх «типовість» навіть за американськими мірками була та залишається дещо надмірною, принаймні подеколи вона сприймається як така. Так само й політичний бекграунд Абу-Джамала на момент арешту в 1981 році по суті не створює якоїсь виняткової обставини, навіть зважаючи на те, що таки не всякий ув’язнений в США є «політичним в’язнем» у вужчому, звичному, значенні цього терміну.

До питання, що ж саме в даному разі відіграло вирішальну роль, ми незабаром повернемось. Але також слід визнати, що аж занадто багато водночас «типового» та «екстраординарного» зійшлося, переплелося та увиразнилося в цьому одному конкретному випадку, який починаючи з дев’яностих років не просто набув широкого розголосу та став знаковим, але й задав окремий масштабний простір політичної боротьби. Як для прихильників Абу-Джамала, так і для потужного лобі зі стану Law-and-Order, яке добувається його страти за всяку ціну, ця справа є більшою за саму себе, навіть якщо останні й не завжди погодяться визнати це. Висловлюючись в дусі Гегеля можна сказати, що у випадку справи Абу-Джамала конкретне стало загальним. Для прихильників Абу-Джамала, тобто для величезної маси людей, процес проти нього є втіленням расистського та класового характеру американської юстиції. Але це не все. Ці люди борються за його життя та свободу, але разом із тим і проти расизму та за скасування смертної кари, проти політичних репресій, проти асоціальної судової системи та систематичної поліцейської жорстокості, проти безпрецедентного в історії всього західного «демократичного» суспільства тюремного буму, що його переживають Сполучені Штати впродовж останніх двадцяти з лишком років, – і це аж ніяк не вичерпний перелік тем. Рівень ангажованості учасників руху є, звичайно ж, відмінним, але говорячи про весь рух загалом можна сказати, що в підсумку цим людям ідеться про боротьбу за кращий світ, за щось дуже вирішальне, за щось таке, від чого напряму залежатиме майбутнє суспільства, і то не лише американського. Але це не означає, що групи підтримки Абу-Джамала є однорідними. Спектр тут дійсно широкий – від радикальних лівих, що є авангардом руху і (подеколи патетичну) позицію яких у справі Мумії можна передати словами австрійського поета: «І ми не відправимо // жодного з наших // до тебе униз, // Вавилоне», [3] до цілком поміркованих представників західного істеблішменту. Залежно від політичної перспективи різниться й розуміння того чим є справа Абу-Джамала. Ясна річ, обсяг не-артикульованого, потенційного тут дуже великий, але навіть зважаючи на це слід зауважити, що те «загальне», яким став цей випадок, прочитується по-різному: по-різному тлумачать як біографію Абу-Джамала, так і смерть Даніеля Фолкнера, по-різному розуміють як несправедливість, від якої Абу-Джамал потерпає протягом останніх 28 років, так і її характер і масштаби за межами цього одного конкретного випадку, різниться й пояснення її причин та розуміння засобів, необхідних для її подолання, та й зрештою – відмінними є ширші політичні проекти, вплетені в боротьбу за життя та свободу Абу-Джамала. Підсумувати можна приблизно так: значення самої справи є спільним, у той час як його прочитання є відмінними. А ще слід зазначити, що «загальним» ця конкретна справа, мабуть, не стала б, якби вона водночас не була «спільним», – тим, чим справа Абу-Джамала є для тисяч людей.

Звісно, зовсім інакше розуміють його справу в протилежному таборі. Для тих, хто домагається страти Абу-Джамала, він є не політичним в’язнем, а звичайнісіньким злочинцем, безжальним вбивцею поліцейського, cop-killer, провину якого доведено судом і який безумовно заслуговує на смерть. Але водночас ці люди домагаються того, щоб смертна кара була тим, чим вона є, щоб закон, суди, уряд та поліцію поважали та не зводили наклепи на них; щоб політичні переконання, чи там які завгодно радикальні погляди не використовували для вибілювання вбивць, щоб хоч які там політичні групи, знаменитості, міжнародні організації чи взагалі будь-хто не втручався в роботу американських судів та поліції, зрештою, щоб уряд ні на крок не відхилявся від обраного ще на початку 80-х років політичного курсу – «війни зі злочинністю», [4] – одно слово, to be tough on crime, – ось що насправді важливо. Звичайно ж вголос говорять не все, – як відомо те що говорять можновладці поміж себе, та те, що вони говорять на люди, подеколи суттєво відрізняється. А саме чиновники – поліцейські та судовики – й становлять найпотужнішу частину цього лобі, і разом із тим його найменш публічну та наймовчазнішу частину, саме ту його частину, яка далеко не завжди, іноді лиш обмовкою погодиться визнати своє існування. Мовляв, немає ніякої змови, йдеться лише про дотримання букви та духу закону, однакового для всіх; зрештою, Мумія Абу-Джамал – такий самий, як і інші злочинці, тож політичні мотиви тут відсутні, а отже й не слід робити з цього політику. Хоча, кажуть вони, з іншого боку, важко не помітити, наскільки прості американці стурбовані політичним цирком, що його от уже який рік намагаються влаштувати прихильники Абу-Джамала довкола його процесу. Проте «прості американці», скажімо, в коментарях на відповідних сайтах чи демонстраціях, з плакатами на кшталт «Fry Mumia!» (пародія на гасло «Free Mumia!») або закликами палити книжкові магазини, які продають книги написані Абу-Джамалом, значно красномовніші за висловлювання «неупереджених і сумлінних» можновладців. [5] Насправді, уважно прислуховуючись до мови цього лобі, мимоволі багато з чим погоджуєшся. Спровокована більш ніж суб’єктивними емоціями, ця мова є надмірною, такою, що артикулює значно більше, ніж того хочуть і розуміють самі мовці. Саме в цьому надлишку їхня мова є об’єктивною. Справді, чи може хтось визначити ту точку, в якій безжальна анонімність і безликість карального апарату Сполучених Штатів переходить в особисту зацікавленість, або навіть у злі наміри його конкретних функціонерів? І чи можна взагалі відділити одне від іншого? Зрештою, залишаючи поза увагою офіційну американську риторику моралізму та індивідуалізму та звернувшись до статистичних даних, важко не помітити, що ворогом для репресивного апарату США є не конкретні індивідууми, а щось масштабніше – клас і раса. В тому, що цілком у відповідності до духу облудної офіційної риторики у випадку Абу-Джамала об’єкт цієї анонімної ненависті набув виразних індивідуальних рис, можна навіть вбачати своєрідну іронію.

А тепер повернімося до питання про те, чому ця справа набула такого значення. Мабуть, значно важливішою за індивідуальне, особливо ж політичне та журналістське минуле Абу-Джамала та все те, що він зазнав від суду та поліції, є в даному разі його наполеглива праця вже після того, як йому винесено смертний вирок, тобто його слово – його статті, інтерв’ю, виступи на радіо, [6] його книжки. Саме те, що він каже, як він каже, включно з місцем, з якого він говорить – камерою для смертників завбільшки 3×3 метри, в якій він проводить 22 години на добу – й увиразнює та артикулює всі ті обставини, які надали його випадку такого вирішального значення. Його невтомна журналістська, письменницька праця слугує справі не лише індивідуального визволення, – це й надає його постаті та його випадку більшого масштабу та робить його справу справою багатьох людей. Повсякчас наголошуючи на ілюзорності уявлень про індивідуальне визволення в невільному суспільстві, Абу-Джамал стверджує речі абсолютно несумісні з одним із найпотужніших американських міфів – міфом про self-made man – або такими популярними в Сполучених Штатах історіями про успішні втечі чорношкірих з неволі: рабства, Півдня, сучасного гетто, в’язниці – тобто зокрема в їх модерних формах, таких як біографії знаменитих спортсменів тощо, та які Джон Едґар Вайдман влучно схарактеризував як neoslave narrative, що в них йдеться «не про групи, а про індивідуумів, які перетинають кордони» (Abu-Jamal, 1995, p. xxxii). На супротивників Абу-Джамала його журналістська та письменницька праця діє як червоне рядно на бика – наскільки легше було б їм вибачити його, якби він наполягав лише на своїй власній невинності та якби його творчість була витримана в дусі «Хатини дядечки Тома».

Переважно Абу-Джамал говорить не про себе, а про інших – бідних, безправних, позбавлених слова, ув’язнених, приречених на смерть. Він робить це сміливо та безкомпромісно. Він говорить про те, про що мовчать мейнстримні ЗМІ. Йому вдається показати ту реальність, про яку мало хто знає – точніше кажучи, мало хто хоче знати. Галасливі промови політиків, страшилки в газетах і на телебаченні, а мабуть, і основна маса художніх фільмів і академічних робіт радше приховують, перетворюють цю дійсність на щось нереальне, а зрештою й легітимують її та супровідний їй status quo. [7] Те місце, де перебуває Абу-Джамал, і те, що йому загрожує, є лиш найкрасномовнішим свідченням, що він дійсно є «голосом безголосих», як його називали ще за часів його журналістської праці до арешту. В даному разі місце висловлювання дійсно стає невід’ємною частиною самого висловлювання.

Противники Абу-Джамала кажуть, що це він сам зробив з себе «політичного в’язня». Навіть зважаючи на те, що його політичне минуле до арешту аж ніяк не є вигадкою, з цим твердженням можна погодитися (знявши лапки з вищенаведеного вислову).

II

Дуже часто Абу-Джамала називають «символом». Напевно так можна назвати всякого політичного в’язня, який так чи інакше символізує боротьбу, за яку він постраждав, принаймні для її учасників і симпатиків, у їхній інтерпретації. Сам термін «політичний в’язень» і є разом із тим позначенням певного символічного статусу людини. Чим знаменитіший політв’язень – тим цей статус і більший.

Що уособлює політв’язень? Перш за все він фігурує як щось на кшталт неспростовного доказу реальності самої боротьби. В даному разі ми маємо справу з автореференцією: сам елемент цієї реальності й вказує на неї, надаючи їй саме те значення, яке їй притаманне від початку. Політичний в’язень є підтвердженням боротьби та закликом до неї. Він є скалкою в оці поневолювачів та неспростовним доказом їхньої провини. Ясна річ, «політичний в’язень» – це всього лише статус, щось таке, що не існує саме по собі, а напряму залежить від суспільного визнання.

Для зовнішнього світу Мумія Абу-Джамал є передусім написаним словом – яким би майстерним та живим воно б не було; голосом – нехай навіть глибоким, водночас спокійним та пристрасним; картинкою. Важко уявити, наскільки іноді боляче відігравати роль великого символу для широкого світу в камері завбільшки з невеличку ванну кімнату на самоті 22 години на добу і яким невимовним цей біль іноді може бути. В листі до Стіва Вайзера в середині дев’яностих Мумія пише: «Було б брехнею, якби я сказав тобі, ніби я не маю цих ночей – темних ночей душі, коли навіть сама смерть видається бажаною… Іноді мені хочеться закричати: ‘Я – не символ! Я – людина!’» (Abu-Jamal, 1997, p. xxxi). Зі свого боку умови утримання в тракті для смертників у в’язниці підвищеної безпеки Ґрін у штаті Пенсильванія старанно працюють на відділення живого символу від тлінного тіла – так, Мумія позбавлений будь-якого тактильного контакту з представниками зовнішнього світу, включно з родиною: при зустрічах відвідувачів відділяє від нього суцільне, товсте куленепробивне скло. Елементарну, доступну всякій іншій людині інтимність замінено системою тотального спостереження 24 години на добу, включно з одним з найперверсивніших виплодів сучасної пенітенціарної думки – саvity-search, тобто обшуком усіх отворів тіла в’язня безпосередньо перед тим, як вести його на зустріч із відвідувачами, а також після того (один з авторів порівняв цю систему зі зґвалтуванням). Але вершиною символізації Абу-Джамала став ухвалений у 1996 році в Пенсільванії закон, який забороняє фотографувати в’язнів. Mumia-Law – саме так звучить неофіційна назва цього закону. (Мимоволі згадуєш історію Пенсільванії з її квакерським минулим та невитравність іконоборських традицій протестантизму. [8])

Справа Абу-Джамала безумовно викликає потужні емоції. Як ми побачили, стосується це не лише його прибічників. Сказати, що без них її б не було – значить сказати правду. Саме по собі, чи там з якоїсь, можливо, ні для кого не досяжної «об’єктивної» точки зору, це, мабуть, і не добре, і не погано. Але, будучи прибічником Мумії Абу-Джамала, доводиться зважати на певні ризики, пов’язані з цією обставиною. Обурення, яке викликає один конкретний випадок, здатне разом із тим стати рушійною силою в боротьбі за ширші політичні цілі. І це безумовно має позитивні сторони: таким чином нібито вдається наочно продемонструвати, чим є несправедливість, і мобілізувати людей на боротьбу проти неї. Але чи не зійде вся емоційна рушійна сила на пшик при досягненні перемоги в цьому одному конкретному випадку? І яким тоді буде справжній масштаб перемоги, якщо одну-єдину людину врятовано від смерті, в той час, коли за межами цього випадку більше нічого не зміниться? Якою взагалі буде тоді вартість такої перемоги? Її вартість за межами порятунку однієї людини буде винятково символічною? А чи дійсно «символічні перемоги» щось змінюють? І що це взагалі таке, «символічна перемога»? Чи не є всяка «символічна» перемога за визначенням перемогою пірровою? А то навіть і гордощами насправді обдурених? Коли, як от у випадку Абу-Джамала, зусиль тисяч людей упродовж років заледве вистачає на те, щоб дати свободу одній людині. А може навіть, сильні світу цього усвідомлюють, наскільки успішно «живий символ» Мумія Абу-Джамал виконує роль громовідводу, роками абсорбуючи енергію мас (а не мобілізуючи її, як хтось помилково міг би подумати), і тому й тримають його за ґратами? (Ряд скептичних запитань можна продовжувати та продовжувати. Я не даватиму (експліцитних) відповідей на них. Хотілося б, щоб наша розвідка допомогла читачеві розібратися з ними самостійно.) Емоційна прив’язка цієї конкретної справи до ширших політичних цілей і робить із неї щось більше за неї саму. І тут ми стикаємося з проблемою розуміння того, чим є це «більше». Емоційна прив’язка безумовно надає цій справі великого потенціалу, але, як відомо, об’єкт навіть найпотужніших відчуттів та передчуттів у підсумку може обернутися на ніщо, згаснувши разом із емоціями. Нереалізований потенціал зрештою стане нічим, дорівнюватиме нулю. Неартикульоване так і не стане вимогою.

А втім, питання ризиків, пов’язаних із рушійними емоціями, стосується не лише випадку Абу-Джамала, але, мабуть, так само й будь-якої політичної (емансипаторної) боротьби.

Для того, щоб мінімалізувати ризики, пов’язані з емоційністю, варто, зокрема, зважати на аргументи скептика, що їх у нашому конкретному випадку можна підсумувати таким чином: найсуттєвішим із того, що відрізняє Мумію Абу-Джамала від інших несправедливо засуджених, є обсяг акумульованого ним символічного капіталу. [9] [10]

III

Тією конкретною конститутивною антиномією, тобто, в стосунку до емоційного потенціалу справи Мумія Абу-Джамала, є задана цією справою антиномія насилля.

Під самий кінець процесу 1982 року, якраз у той день та безпосередньо перед тим, як суддя віддав на розгляд присяжних рішення щодо смертної кари Абу-Джамалу, прокурор Джозеф Маꥳл, користуючись першою й останньою нагодою допитати підсудного, та маючи на меті довести його схильність до насилля, зацитував інтерв’ю, яке Мумія – тоді ще п’ятнадцятирічний юнак і член партії «Чорна Пантера» на ім’я Веслі Кук – дав у 1970 році у зв’язку з убивством голови чиказького відділу партії та одного з найобдарованіших її керівників Фреда Гемптона. Слова, що їх зацитував прокурор перед присяжними звучать так: «політична влада походить зі стволів гвинтівок» (Weinglass, 1995, p. 180). Абу-Джамал відповів на це, що «Це була цитата з Мао Цзедуна з Китайської Народної Республіки. Цілком очевидно, що політична влада походить зі стволів гвинтівок, інакше б Америки сьогодні не існувало. Саме Америка позбавила індіанців політичної влади, – не з Божою поміччю, не християнською вірою, не добротою душевною, а якраз за допомогою стволів». Прокурор же, своєю чергою, хотів дізнатися чи «перейняв» Абу-Джамал цю максиму до своєї «філософської теорії,» чи «узгоджується» з цією цитатою його «поведінка та налаштованість». «Я гадаю, що Америка підтвердила істинність цієї цитати», – знову відповів Маꥳлу Абу-Джамал. Прокурор також нагадав Абу-Джамалу його слова «Всю владу – народу» з того ж інтерв’ю, допитувався у нього, чому він ніколи не встає, коли до зали заходить суддя, прагнув дізнатися, що саме мав на думці Абу-Джамал, вигукуючи під час одного з судових засідань «Цій системі настане кінець!» тощо.

Мумія Абу-Джамал вважав та вважає себе революціонером. Як стверджують його супротивники, в одному зі своїх текстів часів революційної молодості в лавах «Чорної Пантери» Абу-Джамал закликав «писати епітафії свиням»(Myths about Mumia). [11] (Чорні Пантери дійсно називали поліцейських «фашистськими свинями».) В одному зі своїх інтерв’ю Абу-Джамал слідом за Малкольмом Іксом стверджує, що для досягнення революційної мети слід вдаватися до всіх необхідних засобів (Abu-Jamal et. al., 1999, p. 105). Абу-Джамал неодноразово пояснював, чим саме постать Мартіна Лютера Кінга з його вимогою ненасильницької боротьби так люба істеблішменту та чому вона зайняла таке видатне місце в офіційній американській історіографії. [12] Тощо. В своїх текстах Абу-Джамал насправді не так то й часто вдається до революційної риторики, але, хіба що за винятком наведеного супротивниками Абу-Джамала заклику щодо «свиней», подані приклади аж ніяк не є поодинокими.

З іншого боку, незважаючи на те, що вже починаючи з п’ятнадцятирічного віку Абу-Джамал був об’єктом прискіпливої уваги ФБР та поліції, до арешту в 1981 році його жодного разу не вдалося притягнути до кримінальної відповідальності. І це при тому, що як засвідчують документи ФБР, [13] федеральна поліція (у тісній співпраці з місцевою) неодноразово намагалися «пришити» Абу-Джамалу справу, зокрема й «мокру» (того разу його врятувало бездоганне алібі). Річ у тім, що політичний активізм Абу-Джамала насправді ніколи не мав насильницького характеру. Разом із тим, не можна сказати, що слово й діло Абу-Джамала розминаються. На тлі його біографії будь-які звинувачення Абу-Джамала в боягузтві, лицемірстві, чи то нехай там «здатності лишень до розумової праці» видаватимуться абсолютно безглуздими.

Те, що Абу-Джамала засудили з порушенням мінімальних юридичних стандартів, за допомогою маніпульованих доказів та вибитих поліцією фальшивих свідчень (список аж ніяк не повний) – це правда, і ми до цього одразу повернемося. Але навіть залишаючи поза увагою несправедливий суд та відмінні інтерпретації того, що ж насправді відбулося о 4 ранку 9 грудня 1981 року, ми маємо певну сукупність фактів, щодо яких погоджуються практично всі. Ці факти, й задають спільну для уяви як супротивників, так і прихильників Абу-Джамала всіх мастей фантазматичну сцену (лаштунками якої є політичний бекграунд Абу-Джамала та його слово). Виглядає вона так: Абу-Джамал, випадково опинившись поряд з місцем пригоди, під час якої білий поліцейський бив його рідного брата Вільяма (Біллі) кинувся на допомогу… Те, що потім відбулося, й становить серцевину політичних фантазмів – адже завершилося це смертю поліцейського та пораненням Абу-Джамала.

IV

Що ж сталося насправді? Існують різні інтерпретації. Я не переповідатиму всі. Так само я не хотів би переобтяжувати цей розділ купою деталей фактичного та юридичного характеру, обмежившись натомість найрелевантнішими моментами судового розгляду та намагаючись не спекулювати на тему «Що ж відбулося насправді?». Детальніше ознайомитися з оглядом подій 9 грудня 1981 року, суду 1982 року та наступних судових процесів читач(ка) може звернувшись до зваженої, більш-менш вичерпної, та місткої доповіді «Міжнародної Амністії» (Amnesty International, 2000). [14]

З точністю встановлено, що Абу-Джамала було поранено кулею з пістолета Даніеля Фолкнера. Встановити ж, із якої саме зброї стріляли в Фолкнера, неможливо. Проте на суді прокурор стверджував, що нею був пістолет Абу-Джамала. (Тієї ночі Абу-Джамал працював таксистом.[15] Його вже двічі грабували, тож він мав при собі пістолет, зареєстрований на власне ім’я.) Під час процесу суд приховав від присяжних дані судової експертизи, згідно з якою одна з двох куль, які увійшли в тіло поліцейського була 44 калібру (в той час як пістолет Абу-Джамал був 38 калібру), (Schiffman, 2006, p. 152). [16] Незважаючи на те, що це було рутинною поліцейською процедурою в таких випадках, руки Абу-Джамала чомусь не перевірили на сліди від пороху. Пред’явлений на суді як речовий доказ револьвер Абу-Джамала містив п’ять відстріляних порожніх гільз, тобто був повністю розряджений, але чи дійсно саме тієї ночі стріляли з нього, невідомо. Тоді, 9 грудня, поліція навіть не провела тесту на встановлення того, чи з пістолету Абу-Джамала взагалі стріляли, хоча цей «тест» полягає всього лише в принюхуванні до зброї (після застосування вогнепальна зброя протягом годин зберігає специфічний запах). За версією обвинувачення, Абу-Джамал, який біг на місце злочину, вихопив пістолет із кобури та вистрілив поліцейському в спину; Фолкнер, обернувшись і падаючи, встиг вистрілити в Абу-Джамала, влучивши йому в груди, після чого поранений Абу-Джамал підійшов до поліцейського, що вже лежав на землі, та розрядив увесь пістолет, стріляючи в жертву, – проте лише одна куля влучила в поліцейського (це було друге, смертельне, поранення Фолкнера). Що ж тоді сталося з іншими двома чи трьома кулями, які, якщо версія прокурора була правильною, мали б влучити в бетонний хідник, що на ньому лежав поранений Даніель Фолкнер? На поліцейській фотографії з місця злочину, на яку звернули увагу аж у 2001 році, добре видно, що жодних слідів від куль на тому місці, де лежало тіло Фолкнера, не було. Так само незрозуміло, яким чином куля з пістолета Фолкнера спромоглася пройти через груди Абу-Джамала зверху вниз, якщо за версією обвинувачення поліцейський стріляв в Абу-Джамала падаючи.

Крім пістолета Абу-Джамала, з якого начебто й застрелили поліцейського, були ще три свідки, версії яких, узгоджувалися з версією прокурора. З них лише один – Синтія Вайт – повністю підтвердила версію прокурора та ідентифікувала Джамала як убивцю, в той час як двоє інших свідків, підтвердивши версію прокурора, не змогли ідентифікувати Абу-Джамала як убивцю. Кожного з них, як з’ясувалася згодом, поліція примусила до кривосвідчень.

Як посвідчила в 1997 році Памела Дженкінз, колега (повія) та подруга Синтії Вайт, а також коханка та інформаторка поліцейського Тома Раяна, поліція примусила Синтію до кривосвідчень проти Абу-Джамала загрожуючи кинути її до в’язниці (їй тоді загрожувало ув’язнення). До речі й саму Дженкінз, як з’ясувалося, так само намагалися примусити свідчити проти Джамала. [17] Синтія Вайт згодом «зникла», так що коли справа набула розголосу адвокати Абу-Джамала не спромоглися вийти на контакт з нею.

Навіть уже під час процесу 1982 року другий свідок, повія Вероніка Джонс, спершу підтвердивши версію прокурора, зрештою не втрималась, і прямо в судовій залі заявила, що це поліція змусила її до кривосвідчень, сказавши: «вони [поліцейські] змушували мене сказати те, що сказала інша дівчина [Синтія Вайт]. Але я не була здатна на таке». Вероніка Джонс почала було розповідати, якими саме «батогами» та «пирогами» [18] поліція примушувала її та Синтію Вайт до кривосвідчень, але суддя Сейбо дуже швидко заткнув їй рота, заборонивши адвокату Абу-Дамала допитувати її та пояснивши, що заяви свідка Джонс не мають жодного стосунку до розглядуваної справи.

Третій свідок, Роберт Чоберт, який так само, як і Абу-Джамал, працював тієї ночі таксистом, на момент пригоди був умовно засуджений (за підпал школи) та не мав при собі водійського посвідчення, оскільки його вилучили у нього за водіння в нетверезому стані. Власне кажучи, йому за таких обставин просто загрожувала тюрма, тобто в стосунку до поліції та прокуратури його становище було надзвичайно вразливим. Після суду ж над Абу-Джамалом, на якому він свідчив на користь обвинувачення, він не тільки не потрапив до в’язниці, але й без проблем продовжив працювати таксистом.

До третьої та останньої групи доказів обвинувачення належало «зізнання» Абу-Джамала, яке він начебто дав у лікарні, до якої його відвезено пораненим. Під час процесу охоронець із лікарні Присцила Дюрґам та поліцейський Ґарі Бел посвідчили, що тієї ночі безпосередньо перед операцією Абу-Джамал нібито заявив: «Я пристрелив сучого сина та сподіваюся, що сучий син помре». Найцікавішим є те, що як Дюрґам так і Бел зненацька й одночасно «згадали» слова Абу-Джамала аж через два місяці після тієї ночі – якраз одразу після того, як Абу-Джамал виступив на суді з заявою, що після арешту його жорстоко побила поліція. До речі, лікарі, які в цей час також були поряд з Абу-Джамалом та яких не запросили як свідків на суд, таких слів, як виявилося вже згодом, з вуст Абу-Джамала не чули. А в своєму службовому звіті за 09.12.1981 інший поліцейський, Гарі Вакшул, який супроводжував Абу-Джамала до лікарні та був із ним весь час, зазначив, що «впродовж цього часу нігер не зробив жодних коментарів». Під час процесу 1982 року Гарі Вакшул був у місті та чекав на запрошення до суду, але суддя заявив, що викликати Вакшула до суду неможливо, оскільки останній нібито був у відпустці та перебував за межами міста. А згаданий звіт від присяжних просто приховали.

Так само поліція та прокуратура (за тісної співпраці з суддею) приховали докази та свідків, які підтверджували присутність третьої людини на місці злочину та її втечу з місця злочину.

Вже на самому початку процесу на стадії добору колегії присяжних прокурор та суддя зробили все можливе, щоб не допустити до колегії чорношкірих кандидатів, – більшу частину дозволених законом «відводів без обґрунтування» Маꥳл використав саме на те, щоб відсіяти чорношкірих претендентів. [19] В результаті Абу-Джамала судила переважно біла колегія присяжних – з дванадцяти лише двоє були чорними. [20] І це при тому, що Філадельфія має 44% чорношкірого населення – ось так було дотримане начебто гарантоване американською конституцією право підсудного на присяжних з числа «рівних» (peers). І це не останнє в списку конституційних і не лише прав порушених як у процесі 1982 року, так і в наступних процесах. [21]

Адвокат Ентоні Джексон був настільки жахливим, [22] що Абу-Джамал дуже швидко відмовився від його послуг і вирішив захищати себе сам (йдеться про право, гарантоване конституцією США). Спочатку Абу-Джамалу це дозволили, але потім, після постійних протестів Абу-Джамала щодо недопущення Джона Африки як юридичного радника до стола підсудного, [23] його цього права позбавили, знову передавши справу Джексону. Абу-Джамал протестував проти цього, тож його регулярно видаляли з зали засідань, – у підсумку більша частина процесу пройшла за його відсутності.

І насамкінець слід сказати кілька слів про суддю Альфреда Сейбо та прокурора Джозефа Маꥳла. Для процесу над Абу-Джамалом добрали дійсно «найефективніших» суддю та прокурора. Альфред Сейбо, екс-шериф та «колишній» член впливової поліцейської організації Fraternal Order of Police, яка й становить сьогодні ядро анти-джамалівського лобі, за даними NAACP, [24] виніс вдвічі більше смертних вироків, ніж будь-який інший суддя в США (Weinglass, 1995, p. 5). А за даними Міжнародної Амністії, 29 з 31 людей, засуджених ним до смертної кари, належали до етнічних меншин (Amnesty International, 2000, p. 6). І як тут не згадати таку маленьку, але дуже характерну деталь: в день передачі рішень про смертну кару на розгляд колегії присяжних суддя Сейбо вдягав краватку, дрібненько розшиту написами «Law and Order» (Schiffman, 2006, p. 157). А як засвідчує статистика, шанси відхилення вашої кандидатури прокурором Маꥳлом при доборі колегії присяжних зростали аж у 8,47 разів, якщо вам трапилося бути чорношкірим (у той час як по всій Філадельфії з 1983 по 1993 рік відповідний показник був «усього лиш» 4,04). [25] У плані здобуття смертних вироків Маꥳл був найефективнішим із наявних прокурорів – шість попередніх аналогічних процесів він виграв.

У письмовому свідченні під присягою (affidavit), зробленому в 2001 році, судова стенографістка Террі Морер-Картер заявила, що в 1982 році вона була свідком розмови між Сейбо та іншою особою, що в ній обговорювалася справа Абу-Джамала. Під час цієї розмови Сейбо сказав таке: «Так, і я допоможу їм засмажити цього нігера» (Schiffman, 2006, p. 250; Maurer-Carter, 2001). [26] Важко не погодитися з тим, що для цього обидва протагоністи дійсно зробили усе що могли «й навіть більше».

Але страшними є насправді не окремі персоналії на кшталт Маꥳла чи Альфреда Сейбо, чи тих або інших корумпованих поліцейських чинів із Філадельфії, а вся американська карна система разом із тим, на сторожі чого вона стоїть. Справа Абу-Джамала насправді є лише однією з мільйонів, – лиш краєчком ока дозволяє вона зазирнути до безмежних нутрощів американського Левіатана.

V

Перш ніж перейти до центральної частини нашої статті, я пропоную коротко торкнутися питання, яке, можливо, виникло у читачок і читачів у зв’язку з останнім розділом, зокрема стосовно «сильної тези» в останньому його абзаці. Адже скидається на те, ніби поліція та прокуратура мала зуб на Абу-Джамала, чи не так? Йдеться в даному випадку радше про виняток – чи таки про правило?

Річ у тім, що Абу-Джамал дійсно вже не перший рік псував нерви місцевій поліції та істеблішменту. Вже замолоду однією з головних тем його журналістських розслідувань була поліцейська жорстокість та расистська юстиція. Жахливою філадельфійська поліція насправді була завжди – як у 19 столітті, коли поліцейські міста «Братерської Любові» (саме так перекладається з грецької «Філадельфія») брали активну участь у регулярних погромах чорного гетто, [27] так і в 20 столітті. Такою вона є й сьогодні, на початку 21 століття. Але в той час місто дійсно переживало новий виток «закручування гайок». Мером міста став колишній начальник поліції Френк Різзо, який виступав в амплуа жорстокого борця зі злочинністю та полюбляв похизуватися, скажімо, з захватом оповідаючи журналістам на імпровізованому брифінгу в кулуарах мерії про те, як він оце якраз цими днями власною персоною наздоганяв «негідника» та ламав йому ноги (Schiffman 1996, p. 86) тощо. Саме за його ініціативою були послаблені правила застосування вогнепальної зброї поліцейськими. Різзо не раз просив місцеву поліцію «нічого не боятися» й обіцяв «у разі чого» стояти за неї горою. («Even when you’re wrong. I’m going to back you,» – заявив він одного разу перед зібранням на якому були присутні 700 поліцейських.) Його слово впало на добрий ґрунт: за вісім років правління Різзо кількість смертельно поранених поліцією в Філадельфії зростала аж по двадцять відсотків на рік, лише за 1975-1979 кількість жертв застосування поліцією вогнепальної зброї (вбитих та поранених) склала 290 чоловік (Amnesty International, 2000, pp. 3-4). [28]

У той самий період філадельфійська поліція вела війну з представниками радикального екологічного руху MOVE. Історія цього руху та зв’язків із ним Абу-Джамала – це окрема тема, детальний огляд якої сягатиме далеко за межі нашої розвідки. Слід лиш зауважити, що в 70-ті роки такі речі як демонстрації перед зоопарками з вимогами звільнити звірів, відмова користуватися технікою, життя в комуні тощо шокували американську громадськість не на жарт. Звичайно, якби йшлося про комуну білих хіпі, то реакція влади, мабуть, була б на порядок м’якшою. Але кістяком цього руху на чолі з його духовним лідером Джоном Африкою були саме чорношкірі; після того ж як репресії з боку влади набрали обертів, білі та азіатського походження прихильники MOVE залишили його остаточно. Одно слово реакція влади на «негрів», які наважилися «вигадувати щось несусвітнє», здіймаючи бучу з приводу «системи», яка, за їхніми словами, буцімто «нищить життя» тощо, ображаючи тим самим найблагородніші почуття громадян, полягала в криміналізації руху. Абу-Джамал довгий час не звертав особливої уваги на MOVE. Більше того, його ставлення до руху спочатку в найсуттєвішому мало чим відрізнялося від ставлення до MOVE переважної решти мешканців Філадельфії. [29] Поступово воно почало змінюватися, коли Абу-Джамал у зв’язку зі своєю журналістською роботою дізнався та почав звертати увагу громадськості міста на репресії з боку влади. В підсумку він залишився чи не єдиним журналістом на всю Філадельфію, який взагалі наважувався розповідати про це. [30] Відмовившись виконати вимогу свого начальника не робити більше репортажі про MOVE, Абу-Джамал був змушений звільнитися з роботи. Як і у випадку Чорних Пантер, саме репресії були тим, що притягало його до руху MOVE та зробило його їхнім прихильником. [31] На момент арешту він носив расти – на той час дуже рідкісну зачіску для Філадельфії, типову натомість для учасників MOVE. Тобто він просто ідеально вписувався в роль злочинця в уявленні поліцейських, що прибули на місце вбивства Даніеля Фолкнера.

Але про те, наскільки злою була воля поліції та можновладців у даному індивідуальному випадку залишається лише здогадуватися. Власне, саме це питання, як і питання про те, чи є насправді Мумія Абу-Джамал «політичним в’язнем», не є вирішальним. З точністю до кошмару все це могло статися з людиною, яка взагалі не мала жодного стосунку до Чорної Пантери, MOVE, або критичної журналістики.

Можливо тоді, запитає читач(ка), йдеться лише про специфіку міста Філадельфії, невитравні традиції расизму та корупції якої сягають аж у 19 століття? Та й взагалі, мабуть таки, з того часу чимало змінилося?

Дійсно, місто Філадельфія, як і штат Пенсільванія, мають свою специфіку і про це можна довго й багато розповідати. Як пише Мішель Фуко, саме філадельфійська тюрма Волнат-Стріт свого часу полонила уяву сучасників та стала найважливішим взірцем для пенітенціарної системи «доби модерну», яка прийшла на зміну системі покарань «класичної доби» (Фуко, 1996, розділ «М’якість покарань», зокрема ст. 156-57). Саме пенсільванська пенітенціарна система виплекала Чарльза Грейнера, – ключову постать в організації катувань в сумнозвісній тюрмі Абу-Грейб. [32] Режисер Девід Лінч колись зізнався, що левова частка тієї фантасмагоричної реальності, яку він показує у своїх фільмах, зобов’язана саме місту Філадельфія, в якому він навчався та працював наприкінці 60-х. Але навіть творчість такого режисера як Лінч навряд чи може змагатись із самою реальністю. Ось лише декілька свіжих прикладів. Так, 2009 року двох пенсільванських суддів судили та посадили до тюрми за те, що вони пачками продавали неповнолітніх – юнаків і дівчат із бідних класів – до приватних в’язниць, тобто докладали всіх зусиль до того, щоб підприємства-тюрми не простоювали, отримуючи за це щедрі хабарі від фірми-тюремщика. Настільки це нереально, що таке просто не вкладається в голові, чи не так? Американські судді на початку 21 століття продавали до в’язниць американських дітей?! А втім, навіть якщо про такі речі (чомусь) не дуже охоче повідомляють корпоративні медіа, це – чистісінька правда. [33] Того ж таки 2009 року суд виправдав філадельфійських поліцейських, які жорстоко побили трьох підлітків. Здавалося б, що тут такого: поліція робить це й так часто, можна навіть стверджувати, що самий факт притягнення поліцейських до суду є маленькою перемогою. Так би воно, може, й було, якби не одна прикметна деталь: це побиття зняли на камеру. Тобто йдеться про те, що навіть за наявності такого неспростовного доказу суд поліцейських цілком виправдав. Інший приклад: троє (білих) колишніх поліцейських, які наприкінці 90-х були незаконно звільнені з філадельфійської поліції через те, що вони намагалися боротися проти расистських практик та корупції своїх колег та начальства, досі (2010) безуспішно намагаються добитися справедливості через філадельфійський суд – відверто упереджений суддя відмовляється передати справу іншому судді та роками успішно затягує розгляд справи, вигадуючи формальні зачіпки та висмоктуючи з пальця заперечення на кшталт того, що представники білої раси не мають права подавати позов за порушення антидискримінаційного законодавства тощо (Washington, 2010).

Але ми припустилися б грубої помилки, зваливши все на специфіку одного окремо взятого міста або штату, чи то взявшись демонізувати їх. [34] Адже поліцейська жорстокість у США одним штатом не обмежується.

Можливо, читач(ка) пригадує випадок побиття Родні Кінга лос-анджелеськими поліцейськими в 1991 році? Тоді виправдання поліцейських судом (попри наявність такого доказу як відеозапис з місця пригоди) послугувало приводом для одного з найбільших повстань за всю історію Сполучених Штатів. Але висновувати з цього, мовляв, от яку реакцію викликає в свободолюбних США один-єдиний випадок несправедливості, не випадає. Насправді цей випадок був лише приводом для повстання. [35] Як засвідчують численні дослідження, проведені після повстання, таких випадків наприкінці 80-х та на початку 90-х було безліч. Навіть американське міністерство юстиції (на вимогу генерального прокурора Річарда Сорнбурґа) провело в зв’язку зі справою Кінга масштабне розслідування випадків поліцейської жорстокості за попередні шість років. Втім, його результати, мабуть, були настільки разючими, що його так і не оприлюднили (Abu-Jamal 1995, pp. 140-42). Стосується це не лише кінця 80-х та початку 90-х, але так само й наших днів. Скажімо, якщо хтось бажає ознайомитися з методами вибивання свідчень чиказькими поліцейськими, – звертайтеся до підрозділу Torture з розділу про Чикаго в доповіді Human Rights Watch за 90-ті роки (HRW, 1998). Просто неймовірним видається розділ про сучасну ново-орлеанську поліцію з тієї ж доповіді (з 1993 по 1998 рік щонайменше 50 з 1400 ново-орлеанських поліцейських заарештували за тяжкі злочини, включно з пограбуваннями, зґвалтуваннями та вбивствами, – подробиці в доповіді). І йдеться тут лише про одні з «найяскравіших» сторінок у вищезгаданій доповіді (сторінки присвячені філадельфійській поліції, до речі, так само належать до них). Не менш разючими є дані за 90-ті роки, наведені в доповіді Міжнародної Амністії, United States of America: Rights for All (Amnesty International, 1998). Автори праці Stolen Lives: Killed by Law Enforcement (National Lawyers Guild, 1999) задокументували та описали понад 2 тисячі випадків убивств американськими поліцейськими за 1990-99 роки. Зрештою, піддавшись тиску правозахисних організацій, з 2003 року американський уряд почав вести статистику вбивств при арештах. Згідно з цими, дуже неповними, даними лише з 2003 по 2006 рік американські поліцейські застрелили (на смерть) 1540 чоловік під час арештів… [36]

***

Можливо, читач(ка) запитає нас, з якої причини ми переповідаємо всі ці жахіття. Для чого взагалі? З тим, щоб показати, що вся американська поліція погана? Для того, щоб демонізувати американське суспільство? Невже Америка – така страшна країна? Невже протягом останніх ста років в плані расових стосунків там абсолютно нічого не змінилося? Невже шановний автор дійсно не в курсі, хто там зараз президент? Та й взагалі, чи не досхочу ми вже наслухалися історій про «загниваючий капіталізм» і те, як «негри в Америці не доїдають»? Зрештою, запитає хтось, чи не керує автором потаємне бажання виправдати Радянський Союз, заперечивши тим самим Голодомор та сталінські репресії?

Попередній розділ | Зміст книжки | Наступний розділ

Примітки

1. Так, на початку 90-х років у США задокументовано понад 150 випадків довготермінових ув’язнень за політичними мотивами. Більше половини політичних в’язнів були чорношкірими (в основній масі – колишні Чорні Пантери), на другому місці за кількістю були пуерто-ріканські націоналісти, на третьому – білі антиімперіалісти, і на четвертому – представники індіанських політичних організацій (Abu-Jamal et. al., 1999, pp. 78-79). За даними Марі-Аньє Комбеск, станом на 2005 рік в американських тюрмах сиділи більше сотні політичних в’язнів. Переважно це були люди, що брали активну участь у політичній боротьбі наприкінці 60-х та на початку 70-х років – учасники Black Panther Party, Black Liberation Army, American Indian Movement, пуерто-ріканського визвольного руху та Weather Undeground. Але домінували серед американських політичних в’язнів саме колишні учасники «Чорної Пантери» (близько п’ятидесяти осіб) (Combesque, 2005). За оцінкою Міхаеля Шифмана, на сьогодні (вересень 2010) в американських тюрмах все ще ув’язнені від 100 до 150 політичних в’язні, серед них – більше десятка колишніх учасників Чорної Пантери (приватний емейл автору).

2. Така теза може видатися комусь дещо радикальною, але вона не є ані поодинокою, ані ірраціональною. Так, 8-й пункт програми партії «Чорна Пантера» (написаної в 1966 році Г’ю Ньютоном та Бобі Сілом) сформульовано таким чином: «Ми вимагаємо свободу для всіх чорношкірих чоловіків, утримуваних у федеральних, штатових та окружних в’язницях і тюрмах. Ми віримо, що всі чорношкірі мають бути звільнені з численних тюрем та в’язниць, оскільки вони не отримали чесного та неупередженого суду» (виділення в оригіналі; Програма партії «Чорна Пантера», 2010). Кілька років потому, вже після розгрому партії, американський соціолог Ерик Олін Райт, після тривалих польових досліджень у в’язниці Сан Квентін, яка розташована зовсім поруч з Оклендом – колискою Black Panther Party, та в якій тоді сиділо чимало Чорних Пантер, у роботі «Політика покарань» стверджував, що «Ліберальне розрізнення між тими, кого ув’язнено за політичні переконання, або ж несправедливо засудженими, та тими, кого посадили, просто притягнувши до кримінальної відповідальності, є валідним. Але називати одних «політичними» в’язнями, а інших просто «злочинцями» – означає робити незбагненним зміст покарання та ті політичні функції, які воно виконує в суспільстві», та зазначив, що «будь-яке ув’язнення є політичним» (Wright, 1973, pp. 23-24; Райт, 2010, ст. 143). На пряму залежність тяжкості покарань від класової належності типу злочину в американській карній політиці вказав ще наприкінці 19 століття афроамериканський соціолог В. Е. Б. ДюБуа (DuBois, 1996, p. 249).

3. Спроба перекладу – моя. В оригіналі ці слова звучать так: «Und wir schicken // keinen der Unsern hinunter // zu dir, // Babel» (Celan, 1975 , p. 272).

4. Вперше гасло «війна зі злочинністю» консервативні політики активно використовували в 20-х роках, розуміючи під «злочинцями» іммігрантів і лівих активістів (так, губернатори п’яти штатів виступили з пропозицією запроторити «субверсивні елементи» в концентраційні табори). Вдруге тема «війни зі злочинністю» піднялася під час президентської кампанії 1964 року, коли її педалював республіканський кандидат в президенти Баррі Ґолдвотер, намагаючись таким чином дискредитувати рух за громадянські права (представників якого він називав «thugs» та «lawbreakers») та вдаючись до риторики Law and Order у нападках на програму «Great Society» президента Джонсона. Втретє, так само безрезультатно, цю тему на національному рівні намагався педалювати Річард Ніксон у 1968 році. За історичну дату початку встановлення каральної гегемонії в американській політиці слід, напевне, брати 3 січня 1973 року, відколи вперше успішно пожинати політичний капітал на цій ниві на національному рівні вдалося губернатору штату Нью-Йорк Нельсону Рокфеллеру, що виступив з заявою, в якій вимагав довічне ув’язнення без права дотермінового звільнення для будь-якого торговця наркотиками. Попри те, що в той час політики обох партій, журналісти, та вся громадськість загалом ставилися до наркозалежних не як до злочинців, а саму тюрму на загал сприймали в США наприкінці шістдесятих та на початку сімдесятих як архаїчну варварську інституцію, що її от-от нарешті буде остаточно ліквідовано, в той час як американські кримінологи активно теоретизували з приводу того, що саме має прийти на зміну в’язниці, Нельсону Рокфеллеру вдалося імплементувати в штаті Нью-Йорк закони, згідно з якими споживачі наркотиків могли отримати до 15 років тюрми та дати початок кампанії пожорстокішання покарань за незначні правопорушення, поклавши тим самим першу цеглину в підмурок майбутньої гонки ув’язнень на національному рівні. Але остаточно встановити гегемонію карального мислення в американській політиці (на національному рівні) консерваторам вдалося лише наприкінці сімдесятих (про перипетії «війни проти злочинності» див. наступний розділ).

5. Насправді коректними можновладці намагаються бути тільки в тих випадках, коли їм треба демонструвати неупередженість. В інших випадках вони ще й як дають волю язикові.

6. Маючи право телефонувати кілька разів на тиждень, Абу-Джамал використовує його, вже з 1992 року, для співпраці з проектом «Prisonradio», яке регулярно випускає в ефір його короткі авторські передачі. Слухайте тут: www.prisonradio.com.

7. Читач(ка), можливо, не дуже знайомий зі спеціальною академічною літературою з теми. Тож для прикладу наведемо аж ніяк не позбавлене літературного хисту есе «Америка» (принаймні ще недавно) популярного серед українських інтелектуалів французького автора Жана Бодріяра. Припустимо, його зауваження, мовляв, така кількість психічно хворих бездомних на вулицях Нью-Йорка пояснюється тим, що «незрозуміло, з якого дива таке безумне місто мало б стримувати своїх безумців в зачині» (Бодрийяр, 2000, ст. 87) (а не наслідками неоліберальних реформ, що призвели до масового закриття державних психіатричних лікарень в 70-х роках), можна розглядати як характеристику, витриману в дусі красного письменства. Але от коли Бодріяр стверджує, буцімто в США немає дисидентів, він просто й елементарно розминається з дійсністю: на час написання есе по американських тюрмах їх було запроторено чимало. Але, зважаючи на те, що Бодріяр, як він сам зізнається, пізнавав Америку через американський телевізор та культурний туризм, особливо й нема чому дивуватися. Зрештою, на цьому прикладі можна добре побачити, чим є відмінності класових перспектив та до яких викривлень перцепції призводить соціальна сегрегація в сучасному світі. Будучи представником «кочових еліт», що з легкістю пурхають з континенту на континент та ще й отримують за це купу грошей, неважко, прилетівши до Вашингтона, побачити на капітолійському пагорбі одну суцільну «гіперреальність». Інакше виглядає той самий пагорб з Анакоcтії – одного з найстрашніших американських гетто, що розташоване за якихось кілька кілометрів від Каптолію (й куди Бодріяр, звісно ж, не потикався). З цієї перспективи такі речі виглядають не «гіпер-», а цілком та навдивовижу реально. Як співає в одній зі своїх пісень Біґ Майк: «the fuckin white house reminds em [мешканцям гетто] of the watch tower» (Big Mike, 1994; як засвідчує Зигмунд Бауман, підлітки з Анакоcтії ніколи не бували в шикарному центрі столиці, тобто якщо й бачать той капітолійський пагорб, то лише з віддалі, і водночас більша частина чоловічого населення Анакоcтії у віці від 16 до 35 років перебуває під контролем каральної держави (Бауман, 2004, ст. 124, 162)). Те саме стосується й «гіперреальної» перспективи, з якої Бодріяр спостерігав Каліфорнію. Одним чином вона виглядає з перспективи Санта-Барбари, або Санта-Крузу, де Бодріяр і мешкав, і зовсім інакше, скажімо, з перспективи гіпергетто South Central, яке Бодріяр якщо й бачив, то хіба що по телевізору, і в якому незадовго після бодріярових подорожей Америкою поліція проводила широкомасштабну операцію Hammer (1987-1990), включно з масовими несанкціонованими обшуками, штурмами та знесенням будинків і запроторенням за ґрати понад півтори тисячі людей, часто лише за підозрою (Davis, 2006, pp. 265-322). А про те, що життя в «Санта-Барбарі» г і п е р р е а л ь н е, тобто сповнене матеріальною пересиченістю, соціальною сліпотою та страшенно нудне, пострадянський телеглядач нібито мав би знати й без Жана Бодріяра. Зло в США насправді має цілком виразне обличчя. Дійсно, потрібно-таки чимало фантазії, сліпоти, мистецького та філософського хисту, для того щоб подавати його як «прозоре».

8. До речі, так само й на впровадження одиночного ув’язнення в США (1829) як окремого засобу покарання справила вплив релігійна філософія квакерів. Вважалося, що завдяки ньому людина буде так чи так змушена до самоспоглядання, і тим краще здатна буде осягнути свій гріх, покаятися та вийти на праведний шлях.

9. Не за всякого в’язня заступаються депутати японського парламенту. Не кожен в’язень став почесним громадянином Парижу та Палермо, а на додачу ще й спричинив дипломатичну напругу між США та Францією. Не за кожного (конкретно) в’язня заступається в своїх резолюціях Європарламент (у 1998 та 2010 рр.). Не всяка людина, що сьогодні сидить у в’язниці, може похвалитися вулицею, названою на її честь. Тощо. Навіть умови ув’язнення Абу-Джамала – страшні, жахливі умови – аж ніяк не є найгіршими на світі.

10. «Несправедливо засуджених» у даному разі можна розуміти не лише в буквальному сенсі. Можливо, такий спосіб висловлювання міститиме метафізичні конотації, але гадаю, що цілком виправдано вести мову, скажімо, про гіперексплуатованих, безробітних, бездомних, покалічених війнами людей та родини тощо, як про «несправедливо засуджених» (до нелюдських умов існування).

11. На жаль, ми не мали змоги перевірити автентичність цитати. Слід зважати на те, що тексти на сайті [link] містять подеколи відверто брехливу інформацію.

12. «Система використала центральні ненасильницькі теми з життя Мартіна Лютера Кінга для того, щоб забезпечити стратегію, призначену захистити її власні інтереси – уявіть собі найбільш насильницьку націю на Землі, спадкоємця індіанського й африканського геноцидів, єдину націю, яка скинула атомну бомбу на цивільне населення, найбільшого на світі торговця зброєю, країну, яка винищила напалмом понад десяти мільйонів людей у В’єтнамі (щоб ‘врятувати’ його від комунізму), найбільшого на світі тюремника, що махає трупом Кінга закликаючи до ненасильства!» (Abu-Jamal 1995, p. 134).

13. Йдеться про особисту справу Абу-Джамала, що її на підставі Freedom of Information Act вдалося отримати в 1995 році в ФБР адвокатам Абу-Джамала, – вона велася з 1969 по 1991 рік та нараховує аж 700 сторінок. Цілі масиви цих семисот сторінок були зафарбовані тушшю та й взагалі вони становлять лише частину особистої справи Джамала (Weinglass 1995, p. 208-211). Крім того є серйозні сумніви щодо того, чи дійсно після 1991 року справа більше не велася. Нещодавно особиста справа Абу-Джамала стала доступною онлайн: [link].

14. В принципі, в цій 34-сторінковій доповіді викладено найсуттєвіше. Щоправда, доповідь містить кілька помилок фактичного характеру та з цілком зрозумілих причин нічого не каже про подальший хід юридичного процесу й нові докази та свідчення, що з’явилися вже після 2000 року, серед яких, принаймні декілька, мають велику вагу. Найґрунтовнішою ж – уважною, копіткою, максимально детальною – і разом із тим на рідкість зваженою працею, присвяченою справі Абу-Джамала є книга Міхаеля Шифмана (Schiffman, 2006). (А така річ як зваженість не може не тішити в цьому настільки заідеологізованому та сповненому пересмикувань і сліпої патетики (з обох боків) масиві текстів по цій справі.)

15. Незадовго перед тим Мумія Абу-Джамал звільнився з роботи на комерційній радіостанції – так він відреагував на спроби цензурування своїх передач, у той час як робота на некомерційному радіо заробітку, необхідного для утримання родини, не приносила.

16. Дані першої експертизи – невірні. З точністю встановити калібр деформованої кулі не можна – вона ближча до 40-го калібру (Schiffman, 2006, p. 152).

17. В 1996 році Памела Дженкінз вже виступала в суді як головний свідок проти свого колишнього коханця та його колег. В результаті Раян та п’ять інших поліцейських, звинувачених у крадіжках, підробці службових звітів та доказів тощо, потрапили за ґрати. Але найважливішим є те, що за результатами цього скандального процесу на свободу випустили сотні несправедливо засуджених. (Так, за даними Human Rights Watch, після цього заново було переглянуто тисячі справ, причому «від 160 до 300 вироків було скасовано» (HRW, 1998, розділ про Філадельфію).

18. В письмовому свідченні під присягою (affidavit) Вероніка Джонс в 1996 році, зокрема, сказала таке: «Вони сказали мені, що якщо я свідчитиму проти Джамала та ідентифікую Джамала як убивцю, то мені не доведеться турбуватися з приводу звинувачень у тяжких злочинах, які на той час загрожували мені (my pending felony charges)… Детективи погрожували мені тим, що на мене чекає довге тюремне ув’язнення – п’ятнадцять років… Я знала, що якщо я хоч чимось допоможу Джамалу, то на мене чекатимуть роки тюрми» (Amnesty International 2000, p. 19).

19. Відсіювання чорношкірих кандидатів було стандартною практикою філадельфійської прокуратури. В 1997 році Філадельфія пережила невеличкий скандал у зв’язку з оприлюдненням плівки 1987 року, на якій місцевий прокурор Джек МакМаґон, тренуючи молодих прокурорів, пояснював, яким саме чином слід відсіювати чорношкірих претендентів. (Уривки з цього відео можна подивитися на Ю-тубі: [link].) Звичайно ж, треба взяти трішечки чорношкірих до журі – пояснював він – але винятково вихідців із Південних Штатів в першому поколінні (тих самих, які, на відміну від своїх північних товаришів по нещастю, мають дещо виразніші уявлення про «вищість білої раси»). Двоє чорношкірих, які потрапили до колегії присяжних у справі Абу-Джамала, якраз і були вихідцями з Півдня в першому поколінні. Третього чорношкірого присяжного, який на початку потрапив до колегії, згодом було замінено білим чоловіком, що відповідаючи на запитання ще під час формування колегії, визнав, що у випадку Абу-Джамала він, мабуть, не зможе бути об’єктивним.

20. Американська судова статистика засвідчує, що білі чоловіки більше схильні виносити смертні вироки, ніж жінки та чорношкірі. Але навіть серед жінок у колегії Джамала була дружина поліцейського. Так само до колегії потрапив чоловік, найкращий друг якого був колишнім поліцейським, що змушений був полишити службу після отриманих під час виконання службових обов’язків кульових поранень.

21. Коли справа Абу-Джамала згодом набула розголосу та стала полем політичної боротьби, то дивні речі у випадку Абу-Джамала почали відбуватися прямо-таки з якоюсь фатальною закономірністю. (Принаймні так це подеколи сприймається прихильниками Абу-Джамала, які послуговуються в таких випадках висловом «виняток Мумії».) Так, у 1989 році той самий суд, який скасував смертний вирок Герберту Бейкеру, через те що прокурор (до речі, той самий – Джозеф Маꥳл) на завершення процесу пояснював присяжним, мовляв, вирок, який вони зараз мають винести, не є остаточним, відхилив аналогічне клопотання Абу-Джамала (у випадку якого Маꥳл в аналогічній ситуації теж вдався до таких пояснень). У 1992 році Верховний Суд США році скасував смертний вирок Девіду Довсону через те, що прокурор в його процесі посилався на членство Довсона в «Арійському Братстві», порушивши таким чином, на думку Верховного Суду, конституційне право на свободу слова. Так от, цей самий Верховний Суд навіть не прийняв на розгляд аналогічне клопотання Абу-Джамала, під час процесу якого прокурор вказував присяжним на членство останнього в «Чорній Пантері» (це при тому, що Довсон на момент процесу був дійсним членом «Арійського Братства», в той час як Абу-Джамал полишив Чорну Пантеру ще на початку 70-х). Це – лише приклади, вичерпному ж описові «винятків Мумії» можна присвятити окрему статтю.

22. Після арешту Абу-Джамала чорношкірі журналісти Філадельфії спромоглися зібрати 1 500 доларів на адвоката для Джамала. Ентоні Джексон був спочатку обраний добровільно. Але дуже швидко він довів свою цілковиту нездатність вести справу. Це була його перша справа, в якій він захищав звинуваченого у вбивстві. До справи він не готувався. Судячи з усього, що підтверджують численні свідчення, він мав серйозні проблеми з алкоголем а також вживав кокаїн. Так, наприклад, він навіть не спілкувався зі свідками захисту до того, як вони з’являлися в суді, прямо посеред судових засідань скаржився на те, що у нього багато інших справ і тому бракує часу на справу Абу-Джамала тощо. Дуже швидко Абу-Джамал спробував спекатися Джексона, але суддя своїм рішенням призначив його адвокатом Джамала.

23. Джон Африка, лідер базованого в Філадельфії радикального екологічного руху MOVE, перед тим успішно захистився в суді самостійно, без допомоги адвоката (звинувачували ж його у «виготовленні бомб»). Юридичних підстав для недопущення Джона Африки до столу підсудного не було. Скажімо, під час процесу Абу-Джамала в іншій судовій залі тієї самої будівлі інший підсудний такого права позбавлений не був. (Йдеться про поліцейського, якого звинувачували в убивстві, і поряд з яким, за столом для підсудних сидів його батько, теж, до речі, поліцейський.)

24. NAACP – «National Association for the Advancement of Colored People» – є одним з найстаріших та найвідоміших представників антирасистського лобі в США.

25. Такі підрахунки провели професори Девід Балдус та Джордж Вудворс з університету Айови (Schiffman, 2006, pp. 255-56).

26. Нагадаємо, що в кримінальних процесах в США питання провини підсудного вирішують присяжні, а суддя зобов’язаний лише регулювати процес, та бути при цьому безстороннім арбітром між обвинуваченням та захистом (тобто, винятково в процесуальних питаннях).

27. Перший масштабний погром у Філадельфії відбувся в 1829 році, а останні – після Громадянської Війни. Сценарій був дуже простим: натовп білих вдирався до гетто, палив будинки (в першу чергу школи, церкви та приміщення, де збиралися аболіціоністи), бив та вбивав людей. Особливо видатну роль у погромах відігравали ірландські іммігранти, що й самі були чи не найбільшими жертвами ксенофобії після чорношкірих. (DuBois, 1996, pp. 26-30; до речі ірландці й сьогодні становлять кістяк філадельфійської поліції). Благо, гетто в північноамериканських містах були тоді зовсім невеличкі, і «дати прочуханку нігерам» було технічно нескладно. Натомість у 20 столітті – після Першої, а особливо, Другої Світової війни – коли гетто збільшилися в десятки разів внаслідок імміграції з Півдня (спричиненої темпами індустріалізації на Півночі (pull) та змінами в сільському господарстві на Півдні (push)), роль приборкувачів гетто стала винятковою прерогативою поліції. А групи добровольців із числа цивільних на спонтанні акції взірця 19 століття вже не наважувалися. Щоправда, під час придушення повстань у гетто в 1964-68 роках такі групки добровольців, бувало, й заявлялись, але поліція хутенько завертала їх назад. У той час як лінчування (аж до 50-х років 20 століття) було найімпозантнішим взірцем расового насилля на Півдні його аналогом на Півночі були саме погроми (Tergeist, 1982, pp. 19-40).

28. Населення Філадельфії становило тоді понад 1,5 мільйони чоловік. Але переважну частину жертв «орлів Різзо» склали меншини – чорношкірі та пуерторіканці. Слід наголосити, що тут ідеться лише про зареєстровані випадки. Рівень співпраці маргіналізованих прошарків міського населення в США як із представниками офіційної влади, так і з представниками різноманітних політичних та правозахисних організацій з незапам’ятних часів є катастрофічно низьким – з цілком зрозумілих причин.

29. «Коли я вперше почув про людей з MOVE, що вони їдять часник, що жінки народжують без акушерок, без наркотиків, без медикаментів, без чоловіка, просто полишені на себе та Богом даний інстинкт материнства, коли я вперше почув, що учасників MOVE відлупцювали за те, що вони протестували проти Френка Різзо, або що вони протестували в зоопарку проти ув’язнення звірів, я думав, що йдеться про божевільних» (Abu-Jamal et. al., 1999, p. 104). «Зважаючи на мій квазі-соціалістичний бекграунд та частково парамілітаристську орієнтацію Чорної Пантери мої перші враження від MOVE були однозначно негативними. Я не визнавав їх за революційний рух, бо вони, приміром, на відміну від Пантер, не носили одностроїв. На відміну від Пантер, вони не говорили про марксизм-ленінізм або ідеї Мао Цзедуна. Вони не стверджували, що розбудова соціалістичного суспільство вирішить наявні економічні, політичні та суспільні проблеми США. Саме репресії з боку держави, репресії з боку філадельфійської поліції, як і у випадку з Чорними Пантерами, були тим, що притягнуло мене до MOVE, – те, що їм і надалі вдавалося чинити опір, незважаючи на жорстокість і брутальність репресій» (Abu-Jamal et. al., 1999, pp. 132-34).

30. Так, під час процесу над дев’ятьма учасниками руху після штурму приміщення MOVE 8 серпня 1978 року, під час якого незрозуміло з якого дива численна (більше семисот осіб) та озброєна до зубів поліція (зокрема, автоматами та ручними гранатами) влаштувала стрілянину, підстреливши власну ж людину, цих дев’ятьох учасників за цілковитої відсутності доказів, які підтверджували б їхню провину, засудили на довжелезні терміни ув’язнення (від 30 до 100 років). Навіть дехто з поліцейських-учасників штурму згодом визнав, що офіцер Джеймс Рамп загинув внаслідок пострілу з боку своїх. Так само є відеоплівка, на якій видно як поліцейський комісар Джозеф О’Ніл уже після арешту учасників MOVE заносив (а не виносив) до приміщення зброю, яка буцімто належала «терористам» із MOVE. Сам будинок одразу після штурму поліція хутенько знесла. Але найцікавішим усе-таки є вже сам факт, що за вбивство однієї людини однією кулею суддя засудив аж 9 чоловік, визнавши під час виступу на телебаченні наступного дня після винесення вироку, що він насправді не знає, хто стріляв, та заявивши: «Я судив їх як сім’ю, тож і засудив їх як сім’ю». Натомість поліцейські, які не соромлячись камер репортерів, жорстоко побили витягнутих з будинку учасників MOVE, до відповідальності притягнуті не були.

31. Як любить висловлюватися сам Абу-Джамал, до партії «Чорна Пантера» його «загнали побоями» («kicked in»). Після невдалої спроби влаштувати з групою однодумців невеличку та цілком легальну демонстрацію протесту проти тодішнього кандидата в президенти Джорджа Воллеса в південній (білій) частині Філадельфії, поліція відлупцювала Абу-Джамала так, що його не впізнала рідна мама. Цей вислів слід розуміти буквально: прийшовши до лікарні та шукаючи свого сина, матір пройшла повз ліжко Джамала та пішла далі, не впізнавши його. Саме цей випадок і кинув Мумію в обійми Black Panther Party. Зрештою, саме внаслідок цієї пригоди Абу-Джамал і розпрощався з численними ілюзіями молодості. Адже лупцювали його спочатку, можливо, й «добровольці», але, вірогідніше, поліцейські в цивільному – в принципі це не так важливо. Важливо наступне: запримітивши поліцейського в уніформі, Абу-Джамал (тоді ще – Веслі Кук) заволав на допомогу. Відгукнувшись на поклик, поліцейський прийшов. А прийшовши він зацідив Абу-Джамалові чоботом в обличчя. Абу-Джамал каже, що він і по сей день вдячний цьому безіменному герою значка та дубинки. Адже саме він і допоміг йому за одну блискавичну мить осягнути так багато речей.

32. Принаймні, це стосується тих випадків катувань, які набули розголосу під час знаменитого скандалу. До того Чарльз Грейнер працював, зокрема, у в’язниці підвищеної безпеки (Super-Max) Ґрін, тієї самої, де сидить Абу-Джамал. Стерильність та оснащеність модерною технікою відкритої в середині дев’яностих років в’язниці не перешкодила тюремникам перенести старі традиції в новий дім. Так, Міжнародна Амністія повідомляла про численні випадки знущань над в’язнями в Ґрін, коли, наприклад, кров’ю в’язнів писали на стіні «KKK» (абревіатура «Ku-Klux-Klan»; більшість в’язнів Грін чорношкірі, тоді як 90% охоронців – білі). В зв’язку з Чарльзом Грейнером одна американська активістка висловилась у тому дусі, мовляв, такі речі як Абу-Грейб насправді починаються вже в самих США.

33. Скептичні читачки та читачі можуть самостійно пошукати в інтернеті матеріали, задавши в пошуковик імена обох inglorious jadges – «Mark A. Ciavarella» та «Michael T. Conahan», або переглянувши фільм Майкла Мура «Капіталізм: Історія любові». Хоча насправді найфантасмагоричнішим елементом цього месиджу є аж ніяк не «судді продавали дітей до в’язниць», а «приватні в’язниці», тобто сама можливість існування недержавних, корпоративних в’язниць, сам факт передачі державою функції покарань злочинців приватним підприємствам. (Втім, якщо вже дійсно вірити в «святу силу» ринкових відносин, то доводиться-таки бути послідовним. Так, навіть в іракській війні найчисельнішим представником «коаліції» були приватні фірми. Тобто, за умов сучасного капіталізму приватизувати можна не лише такі речі як, скажімо, залізниці чи університети, але й навіть тюрми, такі абстрактні (але дуже прибуткові) сутності, як види рослин та тварин і навіть саму війну. В даному разі вислів «війна – це бізнес» стає настільки буквальним у своїй тавтологічній моторошності, що просто виходить за межі людського розуміння.)

34. На виправдання Філадельфії можна згадати, що вона розташована (трішечки) північніше історичної лінії Мейсон-Діксон, що відділяє Південь від Півночі, а рабство в Філадельфії остаточно скасували ще в 1820 році. Але це насправді не так то й важливо. Як сказав колись Малкольм Ікс: «Що ти розповідаєш мені про ‘там на Півдні’ (down South)? Поки ти перебуваєш південніше від канадського кордону, ти і є ‘там на Півдні’!» Пенсильванія навіть не входить у десятку штатів-лідерів за кількістю ув’язнених на душу населення (принаймні, за даним за 1996 рік).

35. Про причини лос-анджелеського повстання див. статтю Лоїка Вакана «The return of the Repressed» (Wacquant, 2008b, pp. 15-41; статтю також можна знайти в мережі).

36. Це лише 57% від загальної кількості людей, що згідно з цією статистикою загинули під час арештів за цей період. Загалом відповідно до цієї статистики під час арештів протягом цього періоду загинуло 2686 людини. Інші 43% смертей зареєстрованих під час арештів потрапили, зокрема, в такі категорії як «самогубство», «випадкове поранення», «хвороба/природні причини», «невстановлені причини». Про кількість людей, що отримали вогнепальні поранення від поліцейських, але не загинули, лишається тільки здогадуватися. Лише 43 штати з 50 повністю співпрацювали з бюро судової статистики протягом збирання відповідних даних, з них лише в 40 штатах поліція погодилася надавати відповідні дані добровільно. Але про те, наскільки охоче поліція дійсно співпрацювала, судити важко. Принаймні, в 30 з тих 43 штатів, які співпрацювали з бюро судової статистики, відповідні місцеві органи спочатку проводили моніторинг місцевої преси, і вже після цього, тобто щоразу в конкретних випадках, зверталися до поліції за підтвердженням (отримуючи подеколи замість відповіді мовчанку). Кількість людей, убитих поліцейськими під час арештів, протягом цього періоду загалом зросла (366 чоловік у 2003 році vs. 439 чоловік у 2006 році). Більше ніж у 40% випадків смертей під час арештів йшлося про затримання підозрюваних у скоєнні нетяжких злочинів (non-violent crimes). Етнічні меншини серед загиблих представлені вкрай диспропорційно. Втім, жодних підстав для расистської зловтіхи ця статистика не дає – в той час як загальна кількість загиблих чорношкірих становить 834 людини, загальна кількість загиблих білих (не-латиноамериканців) становить 1134 людини. Нових даних за цією статистикою з того часу не оприлюднювали. Як повідомила автора співробітниця Bureau of Justice Statistics Андрея Борч, наразі бюро обробляє дані за 2007-2008 рр., що їх планують оприюднити в 2011 році (Bureau of Justice Statistics, 2009a; Bureau of Justice Statistics, 2009b; Bureau of Justice Statistics, 2009c; Bureau of Justice Statistics, 2009d; Burea of Justice Statistics, 2009e).