Привіт, кохана. У мене все, як завжди, добре, я цілий і неушкоджений. Надіюся, що вскорі ми знову зможемо побачитися. Сьогодні закінчується черговий день протистояння і пекельних боїв у центрі Києва. Чесно кажучи, я вже встиг збитися з рахунку часу. У цих видовищних і шалених сутичках рахунок днів втратити надзвичайно легко. Все запам’ятовується більше по подіях, а не датах. Так, наприклад, позавчора був день відпочинку — бойові дії не велися, — проте вчора завезли нові гранати з Росії. Один із товаришів пожартував: «Сьогодні завезли — значить, сьогодні ми їх на собі і випробуємо».
Почалося. Ще не настала глибока ніч, а вже стріляють! Видно не терпиться їм випробувати нові іграшки… Добре барикади вистроїли в кілька метрів. Без них було би зовсім тяжко. Пощастило, що снігу навалило… Пресований сніг чудовий матеріал для барикад, особливо на морозі. Тепер сюдою навіть БТРи не проїдуть. Це тобі не жарт: кілька ліній високих барикад товщиною в пару метрів. Лінія, друга… Спалені автобуси, за ними шини палають. Постріли, вибухи, поранені. Все як завжди. А я вже почав сумувати за цим божевіллям. Мабуть, мені останнім вибухом зовсім голову знесло…
Ти, головне, не переживай, можливо, я і збожеволів трошки, проте голову з плечей ще не втратив. Та й про обачність не забуваю. Ми проходимо до самої передової, зупиняємось коло барикади. Ну ось, це воно! Перед нами стояла невелика група бійців з чотирьох чоловік, і раптом серед них вибухає граната! Одразу зрозуміло, що вона не з тих, що були раніше. Хлопців одразу ж оглушило. З чотирьох встояти зумів лише один. Всіх інших поклало на землю. Виносили їх за барикади… А навколо знову видовище! Палаючі шини створюють димову завісу та загазованість. Постріли вже не лунають, і тільки наосліп кинуті гранати вражають людей.
Барикади, бойові дії… Здавалося б, на передовій мають бути мобільні медичні бригади, проте насправді туди мають право заходити далеко не всі медики. Тільки ветеранам, котрі пройшли вогонь, воду і мідні труби, дозволено це робити. І воно не дивно. Адже хто як не «обстріляні» знають як себе вести на передовій? Хто як не вони не розгубляться при спробі штурму і не сіятимуть паніку? Бачила би ти, як ведуть себе новенькі на передовій! Лізуть на барикаду, підставляють голови під кулі, маячачи перед беркутнею, повністю ігнорують всі правила безпеки, написані пораненими та скаліченими товаришами з медичних бригад. Немає нічого гіршого, ніж працювати з такими. А поки що — відпочинок і розформування нашої бригади. Сьогодні витягувати людей ідуть одні упороті ветерани.
По цей бік барикад з’явилися здоровенні рогатки для запуску каменюк. Іноді трапляється, що запущені снаряди влучають у своїх, і доводиться мало чи не з-під палаючих шин витягувати постраждалих із перебитими ногами й проламаними головами. Оце справді образливо — бути травмованим від своєї сторони.
Тим часом по той бік барикад розгорнули діяльність брансбойти. Водою поливають палаючі шини, пробують їх загасити. Однак вогонь втихати й не збирається. До того ж, шини постійно підпалюють, обливають бензином. Правоохоронці зовсім подуріли! Вони почали поливати водою не тільки шини, а й людей за найпершою лінією барикад — спаленими автобусами. Ми евакуюємося за межу досяжності води. На вулиці добрячий мороз. Ну і, звісно, у нас велика кількість обморожених. Під дією низької температури одежа майже моментально перетворюється на крижані кайдани, що призводить до переохолодження. Одного хлопчину насилу завели в медичний пункт. Зняли з нього куртку, яку поставили в кутку (вона хвилин десять простояла каменем, поки її не прибрали), почали відігрівати. Хлопчина мало пальці собі не відморозив. Буває.
Ну ось. Час відпочинку підходить до кінця — тим більше, що на вулиці громихає канонада вибухів. Значить, нам знову час на вихід. За барикадами все як завжди: вода, вогонь, кулі та вибухи… Ми стоїмо в стороні, подалі від водяного напру. Вдалині видніються щити «Беркуту». Та до них далеченько, не дострелять. Раптом метрах у п’яти від нас вибухнула граната. ЇЇ запустили по нас, медиках! Ідіоти. Добре, що все обійшлося, і жодного з нас не зачепило осколком…
Так тривали бої. Ніяких зрушень не було. Все почалося зненацька. Так само і закінчилось. І ще раз переконуюся, що війна кипить перемогою до першої справжньої битви. А потім постійні примноження. Боюся, кицю, що крові нам вистачить. Бо війна буває першою і більше не закінчується. На жаль, це відбувається тут і зараз. І зачіпають ці події мало чи не кожного.
Обіцяю тобі, як тільки все стихне і перестануть йти бойові дії, ми одразу зустрінемось. Я тебе кохаю.
Бережи себе.
Твій Ігор
