Туман «гібридної війни»: чому шкідливо мислити гібридно

У квітні цього року президент України Петро Порошенко їздив у США і скористався нагодою, щоб назвати редакційну статтю в “New York Times” (New York Times 2016), яка викриває корупцію в Україні, елементом гібридної війни, що ведеться проти України через поширення інформації, яка дискредитує державу (Українська правда 2016). У відповідь на це колумніст згаданої газети написав редакційний коментар під заголовком «Україна оголошує війну журналістиці». У цьому коментарі він заявив, що «українські посадовці (…) намагаються збутися будь-якої критики, представляючи її “гібридною війною” з боку Росії» (Bateson 2016) .

Ця комічна ситуація позначила певний етап у довгому процесі розвитку ідеї «гібридної війни», яку розробили військові стратеги США в розпал «війни з терором». Надалі уявлення про те, що Росія веде гібридну війну на Донбасі, а також у Сирії та в Європі, стало частиною панівного медіа- та експертного дискурсу в західних країнах, захоплюючи й український інформаційний простір. Закидаючи «гібридність» впливовому американському ЗМІ, Порошенко, так би мовити, завершив повне коло геополітичної параної, що схиляє Росію й Захід до взаємного викриття гібридних підступів…

Я давно почав стежити за дебатами про новий характер війни та її «гібридні» прояви, і дійшов висновку, що поняття «гібридної війни» помилкове та шкідливе. Помилкове тому, що є частиною сумнівної теорії, і шкідливе, бо приховує від нас реальні обставини війни на Донбасі, а також є інструментом придушення критичних висловлювань усередині українського суспільства.

У цій статті я обґрунтую свою тезу про хибність і шкідливість розмов про «гібридну війну» в кілька кроків. По-перше, я простежу походження поняття «гібридна війна» і покажу контекст, у якому воно сформувалося. По-друге, я продемонструю, як його перенесли з контексту «війни з терором» у контекст війни на Донбасі. По-третє, я поставлю питання про те, чи можна застосувати це поняття до випадку цієї війни, для чого мені доведеться ввести іншу теорію – теорію «глобальної войовничості», – яку я поки що вважаю більш придатною. Нарешті, я поясню, чому поняття «гібридної війни» ідеологічне, і покажу, які функції воно виконує. У цій статті я розглядатиму західний і український контексти, хоча російський варіант манії гібридного переслідування не менш абсурдний і небезпечний, і тому заслуговує окремого розгляду.

Звідки взялася «гібридна війна»?

Про «гібридну війну» почали говорити задовго до анексії Криму. Після шоку 11 вересня в параноїдальній атмосфері «довгої війни проти терору» поняття «гібридна війна» і «гібридна загроза» захопили уяву мілітаристських еліт^[1] деяких країн першого світу. Провал США в справі управління окупованими Іраком і Афганістаном дали поштовх для розвитку цих концептів серед військових стратегів і експертів з безпеки. Із їхньою допомогою намагалися пояснити поразки американської військової стратегії, яка, на думку автора цього поняття Френка Гофмана, була не готова протистояти «нестримно фанатичному» ворогові.

Хоча згадки про «гібридну війну» трапляються відразу ж після подій 9/11^[2], серед американських військових аналітиків і стратегів це поняття стало систематично застосовуватися через три роки. Уперше публічно про нього сказав американський генерал Джеймс Маттіс у вересні 2005 року. Крім того, починаючи з 2006 року, поняття «гібридної загрози» почало з’являтися в низці військових документів США. Спочатку в співпраці з Маттісом, а потім – самостійно, його розвинув Френк Гофман, відставний офіцер морської піхоти США і науковий співробітник Національного університету оборони США. Він написав серію статей на цю тему, а в 2007 році випустив на їхній основі монографію «Конфлікт у XXI столітті: походження гібридних воєн» (Hoffman 2007).

Поняття гібридної війни з’явилося в контексті більш широких і послідовних теорій «пост-клаузевіцівських» або «нових воєн»^[3]. Книга Гофмана теж стала результатом дослідницького проекту за підтримки корпусу морської піхоти США, спрямованого на вивчення зміни характеру військових конфліктів. У його рамках дослідники вивчали літературу й перевіряли дані про нові способи ведення війни, зокрема теорії «війни четвертого покоління», «комплексної війни», а також знамениту книгу сучасних китайських стратегів «Необмежена війна» . Гофман легко знаходив вади в цих «технічних» підходах до трансформації військового мистецтва – їм не вистачало розуміння історичного контексту й усвідомлення комплексного характеру пропонованої нової тактики ведення війни. Більш схвально Гофман відгукувався про академічні дослідження Мартіна ван Кревельда (Creveld 1991; Кревельд 2005) і Мері Калдор (Caldor 1999; Калдор 2015), оскільки обидва дослідники звертали увагу на історичну еволюцію війни та аналіз сучасного контексту глобалізації. По суті, він приєднався до дослідного проекту аналізу «нових воєн», що має на меті описати трансформацію війни в умовах протистояння космополітичної глобалізації і партикуляристського локалізму. Водночас він хотів збагатити цей аналіз військово-технічною точністю, роблячи акцент на «багатовимірності, операційній інтеграції й використанні інформаційного простору» (Hoffman 2007: 35). Політичну амбіцію цієї претензії на точнішу й більш технічну теорію, швидше за все, було зумовлено провалом «космополітичних гуманітарних інтервенцій», за які виступала Калдор. Звичайно, Гофман не ставив під сумнів саму їхню необхідність у боротьбі з «ревно фанатичними й заснованими на релігії сектами» (Hoffman 2007: 12), він лише запропонував точніше технічне бачення тактики ворога й обіцяв розробити, разом із морською піхотою США, нові, витонченіші способи інтервенцій.

"«Гібридні війни можуть вести й держави, і недержавні актори."

Формулюючи своє визначення гібридної війни, Гофман також користувався формулюваннями «нових загроз» із Національної стратегії оборони США (2005 року): нерегулярних, катастрофічних і підривних. Своє нововведення стосовно цього офіційного документу він бачить у врахуванні «синергії» між «новими загрозами». Отже, він дає таке визначення гібридної війни:

«Гібридні війни можуть вести й держави, і недержавні актори. Гібридні війни включають низку різноманітних способів ведення війни, зокрема звичайні засоби, нерегулярні тактики та формації, терористичні акти, у тому числі насильство й примус, а також кримінальний безлад. Ці мультимодальні дії можуть здійснювати окремі формування – або одне й те ж формування, але загалом їх операційно й тактично скеровують і координують у рамках основного бойового простору для досягнення синергетичних ефектів» (Hoffman 2007: 14).

Для подальшого аналізу варто відразу ж виокремити основні ознаки «гібридної війни»:

1) існування єдиного мозкового центру, який планує, організовує й контролює ведення «гібридної війни»;

2) координація функцій військових формувань, які можуть бути організовані формально або неформально, ієрархічно або горизонтально, але пов’язані з єдиним мозковим центром;

3) координоване співіснування різних модусів ведення бойових дій у одному бойовому просторі;

4) «гібридний» бойовий простір включає «зони бойових дій» і «мирні зони».

Гібридні війни 2: тріумфальне повернення

Концептуальне нововведення Гофмана не принесло особливих практичних результатів, і, швидше за все, через це його надовго забули. Якщо розробники, зокрема генерал Маттіс, і враховували ідею боротьби з «гібридної війною», то вони, напевно, були нею розчаровані внаслідок провалів анти-повстанських операцій США в Афганістані й Іраку^[4].

Але після анексії Криму Росією гібридна війна тріумфально повернулася, цього разу вже в медійний і офіційний дискурси на Заході та в Україні. Тепер це поняття мало описувати стратегію, приписувану Росії, і його значення суттєво розширилося.

Історія перевідкриття «гібридної війни» досить курйозна. Вона пов’язана зі специфічним прочитанням статті начальника російського генштабу генерала Валерія Герасимова, опублікованої в лютому 2013 року і «відкритої» на Заході більше ніж за рік по тому. Герасимов описував «нелінійну війну» як новий спосіб ведення війни, специфічний для конфліктів після «арабської весни». Західні медіа, політики й мілітаристські еліти сприйняли цю статтю як інструкцію, якою послуговуються російські мілітаристські еліти, і назвали її «доктриною Герасимова» (Kofman 2016). Незабаром поняття «гібридної війни» розширилося й стало описувати нову російську загрозу для європейського суспільства (Charap 2015). Пізніше це поняття набуло популярності в російських медіа та серед військових, у результаті його почав використовувати й сам Герасимов.

Перевідкрив Герасимова і назвав його статтю «російською військовою доктриною» співробітник «Радіо Свобода» Роб Коулсон у червні 2014 року. У своєму пості на Фейсбуці він заявив, що стаття проливає світло на події в Україні (Coalson 2016). На це звернув увагу дослідник російського криміналітету й системи безпеки Марк Галеотті (Galeotti 2014), у коментарях до статті він пов’язав її з ідеєю гібридної війни. Тут-таки він інтерпретував роздуми Герасимова про «нелінійну війну» як приховану декларацію власне російської доктрини: «є старий радянський риторичний прийом, при якому “попередження” або “урок” із якоїсь ситуації використовують, щоб викласти свої наміри або план» (Galeotti 2014).

Насправді ж стаття одного з помітних членів російської мілітаристської еліти Герасимова – це доповідь на конференції Академії військових наук, прочитана в січні 2013 року (Герасимов 2013). По суті, автор оплакує відставання російської військової науки й ігнорування «нових викликів». Це схоже радше не на військову доктрину, а на констатацію її відсутності. Інтенція Герасимова в чомусь близька до інтенції Гофмана, хоча він і поступається останньому в ерудиції та аналітичних здібностях. Герасимов констатує, що «країни-лідери» вже впровадили реальність асиметричної війни в свої військові доктрини. Йому також ідеться про те, що ці країни взяли на озброєння деякі методи такої війни, пропонуючи свою параноїдальну інтерпретацію подій «арабської весни»: «так звані кольорові революції в Північній Африці й на Близькому Сході (…) – це типові війни XXI століття» (Герасимов 2013: 2).

Щойно зчинився галас про російську гібридну війну, як винахідник терміна Гофман скористався можливістю й радо підтвердив, що саме така війна триває в Україні (а також точилася в Грузії 2008 року). Знищення малазійського літака влітку 2014 року він навів як приклад «катастрофічного тероризму», що є в його теорії однією з тактик гібридної війни (Hoffman 2014).

У липні 2014 року тодішній генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен звинуватив Росію у веденні гібридної війни, що її він визначив як «комбінацію військових дій, прихованих операцій і агресивної програми дезінформації» (Landler and Gordon 2014). Відтоді функціонери НАТО регулярно використовували цей термін. Він також потрапив у видання The Military Balance 2015 Міжнародного інституту стратегічних досліджень, тут «гібридна війна» вже включає дипломатію, інформаційні операції та економічний тиск (цитовано за Pukhov 2015). Зрештою на одному із заходів НАТО було заявлено, що немає чіткого визначення гібридних загроз, які ведуть до визначення гібридної війни (Van Puyvelde 2015).

В Україні більше ніж радо прийняли це поняття на всіх рівнях і взялися застосовувати його до широкого кола явищ. Порошенко закликав готуватися до «гібридної оборони» від «гібридних загроз» (Корреспондент.net 2016) і називав голодомор «проявом багатовікової гібридної війни, яку Росія веде проти України» (Порошенко 2015). Міністр закордонних справ Клімкін звинувачує Росію в «гібридній війні» проти Євросоюзу (Корреспондент.net 2016), а Генштаб Міноборони проводить конференцію під назвою «Уроки гібридної війни: воєнні аспекти» (Корреспондент.net 2016a). Центр дослідження армії, конверсії та роззброєння проводить конференцію в Брюсселі під назвою «Гібридна війна й політика Росії в Європі», на якій представляє публікацію Юрія Федорова «Гібридна війна по-російськи» (Defense Express 2016). А для Литовської воєнної академії кандидат біологічних наук і екс-командир взводу «Айдара» Євген Дикий пише книгу «Гибридная война России: опыт Украины для стран Балтии» (Дикий 2016). І, нарешті, серед журналістів початок «гібридної війни» проти України датують чи то 2000-м роком (Романенко и Климовский 2015), чи то 30 листопада 1991 року (Кочетков 2016).

За два роки поняття гібридної війни стало застосовним до будь-якого різновиду впливу Росії: від пропаганди до конвенційної війни. Один із критиків назвав це поняття «франкенштейнівским», адже воно зажило власним життям (Kofman 2016).

У чому ж полягало нове семантичне життя «гібридної війни» після недовгого забуття? До поданого вище Гофманівского визначення було додано два нові елементи:

5) бойовий простір розширився і став включати будь-яке місце в світі, фізичне або віртуальне;

6) тепер способи ведення війни включають дипломатію, новини, корупцію, фінансування політичних партій, рекламу, економічний тиск тощо.

Наскільки «нова» і «гібридна» війна на Донбасі?

Саме по собі поняття гібридної війни – це не більше ніж емпіричне узагальнення, яке мало що пояснює поза рамками ширшого теоретичного контексту. Тому критику його застосування слід почати з оцінки більш послідовних теоретичних підходів. Як я вже вказав вище, ідея гібридної війни з’явилася з претензією на технічне уточнення теорій «нових воєн». Одна з таких теорій, за авторства Мері Калдор, є найбільш придатною для перевірки її пояснювальної сили на прикладі війни на Донбасі. Тим більше, що сама авторка визнала: поняття нових воєн можна застосувати до війни в Україні.

Для оцінки застосовності цієї теорії звернімося до більш загальної критики теорії «нових воєн» (Kalyvas 2001; Reyna 2009; Henderson and Singer 2002). Я скористаюся списком основних положень теорії нових воєн, який склав один із її критиків Стівен Рейна (Reyna 2009), і спробую перевірити їхню застосовність до того, що ми більш-менш напевно знаємо про поточну війну на Донбасі.

1) «Нові війни» – це якісно нові конфлікти, які з’явилися після зникнення біполярного світу і прискорення глобалізації. Теорія «нових воєн» спирається на корпус емпіричних прикладів, які стосуються в основному воєн у так званому «третьому світі», в умовах слабких і залежних урядів. На перший погляд події, розпочаті анексією Криму, вписуються в цей ряд. Але насправді війна в Україні має багато рис «старих воєн». Якщо придивитися, то стане ясно, що це зовсім не унікальний досвід «країн, що розвиваються», а більш-менш регулярне явище для визнаних ліберальних демократій, які не ведуть «нових воєн». Анексію Криму можна вписати в один ряд із окупацією Палестини Ізраїлем (1967), Східного Кіпру Туреччиною (1974) або анексії Східного Тимору Індонезією (1973), хоча вони не розглядаються як «нові війни» (Воткінс 2014). Наскільки «новою» й «гібридною» була окупація Криму? Оскільки її проводила сильна імперіалістична держава – вона не була «новою війною», а оскільки основним силами, задіяними в анексії, були російські військовослужбовці (хоча й без відзнак) – вона була не «гібридною», а скоріше конвенційною операцією під прикриттям (Kofman 2016). Те саме стосується й участі регулярної армії та конвенційної зброї в конфлікті на Донбасі з боку України, сепаратистських утворень і Російської Федерації, та про це далі.

2) Корозія центральної державної влади – визначальна характеристика «нових воєн» (Kaldor 1999: 78). Розглядаючи «українську кризу» як однорідне явище, як це часто роблять прихильники ідеї «нових воєн» або «гібридної війни», можна лише частково погодитися, що йдеться про ознаку «гібридної війни». Спочатку українська держава справді переживала кризу легітимності, управління й не мала повноцінної армії. Але вона швидко оговталася, провела вибори й консолідувало свою владу над більшістю території. Сепаратистські політичні утворення також зазнали змін, зокрема централізації: відносно самостійних польових командирів було ліквідовано, централізоване командування над збройними силами було відновлено завдяки впливу Росії. В обох випадках зовнішні гравці були зацікавлені у відновленні керованості протиборчих політичних утворень.

3) У «нових» і «гібридних» війнах стирається межа між війною й миром, терор (масові вбивства, насильницькі переміщення, залякування) спрямовано в основному проти цивільного населення (Kaldor 1999: 8). Справді, були численні звинувачення обох сторін конфлікту у військових злочинах. Але вони в основному стосувалися ранніх стадій війни. Згідно з Калдор, співвідношення смертей цивільних і військових у старих війнах становило 8 до 1, а в нових війнах воно протилежне: 1 до 8 (Kaldor 1999: 8). У випадку конфлікту на Донбасі про співвідношення достовірно не відомо, в основному через відсутність надійних даних про втрати серед сепаратистів. Але, згідно з даними ООН, цивільні смерті становили 28% усіх втрат у період із квітня 2014 по лютий 2016, і це співвідношення не змінювалося суттєво впродовж зазначеного періоду. Більшість цивільних осіб було вбито конвенціональною зброєю під час обстрілу з боку збройних сил України, сепаратистів або Росії (Katchanovski 2016). Український уряд офіційно проводить «антитерористичну операцію» і визнав сепаратистські збройні формування терористичними, хоча це не визнано на міжнародному рівні і є радше пропагандистським і дипломатичним прийомом. Поза зоною бойових дій на території України, за даними уряду, на початку війни відбувалися диверсії або терористичні акти, приписувані сепаратистам або російським спецслужбам, але їхнє походження важко перевірити об’єктивно і вони не призвели до численних людських жертв.

4) «Старі війни» були ідеологічними або геополітичними, тоді як «нові війни» засновано на політиці ідентичності (етнічної, трайбалістскої, релігійної чи мовної) (Kaldor 1999: 6). Справді, конфлікт на Донбасі не ґрунтується на конкуренції «старих» ідеологічних проектів. Кожна зі сторін використовує суміш гасел із тенденцією звертатися до спадщини СРСР із боку сепаратистів і до «європейських цінностей» із боку офіційного Києва. Однак і «Європа», і «СРСР» у цих клаптикових ідеологіях не мають чіткого соціального чи економічного сенсу і є радше різними формами вираження націоналістичних претензій. Із іншого боку, на відміну від основного прикладу для Калдор – боснійської війни, – український конфлікт не є ні етнічним, ні релігійним, ні навіть заснованим на мовних суперечностях. Прихильники обох сторін конфлікту належать до різних етнічних груп і говорять російською й українською мовами (хоча серед прихильників сепаратистів української фактично немає). Віруючі з обох боків – переважно православні християни. Крайні праві (у тому числі російські) у різний час так чи інакше проявили себе по обидва боки фронту, але не були визначальною силою. Хоча регіональна належність може відігравати якусь роль, згідно з одним із досліджень, у більшості російськомовних регіонів підтримка сепаратистів була невелика (Kaldor 1999: 15). Інше дослідження показало, що зростанню сепаратистських настроїв набагато більше сприяла наявність великих, орієнтованих на російський або глобальний ринок підприємств, ніж етнічний або лінгвістичний чинник (Zhukov 2015).

5) Приватні збройні формування – основні учасники «нових воєн». Справді, спочатку вони були значним фактором і фінансувалися приватним капіталом в Україні (Коломойський) і Росії (Малофєєв), хоча згодом їхнє військове значення стало менш важливим. Приватні збройні формування швидко інтегрувалися в регулярні армії обох сторін. Уже на осінь 2014 року головними гравцями були збройні сили України, збройні сили сепаратистських республік і збройні сили РФ, що спорадично брали участь у збройних зіткненнях.

6) Фінансування приватних збройних формувань. Згідно з Калдор, такі озброєні групи в основному самофінансуються за допомогою грабунку, захоплення заручників, незаконної торгівлі зброєю, включаючи кооперацію через лінію зіткнення (Kaldor 1999: 9). Такі факти справді були на початковій фазі конфлікту, але вони посідали другорядне становище відносно централізованого постачання з боку держави: у випадку України це внутрішні ресурси й допомога західних країн, у випадку сепаратистських утворень – допомога з боку РФ.

Таким чином, якщо в початкових фазах конфлікту йому були притаманні деякі риси «нових воєн» із елементами «гібридності», то ці риси досить швидко поступилися місцем традиційним формам ведення бойових дій. Якщо намагатися описувати війну на Донбасі за допомогою теорії «нових воєн» або «гібридної війни», доведеться залишити за дужками чимало важливих фактів. Для адекватного розуміння конфлікт доведеться розкласти на кілька фаз і кілька паралельних процесів у межах цих фаз. Хоча і в цьому випадку застосування ідей «нових» і «гібридних» воєн я вважаю радше шкідливим, ніж корисним. А відмова від натягування однієї пояснювальній схеми на всю війну на Донбасі, навпаки, є правильним кроком для розуміння того, що відбувається ^[5].

Сподіваюся, в одній із наступних статей я зможу переконливо показати, чому. Поки що я коротко окреслю свій підхід до розгляду цього збройного конфлікту. На мою думку, теорія «глобальної войовничості» (Reyna 2016) краще пояснює природу та динаміку війни на Донбасі. У неї немає недоліків підходу «нових воєн» (хибне підкреслення новизни конфліктів, історична короткозорість, брак загальної теорії) та більш традиційних дослідницьких проектів на зразок «корелятів війни»^[6] (теорія «глобальної войовничості» не обмежується класичними «екстра-державними війнами», що відбувалися до деколонізації, як єдиним виявом глобального контексту будь-якого конфлікту).

Теорія глобальної войовничості складається з п’яти ключових понять (суперечність, вразливість для відтворення, глобальна войовничість, герменевтична політика, публічні марення та Шульців^[7] дозвіл), об’єднаних у шість теоретичних тверджень, які пояснюють походження сучасних воєн. Суперечності загрожують здатності імперій відтворюватися, і коли імперії стикаються з суперечностями, то стають вразливими в плані відтворення. Тоді серед безпекових еліт починаються дебати про те, що робити з цими суперечностями. У певний момент деякі позиції перемагають у герменевтичній політиці, і вони породжують «публічні марення», тобто інтерпретації проблеми й директиви щодо їх розв’язання. «Публічні марення» дають елітам зрозуміти, що треба воювати, якщо суперечності не можна подолати в інший спосіб: це процедура «Шульцового дозволу».

Теорія глобальної войовничості також передбачає класифікацію воєн (Reyna 2009, 297). За критеріями площі, кількості комбатантів, їхньої організованості, залученості імперіалістичних воєнних сил та кількості жертв, ця класифікація передбачає малі війни (серед них локальні війни, малі глобальні війни та малі міждержавні війни) й великі війни (не-глобальні міждержавні, не-глобальні внутрішньодержавні, більші глобальні та світові війни). Однією з головних тез цієї теорії є те, що глобальна войовничість призводить до розростання локальних воєн у глобальні, до яких так чи інакше долучаються різні імперіалістичні гравці шляхом прямої чи непрямої підтримки локальних сторін конфлікту. Глобальні війни не обов’язково охоплюють значні території, суть у тому, що в глобальній війні (навіть у невеликому регіоні) можуть зіткнутися ключові інтереси однієї чи кількох глобальних сил. Проте війну на Донбасі, як щось єдине, не вдається описати тільки однією з цих двох категорій^[8].

Для більш коректного опису доведеться простежити динаміку розгортання конфлікту й окремо зупинитися на окремих стадіях. Слід одразу зазначити, що це питання вимагає окремого дослідження, яке я сподіваюся зробити в майбутньому. Але попередньо можна виділити такі етапи. Перший – умовно з 18 лютого по 27 лютого 2014 року – перші ознаки локальної війни в умовах слабкої держави, обмеженої чітко окресленим регіоном, із малою кількістю учасників та жертв, без залучення зовнішніх сил. Другий – із 27 лютого до середини квітня – втручання зовнішніх сил у вигляді операції з анексії Криму, локальна війна переходить у малу глобальну. Паралельно відбуваються заворушення в низці східних областей, що можна класифікувати як ескалацію та поширення локальної війни. Третій етап – із 13 квітня 2016 року, від моменту офіційного оголошення АТО, – знаменує пік локальної війни в умовах слабкої держави з ознаками загрози ескалації малої глобальної війни. Тільки з серпня 2014 року, від початку прямої інтервенції збройних сил Росії, можна говорити про повноцінний перехід збройного конфлікту в фазу малої глобальної війни з потенцією переростання в більшу глобальну війну.

Отже, моє попереднє визначення таке: війна на Донбасі – це підвид локальної війни в умовах слабкої держави внаслідок залучення глобальних гравців, посиленої до ступеня малої глобальної війни із загрозою перерости у велику глобальну війну^[9].

Чому варто забути про поняття «гібридної війни»?

Поняття «гібридної війни» має дві ідеологічні функції. На міжнародному рівні воно стало звичним риторичним ходом у суперечці неоімперіалістичних держав. А на національному, якщо ми говоримо про Україну, – аргументом утиску опонентів в умовах дефіциту легітимності влади.

Критики помітили цікавий феномен «парадоксу гібридної війни» (Charap 2015): мілітаристські еліти РФ і деяких країн Заходу, так би мовити, бояться, що вони відстали в мистецтві «гібридної війни», яке приписується опоненту (Kofman 2016), і прагнуть це відставання надолужити. Цей «парадокс» є продовженням взаємних параноїчних проекцій родом із часів холодної війни. Це «божевілля на двох» виливається в серію послідовних ходів.

Ця колективна манія гібридної війни найбільше схожа на незграбну спробу мілітаристських еліт якось сформулювати причини проблем, із якими стикаються керовані цими елітами держави. Американською відповіддю стала манія війни з усепроникним тероризмом. Концепт «гібридної війни» був елементом цієї манії. Насамперед його застосовували до «ревних» ворогів на Близькому Сході. І це давало привід жорстко переформатувати проблемний регіон на користь гегемона.

Коли Росія зіткнулася з загостренням суперечностей у країнах-клієнтах, що вилилося в серію «кольорових революцій», російські мілітаристські еліти легко запозичили західну манію й упевнено заговорили про «гібридні війни», обговорюючи події в Україні та можливі сценарії для Путіна. У 2015 році з’явилася серія публікацій в основних російських військових журналах, які пов’язували «гібридні операції» та «гібридні війни» з «кольоровими революціями». Зрештою сам Герасимов охарактеризував «кольорові революції» як гібридну війну Заходу й запропонував створити робочу групу для розроблення відповідної стратегії «гібридної війни» (цитовано за Нагорных 2016) (через два роки після того, як його статтю на Заході вже сприйняли саме як таку стратегію!).

Вважаючи за краще ігнорувати суперечності між владою і підлеглими (внутрішні причини зміни режимів у країнах-клієнтах) і міжімперіалістичні суперечності, російські еліти (у тому числі Сурков, заворожений західною ідеологією постмодернізму) повернули позичені у Заходу елементи манії гібридної війни проти самого Заходу в формі власної манії нелінійної війни.

Які ж функції виконує «гібридна війна» зараз?

1) Оскільки «гібридна війна» передбачає наявність єдиного мозкового центру координації військових дій, сепаратисти в очах Заходу, так само як і учасники «кольорових революцій» у очах Росії, втрачають власну суб’єктність і мотивацію й починають виглядати радше як мацаки ворожого спрута, позбавлені власної волі.

2) Оскільки «гібридна війна» є частиною ширшої манії війни з терором, вона ототожнює будь-яке соціальне утворення, що протистоїть елітам даної держави, зі Злом тероризму. Звідси позначення сепаратистів на Донбасі як терористів для Києва і активістів на Майдані як фашистів (теж лише фігура Зла) для Росії.

Замість усвідомлення динаміки вираження глобальної войовничості в Україні, яка роздула конфлікт із локального рівня до балансування на межі глобальної війни, використання поняття «гібридної війни» обома сторонами створює зручний ідеологічний образ для виправдання і самовиправдання дій імперіалістичних мілітаристських еліт.

На національному ж рівні дискурс «гібридної війни» служить для мобілізації населення навколо інтересів мілітаристських еліт і для придушення критики в рамках національної публічної сфери – розхваленого «громадянського суспільства».

Поширення дискурсу «гібридної війни» – ознака збою в системі ідеологічної гегемонії. У нормальний період «позиційної війни» між класами всередині держави діють інституції, що дозволяють вести ідеологічну боротьбу в усталених рамках, а ці рамки захищають і від прямого насильства, і від параноїдальних звинувачень у роботі на ворога. Ідеологічній боротьбі в такому випадку властива деяка ступінь автономії та впорядкованості.

А ідея «гібридної війни» руйнує цю відносну автономію символічної боротьби. Еліти не почуваються в безпеці в інституційних рамках – і вирішують вдатися до прямого насильства. Дискурс «гібридної війни» свідчить про те, що немає принципової різниці між символічним і реальним насильством, клавіатурою і гвинтівкою. Це має два наслідки: опонент зводиться зі статусу противника в дебатах до статусу явного брехуна – ворожого прислужника. Оскільки немає різниці між символічним і фізичним насильством, то збройна відповідь на словесний випад легітимна.

Якщо йде «гібридна війна», то Німеччина не несе відповідальності за «мігрантську кризу» – це Росія робить мігрантів зброєю для розвалу Європи. За «гібридної війни» провал у вибудовуванні «російського світу» – легітимний привід вводити війська, а критика традиційних цінностей – те саме, що й захоплення адміністративних будівель.

Дуже важливо розуміти, що криза гегемонії відбувається не через її підрив організованими силами експлуатованих, а через суперечності національних груп експлуататорів і їхніх внутрішньонаціональних фракцій. І відмова від відносної автономності символічної боротьби – також зброя, яку групи експлуататорів спрямовують насамперед один проти одного. Це їхня боротьба за нашу згоду визнавати їхні інтереси своїми, і в цій боротьбі у них залишається дедалі менше аргументів.

Тому нам насаджують ідею «гібридної війни», змушуючи нас погодитися з тим, що символічна боротьба нічим не відрізняється від збройної й ображене самолюбство – те саме, що й відірвана рука. Приймаючи цю ідею, ми забираємо в себе простір для раціонального осмислення соціальних відносин і рекрутуємо себе на війну за насадження чужих нам інтересів.