Війна на Донбасі та свобода дискусії

  • 15 April 2020
  • 3553
Війна на Донбасі та свобода дискусії

Тарас Білоус

Співвідношення внутрішніх і зовнішніх чинників у війні на Донбасі — мабуть, найконтроверсійніше питання цього конфлікту. Кремль досі ритуально заперечує участь регулярної російської армії у війні та свій контроль над Л/ДНР. Водночас факт активної участі російських громадян у бойових діях та політичних структурах Л/ДНР усі визнають, полеміка триває щодо масштабів та її «самовільності». З іншого боку, українська сторона ніколи не заперечувала участь українських громадян у сепаратистському русі та бойових діях проти української армії. Основні дискусії зводяться до питання їхньої мотивації та ступеня залежності від Кремля. Точніше, зводилися — вже не перший рік це питання, з якого не може бути дискусій. У цьому тексті я спробую проблематизувати панівні правила, «як писати/говорити про війну».

 

Що дозволено Юпітеру

В українському публічному просторі діють жорсткі рамки, вихід за які тебе делегітимізує. При чому визнавати й засуджувати факт російської агресії недостатньо — ти маєш правильними словами говорити про війну. А ще не забувати ставити лапки. Так звана «влада» так званих «республік» оголосила так званий «карантин». Якщо висловиш сумнів у необхідності цих ритуалів, чи скажеш слово, на яке накладене табу, то в кращому разі на тебе косо подивляться. Мабуть, найгучніший політичний скандал із подібного приводу стався рік тому під час президентських виборів. Пам’ятаєте, як під час дебатів на стадіоні Зеленський, зачитуючи з папірця питання громадян, раптом сказав слово «повстанці»? Порошенко та його прихильники вхопилися за це, але дуже швидко виявилося, що тодішній президент сам його казав у 2015 році. Виборчі перегони — це завжди лицемірство, але доречно поставити питання: чому це було можливим?

 

 

Напевно, одна з причин — час. Значною мірою правила опису конфлікту утвердилися вже після найгарячішої фази війни. Хоч це й трохи дивно зараз згадувати, але в період інтенсивних бойових дій рамки плюралізму були значно ширшими. В липні 2014 року навіть відомий журналіст Денис Казанський на своїй лекції в Українському католицькому університеті міг сказати, що «основа того, що є зараз, зародилася, коли збиралися ініціативні групи з протидії сланцевому газу [на початку 2013 року], при чому вони реально збиралися знизу… в людей стався натуральний психоз… вони самі малювали плакати, самі складалися грошима… На основі цих структур, які виникли в боротьбі зі сланцевим газом [утворився сепаратистський рух]». Підозрюю, вже через рік після цього він би так не сказав.

 

"Значною мірою правила опису конфлікту утвердились вже після найгарячішої фази війни."

 

Друга очевидна причина — аудиторія. «Повстанці» (а точніше, в оригіналі — «rebels») Порошенко сказав під час промови в Цюрихському університеті. А в «західному» публічному просторі свої правила. Це також одна з причин яскравого винятку в українському медіапросторі: як не дивно, в Україні є цілком респектабельне видання, що дозволяє собі публікувати статтю зі «скандальним» заголовком «Економіка повстання на Сході України» — VoxUkraine. І це не випадково, адже вони тісно пов’язані не просто із західним публічним полем, але й із західним академічним середовищем. Автор цієї статті працює в Мічиганському університеті, тому може не перейматися, що про нього подумає наша громадськість. Але це не єдиний їхній матеріал, де вживається слово «повстанці». Наприклад, незадовго до минулорічних президентських виборів вони опублікували статтю Івана Гомзи, політолога й викладача Київської школи економіки. Втім, жодного скандалу тоді не було. Мабуть, тому що це була відповідь на текст західного політолога, написана для західного експертного середовища, а основний посил статті Гомзи — події на Донбасі не варто називати «громадянською війною».

 

Інтервенція та громадянська війна

Тут ми підступили до «святая святих». Звісно, можна зрозуміти емоційну реакцію на використання цього терміну, адже російська пропаганда його використовує, щоб заперечити факт власної участі у війні. Але проблема в тому, що далеко не завжди він використовується з такою метою. Особливо коли це стосується науковців. І якщо якийсь західний автор використовує його, це ще не значить, що він не розбирається в українських подіях. Наприклад, політолог Лукан Вей, який уже чверть століття стежить за українською політикою і є співдиректором Програми українських студій Петра Яцика в Університеті Торонто, в жовтні 2014 року читав доповідь на найпрестижнішій щорічній конференції з українських студій (Danyliw Seminar) на тему… «чому Україна в громадянській війні». У своєму виступі він зовсім не виправдовував Кремль: «фундаментальна правда в тому, що… без неймовірно агресивної поведінки Росії не було би громадянської війни». І російську інтервенцію він також не заперечував, але водночас «якщо ви поглянете на громадянські війни у світі, то майже незмінно це і вторгнення, і громадянська війна».

 

 

На цьому список нібито взаємозаперечних речей, які можуть поєднуватися, не закінчується. Одна з найвідоміших порівняльних праць про громадянські війни у світі — книжка Статіса Каліваса «Логіка насильства у громадянській війні». Він будує свою теорію на основі досліджень величезної кількості громадянських конфліктів у світі. Але найбільше уваги приділяє війні у своїй рідній Греції, і саме на ній він випробовує свою теорію. Тільки от початок громадянської війни він датує 1943 роком, коли Греція була окупована, а як одну зі сторін у ній розглядає… місцевих колаборантів. Мабуть, далеко не всі погодяться з таким підходом, але важливо те, що він є цілком легітимним в сучасній науці, на що є вагомі підстави. Сам Калівас називає такі конфлікти «окупаційними громадянськими війнами»[1]. Я не буду переказувати основні ідеї книжки (для цього можна пошукати рецензії), але згадаю один яскравий випадок: коли в липні 1944 року німці почали рейд проти комуністичних партизанів, несподівано в одній місцевості, контрольованій останніми, селяни з вилами повстали проти партизанів і здали німцям тих, кого захопили в полон. Звісно ж, вони зробили це не з любові до німців, а через те, що партизани перед цим розстріляли їхніх односельчан[2]. Ким були ті селяни у цей момент — повстанцями чи колаборантами?

 

"Важливо розділяти науковий та юридичний аспекти проблеми."

 

Концепт «окупаційної громадянської війни» не підходить для Донбасу, але добре демонструє кілька проблем. По-перше, варто згадати один з аргументів Івана Гомзи проти використання терміну «громадянська війна» — це надто широке й розмите поняття. По-друге, якщо громадянська війна майже завжди поєднується з інтервенцією, то виходить, що цей термін зазвичай описує лише одну зі складових збройного конфлікту. В деяких випадках він є основним, а інтервенція — другорядним, в інших — навпаки. В деяких випадках окупація провокує громадянську війну, а в інших — навпаки. Але часто для опису конфлікту, у якому переплітаються різні елементи, краще знайти інші слова. По-третє, важливо розділяти науковий та юридичний аспекти проблеми.

 

 

Останнє питання варто розглянути окремо. Міжнародний кримінальний суд у своєму звіті, припускаючи наявність в Україні одночасно міжнародного й неміжнародного збройних конфліктів, зазначав: 

«З метою визначення, чи може неміжнародний збройний конфлікт мати міжнародний характер, Офіс також розглядає твердження, що Російська Федерація здійснювала загальний контроль над збройними групами на сході України. Наявність єдиного міжнародного збройного конфлікту на сході України спричинить застосування статей Римського статуту, що стосуються збройного конфлікту міжнародного характеру за відповідний період».

Достатньо порівняти цей абзац із підходом Каліваса, щоб зрозуміти, що там, де для юристів неміжнародний конфлікт перетворюється на міжнародний, науковці можуть і далі аналізувати одну зі складових цього конфлікту як громадянську війну. Для них важливі не питання юридичної відповідальності за руйнування інфраструктури та воєнні злочини, а динаміка насильства, структурні чинники тощо. Але якщо хтось пише в контексті війни на Донбасі про громадянський конфлікт, то він може й не заперечувати, що РФ має фінансувати відновлення Донбасу. І не варто забувати, що дійсність завжди складніша за будь-які дефініції.

 

"Уявлення, що для захоплення влади сепаратистам була необхідна підтримка більшості, — хибний погляд, спричинений впливом історії, написаної переможцями."

 

Якщо концепт «окупаційної громадянської війни» для Донбасу не підходить, то яке визначення буде доречним? Іван Гомза запропонував термін «транснаціоналізована інсурґенція»[3]. Хороша спроба, але очевидно, що цей термін підходить лише для академічної літератури. Я, на відміну від Гомзи, не фахівець із політичного насильства, тому свій термін пропонувати не збираюсь. Важливо те, що на Донбасі є поєднання внутрішнього й зовнішнього конфлікту. І якщо в тому, що війна досі триває роль Кремля незаперечна, то з її початком усе складніше. Звісно, є вагомі аргументи на користь думки, що без російського втручання антимайданівські протести навесні 2014 року не переросли б у війну. Але водночас цього не сталося б і без сприятливих умов на Донбасі.

 

 

Проукраїнські переселенці з Донбасу протягом останніх років часто повторюють, що Донбас — такий самий регіон, як і усі інші. Це очевидна реакція на стигматизацію мешканців цього регіону, яку можна зрозуміти. Але важко заперечити, що настрої на Донбасі навесні 2014 року досить сильно відрізнялися навіть від сусідніх областей. Це зовсім не значить, що більшість місцевих підтримувала сепаратистів. Ключовим у настроях населення був не рівень підтримки сепаратистів, а рівень недовіри до постмайданівської влади. Уявлення, що для захоплення влади сепаратистам була необхідна підтримка більшості, — хибний погляд, значною мірою спричинений впливом історії, написаної переможцями. Тут знову доречно згадати Каліваса:

«Блискавична трансформація малих, політично маргінальних груп у державні структури, характерна для багатьох повстань, часто породжує твердження, що випливають із ретроспективного детермінізму. Вони стверджують, що ці організації мали відображати глибоке невдоволення та висловлювати народні сподівання, щоб бути настільки успішними. Насправді таке твердження перевертає причинно-наслідковий зв’язок: в Арголіді (місцевості у Греції — ред.) масова мобілізація явно послідувала, а не передувала встановленню контролю з боку EAM (комуністичних партизанів. — ред.), і саме контроль породив співпрацю, а не навпаки»[4]

У випадку Донбасу також, як відзначав Сергій Куделя, «активний кістяк прихильників відділення регіону й нейтральне ставлення до подій більшості створило сприятливі умови для подальшої мобілізації сепаратистського руху».

 

Час припинити ставити лапки

Я писав цей текст не для того, щоб запропонувати свою спробу аналізу початку війни. Таких текстів уже написано чимало, і в західній академії майже шість років тривають дискусії на цю тему. За цей час там з’явилися дуже цікаві дослідження: наприклад, стаття Сергія Куделі про механізми вербування сепаратистів (бойовиків та інформаторів), написана на основі вивчення 798 справ з українських судів. І дослідження тривають. Проблема в тому, що більшість із них мало хто ризикнув би перекласти на українську через «неполіткоректні» твердження чи термінологію.

 

 

Про специфічну українську політкоректність варто написати окремо. Головна причина, чому назви Л/ДНР беруть у лапки, — за міжнародним правом це територія України, а ці режими ніхто не визнає. Тому в жодних офіційних документах ніякі «народні республіки» згадуватися не можуть. Але журналісти й науковці не зобов’язані дотримуватися того, що варто очікувати від офіційних осіб. Їх має цікавити не формальний бік справи, а соціальна дійсність. А за формальності нехай переживають юристи й дипломати. Зрештою, нав’язливе повторення «так званих» нагадує те, як у Росії журналісти зобов’язані при кожному згадуванні ІДІЛ писати, що це заборонена в Росії організація. До речі, з назвою ІДІЛ у нас ніхто собі голову не морочив, і правильно — в українській мові взагалі-то абревіатури не беруть у лапки.

 

"Зациклення виключно на ролі РФ — це відмова від намагань хоча б трохи глибше зрозуміти те, що відбулося у 2014 році."

 

Це не значить, що треба ігнорувати політичний контекст, і я зовсім не закликаю використовувати термін «громадянська війна». На мою думку, з огляду на інструменталізацію цього поняття російською пропагандою й згадані вище причини, його варто уникати. Зрештою, наскільки я можу судити, чимало авторів, які вважають важливими внутрішні чинники у цій війні, так і роблять. Але якщо раптом зустрінете його в якомусь тексті, то не треба одразу сприймати це як російську пропаганду.

Зациклення виключно на ролі РФ — це відмова від намагань хоча б трохи глибше зрозуміти те, що відбулося у 2014 році. І хоча багато людей визнає, що ситуацію не можна звести лише до російської агресії, у нас немає не лише адекватного пояснення процесів, що тоді відбувалися, але й навіть мови, за допомогою якої це можна зробити. Поляризація і пропаганда звужують простір для будь-якої дискусії на цю тему. Але свобода дискусії потрібна хоча б для того, щоб зрозуміти, як запобігти повторенню подібного.

 

Читайте також:

Цивільні жертви війни на Донбасі та пам’ять про них (Тарас Білоус)

Туман «гібридної війни»: чому шкідливо мислити гібридно (Володимир Артюх)


Примітки

  1. Stathis N. Kalyvas. The Logic of Violence in Civil War. New York: Cambridge University Press, 2006. p. 254.
  2. Ibid. p. 264.
  3. Insurgency зазвичай перекладають на українську як «повстання» чи «заколот», але Гомза дає інсурґенції таке визначення: «це форма насильницької політики незгоди, за якої одна зі сторін прагне відокремити власну територію від політичного цілого».
  4. Ibid. p. 258.

Leave a Comment