Україна і пастки наближеності до європейської та російської білості

Дарця Цимбалюк — українська дослідниця й мисткиня, яка працює в полі довкіллєвої гуманітаристики та досліджує питання деколонізації й імперської спадщини. У червні 2023 року журнал The Funambulist опублікував її статтю у випуску, присвяченому білості, під назвою «50 відтінків білості» (Fifty Shades of White(ness)), де Дарця підважує уявлення про українців і українок як виключно білих, а також осмислює перехресні прояви расового капіталізму та російського колоніального вторгнення в Україні. Питання про те, як боротися одночасно проти кількох насильницьких режимів, залишається актуальним для українського суспільства.

4 березня 2022 року, через кілька днів після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, сирійський автор Яссін аль-Хадж Салех опублікував есе під назвою «Чому Україна — це продовження Сирії». У цьому тексті він висловив щиру солідарність, ґрунтуючись на власному болючому й втілесненому знанні (embodied knowledge) російського імперського насильства. Через кілька тижнів Салех опублікував інший текст, у якому розмірковував над неспроможністю міжнародної спільноти засудити російський імперіалізм у Сирії так само рішуче, як це відбувається щодо України. Автор акцентував на глибоко вкоріненому в західних владних інституціях расизмі, який відображається в різниці у ставленні до біженок та біженців із Сирії та України, а також у неоднакових реакціях на наслідки війни. Він окреслив цю динаміку як «вибіркову солідарність». Стаття Салеха глибоко резонує зі мною, оскільки він висвітлює насильство расового капіталізму та російського вторгнення, демонструючи їхню складність і взаємозв'язки. У цьому тексті я намагаюся осмислити саме цю множинність режимів насильства, яка часто залишається поза увагою більшості аналізів війни Росії проти України.

Ескалація російської війни, що триває в Україні вже десять років, призвела до того, що мільйони людей змушені були вмить перетнути кордон ЄС. Реакція Євросоюзу на цей потік біженок і біженців оголила глибокий структурний расизм і організацію життя, засновану на вищості білої раси (white supremacy) та близькості до європейської білості. Люди, яких не вважали належними до «української білості», а також расизовані громадянки і громадяни неєвропейських країн, що мешкали в Україні, зіткнулися з перешкодами, несправедливим ставленням і, в деяких випадках, навіть із затриманнями під час спроб втекти від війни. Ба більше, ті ж східні кордони ЄС, які відкрилися для прийому українських біженців і біженок, вже давно є місцем системного насильства щодо інших біженок та біженців, які намагаються перетнути кордон з боку Білорусі. 

Безпрецедентно швидка й ефективна допомога Євросоюзу українкам і українцям та введення в дію Механізму тимчасового захисту чітко продемонстрували, що захист людей можливий, коли ЄС вважає цих людей «вартими порятунку». До того ж, расистський публічний дискурс перетину кордону привілеював українок і українців, протиставляючи їх іншим народам, які також тікають від насильства в усьому світі. Це виявило лицемірство дискурсу про права людини та смертоносне впорядкування життя за принципом вищості білої раси й близькості до європейської білості. Така расистська динаміка цілком заслужено викликала хвилю обурення та засудження.

Українські біженки очікують транспорту на прикордонному переході Медика після перетину українсько-польського кордону, 29 березня 2022 року. Фото: Angelos Tzortzinis / AFP

Серед реакцій на західне лицемірство в глобальному антирасистському русі виникає тенденція, коли справедливий гнів на расовий капіталізм та обумовлена підтримкою західних союзників спроможність України чинити опір колоніальному агресору змішуються. Таку позицію можна відслідкувати у тлумаченнях війни Росії проти України як «війни білих європейців». Згідно з цією логікою, якщо Україну підтримують лише тому, що її сприймають як білу та європейську, це означає, що, підтримуючи Україну, людина автоматично сприяє впорядкуванню життя за принципами вищості білої раси. Такі інтерпретації війни призводять до прямих або непрямих закликів зменшити чи взагалі припинити підтримку антиколоніальної боротьби України.

У праці «Боротьба за білість в Україні» (Fighting for Whiteness in Ukraine, 2023) американська правознавиця Марісса Джексон Соу пише про «використання Україною російського вторгнення для підвищення свого статусу в межах глобальної політики білої тілесності». Вона зазначає, що наратив європейськості та пов’язаної з ним білості дійсно інструменталізується деякими українками й українцями. Однак твердження Джексон Соу про те, що Україна «використовує» війну, применшує екзистенційну природу українського антиколоніального опору і спотворює геополітичну складність російського імперського вторгнення та його вплив. 

В Україні насильство расового капіталізму не відміняє насильства колоніального вторгнення. У контексті війни Росії проти України ці форми насильства співіснують, утворюючи комплекс глобальних і перехресних ускладнень та проявів. Що мене вражає в інтерпретації антиколоніального опору України як виключно «білої європейської війни», так це те, що, однорідно визначаючи українок і українців як білих, а отже привілейованих, люди стирають або применшують інші дуже реальні та матеріальні аспекти їхнього життя, які не обов’язково визначаються лише білістю. Багато українок і українців сьогодні живуть під російською окупацією, стикаючись щодня із загрозою бути вбитими та/або не маючи доступу до речей першої необхідності через російське вторгнення. Більш того, Росія виправдовує своє колоніальне вторгнення, заявляючи, що вона «денацифікує» Україну. 

Протягом багатьох років, як на внутрішньому, так і на міжнародному рівні, Росія проводить комплексну пропагандистську кампанію, створюючи оманливий образ України як держави з крайньо-правим і неонацистським політичним режимом (хоч праві партії не змогли подолати виборчий бар’єр на останніх парламентських виборах в Україні 2019 року). До того ж, Росія намагається зобразити Майдан 2013-2014 років, що був протестом проти державного насильства та зростання авторитаризму, як державний переворот на чолі з крайніми правими. Тому важливо усвідомлювати, коли наративи, які пов'язують підтримку України з продовженням вищості білої раси, підживлюють смертоносну російську пропаганду, що мобілізує та легітимізує щоденні вбивства людей.

Віче на Майдані, 8 грудня 2013 року. Фото: з відкритих джерел

Україна (як і будь-яка інша країна) не є вільною від расизму, і, звісно, досвід війни Росії проти України різний. Ті, хто належать до расово маргіналізованих груп, сексуальностей і гендерів поза соціально сконструйованою нормою, а також до збіднілих класів, часто опиняються в набагато вразливіших ситуаціях. Наприклад, у перші дні російського повномасштабного вторгнення було зафіксовано численні випадки расизму на українських кордонах, де людей інших національностей та/або небілих людей часто навмисно затримували, ускладнювали їхній виїзд або навіть арештовували. Дослідниця расових питань в Україні та Радянському Союзі Кімберлі Сент Джуліан Варнон детально коментувала ці випадки. Україна також брала участь у контролі кордонів ЄС через роботу трьох Пунктів тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства (Миколаївська, Волинська, Чернігівська області), які були відкриті за фінансування ЄС як умова лібералізації візового режиму для України. Ці центри продовжували свою роботу і після повномасштабного вторгнення Росії.

Хоча люди, яких в контексті України вважають білими, і складають переважну більшість населення, Україна — різноманітна: на її території, серед інших, проживають євреї, гагаузи, роми, а також корінні народи Криму (кримські татари, кримчаки та караїми). Представниці і представники всіх цих етнічних груп об’єдналися в антиколоніальній боротьбі проти російської агресії. Водночас ідея білості та процес расизації в Україні проявляються через систематичне виключення ромів-українців та інших расизованих українок і українців. Останніми роками, особливо після антиромських погромів у 2018, почала зростати кількість ініціатив, які борються з расизмом в Україні. Проте вторгнення вплинуло на їхню роботу. Так, один із найвідоміших захисників прав біженців, мігрантів, осіб без громадянства та переміщених осіб в Україні, а також антирасистський активіст Максим Буткевич, приєднався до лав ЗСУ у 2022 році. За кілька місяців його захопили в полон російські військові, після чого окупаційний суд на підставі неправдивих звинувачень засудив Максима на тринадцять років ув’язнення в колонії суворого режиму^[1]. 

Незважаючи на невтомну працю антирасистських активісток і активістів, українському суспільству ще потрібно багато зробити, щоб розібратися зі своєю причетністю (як на внутрішньому, так і на міжнародному рівні) до відтворення расизованих категорій, а також для подолання структурного расизму проти ромів та інших расизованих груп в Україні. Виключення цих груп, засноване на расизації, є також частиною колоніальної пастки наближеності до так званої гегемоністичної або однорідної (європейської чи російсько-слов'янської) білості в Україні та ширшої колоніальної динаміки.

Протягом тривалого часу Україну уявляли як прикордоння між Сходом і Заходом. Цей образ переплітається зі сприйняттям України як наближеної до різних колоніальних метрополій — будь то Росія чи Європа, де ці метрополії постають одночасно як близькі та назавжди недосяжні.

Ця близькість до колоніальних центрів і до гегемонічної (європейської чи російсько-слов'янської) білості давалася взнаки по-різному з різних боків українських кордонів. У Російській імперії Україну називали Малоросією — поняття, що виникло ще до імперського піднесення Росії і вживалося в різних значеннях, але згодом ця назва закріпилася в суспільному уявленні України як меншої та невід’ємної частини «великої Росії». Саме цей термін Володимир Путін використовує у своїй імперській риториці, зокрема в есеї 2021 року «Про історичну єдність росіян та українців». Російська колоніальна політика щодо України ґрунтується на запереченні самого існування української культури, мови, держави — усе це Путін озвучив у своїй промові про вторгнення 21 лютого 2022 року. Російське колоніальне стирання України базується на уявленні українськості як відхилення від російськості, в якому українок і українців зображують або як комічних і бурлескних, або як морально зіпсованих Заходом та зазомбованих неонацистськими ідеологіями. Впродовж історії російського колоніалізму щодо України Росія намагалася подолати це «відхилення» та повернути «втраченого слов’янського брата» до «родини» через політику русифікації або вбивства тих, хто безнадійно «відхилився» — динаміка, яку ми чітко спостерігаємо сьогодні.

Володимир Путін під час промови. Скрін з відео

Уявна і знаративована наближеність до колоніальних метрополій та європейської білості є визначальною рисою колоніальних відносин України з Європою, хоча й діє зовсім інакше. Щодо Європи, Україна намагається наздогнати й бути визнаною повноцінною європейською державою, але залишається «іншою», експлуатованою, сексуалізованою, романтизованою, корумпованою і принесеною в жертву. Україна має власну історію європейського колоніалізму, коли частини країни були колонізовані Австро-Угорською імперією та іншими політичними формаціями. Водночас Україна — одна з найбільш постраждалих країн під час нацистської колоніальної експансії у Другій світовій війні, коли понад 1,5 мільйона єврейок і євреїв, а також ромок та ромів, були вбиті під час Голокосту — Бабин Яр у Києві є місцем найбільшої єдиної масової страти часів Голокосту — тоді як багато інших українок і українців були вбиті, поранені або експлуатовані як примусова робоча сила, а українські землі опинилися під окупацією. 

Якщо пряме колоніальне підкорення України європейськими державами має місце в минулому, то після здобуття незалежності в 1991 році країна стала частиною глобального капіталізму, джерелом дешевої робочої сили і секс-торгівлі. Це відображається в стереотипному образі сексуалізованої та збіднілої української жінки, який часто домінував у західних фільмах — наприклад, «Незнайомка» (Італія, 2006), «Імпорт/Експорт» (Австрія, 2007) та «Олла» (Франція, 2019). Безліч інших прикладів можна знайти у відеоколажі Андрія Приймаченка під назвою «56 Years, 89 Titles, and a Single Story about Ukraine», який збирає моменти, коли Україну згадували в голлівудських фільмах. Відео пропонує цікавий погляд на тропи, через які Україну сприймали на Заході. Окрім сексуалізованих жінок, присутні також наративи про ядерний апокаліпсис і Чорнобиль, токсичну маскулінність та зневажливий гумор про абсурдну для західних глядачів впертість українок й українців наполягати на тому, що їх не слід плутати з росіянами.

Конструювання білості в Україні зумовлене колоніальною пасткою близькості до імперських метрополій, в яких білі українки й українці завжди вважалися недостатньо білими в порівнянні з гегемонічною російсько-слов'янською або європейською білістю. Расовий капіталізм визначає цінність життя відповідно до білості, що в українському контексті відтворює ієрархію вищості білої раси. Це змушує тих, хто сприймається як майже білий, прагнути до білості, яка вважається єдиною можливістю вижити. Така логіка призводить до того, що українки й українці часто стають співучасниками відтворення вищості білої раси. Цю динаміку неодноразово критикували, і її також можна спостерігати в історії поселення українських спільнот на землях корінних народів Канади. Щоб втілити бачення інклюзивної повоєнної України, в основі якої лежать свобода та визволення всіх людей, ми маємо нагальну потребу дослідити та побороти нашу причетність до ідеї та явища вищості білої раси.

Нам потрібно провести значну роботу в боротьбі з расизмом, і ця робота неможлива без усвідомлення України як місця перетину багатьох колоніальностей та розуміння того, як ці різні колоніальності діяли й продовжують діяти через расизацію. Водночас боротьба проти расизму в Україні не може бути відокремлена від екзистенційного антиколоніального опору проти російського вторгнення, про що болісно нагадує незаконне ув'язнення Максима Буткевича. Расовий капіталізм — не єдина сила, яка визначає життя в Україні і вирішує, хто є достатньо привілейованим і білим, щоб бути гідним порятунку чи права на життя. Тому було б помилково інтерпретувати війну Росії проти України та її глобальні наслідки виключно через призму «білої європейської війни», як це помилково припускають деякі активістки й активісти глобального антирасистського руху. Необхідно глибше осмислити вплив російського імперського насильства, яке визначає життя і смерть не лише в Україні, а й у таких країнах, як Сакартвело, Сирія, Молдова, Ічкерія та багатьох інших.

Напис «Живі, контужені, щасливі» на зруйнованому мості у Купʼянську, створений харківським вуличним художником Гамлетом Зіньківським, 7 квітня 2024 року. Фото: Ян Доброносов

Крім того, російське імперське насильство також має виразні прояви расового насильства. Це видно в диспропорційній мобілізації до російської армії серед небілих громадян Росії та корінних народів, а також у колоніальній окупації України. Зокрема в Криму, окупованому з 2014 року, корінні кримські татари зазнають систематичних переслідувань в умовах поселенського колоніалізму. Тому важливо усвідомлювати, як расове насильство перетинається з колоніальною спадщиною, що формувала Україну, а також з російською колоніальною інвазією та окупацією, які визначають умови життя і смерті для всіх, хто сьогодні проживає в Україні. Лише усвідомлюючи ці складні динаміки ми можемо почати розплутувати та протистояти колоніальним пасткам, повʼязаним з близькістю до імперських метрополій і до гегемонічної (європейської чи російсько-слов'янської) білості, а також розглянути роль України в расовому гноблені як всередині країни, так і на міжнародній арені. Розуміння взаємозвʼязків між цими явищами є першим кроком до подолання переплетених режимів насильства. Як і в інших подібних випадках, ця робота можлива лише в рамках солідарності та спільних зусиль з іншими.

Наразі у нас є унікальна можливість для колективної роботи, спрямованої на знищення взаємопов'язаних структур гноблення: російського імперіалізму, расового капіталізму та євроцентричності. Салех застерігає від «сирієзації» України, закликаючи натомість до «українізації» Сирії, маючи на увазі, що та ж підтримка, яку надали Україні, повинна бути надана й Сирійській революції — і я додам: іншим народам, які борються за виживання, свободу та гідне життя.

Багато спільнот, які виявили солідарність з Україною, не лише допомагали матеріально, але й ділилися власним досвідом опору, виживання під час війн, труднощами повоєнної відбудови та порадами, як краще реагувати на «вестсплейнерів». Однак робота, необхідна для справжньої солідарності, є нелегкою, особливо коли йдеться про контексти боротьби за виживання і коли, після десяти років війни, українські спільноти (як всередині країни, так і за її межами) емоційно та фізично виснажені, як і багато інших спільнот, які щодня переживають насильство та гноблення в інших частинах світу.

На завершення, свобода України не може бути досягнута ціною життя інших, і український народ не може бути принесений у жертву логіці протистояння західному лицемірству в глобальній антирасистській боротьбі. Ми повинні зрозуміти, як боротися одночасно з кількома насильницькими режимами, такими як расовий капіталізм та російський імперіалізм, усвідомлюючи їхні прояви в соціокультурних та соціоісторичних контекстах. Справедливість настане лише тоді, коли вона настане для всіх.