Вечірня школа та мрії фабричних робітників Бомбея

Кумар, Арун

  • 12 November 2020
  • 634

Арун Кумар

Яку історію можуть розповісти ночі? Як виглядала б історія ночей робітничого класу? Це питання спонукало мене дослідити життя бідних робітників у колоніальній Індії XIX століття. Вслід за книгою «Ніч пролетарів. Архіви робітничих снів» (1981) французького філософа Жака Рансьєра я хотів дізнатись, що робили вночі бідні робітники XIX століття, зокрема робітники бавовняних текстильних фабрик Бомбея, які працювали по 13–14 годин на день. Чи вони просто лягали спати чи спілкувались із друзями, блукаючи вулицями міста?

Ми багато знаємо про денне життя робітників. Історики капіталізму, рабства, праці та товарів віддають перевагу денному часу. Але це лише половина історії — інша половина нашого життя проходить вночі. Ночі мають вирішальне значення для історії капіталізму та праці: контроль за нічним часом став політичним актом робітників. Він утверджував їхню гідність як незалежних людей. Вночі робітники мріяли та втілювали свої ідеї в життя — як разом, так і самостійно.

Протягом XVII століття принципово змінилося значення ночі та нічного життя в Європі. На шляху до індустріалізації ніч породила нові уявлення та практики релігійного досвіду, новий світ злочинності, а також нові громадські та приватні простори, судову культуру, полювання на відьом, регулювання й поліцейський нагляд (через вуличне освітлення). У своїй книжці «Вечірня імперія» (2012) історик Крейґ Кослофський називає це колонізацією ночі: сон, спілкування та праця міських жителів радикально змінилися з часів раннього модерну. Штучне освітлення продовжило панування денного часу вночі. Багато видів діяльності, які вимагали світла, тепер стали можливими й після настання темряви. Селяни продовжували спати так, як це здавна робили люди: коли вечірня дрімота ділилася на дві частини. Але міські жителі перейшли на безперервний сон тривалістю від семи до восьми годин. Відбулося різке розмежування між днем та ніччю, особливо в містах. Ніч відводили для відпочинку, а день — для праці. До індустріалізації цього не було. У ремісничій праці люди мали уявлення про час, орієнтовані на завдання чи природу.

 

Сільські жителі Південної Індії

 

Дисциплінований промисловий капіталізм кардинально змінив відносини між часом і працею, бо людям довелося опанувати часове розуміння праці та життя, як це 1967 року показав британський історик Едвард Палмер Томпсон. Годинники та вимірювання часу поширились і набули нової влади. Потрібні були штрафи, покарання, дзвінки, навчання, адміністрування майстерень та проповідування, щоб вплинути на нові практики робітничого життя, відокремлені від звичного повсякденного суспільного життя (сну, розмов, сімейного дозвілля). Промисловий капіталізм вимагав від робітників уважності, ефективності та завзяття в цеху. У випадку колоніального Бомбея проєкт роботодавців-капіталістів вирізнявся непослідовністю. Вони не визначали чітких меж праці та відпочинку. Саме робітники вимагали фіксованого та часового поняття праці.

 

"Для більшості робітників день починався о 5:30 ранку й закінчувався, коли було занадто темно для роботи."

 

Бавовняні фабрики Бомбея почали активно працювати в 1850-х роках. Через неякісне будівництво та погані санітарні умови ці приміщення не відповідали вимогам гігієни. Бавовна в повітрі викликала задуху, а працюючі котли створювали в приміщеннях спеку. Залежно від методу підрахунку, робітники бавовняних фабрик працювали від 13 до 16 годин на день в період між 1850 та 1890 роками. Взимку підприємства подовжували робочий день завдяки газовому освітленню. Лише в перші десятиліття ХХ століття нічні зміни стали звичними, коли на більшості фабрик встановили електричне освітлення. Робітники та роботодавці постійно боролися за поділ між працею та відпочинком. Роботодавці скаржились на те, що дозвілля втручалося в робочий час, а працівники — на те, що праця позбавляла їх вільного часу.

Для більшості робітників день починався о 5:30 ранку й закінчувався, коли було занадто темно для роботи. 1890 року Бабаджі Махду прокидався о 3 ранку, щоб підійти до брами фабрики о 5:30 ранку. Коли А Алве почав працювати половину робочого дня на фабриці у 1910-х роках, робочий день тривав 16 годин — з 5 ранку до 21 вечора; дорослі прокидалися о 4 ранку, щоб підготуватися до праці. Проте процес виробництва бавовни не визнавав різниці між днем і ніччю: будь-яке втручання в цикл було порушенням. З погляду роботодавців, коли працівники вживали алкоголь, грали в азартні ігри, займалися робітничою політикою або хворіли й пропускали наступний робочий день, вони завдавали шкоди товарному циклу.

 

Робітниці текстильної фабрики в Бомбеї

 

Для жінок, які працювали на бавовняних фабриках Бомбея, досвід був ще суворішим. Вони працювали як вдома, так і в цеху. 1890 року Дурпаті, робітниця та мати, прокидалася о 3 годині ночі, щоб швидко помитися, набрати води на весь день, зварити їжу для себе та своєї дочки та пройти в темряві 1,5 милі до фабричної брами. 1933 року дослідження виявило, що жінки-робітниці, які жили в чалах (типовому однокімнатному помешканні робітничого класу), прокидалися, щоб спочатку набрати води зі спільного крана, а потім запалити коров’ячі коржі та готувати їжу; як говорилось у звіті, «після такого... ранку вони повинні піти на фабрику й працювати в задушливому приміщенні до вечора». Фабрики також намагалися вкрасти в робітників вільний час. Вони вимагали від працівників, щоб ті чистили машини в неділю, а також штрафували їх за запізнення, невиконану роботу та пряжу чи одяг «поганої якості».

Як і Алве, більшість робітників бавовняних фабрик Бомбея були мігрантами з сільських та прибережних поселень Західної Індії. Міське та фабричне життя були для них новими. Життя в Бомбеї та дотримання «часової дисципліни» промислового капіталізму(як його називав Томпсон), напевне, викликали величезне психічне та фізичне напруження. В селі умови їхнього робочого життя були продиктовані сезонними змінами, ритмами посіву та збирання врожаю або коливанням попиту на ремісничі товари. Промислова дисципліна намагалася підкорити собі всі сфери життя, але на фабриках не було встановленого робочого часу. Хоча роботодавці намагалися регулювати робочий час, часова дисципліна їхнього власного виробничого процесу не була фіксована. Одні працювали по 12 або 13 годин, а інші — по 14 або 15. Деякі фабрики закривалися під час зниження попиту, а інші продовжували працювати. Одні встановлювали електричне освітлення, а інші продовжували використовувати газові ліхтарі. Робітники були дуже розгублені через різні робітничі практики в одному місті й першими почали вимагати дисциплінувати час на фабриках.

 

"Робітники скаржились, що вже й забули, як виглядають обличчя їхніх дітей, бо коли вони йшли на роботу й поверталися додому, завжди було темно."

 

У виступах перед комісіями, які призначали для регулювання умов праці на фабриках, робітники вимагали тримати ніч подалі від робочого дня. Ніч об’єднувала їх. Інакше праця втручалася в їхнє сімейне та суспільне життя. Близько 5 000 робітників підписали меморандум, який подали до Фабричної комісії 1884 року. Він став першим живим прикладом їхньої колективної свідомості в Бомбеї. Колектив робітників стверджував, що вони хотіли б працювати від світанку до заходу, а не в темряві. Їхні вимоги включали півгодинну перерву опівдні, неділю як день відпочинку та виплату заробітної плати до 15 числа наступного місяця. Це були сміливі вимоги в ті часи, коли не було соціального захисту, а британська колоніальна держава була на боці багатих роботодавців. За відсутності будь-яких регуляторних обмежень виникали такі проблеми, як індивідуальні звільнення, щоденні приниження на робочому місці та штрафи.

У свідченнях робітників ми отримуємо уявлення про те, як вони розраховували свій робочий день. Це радикально відрізнялося від того, як його вимірювали роботодавці. Для робітників час, витрачений на підготовку до роботи, був частиною робочого дня: наприклад, подорож до фабрики в темряві та очікування біля фабричної брами, щоб уникнути штрафу за запізнення. Як результат, робітники не могли проводити час зі своїми дітьми, дружинами та друзями. 1885 року вони особливо скаржились, що вже й забули, як виглядають обличчя їхніх дітей, бо коли вони йшли на роботу й поверталися додому, завжди було темно.

 

Бавовна на ринку в Бомбеї

 

Роботодавці не переймалися цими питаннями. Вони часто говорили фабричним комісіям, що час, який працівники проводили на фабриці, не дорівнює реальному робочому часу: робітники дрімали, ходили до туалетів палити та відпочивати, читали книги бгаджанів та залишали робоче місце без відома начальства. Один роботодавець зауважив: «Робітники не працюють постійно; вони можуть сидіти в одному з відділів, вони можуть спати — я сам бачив, як дехто з них спить — або можуть відволікатися на їжу».

В такій атмосфері, коли штрафи та звільнення були звичними дисциплінарними заходами, робітники створили невеликі простори для власного відпочинку та спілкування. На світанку черги за водою із загального насоса також були часом, коли робітники збиралися разом і підтримували соціальні зв’язки. Вони говорили про жорстокість роботодавця, майбутнє їхніх дітей чи нещодавно прибулого мігранта, а також мінімальну зарплату, сексуальні скандали та любовні стосунки.

Перші два фабричні акти (перший ухвалили 1881 року, а другий — 1891 року) не стали скорочувати робочий час. Коли Фабрична комісія 1890 року зібрала голоси робітників, переважна більшість як чоловіків, так і жінок вимагали скорочення робочого дня. Дурпаті сказала комісії: «Буде краще, якщо робочий час скоротять». Фабричний акт 1891 року проголосив неділю вихідним, обмежив робочий день 11 годинами для робітниць і 7 годинами для дітей-робітників (віком від 9 до 14 років). Але дорослі чоловіки не отримали скорочення робочого дня й продовжували працювати по 13–16 годин на день.

1890 року кореспондент газети The Times of India повідомляв: «Дуже багато представників робітничого класу ледве зводили кінці з кінцями. Коли їм якось вдавалося відправити своїх дітей до цих [вечірніх] шкіл, вони відправляли їх з метою підняти їхній рівень життя, що показувало, як вони цінили переваги навчання».

 

Вулиця Бомбея, 1880-ті роки

 

Поки робітники боролися з роботодавцями за коротший робочий день, вони також відвідували вечірні школи, створені у співпраці з організаціями за соціальні реформи. Як тільки фабрики закривалися й наставали сутінки, численні робітники перетворювалися на учнів. Хоча вони були втомленими, багато хто одразу йшов до вечірньої школи о 19:00 і проводив дві години, отримуючи задоволення від читання, слухання вчителя та тримання в руках книги. Ніч відводили для прагнень.

 

"Як тільки фабрики закривалися й наставали сутінки, численні робітники перетворювалися на учнів."

 

Теїстична асоціація, важливий орган для запровадження соціально-релігійних реформ Прартхани Самадж (молитовного суспільства), руху ліберальних індусів середнього класу, які пропагували віру в єдиного бога, відкрила вечірні школи в 1890-х роках з метою виховання мас трудящих та поліпшення психологічного та фізичного стану мігрантів-робітників. Під впливом підходу англійських реформаторів до бідних промислових робітників, освічені члени Теїстичної асоціації, які належали до середнього класу, побоювалися, що незабаром бідні мігранти можуть стати великою соціальною проблемою у Бомбеї. Асоціація хотіла допомогти навести порядок у місті й відправилася до робітничих кварталів, щоб відкрити вечірні школи в Калбадеві в 1876 році, в Гіргаумі в 1880 році й у Гамдеві в 1881 році. Серед учнів тут були робітники фабрик, поденники, домашні слуги та дрібні торговці віком від 12 до 35 років. Незважаючи на те, що школи брали плату в розмірі однієї анни (одна шістнадцята рупії), бідні робітники масово почали їх відвідувати. До 1889 року відкрилися ще три школи. З 1886 по 1890 роки у вечірніх школах навчалося близько 2750 робітників.

До 1890 року попит на вечірні школи став настільки гострим, що окремі люди та інші організації за соціальні реформи послідували за Теїстичною асоціацією та відкрили нові школи, а Теїстична асоціація продовжувала розширюватися. Скоро вона відкрила дев’ять шкіл у різних робочих кварталах, включно з Такурдваром, Хетваді, Донгрі та Бікуллою. Близько 565 учнів відвідували ці школи щодня по дві години на ніч. До 1912 року понад 26 000 учнів-робітників пройшли крізь ці заклади.

 

Вчителі та учні вечірньої школи в Бомбеї

 

Історія першої вечірньої школи робітничого класу говорить нам про те, що ніч означала для робітників. Заснована в 1874 році Бхівою Рамджі Наре, який сам був робітником, школа десятки років фінансувалася за кошт його власної зарплати. Хоча немає чіткої інформації про соціальне походження Наре, чи був він одруженим та чи мав дітей, або що він викладав у школі, але ми знаємо, що він починав свою кар’єру звичайним робітником за 8 рупій на місяць на фабриці Діншо Петіт. Наре працював у промисловості 37 років і завершив кар’єру в статусі майстра ткацтва на фабриці Морарджі Гокулдас, коли вже отримував 250 рупій на місяць. Можливо, він був одним із перших робітничих лідерів, які мобілізували робітників політично та інтелектуально.

 

"Робітники мали кинути виклик часовій дисципліні, якої їх навчив індустріальний світ."

 

На початку соціальної історії фабрики він визнав необхідність офіційної освіти для робітників та їх дітей. Школи Наре змінювали життя робітників всупереч бажанням роботодавцев. Його школи порушували поділ між днем як часом праці та ніччю як часом відпочинку. Постійно відлучаючись від роботи на фабриках, відправляючи дітей до шкіл та мобілізуючись для вирішення невідкладних проблем, робітники навчились ставити під сумнів правила промислового життя, під владою яких вони опинились. Робітники мали кинути виклик часовій дисципліні, якої їх навчив індустріальний світ.

Школи Наре створювали політику інтелекту в робітничих кварталах і загрожували зруйнувати «природні» відмінності в суспільстві. На той час роботодавці загалом не були зацікавлені в навчанні робітників. «Журнал індійського текстилю» писав: «Таких, як Наре, один на десять тисяч. Вільний час він витрачає на проведення навчання для дітей робітників». Але редактор журналу також критикував зусилля Наре щодо інтелектуалізації та політизації робочого класу: «Індійський робітник не більше підходить для профспілок, ніж для наукової освіти чи читання та письма. Спочатку він повинен вивчити речі, які є набагато необхіднішими та стосуються його повсякденного життя та праці». Журнал підтримував панівну думку про те, що доля робітників — це важка фізична праця, а не освіта, політика чи інтелектуальна діяльність.

Активізм Наре не обмежувався однією школою. 1887 року за допомогою друзів-робітників він розширив вечірню школу та створив безкоштовну денну школу для робітників з чалу Марарджі в Парелі. Він назвав її «Вільна школа Наре та Мандалі», рекламуючи її політику безкоштовної освіти. Школа стала популярною й продовжила працювати після смерті Наре 1917 року. Захоплена реакція на можливість отримання освіти серед робітників надихнула Наре відкрити ще дві школи, але він не міг їх утримувати після виходу на пенсію в 1906 році. Наре тепер був громадським лідером і представником робітників. Він заснував спілку Камгар Хітвардхак (СКХ) у 1909 році й протягом восьми років був її президентом. СКХ стала однією з найперших більш-менш організованих профспілок. Вона допомагала робітникам, які потрапили в фінансову скруту, організовувала їх, надавала юридичну підтримку, виступала посередником у вирішенні конфліктів між робітниками та керівництвом фабрики, відкривала школи та сприяла стриманості. Поряд зі школами Наре, СКХ також мала вечірню школу, де викладали маратською мовою.

 

Індійські робітники в Чампарані

 

До 1911 року робочий день для дорослих чоловіків на фабриках Бомбея скоротили до 12 годин, а для дітей — до шести. Хоча робітники почали відвідувати школи ще до запровадження коротшого робочого дня, фабричний акт 1911 року дав їм трохи більше часу для вечірніх шкіл та бібліотек. Кількість робітників-учнів зростала. The Times of India у 1911 році підрахувала, що близько 2000 людей щодня відвідували вечірні школи в Бомбеї. 1919 року газета повідомляла, що в місті було близько 50 вечірніх шкіл із середньою щоденною відвідуваністю від 1200 до 1500 учнів. Тим часом, згідно з муніципальними записами, на 1922 рік працювали 33 вечірні школи, в яких в середньому навчалось 1136 учнів.

 

"Вечірні школи поставили під сумнів думку про неграмотність робітників."
 

Що мотивувало робітників йти до цих вечірніх шкіл замість вкрай необхідного сну? Прямих відповідей в архівах немає: робітники-учні вечірніх шкіл не залишили власних записів. Але, схоже, вони хотіли змінити свій суспільний та економічний стан. Колоніальна економіка в Індії вимагала великої кількості освічених і грамотних службовців, листонош, складальників, вчителів, наглядачів і начальників. Бідні робітники, вихідці із сіл та представники нижчої касти, прагнули піднятися на ці посади. На відміну від фізичної праці, вимога грамотності наділяла такі дрібнобуржуазні роботи соціальною значущістю.

Натомість, соціальні та економічні еліти визначали робітників як неграмотний і неосвічений клас. Вони використовували неграмотність, щоб «пояснити» відсутність у робітників завзяття до роботи, їхню войовничу поведінку, неефективність та бідність. Довгий час і колоніальна держава, і роботодавці підтримували цю риторику, відмовляючи працівникам у навчанні, вільному часі та підвищенні заробітної плати. Багато вчених погоджувалися з цими уявленнями та продовжували розглядати індійських робітників як переважно неграмотну силу. Але вечірні школи поставили під сумнів думку про неграмотність робітників. Так ми можемо почати розуміти мрії робітників про визволення з поневоленого життя та їхні особисті зусилля подолати повсякденну експлуатацію.

Бомбейські робітники бавовняної промисловості жили у двох світах — світі фізичної праці та світі освіти. Для них ці світи не були принципово окремими, як цього хотіли еліти. Коментуючи ентузіазм робітників-учнів, The Times of India захоплювалися тим, «як низькооплачувані працівники, які ледве здатні утримувати себе та свої сім’ї, так охоче відвідують ці вечірні школи замість заслуженого відпочинку».

 

Школа для дівчат у Джайпурі

 

Робітники використовували ніч, щоб осмислити своє підпорядковане положення та звільнитися від експлуатації роботодавців. Замість того, щоб відпочити та завершити цикл товарного виробництва, вони використовували ніч для спілкування та отримання нового досвіду — відвідування вечірньої школи або театру, кінотеатру, бгаджан мандалі (релігійних зібрань) та шоу чарівних ліхтарів, вживання алкоголю чи прогулянки нещодавно електрифікованими вулицями Бомбея. Все це стало частиною їхніх ночей. Тоді як день символізував неволю та приниження, ніч приносила працівникам свободу, пристрасть і гідність. А щоб здобути її, вони були готові боротися з роботодавцями, головами патріархальних сімей та державою. Для бомбейських робітників тісні домівки та поганий режим сну означали, що ніч також спричиняла незручності. Але подолання цих обмежень змінило на краще поневолене життя. Робітники засинали й хропіли в класі та все ж вперто займалися власною освітою.

Вони вірили, що освіта дозволить їм мріяти та прагнути до економічно забезпеченого життя. Вона мала звільнити їх та їхніх дітей від тягаря ручної праці, який на їхнє життя поклали каста та бідність. Робітники знали, що їхня освіта обмежена, коротка й відрізняється від елітної. Можливо, вона й не покращить їх матеріальний стан, але так вони стануть «освіченими робітниками».

Переклав Павло Шопін за публікацією: Kumar, A., 2019. Night school and the dreams of Bombay’s factory workers. In: Aeon. Available 12.11.2020 at: [link].

 

Читайте також:

Китайська чайна торгівля як парадокс глобального капіталізму (Ендрю Лю)

Цукор і піт: експлуатація та споживання в історичній антропології Сідні Мінца (Володимир Артюх)

Едвард Саїд і марксизм: нотатки на полях «Орієнталізму» (Стас Сергієнко)

Марксизм и евроцентристский диффузионизм (Джеймс М. Блаут)

 

Leave a Comment