Війна, націоналізм та жіноче питання

Дарія Попова

У вирі подій, які охопили сучасну Україну, важко почути голос жінок. Він лунає рідко, і здебільшого – в рамках націоналістичного дискурсу: у боротьбі за видимість діяльності жінок у розбудові сучасного націоналістичного проекту (участь у армії та на Майдані) чи попередніх націоналістичних проектах (наприклад, участь в ОУН-УПА). Це не  є дивним у контексті зростання націоналістичних настроїв внаслідок Майдану та їх посилення військовими діями на сході країни. Тим не менше, критика українського націоналістичного проекту [1] та політики щодо війни вкрай рідко відбувається з позиції жінок, які відчувають на собі зміни останніх років.

Моя мета – проаналізувати становище, в якому опинилися жінки внаслідок політико-економічних змін в Україні в останні роки, а саме в період змін, що настали після Майдану. Аналіз буде проведено за допомогою інтерсекціональної теорії (теорія «перетину дискримінацій»), яка враховує не лише гендерну дискримінацію, а і її перетин із іншими структурами нерівності – класом, сексуальністю тощо. У залежності від контексту до феміністичного аналізу включають різні структури нерівності, щоб урахувати становище різних груп населення (Helma, Vivar and Supik 2011: 3). Мета статті – не проаналізувати перетин гендеру з усіма наявними нерівностями в Україні (врахування становища всіх груп населення потребує масштабнішої роботи), а вказати на нерівності, які виникли внаслідок політико-економічних змін за останні 2 роки, або ті, вагомість яких посилилася внаслідок останніх подій.

Отже, яким є становище жінок у контексті останніх подій в Україні, якщо врахувати, що жінки – не гомогенна категорія населення? Відповідь на це питання може «вивести» на можливі шляхи для емансипації жінок та напрями феміністичного активізму в Україні.

Участь жінок у війні

Найбільш помітна категорія жінок – ті, котрі беруть участь у розбудові українського націоналістичного проекту: займаються волонтерством для підтримки військових на мирній території або їдуть безпосередньо в зону АТО. Для них існують певні обмеження в розбудові націоналістичного проекту, а саме в участі в армії та безпосередньо у бойових діях. Нашумілим феміністичним проектом є дослідження «»Невидимий батальйон»: участь жінок у військових діях в АТО» (Гриценко, Квіт, Марценюк 2016). Його метою було надання видимості жінкам, котрі безпосередньо беруть участь у бойових діях на сході країни, розуміння їхніх потреб та зміна законодавства, яке забороняє жінкам обіймати певні посади в армії.

Проект, очевидно, допомагає жінкам, які перебувають у лавах армії або хочуть туди потрапити. Завдяки йому ці жінки зможуть зафіксувати свій вид діяльності офіційно, отримати ті самі пільги та гарантії, що й чоловіки. Також позитивним чинником є опір патерналістському законодавству в армії, який може призвести до нівелювання патерналістських законів у цивільному законодавстві. Існує понад 500 заборонених для жінок професій та інші обмеження у працевлаштуванні, націлені на «опіку» над жінками (Гриценко, Квіт, Марценюк 2016: 9).

Ініціатива більшого залучення жінок та інших меншин до війни може мати великі шанси на успіх, адже вона «вписується» в націоналістичний дискурс. Як зазначають деякі феміністичні дослідниці, організація «народної армії», що включає в себе представниць та представників різних груп, сприяє легітимації влади, як і заснування та підтримка націоналістичного проекту (Yuval-Davis 1997: 97). В умовах низького рівня довіри до українського уряду та економічної кризи акцентування уваги на темі війни та косметичних змінах націоналістичного проекту (героїзація не лише чоловіків, а й жінок, які беруть участь в АТО) – сприятлива тема, а отже, її можуть «підхопити» та спрямувати на певні законодавчі зміни. Таку ситуацію можна назвати парадоксальною, адже дослідження критикує державу за патерналістське законодавство та неврахування потреб жінок в армії. Тим не менше, виправити такі помилки набагато легше, ніж зробити більш значущі зміни в політиці щодо війни. 

Боротьба за рівний доступ жінок та чоловіків до армії є підходом ліберального фемінізму. З точки зору цього підходу, обмежений доступ жінок до армії означає обмеження їх у кар’єрному зростанні, а недоступність для жінок певних посад у армії закріплює нижчий статус жінок у суспільстві (Duncanson, Woodwars 2016:4). Існує і «республіканська» позиція, що розглядає армію як громадянський обов’язок, який за умов гендерної рівності має бути обов’язковим і для чоловіків, і для жінок (Duncanson, Woodwars 2016:5). Ліберальний та республіканський підходи виступають за інтеграцію жінок у військові структури, але не ставлять під питання потребу в армії загалом чи вплив бойових дій на жінок, не залучених до військової справи (хоча позитивний вплив служіння в армії на жінок також можна ставити під питання, враховуючи рівень сексуального насилля в армії та психологічні травми, яких зазнають жінки у випадку участі в бойових діях).

Деякі ліберальні феміністки прагнуть певних трансформацій та припускають, що із залученням жінок характер армії зміниться на більш емпатичний, зросте рівень поваги та визнання (Duncanson, Woodwars 2016: 12).  Існує також ідея зміни гендерних відносин у армії («regendering the military»), що полягає в деконструкції різниці між жінками та чоловіками, акцентування уваги на різноманітності, а не бінарності статей (Duncanson, Woodwars 2016: 6). Такий підхід видається сумнівним не лише через його відірваність від мізогінічних та гомофобних реалій армії, а й через сумнівність можливості пов’язати такі поняття, як емпатія та війна. Також цей підхід здебільшого застосовують у контексті «визвольних» війн США, надаючи можливість «привнести демократію» до інших країн більш мирним шляхом (Duncanson, Woodwars 2016: 6), тому його можна критикувати нарівні з імперіалістичною політикою США.

Але на противагу окресленим підходам існує критика політики залучення жінок до армії як шляху до емансипації, і вона включає критику мілітаризму загалом. Таку критику може бути застосовано з позицій радикального або лівого фемінізму. Лівий фемінізм радше стоїть на позиціях антиімперіалістичної боротьби та припускає можливість насильницького супротиву (Tischler 2000), тоді як радикальний фемінізм критикує армію та війну як патріархальні структури, що можуть бути тільки шкідливими для жінок. На мою думку, обидві критики є доцільними, і бойові дії може бути застосовано лише в крайніх випадках.

Однією з причин критики залучення жінок до армії є критика самої армії як структури, заснованої на принципах агресії та слухняності, що поширюються з військових частин на все суспільство (Yuval-Davis, 1997: 106). Прикладом поширення насильства з поля бойових дій на цивільне населення є насильство в сім’ї з боку демобілізованих військових. В Україні ця проблема вже далася взнаки.  Хоча окремої статистики щодо випадків насильства в родинах учасників АТО в Міністерстві соціальної політики не ведуть, за даними правозахисної організації «Ла Страда Україна», кількість звернень від жінок із родин військових зростає (Виртосу 2016).

Ще одна підстава для критики – те, що домінування чоловіків у армії виявляється в сексуальному насильстві проти жінок (Yuval-Davis, 1997:89). Це не дивно, адже мізогінія та гомофобія – невіддільні складові армії (Yuval-Davis, 1997:92). Емансипація жінок через їхню залученість до армії також підпадає під критику через те, що зазвичай лише невелика частина жінок здобувають певні позиції внаслідок участі у військовій справі, тоді як решта жінок залишаються пригнобленими (Yuval-Davis, 1997:105). У контексті політичної ситуації в Україні ця причина особливо актуальна, адже відчутна частина жінок страждають унаслідок війни.

Отже, зняття обмежень у військовій структурі та надання видимості бійчиням – позитивне явище для тієї категорії жінок, котрі беруть участь у розбудові українського націоналістичного проекту. Більш за те, зміна патерналістського законодавства щодо армії може сприяти зміні його цивільного відповідника. Тим не менше, проекти, які підтримують жінок лише в рамках націоналістичного дискурсу, можуть бути емансипативними тільки для певної категорії жінок, не враховуючи інших, котрі можуть страждати й від українського націоналістичного проекту, і внаслідок війни.

Жінки в зоні АТО та антивоєнна позиція

Важливою складовою українського націоналістичного проекту є прагнення повернути території, втрачені за останні роки. Цю тему активно обговорюють у ЗМІ, супроводжуючи її героїзацією людей, котрі мають ці території відвойовувати (тепер не лише чоловіків, а й жінок). Але що з цього приводу думають жінки, які мешкають на територіях, безпосередньо зачеплених військовим конфліктом? Чи є повернення міст до складу України пріоритетом для них? Яким є їхнє місце в сучасній націоналістичній Україні? Дослідження «Війна і трансформація повсякденності: жіночий погляд» піднімає завісу над цими питаннями.

Як показало дослідження, здебільше жінки відчувають безсилля, нездатність вплинути на ситуацію та щось змінити (Потарська, Дутчак 2015: 32). Вони багато чого бояться: чоловіків зі зброєю в стані алкогольного сп’яніння (Потарська, Дутчак 2015: 25), мобілізації родичів для продовження воєнних дій, фізичних ушкоджень та втрати решток соціально-економічного добробуту (Потарська, Дутчак 2015: 29), зростання ненависті в суспільстві, яка може вплинути на стан та погляди їхніх дітей (с. 30). Більшість вважають, що конфлікту можна і треба було запобігти (Потарська, Дутчак 2015: 32). Деякі жінки стверджують, що війну ведуть олігархи чи інші людьми «зверху», а страждає населення (Потарська, Дутчак 2015: 33). Вони не розуміють вимог сторін конфлікту та відчувають жалість до людей, які змушені воювати з обох сторін (Потарська, Дутчак 2015: 37). Жінки сподіваються на перемир’я та бояться загострення конфлікту під егідою «визволення Донбасу» (Потарська, Дутчак 2015: 33).

Як можна зрозуміти, жінки, котрих безпосередньо «зачепила» війна, не тільки не підтримують націоналістичної точки зору та бажання «звільнення Донбасу», а й не розуміють її, прагнучи перемир’я та закінчення бойових дій. Враховуючи це та шкоду, якої завдає війна українському суспільству, найбільш відповідною позицією здається антивоєнна з вимогами зупинити примусову мобілізацію, почати переговори сторін, спрямовані на мирне врегулювання конфлікту.

Україна та досвід феміністок Третього світу

Ситуацію в Україні ускладнено тим, що, крім громадянської війни, на сході країни наявні акти російської агресії (російські військові, військова техніка), і це звужує можливості для антивоєнної позиції. По-перше, існують застереження [2], що за відсутності армії військовий конфлікт може поширитися на інші території України.

По-друге, факт того, що військові дії відбуваються на території України, заважає поставити знак «дорівнює» між можливостями антивоєнної позиції для України та, наприклад, США чи Росії, які є країнами-агресорами і в яких антимілітаристична позиція очевидна для лівих та радикальних феміністок. У схожій ситуації опиняються й деякі феміністки Третього світу, називаючи антивоєнну та анти-націоналістичну позицію західних феміністок нерелевантною для їхнього контексту (Yuval-Davis 1997:117). Ренджо Хер наводить кілька причин, чому фемінізм неможливий без націоналізму в деяких країнах Третього Світу.

Один із аргументів добре ілюструють слова «якщо чоловіки пригноблені, навіщо боротися за рівність із ними?» (Yuval-Davis 1997:117). Стикаючись із пригнобленням та експлуатацією, феміністки-націоналістки борються проти колонізаторів та агресорів (Herr 2003: 142). Прикладом поєднання фемінізму та націоналізму може слугувати боротьба з розміщенням бази армії США в Південній Кореї після закінчення Другої світової війни. Військовослужбовці США скоїли багато злочинів, зокрема зґвалтувань, за що їх рідко карали, тому що військова влада США зберігала юрисдикцію в кримінальних справах за участі військовослужбовців (Herr 2003: 143). Більшість злочинів, особливо зґвалтувань, скоєно проти секс-робітниць, які працювали при базі. Жіночі НГО допомагали цим жінкам. Також феміністки розуміли, що справа не лише в пригнобленні жінок, але і в домінуванні США над Південною Кореєю. Вони брали участь у «Національній компанії» проти нерівноправної угоди, яка регулювала перебування військових США на території Південної Кореї. Компанія була націоналістичною, оскільки вони виступали за «автономію нації», але вона сформувала союзи з деякими феміністськими НГО для просування феміністичної повістки стосовно секс-працівниць (Herr 2003: 144). Позитивне ставлення до жінок, які мали сексуальні стосунки з тими, кого ідентифікували як ворогів, є вкрай нехарактерним для націоналізму. Адже зазвичай жінок визначають як «тіло нації», «символ національної честі» (Yuval-Davis, 1997:45). Нормою для націоналістичних проектів є виокремлення «неправильних» жінок, які «заплямували честь» країни, вступаючи в інтимні зв’язки з «ворогами», та показове покарання їх за це. Прикладом такого покарання є масове гоління жінок, яких звинуватили в інтимних зв’язках із нацистами, у різних країнах Європи після Другої Світової Війни (Yuval-Davis, 1997:46). Те, що секс-робітниць не ідентифікували як «неправильних» жінок, характеризує цей тип націоналізму як інклюзивний для різних жінок. Більш за те, Ренджо Хер зазначає, що нації як «природні», «Богом дані» патріархальні утворення – це міф, отже, їх можна переозначити. Можливий вихід вона вбачає в «низовому» націоналізмі, не пов’язаному з державою та мілітаризмом (Herr 2003: 147).

Натомість український націоналістичний проект радикально відрізняється від описаного вище. Окрім того, що він наслідує модель нації як «природного», «Богом даного» патріархального утворення, право на існування якого було порушено впродовж історії, він є досить ексклюзивним. Ця характеристика виявляється в «іншуванні» та виключенні жительок та жителів Донбасу. «Іншування» відбувається й на законодавчому, і на повсякденному рівні. Як показало дослідження КМІС, третина переселенок та переселенців стикалися з дискримінацією в працевлаштуванні, оренді житла або в інших побутових ситуаціях. Одна з  причин відмови в працевлаштуванні від підприємців – небажання брати біженок та біженців (Осаволюк 2015). Такі настрої репродукують радше не самі люди, а через вплив медіа. Лише 7% населення ставляться до внутрішньо переміщених осіб негативно, і тільки 18% вважають, що через них зростає криміногенний рівень у їхніх містах (Миколюк 2016).

Тим не менше, звинувачення переселенців та їх негативізацію певний час активно транслювали ЗМІ та чиновники. Наприклад, Арсен Аваков заявив, що в погіршенні криміногенної ситуації винні переселенці (Восток SOS 2016). У своїй промові він також назвав їх «мігрантами», не ідентифікуючи їх із населенням України, що яскраво засвідчує «іншування» цих людей, намагання виштовхнути їх за кордони націоналістичного проекту. Це не дивно, адже урядовцям вигідне виключення переселенок та переселенців. У такому випадку вони не муситимуть виділяти кошти на допомогу їм, хоч ці кошти й так недостатні (Смаль В., Позняк О. 2016), а шлях до їх отримання – забюрократизований (Zik.ua 2016). Уже було скасовано соціальні виплати людям, які живуть на окупованих територіях. Більш за те, урядовці переслідують людей, які отримують соціальні виплати незаконно, тобто реєструються в Україні, мешкаючи на окупованих територіях. У Бердянську до «чорного списку» СБУ потрапили близько 12 тис. переселенців, частина яких із моменту виїзду з окупованої території жодного разу не поверталися додому (Смаль, Позняк 2016).

Отже, попри те, що представники влади стоять на позиціях повернення Донецької та Луганської областей до складу України, вони «виключають» людей, котрі мешкають на цих територіях чи намагаються втекти звідти, з лав населення України, «відрізаючи» їх від соціальних виплат та маркуючи їх як «інших», «небезпечних» для країни. Оскільки більшістю серед ВПО є жінки (згідно з даними Єдиної інформаційної бази даних внутрішньо переміщених осіб, частка жінок складає приблизно 62%) (Смаль, Позняк 2016), ця ситуація має гендерований характер. Якщо держава не надає чи надає в малій кількості допомогу, визнану в суспільстві загальнонеобхідною (житло, харчування), то яка може бути мова про специфічну допомогу, необхідну жінкам? Психологічна та медична допомога потерпілим від сексуального насильства, додаткова допомога вагітним жінкам та жінкам із маленькими дітьми не є легкодоступними для переселенок.

Другим аргументом на користь поєднання фемінізму та націоналізму в контексті країн Третього світу є захист держави загального добробуту та протистояння неоліберальним реформам як результату економічної глобалізації та «відкриття» ринку. Скорочення державного сектора відчутно впливає на жінок, оскільки вони є вразливою категорією населення (Herr 2003 с.145, Раззаз, 2004).

В Україні, навпаки, фундаментальною частиною націоналістичного проекту є інтеграція до Європейського Союзу та, як наслідок, ставлення до неоліберальних реформ як до позитивного явища. Неоліберальні реформи вже далися взнаки жінкам в Україні. По-перше, через суттєве зниження рівня життя, яке сталося за останні роки, потерпають насамперед жінки. Адже, згідно з даними Державної служби статистики України, вони отримують в середньому на 25,1% менше, ніж чоловіки. По-друге, скорочення соціальної сфери (медицини, освіти тощо) негативно позначиться на жінках, оскільки здебільшого саме вони працюють у ній. Наприклад, через обіцяне скорочення освітньої сфери втратять роботу багато жінок, залучених до неї. По-третє, скорочення державних службовців на практиці часто означає скорочення державних службовиць, оскільки більшість нижчих щаблів державної служби посідають жінки. Хоча 76,1% місць у державній службі посідають жінки, на керівних посадах перебувають лише 23% на противагу 34% чоловіків (дані взято з Державної служби статистики України). Оскільки звільнення відбуваються без професійної переорієнтації, жінки мають складнощі з пошуком нової сфери зайнятості.

Отже, позиція феміністок Третього світу є не релевантною для України й через ексклюзивний характер націоналістичного проекту, що виключає значну кількість населення, в тому числі жінок, і через схвалення неоліберальних реформ, які шкодять багатьом жінкам.

Висновки

Події останніх років в Україні породили нові нерівності серед жінок та посилили деякі старі. Наприклад, новим видом нерівності є походження з Донбасу. Це стосується і жінок, які втекли з окупованих територій та зазнали дискримінації на території України, і тих, що залишилися виживати в умовах кризи та дефіциту товарів першої необхідності. Перетин гендерної та класової нерівностей став відчутнішим також через проведення неоліберальних реформ, які «б’ють» по жінках як по вразливій категорії населення.

У контексті України емансипація жінок неможлива без інституційних змін, перегляду збройного конфлікту та соціально-економічної політики в цілому. По-перше, важливим фактором благополуччя жінок (і не тільки жінок) є налагодження діалогу з наявними Донецькою та Луганською народним республіками та нівелювання планів щодо їх «звільнення». По-друге, «іншування» жителів та жительок Донбасу та мова ненависті, спрямована на них, є негативними явищами, яких варто позбуватися. Крім того, неабияке значення має опір курсу країни на неоліберальні реформи, які виштовхують частину населення за «межу бідності».

У разі мирного врегулювання конфлікту емансипація як участь у бойових діях для жінок уже не буде актуальною. Натомість опір патерналістському законодавству щодо професій, заборонених для жінок і у військовій, і в цивільній сферах не полишать своєї значущості, як і охорона новостворених кордонів.

Опубліковано в: «Спільне» № 10: «Війна і націоналізм».