У світлі чергового витка ультраправого насильства в Україні пропонуємо нашим читачам поглянути, як змінювався аналіз ультраправих рухів та ідеології в українських лівих виданнях. Цей текст — аналіз другого випуску журналу «Політична критика» під назвою «Слава ворогам», що вийшов два роки тому — восени 2011 року. Рецензія ж була вперше опублікована в п’ятому випуску нашого журналу «Спільне» на тему «Політекономія расизму» рік тому, восени 2012 року. Хоч автор рецензії й оперує торішніми фактами — скажімо, пише, що «Свобода» ще не потрапила до парламенту, — однак його оцінка ситуації і прогнози вже більш адекватні й узгоджуються з подальшим розвитком подій. Після останнього нападу на лівого активіста ми очікуємо на реакцію громадськості і сподіваємося, що з’являться нові тексти з аналізом правої ідеології та радикалізму — в тому числі і на нашому сайті.
Напевно, не буде перебільшенням сказати, що саме в другому числі часопису «Політична критика» було сформульовано проблему та закинуто тему — якщо не в маси, то принаймні в публічний простір поза межі кількох лівих груп. Що правий радикалізм — це не тільки субкультурне загравання з нацистською естетикою та архаїчними символами, не тільки кілька популярних у невеликих групах блогів, не тільки вуличні напади банд на людей неєвропейської зовнішності. Що расизм, ксенофобія, фіксація на національних інтересах вкорінені у нашому побуті, у діях чиновників, міліції, роботодавців, що вони проглядають у висловах журналістів і політиків навіть тоді, коли ми не здатні помічати їх, оскільки звикли до консенсусу, який в Україні зсунуто дуже далеко вправо. Нарешті, що це не є лише проблемою нецивілізованої, нетолерантної, дикої України, що державний, інституційний і побутовий расизм легко знайдемо і в цивілізованому й толерантному Євросоюзі.
Після цього загального формулювання проблеми журнал «Спільне» вважав за потрібне дослідити проблему ще менш абстрактно, в її зв’язку з економічними та соціальними процесами в Україні та світі, представити не лише описи ідеології, а й познайомити читачок із різними, часом конкурентними поясненнями цих проблем. Звідси й назва представленого числа «Спільного», а також потреба вказати на пробіли в успішному числі «Політичної критики», яке спонукало до подальшого осмислення того, звідки ксенофобія береться і що з нею робити.
«Слава ворогам!» намагається дати поле визначень ультраправих ідеологій і ксенофобських явищ і пропонує їх опис під різними кутами зору. Проте гіпотетичний зв’язок з економічною ситуацією (дуже поширене кліше про зумовленість росту популярності ультраправих неолібералізмом) залишається тут поза полем уваги: економічний блок у числі, представлений статтями Славоміра Сєраковського, Джейн Гарді та Дениса Горбача про неолібералізм і кризу, відокремлений від теми номеру і перебуває у зв’язку з заголовною проблемою тільки завдяки спільній обкладинці. Мало відрефлексованими залишаються і політичні стратегії та, особливо, форми організації ультраправих рухів — а між тим, вони могли би багато сказати про взаємодію цих рухів із суспільним контекстом, причини їхніх успіхів і невдач і, відповідно, способи протидії їм. Цей розрив усе ж частково компенсується завдяки тому, що «Політична критика» №2 містить кілька матеріалів, які вдало формулюють проблеми інституційного расизму та показують роль ідеологічних апаратів у відтворенні расистських і ксенофобських настанов. Я маю на увазі статті Александра Бікбова про расизм в академічних інституціях, Тараса Доронюка «Чому українські міліціонери — расисти?», яка показує прищеплення расизму працівникам міліції ще на етапі відвідання ними фахових освітніх закладів, зокрема через підручники з криміналістики, та пряму мову державного функціонера, що виступає за запровадження біометричних паспортів і посилення міграційного контролю, — Олега Зарубінського, голови Комітету ВР України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.
Опис відверто маніфестованої ультраправої ідеології, як вона побутує в сучасній нам Україні, у сконцентрованому вигляді міститься в статті Віталія Атанасова «Стидка утопія “Свободи”». Інший текст, за авторством Андреаса Умланда й Антона Шеховцова, збиває з пантелику вже самою постановкою проблеми: він запитує про причини низької популярності ультраправих в Україні, маючи на увазі при цьому такий показник, як результати парламентських виборів. Це може створювати враження, нібито проблеми немає. Враження хибне, адже автори, по-перше, хоча й згадують ріст популярності «Свободи», все ж мало враховують її спроможність апропріювати низові протести, успішні спроби набути впливу в українському «громадянському суспільстві». Це дозволяє партії багато в чому визначати порядок денний, навіть не маючи місць у парламенті, про що свідчить і нейтральне або позитивне ставлення українських ЗМІ до «Свободи». Навіть якщо політичні організації, які можна однозначно назвати ультраправими, не мали значного електорального успіху в Україні, це ще жодним чином не означає непопулярності ксенофобських настроїв або окремих настанов, притаманних ультраправим ідеологіям. Так, до ворожої щодо мігрантів риторики вдавався міністр внутрішніх справ Юрій Луценко; гомофобні законопроекти підтримуються представниками Партії регіонів, БЮТ і КПУ; націонал-радикальну політику пам’яті впроваджував президент Віктор Ющенко за допомогою свого поплічника на чолі СБУ — Валентина Наливайченка; сьогоднішній перший заступник міністра освіти Юрій Сулима відомий як співавтор відверто расистського підручника; про генетичні властивості українців розводяться в інтерв’ю то лідерка опозиції Юлія Тимошенко, то провідна ліберальна журналістка Юлія Мостова. Як бачимо, мешканкам і мешканцям України зовсім не обов’язково спеціально шукати фашистські партії, щоб відчувати, що якісь політичні сили увиразнюють їхні страхи; ксенофобські настанови знаходять відгук і в цілком репрезентативному політичному істеблішменті. Можна критикувати окремі виявлені авторами причини «низької популярності» ультраправих в Україні — зокрема, етнічну гомогенізацію країни навряд чи можна вважати таким чинником, оскільки чіткої кореляції між етнічною гомогенністю та популярністю ультраправих сучасні дослідження простежують далеко не завжди — Австрія і Фінляндія можуть правити за приклади 1. Проте мені здається, що звуження питання про популярність ультраправих до результатів парламентських виборів робить саме вихідне питання і сам засновок, на якому воно ґрунтується, малорелевантними. Порядок денний у ЗМІ, непарламентські організації та елементи ультраправої ідеології в програмах і діяльності політиків і партій, які не позиціонують себе як ультраправі, також мали б залучатися як критерії визначення популярності праворадикальної ідеології в країні.
Не зовсім правильні акценти розставляють, з моєї точки зору, і статті Іллі Будрайтскіса про фашистський бунт на Манежній площі в Москві та Назарія Совсуна про діяльність праворадикальної групи «Патріот України» в Харкові, коли зосереджують увагу на керованості ультраправих груп з боку держави. Ставити існування цих груп у зв’язок з політикою буржуазної держави зовсім не обов’язково означає говорити про пряме та свідоме керування ними цією державою. Зрештою, в держави є механізми впливу і на ліві групи, але це не є достатньою підставою говорити про керованість останніх. Теза керованості може бути пов’язана також із поширеним уявленням про специфічні форми організації ультраправих, які буцімто слідують ідеалам ієрархії, мають культ влади, обов’язково слухають харизматичного лідера і т.ін. Приблизно це уявлення поклав в основу свого пояснення академічного расизму Алєксандр Бікбов: права чутливість, мовляв, поширена в пострадянських університетах тому, що вони мають авторитарний стиль керування та не утворили дієвих робітничих колективів, а осередки лівої чутливості в університетах з’явилися саме там, де тенденція була зворотною. Це уявлення варто перевірити емпіричними дослідженнями; принаймні, нічого логічно суперечливого в тому, що ультраправий рух може ґрунтуватися на цілком демократичних внутрішніх принципах організації, немає — просто він може надавати рівні права та можливість рівної участі тільки тим, хто визначається як «свій». Ось і стаття Аліни Полякової у цьому випуску «Спільного» засвідчує успіх праворадикальних партій саме в тих регіонах, де їм вдається інкорпорувати низові ініціативи та горизонтальні локальні протести 2. Тож не випадає всерйоз виходити з керованості ультраправих груп; також навряд чи потрібно нагадувати, хто ким насправді маніпулював, коли Гінденбурґ сподівався утримати Гітлера під контролем.
В окремий блок я би виділив кілька спроб філософського осмислення витоків фашизму, кожна з яких є доволі спекулятивною. Мені, після регулярного читання новин та (хай і невеликого) досвіду подорожей зрозуміло, чому Джорджо Аґамбен пов’язує ідеологію прав людини з режимом національних держав і громадянства (повноту прав має лише той, кого держава визначає як громадянина — хай то через походження, місце народження чи за будь-яким іншим принципом), а лакмусовий папірець для виявлення цього зв’язку та фермент для його підриву знаходить у фігурі біженця. Але місце критики політкоректності, субверсивних міркувань про медіа-події та пояснення виступів у передмістях Парижа через бажання їхніх мешканців «стати видимими для себе» — типовий для Славоя Жижека спосіб говорити про актуальне — в конфігурації всього числа «Політичної критики» залишається мені незрозумілим. А ось не менш субверсивне пояснення витоків фашизму в статті Оксани Тімофєєвої «Фашизм із людським обличчям» настільки зрозуміле, що викликає підозри у естетському епатажі як головній меті написання. Авторка — через осмислення риторичної фігури «людського обличчя» як ознаки людини — релятивізує гуманізм і подає гуманістичний універсалізм як специфічну форму партикуляризму, що виключає інших, не подібних на людину, істот. Адже виключені з політичної спільноти люди (варвари, цигани, бездомні, гомосексуали тощо) й раніше фігурували як не зовсім люди. Поширюючи цю логіку на гуманістичний універсалізм, авторка пише: «…Етнічний, культурний та інший расизм природно витікає із гуманістичного універсалізму загальнолюдських цінностей» (с. 119). Місце подібних тверджень у збірнику на захист прав тварин, може, й не було б дивним, але є підстави сумніватися, чи справді воно додає щось до розуміння расизму та його причин. Загадкою залишається, як, виходячи з таких позицій, можна взагалі подолати расизм і фашизм, і чи не релятивізують вони зло фашизму, фактично прирівнюючи до нього «гуманістичний універсалізм загальнолюдських цінностей».
Ще інший блок статей увиразнює проблему ксенофобії в культурі, причому стаття Жені Бєлорусець аналізує афірмативне засвоєння літературою характерних для українського суспільства консервативних настанов (включно з патріархальним розподілом гендерних ролей і ксенофобією), а стаття Стаса Мензелевського про образ зомбі має за предмет розгляду вже не афірмативне, а критичне представлення ксенофобських диспозитивів у мистецтві. Назвати проблему та показати різні її сторони — це вже крок до її подолання. Тому на цьому місці треба подякувати за цей крок «Політичній критиці» та закликати інші видання й суспільні ініціативи взяти естафету в «ПК» та «Спільного».
