Вікторія Мулявка
Стас Сергієнко
Призначення на високі управлінські посади експертів-реформаторів «молодої команди» Міхеіла Саакашвілі – тенденція, яку важко не помітити навіть зовсім не зацікавленим політикою. Ще в грудні 2014 року першим заступником міністра внутрішніх справ України стала Ека Згуладзе – ініціаторка переформатування міліції на поліцію, а міністром охорони здоров’я призначено Олександра Квіташвілі – колишнього міністра праці, охорони здоров’я та соціального захисту Грузії. У лютому 2015 року заступником генпрокурора призначили Давіда Сакварелідзе (колишній перший заступник генпрокурора Грузії), а в травні головою Одеської ОДА став і сам Міхеіл Саакашвілі.
Інші члени команди екс-президента не менш активно залучені до публічної сфери, хоча й не беруть безпосередньої участі в ухваленні політичних рішень. Наприклад, Хатія Деконаїдзе (колишній міністр освіти й науки Грузії) дає коментарі щодо проведення реформ для українських ЗМІ, а також є однією з організаторок школи «для підготовки нової генерації політиків» у Києві, куди як лекторів запрошують й інших членів «молодої команди», а наймолодший радник екс-президента Іло Глонті приїжджав із візитами до українських університетів, агітуючи брати приклад із Грузії в трансформаціях освітньої системи.
Тренд на грузинських реформаторів підкріплює й відтворює поширену в українському публічному дискурсі ідею успішності грузинських реформ, що супроводжується риторикою потужних інституційних змін, швидкого виходу з кризи та побудови нової держави. Мабуть, це саме те, чого чекає від влади й українська громадськість, часто формуючи своє уявлення про грузинську дійсність на базі вміло сконструйованої українськими медіа картинки успішної країни з високим (порівняно з іншими пострадянськими суспільствами) рівнем життя.
З-поміж широкого спектру країн-орієнтирів досвід Грузії сприймається як ближчий ще й з огляду на постійно наголошуваний конструкт «спільного історичного ворога». Як зазначає Хатія Деконаїдзе в інтерв’ю для ВВС, коментуючи ризик звільнення кількох тисяч осіб: «коли суспільство побачить, що це робиться на благо України, це робиться для того, щоб нарешті подолати наше спільне минуле – Радянський Союз – то люди повірять у роботу уряду» (загалом, непогано вписується у декомунізаційний дискурс). Окрім спекуляцій на посттоталітарному радянському спадку, можна знайти й хронологічно ближчі паралелі – збройний конфлікт у Абхазії й південній Осетії за участі РФ, який Грузія пережила сім років тому, теж гріх не використати задля легітимізації калькування грузинського досвіду.
Одним із основних контраргументів щодо залучення команди Саакашвілі до проведення реформ в Україні залишається елемент правої риторики – є ж стільки свідомих українців, як можна призначати на високі державні посади представників іншої національності? У масових ЗМІ та в низці книг, на кшталт «Чому Грузії вдалося?», грузинський досвід транслюється як апріорі позитивний, не залишаючи місця критичному питанню: чи доцільно взагалі брати його за зразок?
Являючи собою стандартний приклад неоліберальних трансформацій, супроводжуваних оптимістичними макроекономічними показниками та покращенням інвестиційного клімату, орієнтовані на успіх грузинські реформи приховують низькі показники в боротьбі з бідністю й безробіттям та поглиблення соціальної нерівності. Не менш контроверсійними є, зокрема, радикальні трансформації освітньої сфери, що їх грузинські експерти інтерпретують як один із найважливіших механізмів переходу до «нової держави». Детальніше про їхні наслідки й ітиметься далі в статті.
Вища школа. Реформи для кого?
Як показують статистичні дані, ВВП Грузії після «революції троянд» зріс у 2,5 рази (2004-2008 роки). Хоча виглядає досить оптимістично, цей приріст, насправді, не перевищує темпи зростання ВВП в більшості інших пострадянських країн (Азербайджан – 5,7; Вірменія – 3,3; Україна – 2,8). Крім того, з приходом до влади команди Міхеіла Саакашвілі рівень безробіття залишився досить високим: хоча державні показники за 2007 рік становлять 13% (на 2014 14,9%), безробітними себе визнали близько 30%. Дані опитувань 2004–2007 років свідчать про поширену серед респондентів думку, що їхні особисті економічні умови погіршувалися, а не покращувалися 1.
МВФ, використовуючи дані Світового банку, зазначив збільшення відсотка тих, хто живе в абсолютній бідності, з 27% до 31% за період між 2004 і 2007 роками, а коефіцієнт Джині в 2011 році був найвищим на пострадянському просторі (46), що вказує на суттєве зростання соціальної нерівності (у 1996 він становив 37,1). Підвищення рівня інфляції внаслідок швидкого притоку іноземних інвестицій у 2011 році стало причиною зростання цін на комунальні послуги, громадський транспорт і хліб. Це, вочевидь, сприяло поповненню категорії бідних, а економічний розрив між містом і селом перетворився на прірву.
В умовах поглиблення соціальної нерівності через політико-економічні причини, неоліберальний вектор трансформацій не оминув і освітньої сфери. На доступ до вищої освіти малозабезпечених категорій населення вплинуло впровадження в 2004 році принципу розподілу фінансування «гроші ходять за студентом». Згідно з цим принципом держава фінансує не університети через забезпечення їм певної кількості бюджетних місць, а навчання найбільш успішних абітурієнтів за результатами вступних іспитів, надаючи їм грошові ваучери. Таким чином, державні кошти можуть йти й до публічних, і до приватних навчальних закладів, розподіляючись на користь університетів, які мають більший попит серед абітурієнтів.
Механізмом селекції абітурієнтів до грузинських ВНЗ є конкурс за результатами Єдиного національного іспиту – аналогу українського ЗНО. На відміну від української системи, рейтинг абітурієнтів не залежить від оцінки атестата й не включає жодних додаткових балів, окрім, власне, результатів вступних іспитів (Проект Умов прийому до вищих навчальних закладів України в 2016 році, наприклад, передбачає додаткові бали за підготовчі курси при університетах і для призерів МАН). Грузинські ВНЗ також мають право піднімати планку мінімального прохідного балу (цю норму передбачено з наступного року й для українських університетів) 2.
Так само, як і за цьогорічних українських нововведень, факультети грузинських університетів самостійно визначають коефіцієнти вагомості для того чи іншого іспиту залежно від специфіки професії. Проте відмінною ознакою грузинської системи є повне відокремлення вищої освіти від середньої. Випускники шкіл окремо складають іспити з 8 шкільних предметів для отримання атестату та 4 вступні іспити: GAT (тест загальних здібностей), грузинська мова та література, іноземна мова (англійська, німецька, французька, російська) і четвертий на вибір у залежності від вимог ВНЗ і обраної спеціальності.
Хоча формування жорсткого механізму селекції й відокремлення його від школи та університету посприяло боротьбі з корупцією, це не зробило освіту доступнішою для ширших категорій населення. Впровадження ваучерного механізму розподілу фінансування швидше викликало зворотній ефект, колосально скорочуючи державні видатки на вищу освіту. За словами ректора Державного університету Іллі Гігі Тевзадзе, частка державних коштів у бюджеті навчальних закладів не перевищує 20-25%, тоді як більша частина надходжень – плата студентів за контракт. Як наслідок, суттєво скоротилися й кількість та обсяг стипендій. Лише близько 25% найбільш успішних абітурієнтів можуть отримати грант, що покриває від 30 до 100% навчання (повне фінансування отримують лише ті, хто на максимум здав іспит, таких традиційно близько 12%). Варто також зазначити, що в результаті стимулювання конкуренції за абітурієнтів і ускладнення процедури акредитації й ліцензування помітно зменшилася й кількість грузинських ВНЗ: із 220 до менш ніж 50, з яких лише 17 є державними.
Принцип «гроші ходять за студентом» не є поширеною світовою практикою. Деякі суспільства (Австралія та Нідерланди) відмовилися від цього підходу з огляду на обмеження доступу до освіти малозабезпечених категорій населення та повернулися до прямого фінансування університетів, а не студентів. В Україні ситуація з механізмом розподілу державних видатків на вищу освіту є неоднозначною. Під час засідання 12 Національної ради реформ 5 вересня 2015 року Прем’єр-міністр України зазначив, що з наступного року необхідно перейти до формату «гроші ходять за дитиною», оскільки чинний принцип розподілу держзамовлення між університетами є проблемним. Ваучерний механізм планувалося запровадити вже цього року, але через суперечності в законодавстві кошти все ж розподілилися за державним замовленням. Хоча представники МОН не раз наголошували на недоцільності чинного підходу, з огляду на те, що він є «рецидивом сталінського часу», неспроможним фінансувати «лише ті заклади, котрі демонструють хороші результати», проект Умов прийому до вищих навчальних закладів України в 2016 році передбачає здійснення фінансування підготовки фахівців у вищих навчальних закладах за державним замовленням 3. Однак, із огляду на те, що цього року правила розміщення держзамовлення змінювалися тричі, передбачити реальний стан речей на момент вступної кампанії 2016 неможливо. Чинний механізм формування й розподілу держбюджету на вищу освіту, безперечно, потребує вдосконалення, беручи до уваги й відсутність будь-яких об’єктивних механізмів прогнозування потреб у фахівцях, і формальність конкурсу між університетами, що не відповідає принципам відкритості та прозорості й базується на сумнівних критеріях 4. Однак у реформуванні фінансування варто бути вкрай обережними, адже навіть зміни конкурсних критеріїв задля спрямування коштів до престижніших ВНЗ можуть не залишити шансів для розвитку менш конкурентоздатних університетів (які забезпечують потребу в вищій освіті представників нижчих соціальних класів), посилюючи таким чином залежність доступу до освіти від соціального походження і фінансових можливостей абітурієнтів.
Якими є соціальні наслідки впровадження ваучерного підходу в Грузії? Переважній більшості населення доводиться повністю або частково сплачувати за навчання в університеті. Однак грузинські реформатори не вбачають у цьому великої проблеми. За словами «архітектора грузинських економічних перетворень» і засновника вільного університету Тбілісі Кахи Бендукідзе, який порівнює якісну освіту з кавою Starbucks: «Безкоштовна освіта – це лихо вищої освіти. Є люди, яким усе одно – за гроші вони будуть вчитися чи ні. Це майбутні Ейнштейни, вони дійсно хочуть вчитися, і для них важливий результат. Навіть не диплом, а саме процес вивчення чогось. Але це не масовий продукт. Для масового продукту відсутність плати повністю вбиває мотивацію. У Грузії, слава Богу, ця зараза не так поширена: у нас багато платної компоненти».
Річна вартість навчання в державних університетах Грузії є фіксованою – близько 1600 $, а в приватних закладах може сягати 4000 $ (ваучер на навчання, до речі, передбачає ціну державного університету, не покриваючи різниці за умови вступу до приватного ВНЗ). Враховуючи, що безкоштовно навчатися має змогу лише обмежена кількість студентів, молоді доводиться паралельно працювати, щоб покривати витрати на освіту. Лідер Студентського молодіжного союзу Грузії Каха Ломадзе в інтерв’ю для STUDWAY каже: «ще одна проблема – висока плата за навчання: абітурієнт із соціально незахищеної родини, котрий не отримав державний грант, залишається без доступу до вищої освіти».
Тож, незважаючи на гучні заяви про підвищення якості освіти після переходу на ваучерну систему фінансування абітурієнтів, відкритим залишається питання: скільки людей мають реальний доступ до вищої освіти? Як показує соціологічне опитування World Values Survey 2014, близько 78,4% населення Грузії хвилює проблема «не маю змоги дати дитині хорошу освіту», тоді як зовсім не хвилюється про це лише 10,7%. Слід зазначити, що загалом для реформування та фінансування освітньої сфери режим виділяв набагато менше коштів, ніж на поліцію чи армію. За обсягом видатків на освіту Грузія посідає 167 місце серед 173 країн світу (вони сягають лише 2% від ВВП станом на 2012 рік).
Шкільна освіта. «Рівні можливості» в нерівних умовах
Ще однією вагомою причиною нерівного доступу до вищої освіти представників різних соціально-економічних категорій грузинського суспільства є гетерогенні умови навчання в середніх навчальних закладах. Можна довго сперечатися щодо того, наскільки доцільно робити механізм селекції абітурієнтів жорсткішим, обираючи таким чином «найкращих», але неоліберальний конструкт рівних можливостей у справедливому конкурсному відборі є апріорі спекулятивним за нерівних умов засвоєння знань.
Як і в українських реаліях 5, у грузинській системі освіти існує великий розрив у якості навчання між учнями міських і сільських шкіл. Додаткових ускладнень завдає й строкатий ландшафт Грузії. За словами Міністра освіти Тамари Саникідзе, довгий час діти з гірських районів просто не могли нормально відвідувати школу, оскільки для цього їм треба було проходити велику відстань пішки, або ж вони не мали «освітніх ресурсів». До того ж, за словами експерта-політолога Бакара Берекашвілі, якість освіти й ситуація з дисципліною в державних школах набагато гірша, ніж у приватних. Потрапити до університету в умовах жорсткого конкурсного добору для дитини з державної школи надзвичайно важко з огляду на низький рівень підготовки.
Такий самий нерівний розподіл відтворює й оплата праці вчителів, що не може не впливати на якість викладання. На 2 тис. шкіл у країні близько 60 тис. учителів. Лише 20% із них отримують найвищу заробітну плату – близько 650$. Пересічний шкільний учитель отримує втричі менше (хоча ця сума вдвічі перевищує середню заробітну плату українського вчителя, для Грузії вона є низькою). Розмір оплати праці викладача майже не залежить від стажу. Для отримання надбавки треба пройти успішну сертифікацію з фаху, інформаційних технологій і англійської мови. Заробітна плата в приватних закладах є вищою, а вчителі сільських шкіл, вочевидь, мають гірші шанси успішно пройти сертифікацію з огляду на обмежений доступ до ресурсів, що також породжує нерівні умови навчання в школах.
Схожу нерівність в оплаті праці намагаються відтворити і в українській системі освіти. Хоча влада офіційно заявила про збільшення заробітної праці вчителів, надбавки будуть надавати лише тим, хто успішно пройде сертифікацію. За словами Лілії Гриневич, сертифікація відбуватиметься в два етапи: «Одна частина – схожа на ЗНО для вчителя. Там будуть питання, пов’язані із психологією, із методикою викладання й зі знанням власного предмету. І друга частина – це частина, яка оцінює роботу цього вчителя в школі – з допомогою його колег, адміністрації в школі та батьків дітей». Таким чином, окрім економії державних коштів, управлінці, вочевидь, ще мають на меті простимулювати дружню атмосферу в викладацькому колективі.
У Грузії ваучерний підхід «гроші ходять за дитиною» діє й на рівні середньої освіти, що також породжує суттєві відмінності в умовах навчання, адже ці кошти можуть спрямовуватися й у державні, і в приватні заклади. Бюджет навчального закладу не є фіксованим, він залежить від того, скільки дітей/їхніх батьків його оберуть. Скасування безкоштовних обідів, знищення інституту шкільних психологів, плата за підручники в часи перебування при владі команди Міхеіла Саакашвілі ще більше вдарили по малозабезпечених категоріях населення.
«Это коммунистический подход – бесплатное питание, бесплатные книжки, психолог и врач. Это затраты правительства, которые надо сокращать. Сколько миллионов идет на детское питание? Зачем, если вы не разрешаете своему ребенку питаться в школе?» – стверджує в своєму інтерв’ю для УП екс-міністр освіти Хатія Деканоїдзе. Проте наразі в країні діє нераціональний комуністичній підхід, адже нова влада повернула безкоштовні підручники, обіди та шкільних психологів і лікарів.
Брак кваліфікованих педагогічних кадрів є ще однією проблемою середньої освіти, яка не вирішилася стимулюванням конкуренції між викладачами за отримання грошових надбавок. За словами студентського активіста Кахи Ломадзе, через низьку кваліфікацію вчителів діти мають досить низький рівень підготовки, особливо з природничих дисциплін. Цю проблему добре ілюструють результати міжнародного дослідження якості шкільної освіти з математики та природничих наук TIMSS (Trends in Mathematics and Science Study), яке проводить моніторинг серед учнів 4-го та 8-го класів. Як показує тест, рівень знань грузинських школярів нижчий від середнього по країнах-учасницях станом на 2011 рік. Наприклад, рівень знань у галузі математики для восьмого класу становив 431 (у 2007 – 410 балів), тоді як середній бал 500. Сусідами Грузії за рейтингом стали Малайзія й Таїланд. Позиція України вища за грузинську – 479 балів (у 2007 – 462 бали), тоді як Російська Федерація перевищила середню планку – 539 балів. Приблизно така сама картина й у галузі природничих наук. Результати дослідження якості читання та розуміння тексту PIRLS (Progress in International Reading Literacy Study) показують дещо кращі результати грузинської освіти – 488 балів. Проте це не дає підстав говорити про успіх. Наприклад, Росія у цьому рейтингу має суттєво вищий показник (568 балів), майже на рівні з Гонконгом, Фінляндією та Сінгапуром.
За словами студентського активіста: «из-за низкого качества школьного образования и больших требований на единых экзаменах, в Грузии большие масштабы частного репетиторства». Малозабезпечені сім’ї не можуть собі дозволити наймати репетиторів, купувати відповідну підготовчу літературу. Тож, попри те, що всім першокласникам у Грузії видають ноутбуки, реформа середньої освіти не спромоглася вирішити проблему нерівних умов навчання, а лише поглибила соціальну прірву в доступі до освіти, і водночас навіть не забезпечила її належної якості, всупереч віруванню у всемогутню силу конкуренції.
Контроль над автономією.
Із приходом до влади команди Міхеіла Саакашвілі було запроваджено принцип освітньої автономії. Середні школи та ВНЗ у Грузії управляються виборним органом, так званою Наглядовою радою, вповноваженою контролювати й затверджувати бюджет закладу, наймати чи звільняти директора/ректора. До її складу входять батьки, старшокласники, вчителі, викладачі та студенти. Проте вже 2010 року Міністерство освіти повернуло собі право призначати директорів шкіл та звільняти без попередження членів ради, суттєво обмежуючи шкільну автономію.
Обмеження автономії мають і певний прихований вимір. За правління Саакашвілі ідеологічний вплив держави на університет був тотальним. У 2005 році президент відправив у відставку всіх ректорів університетів. Попри це, як стверджує грузинський експерт-політолог Бакар Берекашвілі, частина викладачів і представників адміністрації побудували кар’єру через лояльність до провладної ідеології. Можливість формування альтернативних думок у студентів суттєво обмежувалася, оскільки велика кількість викладачів займалася пропагандою неоліберальних цінностей із домішками романтичного націоналізму. Ця ситуація була масовою, адже важко отримати роботу в ВНЗ, якщо ти не підтримуєш офіційну позицію влади. Тому не дивує й відсутність у Грузії масових студентських протестів, незважаючи на активну комерціалізацію освіти внаслідок реформ.
У 2010-2011 роках була спроба запровадити в школах «Військово-патріотичну освіту». За словами прес-спікера президента Манани Манджгаладзе: «военно-патриотическое воспитание подразумевает обучение гражданской обороне, воспитание военного духа – то, что всегда было в сущности у грузин и проживающих исторически в Грузии народов, а также обучение военной истории Грузии». Сам же Міхеіл Саакашвіл прокоментував це так: «(Военно-патриотическое воспитание) элементарно необходимо для того, чтобы дети, как минимум, многое узнали о своей стране, и не дай Бог, но как все мы хорошо видели, все может произойти, и Грузия и грузины должны уметь защищать хотя бы свое село и свой район. И в Грузии создается эта система, которая предоставит нам возможность, чтобы все люди были вовлечены в дело защиты своей родины».
Згодом дисципліна трансформувалася в прогресивнішу та менш ідеологічно забарвлену «Громадянську оборону», де підіймають питання на кшталт безпеки на дорозі (для молодших класів), дій під час стихійних лих. Крім того, із 2004 по 2012 роки за ініціативи влади проводилися літні табори під назвою «Патріот» для школярів старших класів. Основною їхньою метою було: «Пропаганда здорового образа жизни. Воспитание Патриотического духа».
Проте уряд Саакашвілі не встиг уповні реалізувати свої плани щодо впровадження патріотичного виховання. За словами колишнього міністра освіти Хатії Деканоїдзе: «У нас была программа патриотического воспитания, она входила в преподавание истории. Была тема “История оккупации Грузии” (мається на увазі конфлікт у Південній Осетії та Абхазії), и, во время моего министерства в Грузии, у нас была инициатива сделать отдельный учебник “Оккупация Грузии”. Но мы не успели».
На відміну від розвитку подій у Грузії, в українському суспільстві національно-патріотичне виховання набирає потужних обертів, являючи собою чи не найчіткіше сформульовану та систематично впроваджувану лінію освітніх трансформації. МОН розробило широкий перелік рекомендацій до кожного шкільного предмету з метою стимулювання розвитку національно-патріотичної свідомості – від висвітлення справжніх героїв нації на сторінках історії до вирішення задач із орнаментом вишиванок на геометрії.
Якщо українська влада свій контроль над індивідами в освітній сфері здійснює здебільшого символічно, вдало відтворюючи концепцію ідеологічного апарату Луї Альтюссера, то влада в Грузії пішла набагато далі, не нехтуючи прямими репресивними методами. Достатньо промовистим є сам факт призначення на посаду Міністра освіти людини, попередній досвід якої пов’язаний із галуззю кримінального правосуддя й в’язницями.
У школах після 2010 року було організовано систему охорони (мандатури), для підтримання дисципліни і серед учнів, і серед викладацького складу. Манадатури перебувають під прямим керівництвом Міністерства освіти та повідомляють про порушення правил безпосередньо керівникові міністерства. У більшості шкіл встановлено камери спостереження. Також упроваджено систему штрафів для тих, хто запізнюється або пропускає заняття. Офіційною метою цих наглядово-репресивних дій було знищення корупції в школах, підтримання дисципліни та дотримання етичних норм серед учнів і педагогів.
Депутат Петре Мамрадзе, котрий певний час очолював Всегрузинський союз педагогів, дає таку оцінку описаним нововведенням: «В некоторых школах система себя оправдала, потому что учителя не справлялись с поддержкой дисциплины… Однако вместе с тем все понимают, что это спецслужба (она так и называется). Ее основная функция в системе образования – контроль по линии спецслужбы. Их больше всего интересует, что думают и насколько лояльны режиму учителя. То же самое касается учеников старших классов (это мне известно достоверно) и, конечно же, родителей. Это попытка подняться на новую ступень авторитарности и централизации. И главное: многие педагоги восприняли как оскорбление, что оклад мандатуры в 4 раза выше, чем высший оклад школьных педагогов».
Мало того, за словами представниці Вільної профспілки освіти та науки Вікторії Балавадзе: «Учебный пристав может во время урока открыть дверь и спросить, почему из класса раздается шум. А в это время между учениками может идти интересная дискуссия. Учебный пристав в таком случае составляет акт и отправляет его в Министерство образования». Часом складання таких актів мало серйозні репресивні наслідки. Наприклад, 2005 року звільнено директорів одинадцяти шкіл, а одного з них заарештовано, хоча пізніше, після масових протестів, відпущено на свободу.
Зрештою, важко знайти критерій, за яким грузинські реформи можна було б вважати справді успішними. Стимулювання конкуренції між навчальними закладами та викладачами суттєво не підвищило якості освіти, адже, за словами самих реформаторів, ті, хто можуть собі дозволити, їдуть отримувати дипломи за кордон, а педагогічний склад шкіл залишається в кризовому стані. Попри відокремлений інститут оцінювання знань, умови навчання в сільських і міських, державних і приватних школах не стали однаковими, що нівелює ідею рівних можливостей як легітимізаційного чинника справедливого відбору найздібніших. Також, незважаючи на запровадження університетської автономії й цілковиту заміну керівництва університетів, у просуванні академічною кар’єрною драбиною не останнє значення відігравала лояльність до провладної ідеології, а контроль за учнями та викладачами в школах набув репресивного характеру. Єдине, що команді Міхеіла Саакашвілі справді вдалося, – скоротити державні видатки на освіту, стимулюючи притік приватних коштів і, як наслідок, обмежуючи доступ до соціального ліфту для дітей, батьки яких не спроможні оплатити дороге навчання в ВНЗ чи заняття з репетиторами через обмежений економічний і культурний капітал. Досвід Грузії як один із найрадикальніших проявів неоліберальних трансформацій є яскравим прикладом того, що такі реформи не лише не покращують суттєво якості освіти, але й мають низку негативних соціальних наслідків. Лишається тільки сподіватися, що українські реформатори не зайдуть аж так далеко в стимулюванні конкуренції в освітній сфері.
