Можна по-різному ставитися до подій, що розгорнулися в Києві посеред зими. Але факт лишається фактом: столицею пройшли масові антиурядові протести. Під час цих подій було все: і бійки, і спроба встановлення диктатури, і будинки у вогні, і знищена бронетехніка силовиків, і розстріл із великою кількістю загиблих і безвісти зниклих. Про те, що сталося, й до сьогодні точиться багато розмов: що було зроблено правильно, чого не вистачало, що було зайвим. Від себе можу додати, що сидіти склавши руки за таких обставин мені, м’яко кажучи, здалося неправильним, причому з усіх точок зору. Але, йдучи в гущу таких подій, потрібно поставити перед собою кілька питань. Перше з них — «Чому я туди йду, або що значить те, що відбувається, для мене та суспільства?». Друге питання — «Що я там робитиму й у чому братиму участь?». На мою думку, якщо людина відповідає на ці питання чітко й зрозуміло, то вона не загубиться у вирі швидкоплинних подій.
Для мене відповідь на перше питання була зрозуміла, а от друге потрібно було добре обміркувати. Тоді я запитав себе: «Що я вмію такого, що могло би знадобитися?» Прийшла чітка як ніколи відповідь: перша долікарняна допомога. Досвід роботи в рятувальному загоні був, мабуть, чи не головним аргументом піти саме в медичну службу. Так я там опинився. Організація і робота медичної служби Майдану виявилася складнішою і важчою, аніж це могло здатися на перший погляд. Тут діяли польові медпункти, мобільні бригади, операційні, аптеки, склади… Всього навіть не перерахувати. Проте я все ж таки спробую описати загальну картину.
Мобільні бригади
Мобільні бригади, а по-простому — мобілки, були тією частиною медичної служби, котра постійно перебувала на виду. Вони займалися роботою в полі, тобто за межами медпунктів. Під час сутичок бригади працювали на Грушевського, а під час затишшя — патрулювали периметр (територію Майдану). Мобілка складалася із трьох-чотирьох осіб. До її складу обов’язково входив професійний медик; у гіршому випадку — людина із медичною освітою. Інші могли не мати освіти, однак навички надання першої допомоги були обов’язковими. Це, звісно, в теорії, але на практиці іноді бувало й таке, що правило стосовно присутності професійного медика порушувалися. Особливо, коли з’явилися перші фатальні жертви. Для оснащення й формування медичних бригад діяв спецпункт, де видавались аптечки. Комплектувалися вони заздалегідь і видавалися мало не під розпис. Потім кожну мобілку направляли на певні маршрути й території. Чергували по-різному: одні люди приходили вдень, інші — вночі. Проте були й такі випадки, коли заступав удень, а повертався лише через добу. Звісно, події на Грушевського внесли певні корективи в цей розпорядок. Так, наприклад, аптечки почали збиратися самими мобілками, з’явилися так звані партизани (про них — далі), розгорталися польові перев’язочні. З початком боїв була розроблена тактика дій для мобільних бригад.
Тепер — детальніше. Почну, мабуть, із аптечок. Аптечки були двох видів — хірургічні та терапевтичні. До терапевтичних аптечок входили різноманітні медикаменти: противірусні, протизастудні, протиотруйні та інші препарати. Думаю, це зрозуміло. Хірургічні аптечки, незважаючи на страшну назву, формувалися для надання першої невідкладної допомоги. Про це я можу розповісти детальніше, адже працював саме із таким комплектом. До нього входили: бинти, іноді перев’язувальні пакети, джгут, знеболювальні (анальгін, кетанов), шовний матеріал, час від часу — кровозупиняючі ін’єкції. Також тут були хлоргексидин або перекис: їх використовували для знезараження поранень. Найбільш ходовими засобами були термальна вода і пантенол. Виявляється, термальна вода добре допомагає від уражень сльозогінним газом. А пантенол використовували при ураженні перцевим газом та численних опіках — як хімічних, так і термальних. Медики-волонтери додатково набирали запас різних засобів і медикаментів. Серед них особливою популярністю користувалися бинти, термальна вода та хлоргексидин.
Майже одразу з числа волонтерів виділилися упороті— так назвали відчайдушних медиків, котрі постійно працювали в гарячих точках і яких знала майже вся передова. Ці люди мали певну автономію дій, а згодом отримали право виходити на передній край барикад, що заборонялось іншим. Вони також без зайвих зусиль могли організовувати польові перев’язочні та навіть розвертати повноцінні медпункти. Якщо мобільні бригади призначалися на певні місця і були повністю підпорядковані координаторам, то упороті могли діяти на власний розсуд, просто повідомляючи про своє місцезнаходження, і працювати, незважаючи на команди про відступ. Так, наприклад, 18-го лютого 2014 року під час спроб силовиків прорвати лінію оборони БТРами і подальшого підпалу Будинку профспілок мобільним бригадам була дана команда відступати з Майдану до Софійського собору. Однак упороті продовжували працювати на самому Майдані. Велика перевага таких груп була в тому, що вони здатні діяти за найскладніших умов. З іншого боку, саме вони й ризикують найбільше. Щоб потрапити в таку групу, потрібно було постаратися: це була свого роду «еліта» мобільних медичних бригад.
Були ще й такі собі розводящі, котрі вказували мобільним бригадам, де ті мають знаходитися. Розводящі також спостерігали за діяльністю медиків-волонтерів і пильнували, аби ті не виходили за межі барикад. Їх також називали бродягами, оскільки вони могли створювати власні бригади і діяти незалежно від інших. Їх число було дуже незначним, а повноваження — нечіткими. Це ставало причиною численних сварок, що найчастіше відбувалися між упоротими та бродягами: останні нерідко виявляли бажання показати свою зверхність і покомандувати. Чесно кажучи, сенсу в бродягах я практично не бачив.
Що стосується роботи мобільних бригад, варто зазначити, що були неодноразові випадки так званої партизанщини. Справа в тому, що всі люди, котрі приходили волонтерами в медслужбу, мали пройти реєстрацію та отримати аптечки; їм повинні були призначити зони патрулювання. Це робилося з тією метою, щоб забезпечити покриття всього периметру Майдану і запобігти надмірному накопиченню мобільних бригад в одному місці й тим самим перешкодити утворенню «дірок». Однак були такі особи, котрі нехтували цим правилом і йшли в партизани: збирали власні аптечки, обклеювалися червоними хрестами і працювали в полі на власний страх і розсуд. Не скажу, що це було цілком погано: партизанщина мала як переваги, так і недоліки. Серед переваг було те, що ці волонтери майже завжди знаходились у центрі подій, оскільки вони не були кому-небудь підконтрольні і діяли незалежно від інших. Проте партизани ускладнювали координацію дій. Іноді також давалося взнаки їх слабке медичне забезпечення (відсутність важливих препаратів типу адреналіну чи антишокових засобів). Гадаю, партизанщина корисна, але не у великих масштабах. Коли основа медслужби складається зі стихійних медбригад, стає майже неможливо швидко реагувати на такі події, як атаки силовиків, контратаки протестувальників, підготовки проривів…
Медпункти
Один із найбільш бойових медпунктів знаходився на Грушевського 4б — якраз на першому поверсі, в холі Національної академії наук України. Це була передова. Вже пізніше, при спорудженні третьої лінії барикад на Грушевського, укріплення досягали арки і самісінького входу до цього пункту. Взагалі, його було відкрито в перший же день протистояння: зайшли кілька медиків зі словами: «Доброго дня. Тут тепер буде медпункт». Охорона мовчала, оцінюючи ситуацію, але не противилася. Саме так надалі створювалися й інші медпункти.
Тепер варто розповісти, як же виглядав медичний пункт Майдану. В основному, це були самозахоплені приміщення. Там знаходилися кваліфіковані медичні працівники, що займалися польовою хірургією, і було місце для відпочинку. Пункт мав власну охорону, що формувалась із самооборони та інших бойових одиниць майданівців. Такі місця слугували опорними точками діяльності медичних бригад. Іноді там також можна було зібрати собі аптечку. Чесно кажучи, особисто я так і робив, і тільки в пізній період уже оснащувався в будинку профспілок, де відбувалася комплектація мобілок. Таким чином, в медпункті постійно, 24 години на добу, знаходилися люди. Крім майданівців, там були справжні лікарі, нерідко — хірурги. Наприклад, у нас постійно чергував один чоловік, котрий свого часу служив у Афганістані хірургом. Що цікаво, він був одним із небагатьох, хто не втік після першої смерті. Також тут постійно був хтось із координаторів. Медпункт без старшого, без координатора — не медпункт. Хтось повинен постійно слідкувати за його діяльністю: за наявністю медикаментів: що є, чого немає, що потрібно; за банальною чистотою і регулярністю прибирань. На передовому медпункті на Грушевського була польова кухня для медиків і охорони, невеликий склад теплих, і не тільки, речей. Навіть за цим потрібно було слідкувати, не кажучи вже про розфасовку медикаментів.
Після першої смерті пішли численні штурми. Вулиця Грушевського переходила з рук у руки разів із вісім. Медпункт знищували кілька разів, причому одного разу там знаходилися поранені, які не могли самостійно пересуватися. Під час штурму силовики закидали медичний пункт світло-шумовими і газовими гранатами. Після повернення вулиці під контроль майданівців поранених уже не було. Крім того, почалося полювання на журналістів і волонтерів мобільних бригад — 20 чоловік залишилося без очей. Відверто кажучи, нашій бригаді скоро набридло ходити туди-сюди і нашвидкуруч перев’язувати розбиті голови. Тому ми розвернули мобільну перев’язочну прямо під Будинком профспілок. Згодом вона перетворилася на справжній польовий медпункт, який ми назвали стратегічним. Коли гриміли вибухи на Груші, тут був просто завал постраждалих: усі опинялися в нас. Щойно Груша відвойовувалася — наставав тимчасовий відпочинок.
Тут я зіштовхнувся із координацією діяльності медпунктів. На відміну від роботи в полі, де працюєш від 40-ка хвилин до години, а потім деякий час відпочиваєш, тут працювалося важче. Річ у тім, що постійно доводилося бути на ногах. Відпочинку не було: наприклад, медикаменти принесуть, а там далі — фасуй все принесене… Бинти до бинтів, протизастудні до протизастудних, все інше — відповідно. Чого забагато — відправляєш на склад. Якщо випав сніг — організовуєш його прибирання, слідкуєш за чистотою. Надвечір шукаєш теплі речі, покривала, спецгрілки для ніг… Удень доводилося організовувати відведення жінок і дітей до сцени. То були важкі, навіть переломні моменти, коли блиск щитів і касок силовиків було видно із крайньої барикади (де, до речі, ми і розгорнулися).
На стратегічному медпункті доводилося займатися найрізноманітнішими справами: від організації доставки медикаментів і допомоги пораненим аж до розробки планів евакуації. Спочатку нас із упоротих було четверо, але потім ми отримали допомогу. Чергували координатори по двоє: поки одні працюють, двоє мають дві години, щоб поспати (за 36 годин, окрім цього, сну не було взагалі). Отак іноді працювали. Оскільки не було достойної заміни координаторам медичних пунктів, доводилося розраховувати лише на власні сили.
Штаб, склад і варта в лікарні
Як на мене, штаб був досить таємничою частиною всієї медичної організації Майдану, але ще більш таємничим був склад. Я стикався із діяльністю штабу лише кілька разів — на двох останніх планерках, де розроблялася та уточнювалася схема його роботи. Звісно, ця схема не була досконала і не працювала повноцінно. Нижче я спробую описати окремі її складові.
Отже, штаб — це цілий апарат, до якого входило кілька взаємопов’язаних елементів. Перш за все, координатор мобільних бригад. До його повноважень належало записувати і формувати мобілки, випускати їх у поле, керувати їхнім пересуванням і віддавати накази — в тому числі і про повернення чи евакуацію. Ця людина здебільшого займалася рівномірним покриттям периметру, слідкувала за напливом волонтерів у медичну службу. Другий важливий елемент — ревізор. Він чи вона займалися комплектацією аптечок і видачею медикаментів. Без цього елементу робота по формуванню мобільних бригад затримувала б їхнє функціонування, або навіть унеможливлювала. Ще одна людина займалася організацією взаємодії зі складами медикаментів: домовлялася про їх доставку спочатку до штабного складу, а згодом — до медпунктів. Окремо також створювався технічний комітет. Він займався різними засобами безпеки для мобільних бригад — від бронежилетів і касок до ліхтариків та інших дрібничок. Також ці ж люди займалися побутовими питаннями, наприклад, поселенням в Українському домі або утриманням розташування. Проте найзагадковішим — але дійсно дієвим — елементом був цеповий пес. Ця особа займалася тим, що тримала абсолютно всіх у тонусі за допомогою доброго десятка матюків, змушуючи працювати.
Однак, на жаль, про сам склад я майже нічого не можу розповісти, крім того, що там проводився опис медикаментів. Видавалися вони по списку й у певній кількості. Все це я особисто бачив, не кажучи вже про штаб усієї служби складу, з котрим ми нерідко входили в конфронтацію.
Окремим елементом медичної організації була Варта в лікарні. Під час масових сутичок неймовірна кількість людей опинялася в лікарнях. І звісно, там, де були майданівці, одразу ж з’являлися правоохоронці. Вони забирали поранених і відвозили в невідомому напрямку. Тож Варта слідкувала за тим, щоб поранених не викрадали. Її активісти чергували в лікарнях і слідкували за прибулими: кого привезли, в якому стані, хто привіз, куди потрапив чи потрапила — все це знала Варта в лікарні. А у випадках прибуття правоохоронців волонтери одразу ж зв’язувалися із Майданом та місцевою самообороною і разом тримали удар.
Безпека і тактика
Про безпеку говорити можна дуже багато. Я розкажу про ключові моменти, адже насправді більшість правил дуже банальна. Почну, мабуть, із головного. Працювати доводилося під час повномасштабних сутичок із силовиками, а також під час барикадних боїв. Як узагалі це відбувалося? Уявіть собі, що ви стоїте посеред вулиці, навколо — натовп, попереду стоять щити, і раптом поруч лунає вибух, люди падають на землю і навіть не намагаються підвестися; з-за щитів уперед вибігають бійці із рушницями і стріляють. Один постріл — це гарантовано поранений. Беріть до уваги ще й те, що стріляють не лише гумовими кулями, а й справжньою картеччю. Та найжахливіше — спецнабої для знищення двигунів авто — повноцінний бронебійний боєприпас, розрахований на людину. Сльозогінний газ валить із ніг, обпікаючи не тільки горло, а й легені. А ще… Як туди, так і звідти летять коктейлі Молотова та каміння. Світло-шумові гранати перев’язуються колючим дротом, до них приклеюються гвіздки, саморізи, гайки… І це все ранить людей навколо. Уявили?
Ціль номер один — медики та репортери. Стріляли в очі. В нас тоді 20 медиків без очей з Майдану пішло — в основному це були молоді дівчата. Для правоохоронців червоний хрест на білій футболці часто був мішенню. Трапилося й таке: стоїмо біля Будинку профспілок, попереду метрів на десять горять барикади і сама передова; силовики ось-ось прорвуть оборону. Лунає вибух гранати, а за ним — крик: «Медика!!!». Ми — туди, дивимося: лежить, намагається щось сказати… Ми того бійця так і понесли. Окремо його самого, окремо його руку, окремо його кишки. Я вже мовчу про розстріл людей на Інститутській. Це вам не просто «на мітингу постояти»…
Зважаючи на це, були розроблені чіткі правила поведінки на барикадах і під час так званих замісів. І ці правила були написані кров’ю. Зокрема, щоб уберегти медиків, мобільна бригада обов’язково повинна була мати супровід, одна-дві людини з якого — зі щитом. Нас зазвичай супроводжувало від трьох до п’яти бійців. На небезпечних ділянках нас попередньо прикривали хлопці — не тільки щитами, але й собою. Це — правило №1.
Правило №2: Не лізти на барикади. Медики ні за яких умов не мали знаходитися на передньому краї — тільки позаду бійців. Тактика допомоги наступна: пораненого бійця до нас доставляють його товариші, після чого вони або чекають наших розпоряджень щодо подальшої евакуації, або ж повертаються в ряди. Якщо поранений не може самостійно пересуватися після надання першої допомоги, його відносять до медпункту або медики, або, найчастіше, — інші бійці. І ще раз: медики постійно знаходяться за бійцями.
Правило № 3: Якщо наступають майданівці, медики йдуть за ними в останніх рядах. У разі відступу — в перших. Така тактика могла би здатися дещо боягузливою, але знову ж таки, медицина не бере участі в боях — вона допомагає пораненим. І це нормально.
Скажу чесно: правила безпеки неодноразово порушувалися. Іноді працювали безпосередньо під обстрілом, особливо на початку. Траплялося, що і на барикади вилазили для того, щоб подивитися… Звісно, це невиправданий ризик. Медик-волонтер міг не дати померти, допомогти при пораненнях чи ураженнях газом не одному десятку бійців, але поранений, а бувало що й покалічений, він ставав тягарем для всієї мобільної бригади і, звісно, продовжувати участь у протистоянні вже не міг.
Траплялися випадки, коли медицина опинялася на території проурядових сил, наприклад, як сталося під час боїв в урядовому кварталі чи з медпунктом у Будинку офіцерів. Тоді медикам Майдану неймовірно пощастило, що їх не вбили або, принаймні, не заарештували. Можливо, цього не сталося через те, що серед поранених були й силовики, котрим також була надана допомога… Проте факт залишається фактом: волонтерів відпустили. При цьому, не варто забувати про випадок арешту медика Майдану і випадки травмування й каліцтва. Були навіть спроби вбивства: під час розстрілу Майдану 18 лютого була важко поранена медик-волонтер і застрелена співробітниця швидкої. Сподіватися на те, що будуть працювати міжнародні конвенції про захист Червоного Хреста, не доводилося.
Отже, розраховували лише на власні сили і розробляли свою тактику поведінки в полі. Завжди призначався один старший. Його завдання — слідкувати за обстановкою, вести маршрутом групу, розбивати мобільні перев’язочні… Це, звісно, крім надання першої медичної допомоги. Зазвичай працювали так: чується крик: «Медика!», ми не біжимо туди, але швидко йдемо. Якщо є лікар в мобільній бригаді, починає працювати він, а якщо немає (таке траплялося нерідко), то хтось інший. Одна людина обов’язково мусить спостерігати за ситуацією. Якщо поранення важке, можуть працювати двоє. Бувало, що під час роботи з’являлися нові поранені; тоді вільні волонтери з мобілки займалися ними. Пам’ятаю, як під час одного з найгостріших випадків у лютому ми стояли біля Профспілок. Палав Майдан; по одній стороні Хрещатика — силовики, з іншої — майданівці, а ми вчотирьох займаємося пораненими: я та ще один медик-волонтер — легкими, інші двоє — важкими. До речі, така тактика розвантажувала одних, активніших, і вводила в дію інших, пасивніших.
У кожної мобілки були свої особливі правила поведінки: одні лізли на барикади, отримували кулі й дихали газом; інші ж стояли у глибокому тилу і розповідали, які в них круті аптечки. Тактика також була виключно індивідуальною. Особливо ж чітко вона була розроблена в упоротих та у ветеранів: поки дехто бездумно партизанив, хтось пробував навчати… Було всяке. Насправді, ми тоді отримали значний досвід із самоорганізації медицини. Звісно, хотілося б, аби він дістався іншим не такою великою ціною, котру довелося нам тоді заплатити.
Заробіток
Знаєте, було всяке. Тема крадіжок, пограбувань, вивезення обладнання під час кризових явищ заслуговує на окреме обговорення — особливо якщо говорити про масові безлади та антиурядові протести. Неймовірна, малоконтрольована влада — явище жахливе. Мобільні бригади в результаті конфліктів із керівництвом усієї служби врешті-решт створювали свої організації і штаби, влаштовували свої склади. До речі, я описав схему саме такого штабу, де й працював. На початку протистояння бригади не вирушали на передову, замовчувався факт створення медпункту на Грушевського. Неодноразово люди знаходили медикаменти, котрі ними самими були куплені й навіть підписані в аптеках столиці. Обладнання вивозилось і перепродавалося. Спочатку на Груші лікарі витягали кулі та осколки за допомогою звичайнісіньких ножиць. Потім там з’явилося найновіше обладнання, але в результаті воно було вивезене керівництвом служби.
Був і такий випадок: ми разом із напарницею прямували до медпункту. Зайшовши всередину, одразу помітили, що ящики відсутні, а стіл, де раніше були медикаменти, — порожній. Нас одразу попередили про переїзд. Хто, куди, як — стандартний набір питань. Відповідь одна: «зайшла дівчина у формі, як у вас, і сказала, що вона — головний координатор. Лишила телефон, сказала, щоб збиралися. Частину вже завантажили і вивезли». Все, приїхали! Куди вивезли, хто, де і як — не знають. І це, на жаль, було розповсюдженим явищем: кому війна, а кому — мати рідна…
Під час розстрілів на Інститутській ці люди сиділи невідомо де, а в полі працювали одиниці. Під час подій у ніч на 19 лютого вони ж заборонили розкривати кабінети в окупованих адмінбудівлях і розміщувати поранених на різних поверхах. Через це поранені були розкидані мало не по всій будівлі профспілок і саме тому під час підпалу всіх не змогли винести. До речі, евакуація тоді так і не була організована. Легкопоранені й ті, хто міг ходити, допомагали важкопораненим. Лікарі, волонтери мобільних бригад… До речі, невідомо, що там сталося зі складом. Щось мені — та й не лише мені — підказує, що його-таки винесли й розіпхали по своїх аптеках керівники штабу медицини Майдану. А потім вони ж отримали високі посади в уряді…
Редакторська післямова
У цьому тексті представлений детальний аналіз організації медичної служби на Майдані. Ми бачимо, що її особливості були зумовлені не так «креативністю» активістів та активісток, як сумним досвідом спроб і помилок. Це — «правила, написані кров’ю», як висловився автор. Таким чином, в умовах наростаючої протестної мобілізації, що тільки збурювала Майдан під час репресивних випадів у його бік, вдалося створити достатньо самобутню систему активістських практик — не тільки в області медичної служби, але й загалом по всій інфраструктурі, — яка підтримувала існування Майдану навіть у найбільш кризові моменти.
Водночас, відкритим залишається питання того, наскільки політичним був досвід, отриманий десятками тисяч волонтерів і волонтерок Майдану від таких ініціатив. Масовий протест відкрив дорогу не лише фінансовим аферист(к)ам, про яких згадує автор, але й аферам іншого, політичного порядку (хоча перші часто були пов’язані з другими). В той же час, активістські мережі не утворили практично жодних механізмів прямого впливу на політику Майдану, залишаючи її «професійним політикам» (аферистам?) зі сцени. Таке ігнорування добре видно і по насичених описах цієї статті. Тут надзвичайно детально розповідається про події, що стосуються інфраструктурного горизонту медичної служби, але зовсім не згадується те, чи медичні волонтер(к)и, власне, впливали на прийняття рішень Майданом.
Особливо ж проблемним такий стан речей виявився для лівих активістів і активісток. Будучи зненацька захопленими ідеологічно осоружними дискурсами Майдану, практично без будь-яких політичних структур, вони так і не зробили значних спроб в їх розбудові чи у протистоянні правим опонентам. У результаті, активістський індивідуальний вибір зводився переважно до двох варіантів: ігнорування масового низового — але не лівого — руху чи вливання в нього рядовими волонтер(к)ами. Хтось, як і автор цієї статті, обрав для себе другий варіант, не бажаючи «сидіти склавши руки». Не порівнюючи таке, в цілому відповідальне, діяльнісне особисте рішення із першим, пасивним, варіантом, зазначимо все ж, що воно наштовхується на резонний сумнів: а чи не була така участь банальною (гуманітарною) благодійністю? Звісно, досвід лівих рятувальників і рятувальниць, набутий ними під час активізму в медичній службі Майдану, може стати вельми корисним у світлі перспективи подальших соціальних заворушень. Однак, запевне, набувати його можна було більш прицільно, ініціювавши, наприклад, окремий штаб зі своєю координацією та інфраструктурою. Тим паче, що в таких індивідуальних вилазках на Майдан була відсутня можливість організованого тиску на його політичну сцену, а отже — і участі у прийнятті стратегічних рішень, просування лівого порядку денного.
Все це призводить до того, що активізм лівих на Майдані, який ми можемо уявити собі за детальним описом роботи медичної служби, був швидше благодійністю, зорієнтованою на повсталі маси. «Медицина спротиву», як і інші «повстанські» інфраструктури, не бралася політично їх (само)організувати. Звісно, це не означає, що досвіду, набутого в цих ініціативах, необхідно цуратися. Проте такі «недохопи» з політичної організації варто враховувати, коли знову випаде нагода участі в масових протестних рухах.
