Інтерв’ю з Мо Шмідтом, координатором мережі «International student movement»
– Будь ласка, представ себе. Де ти навчався чи навчаєшся? Як ти потрапив у студентський рух? У якій діяльності зараз береш участь?
– Мене звати Мо Шмідт. Я вивчаю соціологію та економіку в Марбурзькому університеті (Німеччина) й водночас належу до студентських представників у відділі міжнародного співробітництва.
Вперше я зіткнувся з освітнім рухом 2005 р., коли в деяких федеральних землях Німеччини запровадили плату за навчання, зокрема і в землі Гессе, де розташований Марбург. Відтоді я включився в рух. Спершу я зосереджувався на боротьбі проти плати за навчання, але тепер я дедалі більше наполягаю на боротьбі за вільну емансипативну освіту (free emancipatory education). Я не належу до жодної політичної партії. Я переконаний, що неможливо досягнути фундаментальних соціальних змін через політичні партії. А такі фундаментальні зміни необхідні задля впровадження вільної емансипативної освіти.
Проте я входжу до місцевої групи активістів, яка називає себе «Марбурзький рух вільної освіти» (Free Education Movement Marburg, freedumm). Я переконаний, що зростаюча приватизація освіти та дедемократизація освітніх закладів (зокрема університетів) є симптомами панівної економічної системи, яка демонструє свою силу на глобальному рівні. Тому 2008 р. я започаткував незалежну платформу для комунікації «Міжнародний студентський рух» (International Student Movement, ISM). Наразі я все ще допомагаю адмініструвати цю платформу.
– Які головні проблеми турбують студентів світу сьогодні? Наскільки я розумію, в минулі роки протестні рухи зосереджувались на питаннях Болонського процесу, проникнення ринку в університети та освітніх планах скоротити витрати на освіту. Чи стались істотні зміни в переліку головних проблем за останні роки?
– Наскільки я можу бачити, більшість студентських протестів спрямовані на проявлені в освітній системі симптоми домінантної економічної системи. Плата за навчання, здається, є вагомим питанням для протестних рухів усюди: в Бангладеш, Південній Африці, Пуерто-Ріко, Канаді чи Німеччині. Всюди влада проштовхує дедалі більшу приватизацію освіти.
Процес приватизації також веде до дедемократизації освітніх закладів, оскільки їм доводиться діяти як приватним компаніям і приймати відповідну структуру менеджменту. В багатьох місцях створено керівні органи за участі представників приватного бізнесу. Університети відкриваються для приватних інвесторів, що робить проведення незалежних досліджень дедалі складнішим, якщо не неможливим.
Однак студенти продовжують боротися за справжні студентські профспілки (зокрема, на цю мить, у Єгипті, південній Німеччині та Сенегалі) задля опору такому розвитку подій. Незважаючи на центральне місце питання про плату за навчання в усьому світі, це не означає, що інші проблеми якоюсь мірою менш важливі. Врешті-решт, усі симптоми пов’язані між собою.
– В Україні існує поширене уявлення про те, що Болонський процес входить до так званої «євроінтеграції», а отже, є без сумніву позитивною реформою. Тож чому європейські студенти протестують, і проти чого конкретно вони протестують? Можливо, у нас просто різні бачення Болонського процесу?
– Я не можу казати за всі групи, що протестують проти Болонського процесу в Європі. Існують також групи, які вірять у можливість реформування Болонського процесу. Особисто я заперечую процес цілком. Чому? Тому що я заперечую те визначення освіти, яке використовується у документах країн ЄС. Яка мета Болонського процесу? Зробити Європу «найбільш конкурентоздатною та заснованою на знаннях (knowledge-based) економікою світу» (Лісабонська Європейська Рада, 2000 р.) у глобальній боротьбі за інвестиції та прибутки. Болонський процес – це впровадження Лісабонської стратегії, спрямованої на створення Європейської зони вищої освіти (European Higher Education Area, EHEA). Я заперечую зведення освіти до ресурсу. Я виступаю проти бачення освітніх закладів передусім як фабрик, що постачають людський капітал на ринок праці.
Я хочу, щоб освіта слугувала перш за все еманипації індивіда та суспільства загалом. Освіта, яка б заохочувала індивіда ставити під питання та аналізувати владні структури, що оточують нас.
Ось чому ми в Марбурзі боремось за вільну емансипативну освіту для всіх.
– Наскільки універсальними є негативні процеси у вищій освіті? На з’їзді студентських рухів у Парижі (11-13 лютого 2011 р.) я не бачив жодного представника Швейцарії чи скандинавських країн. Чи можеш ти пригадати якісь протести там? З іншого боку, очевидним було переважання італійських студентів, оскільки в їхній країні якраз нещодавно почались реформи. Схоже навіть на те, що студенти стають активними та радикальними тільки в час таких реформ, але пізніше вони можуть легко заспокоїтись…
Звісно, зростаюча приватизація освіти перебуває на різних етапах у різних країнах. Але тенденцію безумовно можна помітити в усьому світі. Що ж, проблема в тому, що багато студентів (та представників інших соціальних груп) не вбачають великої проблеми в стягуванні плати за навчання чи відкритті університетів назустріч приватним інвесторам. Якщо в деяких регіонах студенти, викладачі та батьки виходять на вулиці опиратися реформам із приватизації державних університетів (буквально щойно, 7 квітня, півтора мільйони студентів протестували в Колумбії), то в інших місцях – у Швейцарії, Таїланді, Австралії тощо – значна більшість приймає приватизацію освіти. А проте навіть у Швейцарії існують групи, що активно намагаються поширювати занепокоєння та здобути більшу підтримку в боротьбі проти плати за навчання та за більш демократичні структури всередині університетів. Восени 2009 р., коли студенти окупували великі лекційні зали по всій Європі й не тільки, це відбувалось також і у великих швейцарських університетах.
У скандинавських країнах на кшталт Фінляндії студенти також активно опирались реформам, що проштовхують приватизацію освіти, особливо в 2009-2010 рр. Присутність у Парижі італійських студентів пояснюється тим, що з’їзд організувала «EduFactory», що базується в Італії та тісно пов’язана з мережею «UniRiot» (тепер це «UniCommon»), наскільки мені відомо.
Я згоден, динамічні протести часто швидко втихомирюються. Багато рухів створюються на один раз і ґрунтуються на переконанні, що зміна настане наступного дня. Але як тільки активісти з’ясовують, що цього не станеться, вони розчаровуються і часто покидають рух або переходять до інших соціальних рухів (профспілки, антифа, групи проти депортації).
–У який спосіб студентські рухи можуть діяти на міжнародному рівні та як це може поліпшити їхні протестні акції? Чи знаєш ти приклади ефективних міжнародних дій?
– Для мене тут річ не в поліпшенні протестних акцій, а радше в тому, який спосіб аналізу відображається в протестах. Якщо студентські рухи комунікують з рухами з усього світу і знають, що вони частина опору проти системи на глобальному рівні, то це спонукає більше людей ставити питання. Питання на зразок «Чому люди по всьому світу мають ці проблеми?» Більше того, це надає людям нових сил. Зрештою, ми боремось проти симптомів капіталістичної системи. Тому я вірю, що ми можемо досягти вільної емансипативної освіти тільки в тому разі, якщо люди забажають фундаментальних змін в економічній та державній системі. Тримаючи зв’язок на глобальному рівні, ми стаємо сильнішими. Завдяки цьому ми можемо досягати чогось локально, але як глобально поєднана мережа чи рух.
Існує чимало прикладів акцій, скоординованих на міжнародному рівні (Дні дії проти кліматичних змін, День дії проти війни в Іраку), часто це якісь демонстрації. Але наскільки я можу бачити, вони зазвичай не дають учасникам відчуття, що вони становлять частину глобального руху проти економічної системи. Тож я гадаю, ми повинні наполягати впродовж кожного локального протесту, що це частина такої боротьби. Коли виступають проти одного певного уряду, активістам та публіці повідомляється окремішній аналіз, який каже: «Вина лежить на уряді!». Підкреслюючи глобальний рівень боротьби, ми пропагуємо інший аналіз. Це аналіз, який каже: «Це глобальна боротьба. Спитай себе, чому це так!».
– Які організації зазвичай проводять протести? Традиційні студентські профспілки, синдикалістські профспілки, радикальні політизовані організації, політичні партії?
– Це дуже залежить від різновиду та змісту протесту. Коли йдеться про опір скороченням фінансування чи платі за навчання, тоді часто офіційні студентські спілки організовують демонстрації. В Німеччині досі є деякі ліві студентські рухи, що розуміють свою діяльність як частину боротьби проти держави та капіталу. Але на глобальному рівні це радше виняток. Зазвичай це низові групи, які організовуються та ініціюють і радикалізують освітні протести.
Велика проблема в усьому світі полягає в тому, що молодіжні групи парламентських партій домінують у студентських профспілках. Ці групи вписані у державні структури й тому ніколи не сформулюють які-небудь радикальні позиції.
– Чи можна сказати, що за останні роки студентський рух радикалізувався? Чи студентський рух був радикальним завжди?
– Наскільки я можу бачити, студентські протести зазвичай узагалі не радикальні. В більшості випадків вони тільки обороняються, прагнучи запобігти скороченням чи платі за навчання. Тільки коли формується більший студентський рух, з’являється також і радикальна меншість, що ставить під питання економічну та соціальну систему в цілому та досліджує корені проблем.
З усім тим, великі протести завжди політизують більше людей і в цей спосіб рух також радикалізується, якщо він реально триває кілька місяців чи років. Однак зазвичай рухи помирають іще до того, як деякі індивіди радикалізуються. Варто також розуміти, що існує значна флуктуація активістів у школах та університетах. Тож активісти, які могли б радикалізуватись на якомусь етапі протестів, часто змушені покинути заклад невдовзі, або ж повинні знову зосередитися на своєму навчанні.
– Як ти вважаєш, тактика університетських окупацій була/є ефективною?
– Я гадаю, що окупація лекційних зал та аудиторій може мати дуже позитивний вплив. Зайнятий простір можна використати як базу. Студенти та інші зацікавлені знають, куди йти, якщо вони зацікавлені чи залучені. Можна організувати необхідну для комунікації інфраструктуру та проводити регулярні пленарні засідання. Це має символічну цінність.
Особисто я вважаю, що було б чудово здійснювати окупації в різних університетах/школах в усьому світі й потім об’єднувати їх через спільну комунікаційну інфраструктуру (наприклад, через skype, онлайн-мапу та/чи спільний блог).
– За що борються студенти і за що (на твою думку) вони повинні боротися: за «старі добрі університети» без плати за навчання чи за цілком нову модель вищої освіти? Якщо ти обираєш друге, поясни будь ласка, якою ти бачиш цю модель освіти.
– Оскільки є багато аспектів поточної освітньої системи, які я заперечую, наприклад, система оцінок, я хочу бачити освіту цілком іншою. Я хочу освіти, що перш за все слугує індивіду та суспільству в цілому, а не державним чи бізнесовим інтересам, як це відбувається зараз.
Як така альтернативна освіта має бути структурована та реалізована – про це я не можу сказати, це повинне вирішити суспільство в цілому. Але я переконаний, що кожен індивід зацікавлений у тому, щоб емансипувати себе. А освіта має дозволити індивіду зробити саме це. Ось чому я бачу себе частиною руху перш за все освітнього, а не лише студентського.
– Боротьба за кращу освіту є також боротьбою за кращий світ – ти згоден? Як студентська боротьба поєднана з радикальними соціалістичними та альтерглобалістськими рухами, і як, на твою думку, вони повинні бути поєднані?
– Я не можу сказати, як ці речі мають бути поєднані. Я можу лише пояснити, як я поєдную боротьбу за вільну емансипативну освіту з боротьбою проти поточної економічної та державної системи. Я гадаю, що вже представив свою позицію в попередніх питаннях.
Розмовляв Ігор Самохін
Опубліковано в: Спільне, 2011, № 3: Політика освіти
Читайте також:
Олександр Бікбов: Студентський протест – це не для двієчників
Освіта не на продаж: студентські протести 2009 між прагматикою та утопією (Вадим Гудима)
Освіта фаст-фуд. Чому Європою шириться студентський протест? (Олексій Вєдров, Кирило Ткаченко)
