Наука, Крим та ґрати: про переслідування викладачів та науковців

Альона Ляшева, Вікторія Мулявка

Використання науки та освіти з політичною метою в Україні стає нормою. Як так сталося і чому це небезпечна тенденція?

Конференція в Ялті

Участь у науковому заході в Криму закінчилася для українських викладачів звільненнями та перевіркою СБУ. Міжнародна науково-практична конференція «Російська мова в полікультурному світі», яка вже вдесяте відбувалася в Ялті (цього року з 8 по 11 червня), зібрала викладачів і науковців із 10 країн: РФ, Білорусь, Казахстан, Словаччина, Сербія, Йорданія, Греція, США, Китай, Україна. Українську академію представляли викладачі Національного педагогічного університету імені Драгоманова, Дніпропетровського національного університету, Запорізького Національного університету та Запорізького державного медичного університету, науковці з Донецька та Луганська.Шквал звинувачень і критики з боку ЗМІ, розпочатий постом на Facebook журналіста телеканалу «1+1» Якова Носкова (24 липня), викликано й самим фактом участі українських викладачів у конференції на території Криму, і ухвалення резолюції, у якій учасники заходу висловлюють вдячність місцевим і російським урядовцям С. В. Аксьонову, В. А. Константинову, Л. В. Чулковій, Н. А. Лантух поряд із членами організаційного комітету конференції.

Однак мало хто звернув увагу на той факт, що резолюція торішньої конференції так само містила подяку уряду Республіки Крим і організаторам конференції (серед яких не лише органи місцевої влади, а й Кримський федеральний університет імені Вернадського та Кримський республіканський інститут післядипломної педагогічної освіти). Цю конференцію проводили об’єднаними силами українських і російських урядовців і представників академічної спільноти щороку, починаючи з 2007. Конференція 2016 року була цілком науковою й мало чим відрізнялася від попередніх заходів. Серед вказаної в програмі заходу тематики жодного натяку на політику. Доповіді стосувалися суто актуальних проблем лінгворусистики, соціолінгвістики, медіалінгвістики, викладання російської мови як рідної та іноземної й таке інше.

Зі слів виступу на відкритті конференції у 2007 році на той час ще українського голови ради міністрів Автономної Республіки Крим Віктора Плакиди, процитованого у повідомленні на офіційному сайті уряду України, науковий захід «має на меті сприяти розвитку діалогу та зміцненню взаєморозуміння між народами». Однак цього року такий діалог опинився поза законом. Хоча захід відбувся ще на початку червня, перша реакція МОН – вимога до університетів пояснити участь їхніх викладачів у конференції на території Криму – з’явилася лише 26 липня, невдовзі по тому, як інформація про подію набула розголосу в мережі Facebook та її підхопили медіа.

На захист викладачів не стала навіть адміністрація університетів. Наприклад, ректор університету імені Драгоманова в офіційному листі до МОН повідомив, що викладачка Ірина Зайцева не отримувала дозволу на відвідування конференції і «колектив Драгоманівського університету категорично засуджує поведінку та вчинки Ірини Зайцевої, що суперечать чинному законодавству України». Офіційною причиною звільнення викладачів стала відсутність дозволу з боку університету на відрядження, а це є підставою для звільнення згідно з КЗпП. Однак варто враховувати, що офіційне оформлення відрядження є марудною бюрократичною процедурою, тож її порушення – поширена практика в українських академічних колах. У цьому випадку відсутність офіційного дозволу на участь у конференції в Криму не обов’язково означає, що науковці якимось чином намагалися приховати поїздку від керівництва. Наприклад, доцент Людмила Стребуль, котру першою звільнили, коли спалахнув скандал, саме на підставі прогулу, відвідувала конференцію і 2015 року.

У наступній заяві МОН, від 28 липня, ідеться про те, що науковці втратили моральне право навчати та виховувати молоде покоління українських спеціалістів і стали на бік агресора, підтримуючи антиукраїнську резолюцію заходу. Нагадаємо, що «антиукраїнськість» резолюції полягала у висловленні подяки за організацію заходу представникам місцевої влади, таке є загальнопоширеною практикою навіть у країнах ЄС. Як зазначено в заяві, за запитом МОН, на науковців чекають не лише звільнення, а й оцінка їхньої діяльності Службою безпеки України та Генпрокуратурою, оскільки відвідування конференції в Ялті (як і будь-які інші контакти з навчальними закладами на території Криму) для міністерства є визнанням «російської приналежності» Криму, а «допустити реалізацію цих планів агресорами ми (МОН) не маємо права».

І це не вперше МОН згадує про мораль. Ще в 2014 році Сергій Квіт звернувся з листом Міністерства освіти і науки України №1/9-382 від 29.07.2014 «Про особливу відповідальність педагогічних та науково-педагогічних працівників». У цьому документі стверджується, що «статтею 41 Кодексу, для певних категорій працівників визначені додаткові підстави, за якими вони можуть бути звільнені з роботи». Цими додатковими підставами є 41 стаття КЗпП про аморальні вчинки, а аморальним вчинками екс-міністр освіти називає «антидержавну діяльність» чи то «участь в організації так званих “референдумів” у Донецькій та Луганській областях». Це звернення політизувало статтю КЗпП за аморальні вчинки, де-факто дозволяючи школам та університетам використовувати її для політичних репресій, хоча тлумачення, що таке аморальний вчинок, а що ні – не в компетенції МОН.

За словами юриста Центру соціальних та трудових досліджень Віталія Дудіна, такі заяви МОН не мають правової сили:

«Лист Міністерства освіти і науки України №1/9-382 від 29.07.2014 “Про особливу відповідальність педагогічних та науково-педагогічних працівників” окрім політичних оцінок (“У той час, як більшість педагогічних та науково-педагогічних працівників проявляють високу громадянськість і патріотизм…”) містить тлумачення правових норм. Сказано, що недотримання або порушення педагогічними та науково-педагогічними працівниками законодавства, участь у антидержавній діяльності повинно тягнути за собою правові наслідки, що визначені КЗпП.

Проте МОН не є суб’єктом тлумачення законодавства — це прерогатива Конституційного Суду України. Водночас згадана “антидержавна” діяльність є, вочевидь, предметом розгляду кримінального законодавства.

Слід звернути увагу на те, що посилання на лист Міносвіти є досить сумнівним. Міністерство юстиції України у листі від 28.04.2011 року зазначило, що “листи — це службова кореспонденція, вони не є нормативно-правовими актами, можуть носити лише роз’яснювальний, інформаційний та рекомендаційний характер і не повинні містити нових правових норм, які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер”.

Отже, посилатись на лист МОН за чинним законодавством не можна, адже такий лист не встановлює прав і не тлумачить норм, а є лише думкою його авторів».

Крім того, даючи правову оцінку реакції Міністерства на участь українських викладачів у конференції в Ялті, Віталій Дудін зазначає:

«Стаття 9 Закону “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” визнає усі органи в Криму незаконними. Проте встановлення зв’язків та взаємодія органів державної влади України, їх посадових осіб допускається: зокрема, з метою забезпечення національних інтересів України, захисту прав і свобод громадян України, сприяння відновленню в межах тимчасово окупованої території конституційного ладу.

Викладачі не є посадовими особами органів державної влади України. Як громадяни України вони мають “право на вільний та безперешкодний в’їзд на тимчасово окуповану територію і виїзд з неї” (стаття 10).

Парадокс полягає і в тому, що в нас досі діє “Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією” (1998): “Високі Договірні Сторони співробітничають в галузі освіти, науки і техніки, у розвитку дослідницької діяльності, заохочуючи прямі зв’язки між їхніми науково-дослідними організаціями” (http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/643_006). Влада має довести, чому в цьому конкретному випадку цитована норма не могла застосовуватись.

Тобто, сам візит до Криму не є правопорушенням, як і участь у освітніх заходах. Однак факт підписання резолюції – це привід підозрювати у діях, спрямованих на порушення територіальної цілісності України (ст.111 ККУ). Для цього слід довести, що така резолюція була підписана та становила загрозу суверенітету. Також правоохоронці можуть допитати викладачів у якості свідків у справах, відкритих щодо організаторів кримського “референдуму” та російських силовиків (ці справи навряд чи завершаться чимось, окрім заочного засудження, але таке право у слідчих є)».

Мало того, заяви МОН можуть бути витлумачені як такі, що суперечать законодавству, оскільки стаття 6 Закону про освіту проголошує серед принципів «незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій». Тому тиск на вчителів та викладачів з боку МОН через те, що вони поділяють чи не поділяють ті чи інші політичні погляди, також можна розглядати як протиправний.

Саме через відсутність правової бази для репресій викладачів із «неправильними» політичними поглядами Лілія Гриневич звернулася до СБУ та Генпрокуратури з проханням допомогти впорядкувати законодавство, щоб згодом такі випадки, як поїздка на конференцію у Крим, тягли за собою належну відповідальність.

 Але чи знайде СБУ та Генпрокуратура, в чому звинувачувати вчителів? З усіх українських учасників конференції послідовні публічні звинувачення в проросійській позиції лунали лише в бік Ірини Зайцевої – в минулому депутата Луганської облради від Партії регіонів, проректора Луганського державного інституту культури та мистецтв, заступника міністра освіти (2010-2011) й директора Українського центру оцінювання якості освіти (2011-2014). У травні цього року на мейнстрімному інтернет-ресурсі Цензор.нет вийшла ціла стаття, присвячена Ірині Зайцевій, під назвою «Звичайний рашизм», у якій ідеться про її зв’язки з такими одіозними політичними фігурами, як Олександр Єфремов, Віктор Тихонов і Валерій Голенко. Також, як зазначено в тексті, 24 квітня цього року на адресу МОН і ректора університету імені Драгоманова було надіслано листа з вимогою звільнити «агресивну українофобку й сепаратистку (Ірину Зайцеву) з посади професора НПУ імені М.П. Драгоманова» на підставі систематичної антиукраїнської діяльності; він набрав 171 підпис від політиків, діячів культури, науки та пересічних громадян. Решті учасників заходу ніякої «антидержавної» діяльності в минулому не закидали. Враховуючи, що такі звинувачення в бік учасників конференції цього року лунають уперше, науковці не могли передбачити, які наслідки матиме для них участь у щорічному науковому заході. Єдине, у чому їх можна звинуватити – це те, що вони відмовилися перервати зв’язки з іноземними колегами в і без того ізольованих умовах української академічної спільноти.

Якими б не були політичні погляди науковців, застосування репресивних заходів проти інакодумства суперечить правам людини та принципам академічної свободи. Це створює умови, в яких карати можна будь-кого, чиї погляди чи дії не відповідають ідеологічній лінії або інтересам влади та суб’єктивно інтерпретуються кимось як «антиукраїнська» позиція. Наприклад, «антиукраїнською» вважається участь у науковій конференції в Ялті в той самий час, як у Криму, згідно з українським законодавством, існує вільна економічна зона для українських підприємств, а Україна та Росія підписують державні угоди про енергетичну торгівлю.

Політизація освіти та науки як тенденція

Хоча важко уявити абсолютно вільну від політики науку, а тим паче освіту, за попереднього голови МОН Сергія Квіта було відкрито нові шляхи використання освіти та науки як інструментів політичної пропаганди та репресій.

За останні два роки національно-патріотичне виховання стало активно впроваджуватися на різних рівнях освіти. Від розрізненого та непрямого введення елементів націоналістичної ідеології в освітній процес МОН перейшло до прямих вказівок, яким чином виховувати патріотів, що будуть готові віддавати свої життя за державні інтереси інтереси панівного класу: впровадження починаючи з 2015-2016 навчального року Методичних рекомендації щодо національно-патріотичного виховання у загальноосвітніх навчальних закладах^[1]. Таке спрямування починається з дошкільних закладів освіти^[2] і пронизує всю систему освіти.

Часто позиції педагогів, академіків та студентства, що суперечать провладній, наражаються на репресії. Поступово такі ситуації навіть нормалізуються в суспільстві та не викликають подиву чи спроб протистояти: як і попередні випадки, репресії викладачів, що відвідали Кримську конференцію, не викликали помітного обурення.

Сильний удар було завдано по викладачах та науковцях, які опинилися на території, контрольованій ЛНР та ДНР. Заклики до освітян та науковців переїхати на підконтрольну уряду територію та скасування наукових звань науковців, котрі підтримали сепаратистів – таким чином МОН відреагувало на події на Сході країни.

Чистки «ненадійних» проходять і на територіях, підконтрольних Україні. Наразі звільнення вчителів через їхні політичні погляди – поодинокі, часто це відбувається за «згодою сторін», бо серйозних правових підстав у чинному законодавстві для таких звільнень наразі не передбачено.

Такий же підхід застосовують і до працівників ВНЗ. Наприклад, безпідставно змусили звільнитися Віталія Лукащука, декана соціологічного факультету ХНУ імені Каразіна. Причиною стали скріншоти його сторінки в соцмережі, де він у жорсткій формі критикував прибічників Майдану. Жодних доказів того, що екс-декан неякісно виконував свою роботу в університеті, не було на початку скандалу і не з’явилося досі, а пости в соціальних мережах не можуть бути вагомою підставою для звільнення. Прикро те, що таке очевидне порушення прав не викликало жодного серйозного незадоволення ні в соціологічній, ні в ширшій академічній спільноті. Оскільки МОН налаштоване розгортати «полювання на відьм» і наголошує на необхідності створення для таких практик законодавчої бази, ситуація може погіршитись.

Крім цього відбувається прямий чи опосередкований примус до поривання професійних зв’язків із луганськими, донецькими, і, звичайно ж, російськими академічними колами. Українські науковці, що наважуються підтримувати ці зв’язки, проходять через публічний осуд в медіа та отримують догани від МОН. Саме це сталося з академічним журналом «Соціологія: теорія, методи, маркетинг», який рік тому опублікував не наукову статтю(!), а лише матеріали круглого столу, один із яких, на думку журналістки, котра зчинила скандал, мав «відверто сепаратистський зміст», хоча негативно відгукувався не лише про Майдан та дії української влади, але й про еліти ДНР та ЛНР. Реакція МОН та медіа на цей випадок була передбачуваною – моральне засудження та перевірка журналу.

Водночас нікого з критиків не збентежив своєрідний расизм щодо росіян та жителів Донбасу на тому ж круглому столі. Наприклад, кандидат філософських наук Вергунський стверджував: «Неоголошена війна Росії проти України – це прояв психічного неврозу, що трапився зі “старшим братом” з приводу того, як він житиме без України, якщо вона увійде до Євросоюзу. Донбас “повстав” тому, що його жителі підсвідомо відчули свою нездатність бути суб’єктами діяльності й адаптуватися до нових умов життєдіяльності», а кандидат педагогічних наук Франков додає, що «у більшої частини регіону Донбасу був невидимий, нехай аморальний, “дах”, що дозволяв жити “по понятиям” за Януковича, і, до речі, багатьох тривалий час це влаштовувало». Такі висловлювання, на думку МОН, мають право бути в науковому журналі. Через небажання вдаватися до відкритої цензури, редакції «Соціологія: теорія, методи, маркетинг» довелося пройти через пекло і довго вибілювати себе та показувати свою лояльність до української влади.

Не менш прикрий випадок обмеження наукових мереж відбувався на початку минулого року: МОН закликало українських науковців бойкотувати конкурс тристоронніх німецько-російсько-українських наукових проектів, запропонованих німецькою фундацією «Фольксваген». Пізніше, влітку 2015, відбувся інший скандал через те, що Фізико-технічний навчально-науковий центр НАНУ (ФТННЦ НАНУ), у складі якого функціонує Київське відділення Московського фізико-технічного інституту, оголошував черговий набір студентів на навчання до Московського фізико-технічного інституту. Не варто детально пояснювати, що МФТІ – це світовий лідер у технічних науках і можливість навчатися там – величезний шанс для українських студентів. МОН звинуватило НАНУ у тому, що вони заохочують «brain drain» до «колишньої імперської столиці», що завдає величезної шкоди українській науці. «Brain drain» до країн ЄС та США наші чиновники заохочують самі. Вони ігнорують те, що причини цього процесу не лише зовнішні (вищий рівень освіти та умов праці науковців за кордоном), але й внутрішні: студенти та науковці їхатимуть за кордон навіть знаючи, що там їх не чекають із відкритими обіймами, просто через те, що в Україні деградували базові умови для якісної освіти та наукової діяльності.

Останні ж звільнення та переслідування вчителів російської мови, котрі відвідали конференцію в Ялті, ще раз довели, що уряд узяв курс на унеможливлення зв’язків між українськими та російськими науковими колами.

Хоча МОН підштовхує українську академію до налагодження зв’язків із західними колегами, наприклад, через правила здобуття вчених звань, таку можливість отримає лише невелика кількість вчених. І причина не лише в низькому рівні кваліфікації наших науковців, а й у відсутності матеріального забезпечення їхньої праці: доступу до передової академічної літератури в бібліотеках, брак (або непрозорий розподіл) фінансування в українських університетах для участі в міжнародних конференціях або запрошення західних колег в Україну. Сподіватися, що вчені самостійно кожного місяця купуватимуть книжки по 50 євро та оплачуватимуть поїздки на конференції, а також оформлюватимуть візи, не варто. Стіна між українською та міжнародною академією нікуди не зникне, оскільки самих лише вимог МОН недостатньо, необхідно створити для цього умови – наприклад, надавати кожному досліднику бюджет для академічних подорожей чи стимулювати стажування та обміни з підвищенням заробітної плати на період, проведений за кордоном (це поширена європейська практика). В умовах дуже низького рівня інтернаціоналізації української науки, її відірваності від західної, а також репресій за підтримку зв’язків із науковцями в Росії, українська академія залишиться повністю ізольованою.

Куди ми йдемо?

Конфлікт на Сході в комплексі з економічною кризою в країні – звільнення держслужбовців, падіння гривні, ріст цін на базові товари та послуги, як-от на комунальні, будуть і далі зменшувати довіру до керівників країни та підживлювати незадоволення і протестні настрої населення. Для уникнення таких наслідків політична еліта вдається до ідеологічного, а інколи й репресивного впливу. Не в останню чергу «правильні» кадри в системі науки та освіти мають виконувати цю функцію. «Неправильних» же показово репресують. І це далеко не суто українське, а досить типове для недемократичних режимів явище. Наприклад, після недавньої спроби державного перевороту в Туреччині було відкликано ліцензії 21 000 працівників приватних шкіл, понад 15 000 працівників міністерства освіти було звільнено, а від 1577 деканів університетів вимагалося піти у відставку; усім іншим академічним працівникам заборонено виїзд із країни. Авторитарний режим Ердогана звільнив та обмежив права громадян лише через підозри в симпатіях до організаторів перевороту. Це зачепило багатьох, хто не мав жодного зв’язку ні з організаторами, ні з симпатиками, а лише потрапив під гарячу руку. Хоча нам дуже далеко до таких масштабів, але курс на маккартизм^[3] та пошук антиукраїнських агентів у академічному середовищі впевнено взято.

Для того, щоб запобігти турецькому досвіду масових звільнень заради «порятунку демократії» чи американському досвіду полювання на «комуністичних» шпигунів, треба не допускати політичних репресій, у колір якого прапору, чи російського, чи українського, вони б не фарбувалися, тим більше в академічній сфері. Навпаки ж, наука та освіта якраз можуть бути тим ґрунтом, що допомагатиме порозумінню, діалогу та формуванню спільної інтерпретації теперішнього та минулого заради нормального співіснування в майбутньому. Ось про що варто було б подумати представникам міністерства освіти. Єдине, що поки можемо зробити ми – не мовчати, а виступити проти використання українським урядом репресивних методів у боротьбі за домінування провладної ідеології.