Рецензія на книгу: Універ палає: Засадниче. Критичне. Атмосферне
(Heissenberger, Stefan et al. (Hg.), 2010. Uni brennt. Grundsätzliches. Kritisches. Atmosphärisches. Wien: Turia + Kant)
Вперше опубліковано в: Спільне, №3, 2011: Політика освіти
Збірник, виданий учасницями та учасниками протестів у Віденському університеті, цікавий насамперед тим, що представлені матеріали дають погляд на протести зсередини, без часової дистанції, адже статті почали збирати та редагувати просто під час протесту. Цей протест почався 20 жовтня 2009 року, коли студент(к)и Віденської академії мистецтв захопили актову залу, та досягнув кульмінації у майже двомісячній окупації найбільшої лекційної зали в країні — лекційної аудиторії «Аудімакс» Віденського університету, що стало приводом і прикладом для десятків університетів Австрії та інших країн, передусім Німеччини. За кількадесят років ця добірка буде дуже цінним документом для історикинь та істориків, сьогодні ж вона дає актуальну поживу для роздумів і навчання активістським колам і тим, чиї інтереси зосереджуються довкола соціологічних чи політичних питань.
Мотиви протесту, навколо яких обертається тематика більшості текстів, добре відомі: комерціалізація освіти, впровадження плати за навчання; перевантаження навчальних планів; спрямування освіти радше на засвоєння матеріалу, ніж на критичне мислення; скорочення персоналу, яке призводить до стрімкого зростання груп, а подеколи й унеможливлює повноцінну дослідницьку роботу; згортання демократії всередині університетів, пов’язане з поступовим переведенням їх у статус підприємств і менеджеріалізацією; ризик згортання неприкладних галузей, що не можуть гарантувати швидкого прибутку тощо 1. Проте деякі міркування, пов’язані з загальнішим економічним і соціальним контекстом або ж, навпаки, описи ситуації з суб’єктивної перспективи студентів і викладачок змушують замислитися й над менш відомими проблемами.
Приміром, специфічна історія австрійських університетів показує обмеженість традиційного закиду «економізації» університетів, оскільки університети ці, як зауважують Мартин Конецний та Марта Ліхтенберґер, завжди були частиною економічних, ідеологічних і політичних відносин (Konecny, Lichtenberger 2010: 106) 2. Навіть відкриття та демократизацію університетів за законом 1975 року — початок відносно короткого періоду широкої автономії та самоуправління між старим консервативним університетом і новим університетом-підприємством, що його почали впроваджувати в Австрії з року 2002-го, — можна пояснити браком кваліфікованої робочої сили в країні (Konecny, Lichtenberger 2010: 101). Таким чином, «економізацію» варто розуміти в сенсі сукупності ознак, які закривають доступ до освіти неплатоспроможним та перетворюють університети на незалежні від держави суб’єкти господарювання, але в жодному разі не так, як це роблять, критикуючи нововведення з гумбольдтіанської перспективи: буцімто університети раніше були цитаделями науки, більш чи менш виключеними з економіки та відносно незалежними від суспільного контексту. Чим, однак, можна пояснити економізацію в зазначеному вужчому сенсі? Відповідаючи на це питання, автор(к)и не дають обдурити себе риториці бюджетних дефіцитів або ідеальним моделям «хто платить — той і визначає зміст послуг» (які, щоправда, є переконливими для частини споживачок і споживачів освітніх послуг). Натомість вони застосовують тезу Рози Люксембург, згідно з якою капітал задля подальшого зростання та ефективних інвестицій потребує нових ринків — тому капіталістична економіка має тенденцію залучати до ринкових відносин нові й нові сфери (Maltsching and Moldaschl 2010: 91) 3. Не тільки зменшення впливу студентства та викладацького персоналу на рішення адміністрації, а й запровадження плати за навчання треба розуміти в контексті поступового виходу університетів із публічної сфери: вони стають більш привабливими для приватних інвесторів як можливе джерело доходу (Felber 2010: 312) 4.
Не менш цікаво зрозуміти, які саме моменти є найбільш дискомфортними для тих, чиє навчання в університетах припадає на час запровадження болонської реформи. До стандартного фінансового навантаження (плата за навчання для деяких студенток і студентів, оренда житла, купівля книжок, копіювання тощо) варто додати ті гроші й час, що потрібні для соціалізації в академічному середовищі. Це й обговорення прочитаних текстів, і підготовка рефератів у кафе, і спільні поїздки. Так, попереднє опрацювання матеріалів для рефератів і домашніх робіт у Німеччині та Австрії значною мірою вимагає колективної роботи: аби підготувати один-єдиний реферат, групі часом доводиться провести кілька тривалих зустрічей. Студент(ка) мусить витрачати на це додатковий час і додаткові гроші. Проте, аби мати ці гроші, вона чи він мусить працювати ще більше, що загострює проблему часу (Tacha 2010: 124-125) 5. До того ж, студентки тепер мусять вкластися в трирічний термін, аби дістати кваліфікацію бакалавра, що стає ще неприємнішим на тлі не надто райдужних перспектив на ринку праці. Молоду робочу силу прагнуть викинути на цей ринок чимшвидше попри те, що безробіття серед молоді зростає (або саме для того, щоб воно зростало?). Не дивно, що одним зі студентських гасел під час демонстрації було «Швидше навчатись, щоби швидше стати безробітною» (Pasquolani, 2010:78) 6. Ускладнює справу потреба проходити практику (читай: працювати на фірмах за дріб’язок без стабільного трудового договору). Але незаможній людині вчитися в Австрії ще складніше, якщо їй на долю випало народитися поза ЄС. Тут діють справді драконівські дискримінаційні норми щодо мігрантів — і це при тому, що ідеологині та ідеологи Болонського процесу всіляко пропагують студентську мобільність як його мету. Вони забувають уточнити, що йдеться про мобільність для європейок і європейців, але не для тих, хто походить із решти світу й хоче вчитися в Європі. Якщо громадяни країн ЄС не мусять платити за навчання протягом офіційно передбаченого періоду, для решти плата становить близько 8000 євро на рік. Аби цього не було замало, законодавиці застрахувалися від «напливу мігрантів» бар’єром у вигляді доходу 2400 євро щомісяця, які мусить пред’явити випускник чи випускниця університету з третіх країн, якщо хоче залишитися в Австрії (KRITNET 2010: 112-113) 7. Проблеми ці настільки суттєві, що навіть ті студенти, які приймають загальний (нео)ліберальний тренд у політиці й економіці, долучаються до протестів, сприймаючи Болонський процес як загрозу власним перспективам на ринку робочої сили (Illic and Freundinnen 2010: 200) 8.
Напевно, ще більш цікавими для учасниць і учасників студентського руху були б матеріали, присвячені деталям організації протестів, аналізові способів роботи, спонтанно посталих структур, критиці провалів у роботі тощо. Насамперед впадає в око нетрадиційна форма протесту — окупація аудиторій. Чому, наприклад, не традиційні вже марші, що можуть в один момент зібрати тисячі чи десятки тисяч людей, а тривале сидіння в аудиторії, яке взагалі може бути непоміченим, і де треба постійно підтримувати активне життя, зменшуючи тим самим кількість тих, хто бере участь у кожен конкретний момент протесту? Але, по-перше, ці дві форми протестів ніяк не заважали одна одній: навпаки, захоплені аудиторії правили зокрема і за координаційні центри для підготовки решти акцій. По-друге, так вдавалося привернути увагу багатьох доти пасивних студенток і студентів до протесту та його причин, адже складно пройти повз найбільшу в твоєму університеті лекційну аудиторію, де вирує позалекційне життя, де збираються сотні студентів, де багато візуальної інформації, де проходять концерти, де є самоорганізована кухня тощо. Але найважливішим було те, що пряма демократія вимагає наявності спільного фізичного простору, місця, де всі зачеплені та зацікавлені можуть зібратися, обговорити свої проблеми, ухвалити рішення та узгодити дії. Що, власне, вони й робили. Саме наявність спільного простору, а не символічний акт захоплення важливих аудиторій абощо, була центральною потребою студентства. Про це свідчить бодай той факт, що в разі конфліктів із адміністрацією студенти часом погоджувалися залишити аудиторію, але за умови безперешкодного надання їм іншого достатньо великого приміщення.
Серед найбільш визначних і корисних для чужого досвіду моментів протесту називають принципи базової демократії, спонтанну самоорганізацію, спільну волю до виключення будь-яких форм дискримінації, швидку координацію дій завдяки новим медіа. Під «базовою демократією» авторки розуміють можливість участі всіх і кожного в усіх рішеннях, орієнтацію на консенсусний принцип ухвалення рішень, який, проте, міг бути успішно проведений тільки в робочих групах з окремих питань, а не на загальному пленумі, де рішення переважно приймалися голосуванням більшості. Щоправда, ближче до кінця протесту навіть цей принцип почав пробуксовувати, коли в залі дедалі більше сперечалися про те, чи потрібно виносити певний пункт на голосування, і голосували щодо потреби такого голосування. Через робочі групи студентки долучалися до конкретної організаційної роботи. Формувалися вони не через загальний пленум, а просто з волі зацікавлених, тобто коли хтось хотів створити робочу групу з певного питання, то просто створював її. Часом непросто було координувати діяльність різних робочих груп між собою. Іншою проблемою стало поступове виділення з-поміж інших груп групи зі співпраці з пресою, оскільки більшість як вхідної, так і вихідної інформації, а головне — позиціонування студентського руху в суспільстві здійснювалося саме через неї. Тож її значення і статус створювали загрозу поступового виникнення владних стосунків у студентському русі. Цій небезпеці, однак, намагалися всіляко протидіяти. Хоча «аудімаксисти» декларували рішучий бій дискримінації за гендерною, національною, віковою ознаками та встановлювали відповідні інституційні запобіжники, в окупованому залі не обійшлося без ексцесів сексизму, відверто агресивної поведінки хлопців щодо дівчат. Із цього вийшов справжній скандал, звістка про який дійшла до протестувальниць і протестувальників у Берліні й навіть змусила їх ухвалити відповідну резолюцію. Роль засобів комунікації у виданні не перебільшують, вбачаючи в них саме і тільки засоби, які уможливили блискавичне поширення інформації (завдяки чому студентки й захоплювали аудиторії університетів Австрії, Німеччини та інших країн за швидкісною ланцюговою реакцією), ефективну координацію дій, а також збір статистичних даних про пов’язані з протестом події (наприклад, видання містить графіки географічного розподілу та часової динаміки повідомлень, популярності їхніх тем у соціальній мережі Twitter — див. Herwig, Kossatz and Mark 2010: 248-251) 9.
Поживу для роздумів дають останні дні окупації «Аудімакс»: тут збиралося дедалі менше людей, які поверталися до своїх навчальних і буденних справ. Врешті поліція на прохання адміністрації попросила тих, хто залишався, звільнити аудиторію. Саме цього, згідно з багатьма спостереженнями, і домагалася влада, яка обрала тактику простого ігнорування в очікуванні на те, що протест сам поступово затихне через утому та втрату цікавості. На жаль, ця тактика виправдала себе, і до цього досвіду потрібно поставитися якнайуважніше, подумавши, як можна надалі уникати такого банального кінця.
Поза цими центральними темами, до видання включили кілька невеликих літературних есеїв; матеріал із порівнянням архітектури та організації простору в соціально замисленому університеті з таким самим в університеті, що замислений неоліберально; аналіз розподілу університетського простору та тілесних диспозицій через суспільні нерівномірності; прочитання протестних практик як субверсивних у контексті теорії ритуалу; короткі повідомлення про протести в Берліні й Загребі.
Кількість матеріалів і швидкість їх збирання зумовили певну безсистемність, повтори та відсутність прямої полеміки між різними авторами. Однак саме те, що збірник робили безпосередні учасниці та учасники протестної робочої групи «Публікація книг» просто під час протесту, робить книгу цінною для солідарних із ними студенток і студентів інших країн, а в майбутньому — і для істориків соціальних рухів.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
УНІВЕРСИТЕТ НА БАРИКАДАХ: СТУДЕНТСЬКИЙ ПРОТЕСТ В УКРАЇНСЬКОМУ КОНТЕКСТІ (Дарина Коркач)
ЧИ МОЖЛИВА В УКРАЇНІ СТУДЕНТСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ? (Інна Совсун)
СТУДЕНТСЬКИЙ ПРОТЕСТ — ЦЕ НЕ ДЛЯ ДВІЄЧНИКІВ (Олександ Бікбов)
МО ШМІДТ: «Кожен студентський протест — частина глобальної боротьби» (інтерв’ю Ігоря Самохіна)
ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА ЗАХОПЛЕННЯ «АУДІМАКС» (Якоб Арнім-Елісен, Барбара Маєр)
НОВИЙ ПОРЯДОК ДЕННИЙ ДЛЯ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ ОСВІТИ (Інна Совсун)