Володимир Іщенко
Опубліковано в: Спільне, 2014, №7: Другий світ
Українські ЗМІ та українська академічна наука не шанують термін «неолібералізм» для характеристики пострадянських соціально-економічних трансформацій 1. Скоріш за все тому, що вони його просто не знають. Але наскільки слова «неолібералізм» та «неоліберальний» не поширені серед українського мейнстріму, настільки ж вони поширені в текстах лівих критиків. Причому ліві автори ледь не завжди вживають їх суто ритуально, як риторичний маркер для «тих, хто в темі», з розрахунком на натренований умовний рефлекс: «неоліберальне» дорівнює «погане». Специфіка неолібералізму по-українськи досі не стала предметом серйозного аналізу.
Змова «ринкових фундаменталістів»?
На Заході, однак, існує вже значна література про неоліберальні трансформації в Центрально-Східній Європі та інших постсоціалістичних країнах (Драхокупил 2009; Birch and Mykhnenko 2009; Bockman and Eyal 2002; Burawoy 2001; Myant and Drahokoupil 2011; Nonini 2008; Swain, Mykhnenko and French 2010). Одна з поширених тез стверджує, що політика приватизації державної власності, лібералізації цін, дерегуляції ринків та згортання соціальної держави пов’язана з неоліберальною ідеологією владних еліт, що слідували вказівкам міжнародних фінансових інституцій (насамперед МВФ і Світового банку). Неоліберальна ідеологія встановлює обов’язковий причинно-наслідковий зв’язок між «економічними свободами», тобто «звільненням» ринкової економіки від державного регулювання, яке нібито шкодить її ефективності, та «політичними свободами», які забезпечують інституції ліберальної демократії. Зокрема, американська соціологиня Джоанна Бокман вказує на діалектичний процес одночасної лібералізації та неолібералізації колишніх державно-соціалістичних країн (Bockman 2011). Різке звуження державного сектору, зменшення соціальної захищеності та зростання соціальної нерівності на початку 1990-х мали ідеологічні корені ще в обмеженому введенні ринкових елементів у планові економіки (наприклад, «косигінські реформи» у СРСР або «Новий економічний механізм», що став основою «гуляш-соціалізму» в Угорщині) та були легітимовані ідеологією «громадянського суспільства», яке мало постати на місці «тоталітарних» держав (Eyal, Szelenyi and Townsley 1998: 91-99). Мала місце й натуралізація неоліберальних трансформацій, які в риториці постсоціалістичних еліт були представлені як прогресивні, неминучі заходи для створення «ефективної», «конкурентоздатної» економіки та включення до кола «цивілізованих», «розвинених» країн; ці заходи буцімто були абсолютно необхідні в ситуації кризи «неефективної» планової економіки. Часто дослідження впливу неоліберальної ідеології надихаються аналізом Мішеля Фуко неоліберального «мистецтва керувати» (gouvernementalité), яке полягало в створенні самокерованих ринків з власним «режимом істини» і неоліберальних суб’єктів — підприємливих, індивідуалістичних та самодостатніх, що вже не потребують «патерналістичної» державної підтримки (Фуко 2010).
Однак ця, по суті, ідеалістична теза про зумовленість пострадянських трансформацій та їхніх важких соціальних наслідків прямим впливом ідеологічних «ринкових фундаменталістів», які з більшовицьким завзяттям впроваджували неоліберальні реформи, легко піддається критиці. Болгарський політолог Венелін Ганев влучно вказує на слабкі місця таких аргументів (Ganev 2005):
- Неоліберальні реформи впроваджували непослідовно та з різним темпом.
- Економісти та політики з виразною неоліберальною ідеологією (наприклад, Єгор Гайдар та Анатолій Чубайс у Росії) мали досить обмежену і нетривалу владу. Лише у виняткових випадках вони займали перші позиції в державі (як, наприклад, прем’єр-міністр та президент Чехії Вацлав Клаус).
- МВФ та Світовий банк мали обмежені важелі для нав’язування своєї політики та іноді відмовлялися від жорсткого просування «вашингтонського консенсусу», зважаючи на політичну кон’юнктуру — зокрема, щоб не допустити перемогу кандидата від комуністів Геннадія Зюганова на президентських виборах у Росії у 1996 році (Woods 2006: 104-140) Крім того, дослідження Джоанни Бокман про «соціалістичні корені» неолібералізму в моделях ринкових соціалізмів у Східній Європі ставить під сумнів те, що неоліберальна ідеологія була «нав’язана» постсоціалістичним країнам ззовні (Bockman and Eyal 2002: 310-352).
Але якщо пострадянські трансформації навряд чи були напряму нав’язані вірянами неоліберальної ідеології, то, може, варто тоді взагалі припинити казати про неолібералізм у пострадянському контексті? Услід за Девідом Гарві, необхідно чітко розділяти неоліберальну ідеологію і практику неоліберальної політики (Харви 2007: 31). «Реально існуючий» неолібералізм співвідноситься з неоліберальною ідеологією аналогічно до того, як «реально існуючий соціалізм» співвідносився з марксизмом. З матеріалістичної перспективи ідеологія не може бути основним критерієм характеристики того чи іншого явища; матеріальна практика та її наслідки завжди пріоритетніші. Погляньмо, отже, на структурний рівень та наслідки, які систематично відтворюють головні інституції пострадянських суспільств.
Або неолібералізм, або корупція?
Іноді тезу про неоліберальний характер постсоціалістичних трансформацій заперечують, вказуючи саме на структурні відмінності від неолібералізму західних суспільств, а також на суперечності з неоліберальною ідеологією. Наприклад, антрополог Дональд Ноніні ставить під сумнів неоліберальний характер китайського суспільства через системність феномену guanxi (неформальних особистісних мереж патронажу, близьких до явища «блату») у повсякденному житті, економіці та політиці Китаю (Nonini 2008). У випадку України та інших пострадянських суспільств критики тези про їхній неоліберальний характер можуть апелювати до поширеної корупції, яка викривлює «вільну конкуренцію» на ринку. Однак у таких аргументах не враховано, що саме корупція і є одним із найважливіших соціальних механізмів, що збільшує нерівність у пострадянських суспільствах. Ноніні відзначає, що переважна більшість китайців виключені з мереж guanxi, які сконцентровані між членами капіталістичного класу (Nonini 2008: 168). Попри антикорупційний дискурс прибічників неоліберальних реформ (Swain, Mykhnenko and French 2010), саме корупція майже завжди супроводжувала грабіжницьку приватизацію в пострадянських країнах.
Окрім корупції, контр-прикладом може бути централізованість і бюрократизованість пострадянських держав, що нібито суперечить настанові на зменшення державного втручання в неоліберальній ідеології. Однак дослідження вказують на повсюдне постання «культури аудиту» (audit culture) — регулярних перевірок, оцінювань ефективності та прогресу, вимог надати докази досягнення завдань задля контролю працівників — як характерну рису неолібералізації (Gledhill 2004: 340-341; Kipnis 2008). У цьому контексті пострадянський бюрократизм і централізм не відмиратиме як пережиток попереднього режиму і не ставатиме перепоною або запереченням неолібералізації — він радше, навпаки, посилюватиметься та ставатиме її інструментом. Ілюстрацією може слугувати централізоване і бюрократичне впровадження неоліберальної Болонської реформи та комерціалізація освіти в Україні (Совсун 2011).
Неолібералізм ядра і периферії
У тому, що пострадянський неолібералізм інституційно та ідеологічно відрізняється від неолібералізму Першого світу, немає нічого надзвичайного. Капіталізм як світ-система з самого початку заснований на фундаментальній відмінності капіталізму в ядрі та на периферії. «Рабство і “друге видання кріпосного права” не слід оцінювати як аномалії в капіталістичній системі», — відзначає Іммануель Валлерстайн (Валлерстайн 2001: 36). Навпаки, саме позаекономічна експлуатація пригноблених класів на периферії та постачання дешевої сировини уможливлювали інноваційний розвиток капіталізму в ядрі світ-системи. З іншого боку, теоретики світ-системного аналізу та теорії залежності послідовно зазначають, що те, що вважається пережитками традиційних суспільств у країнах периферії, не тільки не суперечить капіталізму, а, навпаки, сприяє його функціонуванню в конкретних умовах, стаючи в короткій перспективі важливою конкурентною перевагою для периферійного панівного класу (Валлерстайн 2001: 19-62; Франк 2010). Попри ідеологічну міфологію «вільного ринку» та «чесної конкуренції», жоден капіталіст не відмовиться від захоплення монополії, державних пільг та дотацій, неформальних преференцій чиновників. Якщо це чи не єдині можливості захопити сильні конкурентні позиції на глобальному ринку, то поява «олігархів» — тісно пов’язаних із керівними колами фінансово-промислових груп — є неминучою.
Так само як ми можемо говорити про різноманіття капіталізмів (причому це фундаментальна особливість капіталістичної світ-системи: капіталізм від початку та з необхідністю різний), ми можемо говорити і про різноманіття неолібералізмів (Birch and Mykhnenko 2009). Те, що здається винятками з неолібералізму, часто є якраз навпаки його системним проявом — збільшенням нерівності між соціальними групами, класами та регіонами планети, у тому числі через дію відмінних неоліберальних економічних та політичних інституцій на місцях (Ong 2006).
Можуть виникнути сумніви, чи не дозволяє такий підхід підписати під ярлик «неолібералізм», по суті, що завгодно? Насправді ні. Термін «неолібералізм» має обмежене конкретно-історичне застовування. Неолібералізм постає як відповідь на кризу кейнсіанського регулювання капіталістичної економіки. Соціал-демократична стратегія містить у собі фундаментальну суперечність: щоб перерозподіляти дохід від капіталістів до робітників, необхідно підтримувати капіталістичне зростання (Lavelle 2008: 1). Перерозподіл був можливий в умовах післявоєнного економічного буму, але після економічної кризи 1973 року норма прибутку падає, тому можливості для класичної соціал-демократичної політики зникають. Як зазначає видатний історик соціал-демократії Дональд Сассун, «ті з нас, хто досі ще називає себе соціалістами, стикаються з неабиякими труднощами: ми потребуємо економічного зростання та процвітання, що їх породжує капіталізм, але капіталізму ми не потрібні» (Sassoon 2000: 61). Однак попри неминучість кризи кейнсіанського капіталізму неолібералізм був лише одним із можливих варіантів виходу з неї. Інший варіант виходу — революційно-соціалістичний, що передбачав би масштабну націоналізацію капіталістичної власності — не був реалізований через тривалий підкуп та низький революційний потенціал робітничого класу Першого світу.
Неолібералізація полягала у відновленні класової влади капіталістів у відповідь на кризу накопичення капіталу в 1970-х роках, під час якої одночасно відбувалася приватизація державної та суспільної власності, знижувалося відношення зарплати найманих працівників до прибутку власників (у тому числі через скорочення соціальної держави та комерціалізацію соціальної сфери), дерегулювалися ринки та проходила фінансіалізація — розширювалися інструменти фінансових спекуляцій, щоб розв’язати кризу інвестицій в умовах падіння норми прибутку в реальному секторі економіки, та можливості кредитування для підтримки попиту за скорочення чи стримування реальних зарплат. Неолібералізація в українському (та, ширше, пострадянському) контексті стала відповіддю на кризу централізованої планової економіки державного соціалізму (кризу негнучкого управління, дефіциту товарів, зниження продуктивності праці), яка була лише відстрочена у 1970-х підвищенням цін на нафту та дешевими кредитами. Замість поглиблювати соціалістичні перетворення було обрано впроваджувати ринкові елементи та інтегруватися до глобального капіталістичного ринку в якості постачальника товарів із низькою доданою вартістю. У глобальному контексті неолібералізації частині радянської номенклатури вдається інтегруватися у світовий панівний клас. Знайомі процеси приватизації державної власності, лібералізації економіки, згортання радянської соціальної держави стають інструментами встановлення влади нового капіталістичного класу у тісній зв’язці з пострадянською бюрократією.
Неолібералізація по-українськи
Як і в Першому світі, неолібералізм був не єдиним можливим варіантом розвитку радянської економіки. У рухах часів «перебудови» була помітна течія, що відстоювала демократизацію радянських суспільств без втрати егалітарних досягнень — трансформацію у бік соціалізму, заснованого на самоуправлінні виробничих і споживацьких колективів (Шубин 2006). Як і нові ліві Першого світу (Іщенко 2012), ця течія зіграла двозначну роль, частково легітимуючи неоліберальні перетворення, — зокрема, вітаючи децентралізацію економіки. Під кінець існування СРСР соціалістичних неформалів відтісняють зі сфери впливу на масовий рух націонал-демократично орієнтована опозиція та «реформаторська» номенклатура. У незалежній Україні влада лишається у старої номенклатури, яка використовує неоліберальний тренд, щоб приватизувати державну власність. Її економічний та соціальний капітал дає їй значно вигідніші позиції на початок приватизації, і так звана «масова приватизація» з використанням приватизаційних ваучерів не зробила більшість українського населення власниками своїх підприємств. Навпаки, по суті «інсайдерський» характер приватизації призводить до захоплення держави олігархічними групами. За показником Світового банку щодо «захоплення держави» в 1999 році Україна посідала четверте-п’яте місце серед усіх пострадянських та постсоціалістичних країн 2.
Разом із приватизацією лібералізуються ціни, що призводить до гіперінфляції, поєднаної із затримками зарплат і пенсій. З’являється безробіття, рівень якого, обрахований за методологією Міжнародної організації праці, в 2000 році сягав 12,4% від осіб працездатного віку, знизився до 6,9% у 2008 і внаслідок економічної кризи підскочив до 9,6% у 2009 3. Середня очікувана тривалість життя з 1990 до 2008 року скорочується на 3 роки для чоловіків і на рік для жінок (Соціально-економічний стан України 2009: 205). У середині 1990-х різко зростають показники нерівності та бідності. Олег Гаврилишин, компілюючи дані з різноманітних статистичних джерел, наводить оцінки відсотка населення України за межею бідності в період між 1994 і 1997 роками від 32 до 63%. Коефіцієнт Джіні оцінений у 0,47 у середині 1990-х — серед найвищих показників у Європі (Гаврилишин 2007: 131-134).
З 2000 до першої половини 2008 року зростає ВВП, іноді надзвичайними темпами — як у 2004 на 12,1% (найбільше зростання в той рік серед усіх пострадянських і постсоціалістичних країн) (Соціально-економічний стан України 2009: 14-15). Зростання, однак, відбувалося за рахунок експортно-орієнтованих галузей (насамперед, металургійної та хімічної промисловості), з експлуатацією старої радянської інфраструктури, при незначних капіталовкладеннях у інноваційні технології та невисокому рівні оплати праці, що створило конкурентну перевагу сировинній продукції з низькою доданою вартістю за сприятливої кон’юнктури на ринках (Попович 2004). Відбувається і зростання реальних доходів населення, але при високій нерівності переваги від зростання нерівномірно припадали на найбагатших. При тому що показники абсолютної бідності різко падають протягом 2000-х (відсоток людей з раціоном менше 2100 кКал на добу та часткою витрат на харчування вище 60% сукупних витрат знижується майже вдвічі з 1999 до 2008 року), відносна бідність залишається на тому самому рівні (Myant and Drahokoupil 2011: 129).
Державні витрати падають з 58,0% до 39,9% від ВВП з 1992 по 1996 рік (Myant and Drahokoupil 2011: 129). Однак у другій половині 2000-х Україна вирізнялася відносно високим рівнем державних витрат серед інших країн колишнього соціалістичного табору. З 1999 до 2008 року зростали видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення з 3,2% до 7,8% ВВП, видатки на освіту з 3,6% до 6,4% ВВП; видатки на охорону здоров’я, однак, стагнували близько 3,5% ВВП з 2002 року. Соціальні видатки особливо зросли в 2005 році після «помаранчевої революції»: видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення зростають з 5,6% ВВП у 2004 до 9,0% у 2005 році, видатки на освіту — з 5,3% до 6,1% (Соціально-економічний стан України 2009: 155). Чи свідчить це про антинеоліберальний тренд після «помаранчевої революції»? На жаль, ні. Зростання соціальних витрат не зменшувало соціальну нерівність в Україні. Як відзначають автори національної доповіді про соціально-економічний стан України, «частина цього зростання була профінансована за рахунок плати споживачів відповідних послуг» (Соціально-економічний стан України 2009: 155). У пострадянській Україні склалася «неформальна модель» соціальної держави: надання державних послуг засновується на неформальних виплатах населення — «подарунках» або прямих хабарях (Myant and Drahokoupil 2011: 210-211). Відбулася тіньова комерціалізація соціальної сфери з різким зростанням нерівності у якості наданих медичних та освітніх послуг між невеликою кількістю найкращих, часто приватних, інституцій у найбільших містах України та рештою закладів, якими змушені користуватися більшість населення. Як зазначалося вище, корупція не так заважала, як сприяла неолібералізації та посилювалася нею. Крім того, зростає соціально-економічна нерівність між регіонами після «помаранчевої революції»: у 2005 році вона була найвищою в Європі за показником регіонального ВВП на душу населення (Mykhnenko and Swain 2010: 153). Водночас зростання споживання засновувалося на розширенні кредитування, що робило українську економіку особливо вразливою для фінансової кризи 2007-2008 років (Mykhnenko and Swain 2010: 157-160).
Темпи скорочення ВВП в останньому кварталі 2008 року та перших двох кварталах 2009 року в Україні виявляються найвищими серед усіх постсоціалістичних країн (Myant and Drahokoupil: 325). Водночас антикризова політика українського уряду за вимогами траншів МВФ була спрямована на захист інтересів найбагатших. Збільшується розшарування за доходами в українському суспільстві, коефіцієнт Джіні зростає в порівнянні з попереднім роком на 1 відсотковий пункт до 30,1%, а відсоток сукупних ресурсів у власності 10% найбагатшого населення зростає більш ніж на 2 відсоткових пункти (Соціально-економічний стан України 2009: 262, 264). У 2010 році робляться нові кроки у проведенні пакету неоліберальних реформ — спроби прийняти три кодекси: 1) проекту нового Кодексу законів про працю, який, серед іншого, обмежує права незалежних профспілок, збільшує робочий час, спрощує процедуру звільнення робітника тощо (Профспілка «Захист праці»), 2) Податкового кодексу, що збільшив податковий тягар на самозайнятих дрібних підприємців, та 3) проекту Житлового кодексу, який, серед іншого, спрощує виселення наймачів житла та знімає з держави відповідальність за підтримання нежитлових помешкань багатоквартирних будинків (Лебедєв, 2010). Крім того, продовжилася пенсійна реформа, яка передбачає підвищення віку виходу на пенсію та створення ринку приватних пенсійних фондів. Якщо цей пакет реформ не буде зупинений масовими протестами, він сприятиме подальшій неолібералізації українського суспільства — посиленню класової влади через зниження вартості робочої сили та скорочення соціальних гарантій.
* * *
Отже, чи є українська економіка неоліберальною? Так, є. Так, в Україні неоліберальні перетворення навряд були зумовлені прямим впливом ідеологічно мотивованих «ринкових фундаменталістів». Так, український (та пострадянський) неолібералізм має принципові відмінності від неолібералізму у інших регіонах світу – однак, у цьому немає нічого надзвичайного. Неолібералізм для країн ядра працює принципово інакше, аніж для периферії. Усупереч неоліберальній ідеології корупція та бюрократична регламентація призводить до цілком неоліберальних матеріальних наслідків – зростання соціальної нерівності та розширення влади глобального капіталістичного класу.
Продовжувати аналіз неолібералізму в українському контексті та з українською специфікою важливо як з теоретичної, так і з політичної перспективи. Для розвитку теорії важливо досліджувати, як різне світ-системне становище зумовлює різні соціальні механізми втілення того самого процесу неоліберальної трансформації глобального капіталізму, як знову і знову в нових історичних обставинах периферійне становище відтворює тип економіки, що розвивається не за рахунок інновацій, а за рахунок надексплуатації пригноблених класів. З політичної точки зору важливо демонструвати, що нерівність, корупція та загострення соціальних проблем не є наслідком «транзиту», що триває вже більше двадцяти років, та нібито досі не викоренених «радянських пережитків» — вони є наслідком якраз успішної інтеграції до капіталістичної системи у момент її неолібералізації. Що соціально-економічні протестні рухи найманих працівників, самозайнятих, пільговиків, що зароджуються в Україні, опираються наслідкам по суті тих самих суперечностей неоліберального капіталізму, борються з одним і тим самим ворогом, що й масові мобілізації проти заходів суворої економії, приватизації та зростання нерівності у країнах Першого та Третього світу. Що ніякого іншого капіталізму, крім неоліберального, Україні та світу марно очікувати, а виходом з глобальної економічної та екологічної кризи можуть стати лише радикальні соціалістичні перетворення.
Читайте також:
Сутність неолібералізму (П'єр Бурдьє)
Ліві корені неолібералізму (Володимир Іщенко)
Неолібералізм в містах: множинність проявів та можливі альтернативи (Владислав Михненко)
Нарис неоліберальної держави: ринок праці, в'язниці та соціальна незахищеність (Лоїк Вакан)
Посилання
Birch, K. and Mykhnenko, V., 2009. Varieties of neoliberalism? Restructuring in large industrially dependent regions across Western and Eastern Europe. In: Journal of Economic Geography, Vol. 9, № 3, pp. 355-380.
Bockman, J., 2011. Markets in the Name of Socialism: The Left-Wing Origins of Neoliberalism. Stanford: Stanford University Press.
Bockman, J. and Eyal, G., 2002. Eastern Europe as a Laboratory of Economic Knowledge: The Transnational Roots of Neoliberalism. In: American Journal of Sociology, Vol. 108, № 2, pp. 310-352.
Burawoy, M., 2001. Transition without Transformation: Russia’s Involutionary Road to Capitalism. In: East European Politics and Societies, Vol. 15, № 2, pp. 269-290.
Eyal, G., Szelényi, I. and Townsley, E., 1998. Making Capitalism Without Capitalists: The New Ruling Elites in Eastern Europe. London: Verso.
Ganev, V., 2005. The “Triumph of Neoliberalism” Reconsidered: Critical Remarks on Ideas-Centered Analyses of Political and Economic Change. In: Post-Communism in East European Politics and Societies, Vol. 19, № 3, pp. 343-378.
Gledhill, J., 2004. Neoliberalism. In: Nugent, D. and Vincent, J. (eds.) A Companion to Anthropology of Politics. Malden: Blackwell Publishing.
Kipnis, A., 2008. Audit cultures: neoliberal governmentality, socialist legacy, or technologies of governing? In: American Ethnologist, Vol. 35, № 2, pp. 275-289.
Lavelle, A., 2008. The Death of Social Democracy: Political Consequences in the 21st Century. Hampshire: Ashgate Publishing Ltd.
Myant, M. and Drahokoupil, J., 2011. Transition Economies: Political Economy in Russia, Eastern Europe, and Central Asia. Hoboker: John Wiley & Sons, Inc.
Mykhnenko, V. and Swain, A., 2010. Ukraine’s diverging space-economy: The Orange Revolution, post-Soviet development models and regional trajectories. In: European Urban and Regional Studies, Vol. 17, № 2.
Nonini, D., 2008. Is China Becoming Neoliberal? In: Critique of Anthropology, Vol. 28, № 2, pp. 145-176.
Ong, A., 2006. Neoliberalism as Exception: Mutations in Citizenship and Sovereignty. Durham: Duke University Press.
Sassoon, D., 2000. Socialism: Mission Accomplished or Mission Impossible? In: Dissent, Vol. 47, № 1.
Swain, A., Mykhnenko, V. and French, S., 2010. The Corruption Industry and Transition: Neoliberalizing Post-Soviet Space? In: Birch, K. and Mykhnenko, V. (eds.) The Rise and Fall of Neoliberalism: The Collapse of an Economic Order? London: Zed Books, pp. 112-132.
Woods, N., 2006. The Globalizers: The IMF, the World Bank and their Borrowers. Ithaka: Cornell University Press.
Валлерстайн, И., 2001. Рождение и будущая кончина капиталистической миросистемы: концептуальная основа сравнительного анализа. В: Валлерстайн, И. Анализ мировых систем и ситуация в современном мире. СПб.: Университетская книга.
Гаврилишин, О., 2007. Капіталізм для всіх чи капіталізм для обраних? Розбіжні шляхи посткомуністичних перетворень. К.: Києво-Могилянська академія.
Драхокупил, Я., 2009. Постпереходные варианты политического и экономического развития стран Восточной Европы и бывшего Советского Союза. В: Мир России, № 3, с. 39-60.
Іщенко, В., 2012. Ліві корені неолібералізму: Рецензія на «Новий дух капіталізму» Люка Болтанскі та Ев К’япелло. У: Спільне, № 4: Класова експлуатація та класова боротьба, с. 204-207.
Капелюшников, Р., 2009. Конец российской модели труда? Доступ 16.01.14
Кутуєв, П., 2005. Концепції розвитку та модернізації в соціологічному дискурсі: еволюція дослідницьких програм. К.: Сталь.
Лебедєв, Ю., 2010. Небезпечно для житла.
Малюк, А., 2006. Ставлення населення України до неоліберальних реформ. У: Ворона, В. і Шульга, М. (ред.) Українське суспільство 1992—2006. Соціологічний моніторинг. К.: Інститут соціології НАН України, с. 176-186.
Малюк, А., 2010. Траєкторія розвитку українського суспільства в контексті неоліберальних реформ. У: Соціальні виміри суспільства, Вип. 2 (13). К.: Інститут соціології НАН України, с. 140-153.
Основні показники ринку праці (річні дані). Державний комітет статистики України. Державна служба статистики України. Доступ 16.01.14 за адресою: http://ukrstat.gov.ua/
Попович, З., 2004. Экономический рост и перспективы инновационного развития. В: Экономика Украины, № 12, с. 41-47.
Профспілка «Захист праці». Трудовий кодекс: 8 причин відчути себе рабом у Хроніка самозахисту. Доступ 16.01.14.
Резник, В., 2006. Приватизація в Україні як соціально-економічний процес: об’єктивні показники та суб’єктивні оцінки. У: Соціологія: теорія, методи, маркетинг, №2.
Совсун, І., 2011. Новий порядок денний для університетської освіти. У: Спільне, № 3: Політика освіти, с. 57-62.
Гейць, В.,Даниленко, А., Жулинський, Е., Лібанова, О. й Онищенко, К. (ред.), 2009. Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави: національна доповідь. К.: НВЦ НБУВ.
Франк, А., 2010. Развитие неразвитости.
Фуко, М., 2010. Рождение биополитики. Курс лекций, прочитанных в Коллеж де Франс в 1978—1979 учебном году. СПб.: Наука.
Харви, Д., 2007. Краткая история неолиберализма. Актуальное прочтение. М.: Поколение.
Шубин, А., 2006. Преданная демократия. СССР и неформалы (1986—1989). М.: Европа.