Соціал-демократія: від системної боротьби до неолібералізму

Удод, Яромир

  • 23 березня 2018
  • 2077

Яромир Удод

Протягом двадцятого століття соціал-демократичні та соціалістичні партії Європи, завдяки успіхам на парламентських виборах, вийшли на горизонт політичної боротьби. Шведська соціал-демократична робітнича партія домінувала в національній політиці чотири десятиліття — з 1930 до 1970-х років, що є мало не єдиним випадком безперервного лідерства однієї партії упродовж такого довгого періоду в демократичній системі. Соціал-демократи в інших країнах Європи також утримували позиції, часто перебуваючи в коаліції або бувши головною опозиційною силою. В країнах третього світу ця політична сила, наприклад Індійський національний конгрес, також утвердилпсь у політиці.

Проте в останні роки соціал-демократи проходять через електоральні коливання, для яких характерні злети та падіння. Вони намагаються отримати стабільні результати, що їхні партії мали в повоєнний період. Через те що медіа фокусуються на зростанні популярності правих популістів, питання європейських соціал-демократів зсунуто на другий план. Минулий рік же був особливо складним для цієї політичної сили в трьох найбільших країнах Європи: Німеччині, Франції та Великій Британії.

Нещодавні вибори до німецького Бундестагу були найбільш провальними для Соціал-демократичної партії Німеччини (СПД), яка отримала рекордно низький результат — 20,5% голосів. Це більш ніж удвічі менше, ніж на виборах 1972 року. Ані «полівіння» перед виборами, ані більш радикальні ідеологічні програми з 2007 року не врятували становище. У вирі теперішньої політичної турбулентності та ймовірності нових виборів є запит активістської бази партії до повернення принципів класичної соціал-демократії та до відмови від коаліції з християнськими демократами. Проте популярність німецьких соціал-демократів продовжує падати. У останніх опитуваннях німецька ультраправа партія «Альтернатива для Німеччини» (Alternative für Deutschland) випереджає соціал-демократів на цілих два відсотки. Незважаючи на цей тривожний сигнал, СПД на чолі з Мартіном Шульцом уклала коаліційну угоду з християнськими демократами. Хоча цей приклад, мабуть, є найбільш значущим через довгу історію СПД, інші соціал-демократичні та лівоцентристські партії також перебувають у реанімаційному стані.

 

 

На останніх виборах у Франції Соціалістична партія втратила 250 місць із 280, які вона виборола 2012 року. Її голоси отримала значною мірою новостворена центристська партія Емануеля Макрона «Вперед, республіко!». Британські лейбористи є винятком із цієї трійки: несподівано для багатьох вони отримали рекордні 40% на останніх виборах. Правда, зростанню популярності лейбористи, найімовірніше, завдячують більш радикальному курсу за головування Джеремі Корбіна, що є радше винятком для сучасних соціал-демократів. Лівоцентристські та соціал-демократичні партії також зникли або ледь пройшли прохідні бар’єри в Нідерландах, Ісландії, Ірландії, Франції, Греції та втратили значну підтримку електорату в інших країнах.

Електоральні провали та екзистенційна криза говорять про занепад соціал-демократії. Проте існують численні дебати про історичний генезис цих тенденцій. Соціал-демократію в часи все більшого невдоволення політикою урізань та ринковою лібералізацією розглядають як відповідь екстремам лівого та правих ідеологічних флангів. Та чи може соціал-демократична модель слугувати суспільним консенсусом, як це було в повоєнний період? Чи можливий успіх соціал-демократичних політик у країнах капіталістичної периферії? Для більшого розуміння того, як сучасні соціал-демократи опинились у теперішньому становищі, слід проаналізувати суспільні та економічні трансформації, що відбувались із цією політичною силою з кінця дев’ятнадцятого століття.

 

 

Результати виборів соціал-демократичних партій у Західній Європі станом на 8 червня 2017 (Vettori 2017)

 

Ринковий соціалізм чи соціальний капіталізм?

Двадцяте століття було періодом ідеологічної поляризації. З одного боку, західний світ на чолі із США просував ринкову капіталістичну економіку з обгорткою демократії та свободи, а з іншого — нова держава Радянський Союз протиставляла Заходу ідеї соціалізму, які також швидко розповсюджувались по світу. Ці перегони вилились у холодну війну.

Соціал-демократія як модель не форсувалась глобально в порівнянні з американською чи радянською альтернативами суспільно-економічного ладу. Однак вона стала свого роду мовчазною альтернативою між нерегульованим капіталізмом та державним соціалізмом. Хоча в політичному вимірі соціал-демократія найбільше вкорінилася в розвинутих капіталістичних економіках Європи, характеристики цієї моделі, як-от всеосяжна держава загального добробуту, прогресивне оподаткування та редистрибуція доходів, а також сильна роль держави в урегулюванні економіки («змішана економіка»), були запроваджені багатьма країнами світу, зокрема провідником вільного ринку — Сполученими Штатами.

Період 1950—1960-х років характеризувався стрімким економічним розвитком по обидві сторони «завіси». Швидка економічна експансія під егідою державних регуляторних механізмів сприяла зростанню виробництва та створенню нової інфраструктури. Відносини між країнами капіталістичного та соціалістичного таборів зазвичай описуються на тлі геополітичних конфронтацій та навіювання ворожнечі до супротивника. Холодна війна безумовно відбивалася в політичному дискурсі та у воєнній динаміці двох наймогутніших країн того часу. Водночас трансформації, що відбувались по обидві сторони, були схожими за масштабами охоплення та структурою, що зблизило суспільно-економічні моделі країн двох таборів.

Тоді як ринки західних країн капіталістичного ядра ставали все більше регульованими, економіка СРСР за Хрущова вже з потужною індустріальною базою проходила через певну лібералізацію і стала більше орієнтуватись на потреби споживачів. Це дало підставу таким авторам, як Дж. К. Ґелбрейт та Ян Тінбергену, заговорити про конвергенцію двох систем (здебільшого говорячи про СРСР та США) або про поступове злиття двох суспільно-економічних систем. Однак саме модель управління суспільно-економічним життям, яка виникла в повоєнний період у країнах Північної та Західної Європи, є прикладом найбільшої інтеграції соціалістичних політик у капіталістичну систему.

Після серій катастроф та криз Другої світової війни великі економіки світу почали швидко відновлювати свою інфраструктуру. Це стало можливим завдяки новим політикам економічного управління та сприятливим макроекономічним тенденціям. Як наслідок, економічні та соціальні трансформації у країнах повоєнного Західного світу кардинально покращили умови життя мільйонів європейців та американців. Робітники Манчестера, жалюгідні умови життя яких описував Фрідріх Енгельс, через трохи більш як століття змогли дозволити не тільки базові речі для виживання, а також побутову техніку та фурнітуру. Все більше працівників автомобільних заводів німецького Фольсбурга та американського Детройта змогли придбати автомобілі, які вони ж самі і виробляли.

Період економічного процвітання та розвитку соціальної сфери за відносно короткий період у західній історіографії називають «золотою добою капіталізму» або відповідними термінами національних мов провідних економік того часу. Економічне процвітання колишньої ФРН у 1950—1970-х роках знають за словом Wirtschaftswunder («економічне чудо»), у Франції — Trente Glorieuses («славне тридцятиріччя»), а у Швеції — країні так званого ринкового соціалізму — Rekordåren («рекордні роки»). Економічний бум торкнувся також і країн тодішньої європейської периферії — Іспанії, Італії та Греції, що дозволило їм за порівняно короткий термін індустріалізувати бодай окремі регіони. Щорічне зростання валового продукту було в середньому удвічі більшим, ніж у довоєнний період, і нерідко перевищувало позначку в п’ять відсотків. Саме стрімке економічне зростання надало фінансові можливості розширити соціальні виплати. Повоєнний період також був епохою численних електоральних перемог європейських соціал-демократів, чиї виборчі програми уже, однак, сміливо агітували за вільний ринок (Sassoon 1996).

Основною складовою соціал-демократичної моделі стала всеосяжна держава загального добробуту (welfare state). Хоча такі режими різняться в залежності від історичного розвитку країн, всі вони передбачають гарантовані соціальні програми для забезпечення потреб громадян у житлі, освіті, роботі, медицині. Найбільш поширена типологізація містить соціал-демократичну, християнсько-демократичну (корпоративно-етатистська) та ліберальну модель (Esping-Andersen 1990).

Хоча ця типологізація ускладнюється еволюційною природою соціальної сфери держави та проблемою виокремлення «чистих типів» через особливості кожної країни, найбільш всеосяжною є соціал-демократична модель, поширена в Скандинавських країнах, Нідерландах та в якійсь мірі присутня в інших країнах Заходу. Враховуючи різновиди держав загального добробуту, найкраще оцінити масштаби її розвитку через індекс декомодифікації. Сам же індекс вираховує незалежість індивіда від ринку, з огляду на гарантовані послуги, надані державою, наприклад пенсії, виплати по безробіттю чи хворобі. Найвищі показники декомодифікації серед розвинутих економік країн у Швеції та Норвегії, а найнижчі — у США (Espin-Andersen 1990).

Гарантії, надані державою для забезпечення пристойного життя всіх громадян, складають у сукупності соціальні права. На відміну від класичного ліберального концепту «держави — нічного сторожа», cоціал-демократія виступає за надання як негативних, так і позитивних прав. Негативні права захищають від примусу держави чи інших індивідів, позитивні права — передбачають гарантовану підтримку громадян у вигляді страхування, доступу до безкоштовної освіти та медицини. Соціальні права повинні сприяти розвитку більш егалітарного суспільства, де б солідарність була фундаментом стабільності.

Формулу для побудови держави загального добробуту в країнах Європи та Північної Америки можна вивести з кількох компонентів, один із яких — уже згадана повоєнна економічна експансія. Іншим ключовим моментом поствоєнного економічного буму був поворот у економічних політиках, які імплементувались тоді в більшості країн Заходу. Ці зміни стосувались не тільки введення нових механізмів у економічній політиці, а й ідеологічної парадигми щодо ринку.

Кейнсіанство як сукупність економічних політик стало відповіддю на Велику депресію кінця двадцятих та початку тридцятих років в більшості великих економік світу. На противагу неокласичній школі економіки, яка відштовхується від принципу невтручання держави в справи ринку (laissez-faire), кейнсіанці вбачали в державі основного стабілізатора економічної системи та найбільшого роботодавця. Через забезпечення сталого високого внутрішнього попиту, повної зайнятості, регулювання цін, контролю діяльності корпорацій на ринку держава мала згладити такі «недоліки» ринкової економіки, як кризи, спекуляції з цінами, фінансовими операціями та захмарну нерівність, яка спостерігалась до Великої депресії 1929—1932-х років.

Іншим важливим компонентом для побудови розвинутої соціальної держави в країнах Заходу було прогресивне оподаткування, яке передбачало вищі податкові ставки для індивідів із вищими доходами. Політики редистрибуцій доходів дозволили знизити нерівність у доходах та володінні капіталу, а також поступово збільшити видатки на соціальну сферу. Податкова ставка для осіб із найвищим доходом сягала понад 60 відсотків у основних економіках Заходу: CША, Великій Британії, Франції та Німеччині (ФРН). У США протягом 1950-х та на початку 1960-х податок для найбагатших людей (із доходами понад двісті тисяч доларів на той час) сягав 91 відсотка. Частково такі високі податки були продуктом Другої світової війни — способом залучення ресурсів на мілітаризм та повоєнну відбудову, але важливим є й те, що подібні податкові ставки були порівняно високими аж до 1980-х років.

 

"Найбільш значні соціальні реформи дев’ятнадцятого та двадцятого століть були часто реакцією на можливу революційну загрозу радикальних та робітничих рухів."

 

Всупереч класичній традиції в економічній теорії Дж. Кейнс у своїх теоретичних розробках вбачав у державі значного споживача, що робить закупівлі для розвитку інфраструктури та публічного сектору, та мало не найбільшого роботодавця. Водночас право на володіння майна та капіталу зберігалось за індивідами, що не змінювало основних принципів капіталістичної економіки. Сам же Кейнс мікс ринкової економіки з державними політиками регулювання ринку та створення широкої соціальної сфери називав ліберальним соціалізмом.

 

Дж. Кейнс

 

Природа розвинутої соціальної держави також виходить із класової боротьби. Найбільш значні соціальні реформи дев’ятнадцятого та двадцятого століть були часто реакцією на можливу революційну загрозу радикальних та робітничих рухів. Одні з перших просувань у галузі трудового права, соціального та пенсійного страхування на національному рівні часто запроваджувались керівниками з центристського або навіть консервативного флангів. Невипадково законопроекти щодо пенсійного, медичного та соціального страхування, ухвалені під керівництвом канцлера Отто фон Бісмарка у 1880-х роках, були запроваджені практично в противагу продовженню дії антисоціалістичних законів, які значно обмежували діяльність тогочасних німецьких соціал-демократів в активістському та політичному полях. Поява перших «макетів» соціальної держави відбувалась також і у Великій Британії, Новій Зеландії та в інших країнах ще до Першої світової війни.

Закони та реформи, які трансформували капіталізм, часто йшли за перипетіями революційних рухів. Загроза соціалістичних революцій або переворотів, як-от події Паризької комуни 1870 року, коли декілька місяців влада в Парижі належала радикальним соціалістам, сприяла ухваленню фабричних законів. Створення Міжнародної організації праці та ініційована нею конференція у Вашингтоні про перехід на 8-годинний робочий день відбулися через два роки після Жовтневої революції. «Новий курс» Франкліна Рузвельта не просувався б феноменально швидкими темпами без процесів будівництва соціалізму в СРСР. Не кажемо вже й про роль агітації, страйків та протестів, організованих потужними профспілковими рухами, які діяли в багатьох індустріальних країнах світу. Інтегрування соціалістичних політик у капіталістичну систему — це не тільки бажання реформувати капіталізм, а й відповідь панівних класів на потенційну дестабілізацію їхньої системи (Кагарлицький 2007).

За цією логікою абсолютно не дивно, що Кейнс, чиї ідеї були інтегровані в економічні політики більшості урядів повоєнного «Заходу», та британський економіст Вільям Беверідж, автор популярного в народі «плану Беверіджа», або робочої схеми для британської держави загального добробуту, були зовсім не соціалістами. Хоча роль у побудові держави загального добробуту частіше відводять соціал-демократичним партіями, представники правоцентристського флангу просували ці політики з огляду на запит суспільства. Ця тенденція особливо посилилась у повоєнний період (Sassoon 1996).

Британські консерватори підтримали основні соціальні реформи ще за часів Другої світової війни. Вінстон Черчилль у промові березня 1943 року про післявоєнну реконструкцію переконував про плани боротьби з безробіттям, масштабного розширення державної власності та запровадження обов’язкового страхування для всіх цілей «від колиски до могили» («from the cradle to the grave»). Де Голль також закликав до масштабної націоналізації, яка мала б сприяти відродженню Франції. Це ускладнило політичну діяльність французьких соціалістів. Тоді як французькі комуністи відкидали інтеграцію соціальних політик у ринок через їхню реформістську природу, соціалісти не могли взяти більш радикальний курс та програвали політичну боротьбу голлістам.

Поки центристські партії все більше емулювали соціал-демократичну політику, платформи та політики соціалістичних та соціал-демократичних партій все більше інтегрувались у капіталістичну систему та електоральну участь поряд з іншими партіями. Ця трансформація відбувалась під впливом як і ревізіоністських тенденцій у марксизмі, так і поступової переорієнтації соціал-демократичних партій від робітничих до масових та національних. Парадоксально, але саме влиття соціальних політик у капіталізм стало найбільш успішною управлінською тактикою європейських соціал-демократів у повоєнний період. Як зазначив історик Дональд Сассун,

якщо усування приватного сектору було неможливим — як мінімум у найближчому майбутньому — тоді його [приватний сектор] треба заохотити до створення якомога більших багатств і [стати] розподільником ресурсів, щоб забезпечити всім зайнятість (Sasson, 151).

Однак саме прив’язка соціал-демократів до капіталістичного акумулювання багатств та їхнього розподілу стала для них пасткою з початком неоліберальної революції у 1980-х роках.

По суті, саме ревізіонізм ортодоксальних марксистських доктрин, який можна простежити на різних етапах протягом більш як століття, сформував для соціал-демократії нові ідейні курси для інтеграції в капіталістичну систему. Це дало можливість європейським соціал-демократам покинути площину революційної боротьби з капіталізмом, що було їх центральною ідеєю наприкінці дев’ятнадцятого століття. Вплив Едуарда Бернштейна, німецького соціал-демократа, був особливо значним у ревізії впливу марксизму на межі дев’ятнадцятого та двадцятого століть. Головною його тезою, яка розвинулась під впливом фабіанців, коли він проживав у Лондоні, була відмова від негайних революційних змін суспільства. Це нормалізувало ідею поступової трансформації капіталізму до соціалізму. Хоча Бернштейн не відкидав важливість протестних рухів та страйків, вони, на його думку, мали бути короткотерміновими та складатись із коаліції кількох класів.

Новий етап капіталізму, на думку Бернштейна, розвинув регуляторні можливості для тимчасового уникнення криз, які раніше вважалися невіддільною складовою капіталізму. Відштовхуючись від цих тез, він передбачив зростання середнього класу, малих та середніх підприємств, що підважувало Марксову теорію про «зубожіння пролетаріату».

Були й більш обережні позиції щодо ревізіонізму марксистських доктрин. Революціонерка та економістка Роза Люксембург застерігала, що без продуманої калькуляції та виборення прав із революцією як кінцевою ціллю соціал-демократія може «завернути» до сектантства та буржуазного реформізму. Інший відомий марксистський теоретик тих часів, Карл Каутський, вважав, що поступові реформи несуттєво впливають на капіталістичний порядок і є знаряддям панівного класу для порятунку цієї системи. З іншого боку, він відводив соціальним реформам важливу роль в укріпленні та збільшенні впливу пролетаріату. Ця дещо двояка позиція не надавала ревізіонізму повного морального права, але все-таки підтверджувала, що поступові соціальні досягнення допомагають розвитку пролетарського руху у його кінцевій революційній боротьбі (Karimi 2006). Спочатку градуалізм Бернштейна у баченні революційної боротьби для досягнення соціалізму переважно критично сприйняли на конференціях Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) у 1898 та 1903 роках. Проте врешті-решт ці ідеї поступово потрапляли в нові партійні програми тодішніх соціал-демократів Європи та профспілкових лідерів, які таким чином прагнули умиротворити найбільш радикальні елементи в організації (Sassoon 1996).

 

Теоретики німецької соціал-демократії початку ХХ століття Бернштейн і Каутський

 

Як соціал-демократичні партії в Європі поступово адаптувались до умов регульованої капіталістичної економіки (welfare capitalism), то і їхні партійні програми пристосувалися до нових умов. Цю трансформацію найкраще вивчати на прикладі Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН), оскільки саме вона через її величезний вплив була одним з основних провідників у політичній боротьбі європейських соціал-демократів. Хоча повоєнні німецькі соціал-демократи були обережними з повним прийняттям ідей соціальної ринкової економіки, оскільки перебували в опозиції до канцлера Конрада Аденауера аж до 1963 року, їхні програми поступово ставали все менш радикальними. Економічна програма СПДН 1946 року досі мала марксистський тон щодо історичного аналізу, однак самі ж економічні орієнтири вже були більше кейнсіанськими (Sassoon 1996).

Ще більш характерну ревізію традиційної соціал-демократії можна простежити в Годебсберзькій програмі 1959 року. У пунктах цієї програми чітко окреслено прийняття ідей вільного ринку та консюмеризму, як важливої складової економіки: «Свобода вибору для споживача, вільний вибір місця роботи — вирішальні основи соціал-демократичної економічної політики, а вільна конкуренція й вільна підприємницька ініціатива — її важливі елементи. Соціал-демократична партія виступає за вільний ринок, де завжди панує справжня конкуренція» (Godesberg Program). Ідеї ринку та «суспільства споживання» у межах змішаної економіки із сильною роллю держави не протиставлялись стрімкому зростанню добробуту населення.

Соціал-демократи в інших розвинутих країнах Європи також дотримувалися схожої моделі компромісу, де кейнсіанство було основою економічної політики. Звичайно, було місце й для більш радикальних соціалістичних експериментів на зразок плану Мейднера у Швеції. Він передбачав поступовий перехід контролю над підприємствами до робітників. Частина прибутку мала перераховуватись у «зарплатний фонд», який, зі свого боку, використовувався б на викуп акцій фірми протягом кількох десятиліть, допоки робітники не отримають повний контроль над підприємствами. Але за винятком небагатьох подібних політик, демаркація між соціал-демократами та правоцентристськими партіями у 1960-х роках ставала менш чіткою в площині «капіталізм-соціалізм», оскільки партії обох спектрів вбачали тільки капіталізм єдиним можливим способом організації економічного життя. Різниця полягала тільки в рішенні, якою мірою капіталізм має регулюватись, та інколи масштабами соціальної держави.

 

Прихід неолібералізму та криза соціал-демократії

Економічне зростання, що прискорило модернізацію та побудову держави загального добробуту, почало різко уповільнюватись з 1970-х років. У економічній історії кінцем «золотої доби капіталізму» називають «нафтовий шок» 1973 року, спровокований ембарго на продаж нафти країнами експортерами (ОПЕК). Довготривале воєнне протистояння між Ізраїлем та арабськими країнами вилилось у кількатижневу Війну Судного дня. У відповідь арабські країни вирішили «покарати» союзників Ізраїлю різким скороченням експорту нафти, яка була основним енергетичним компонентом для країн Заходу. Ціна на нафту зросла в декілька разів, а її дефіцит вдарив по численним індустріям та споживчим апетитам жителів США та Західної Європи, які уже на той час масово водили автомобілі та подорожували авіарейсами. Тож нафтовий шок значно вплинув на темпи зростання економік та підважував подальші вливання у бюджет.

Хоча фактор кризи 1973 року дуже вагомий у поясненні змін економічних політик, певні процеси вже майорили із 1960-х років. Бретон-вудська система фіксованого курсу, стагфляція (високий рівень безробіття та інфляції) призвели до економічних фіскальних криз. Одним із варіантів виходу з стагнації було запровадження більшої кількості регулювань в економіці у вигляді корпоративістських стратегій. На хвилі невдоволення станом економіки ліві партії піднялись та виграли вибори в Італії, Португалії, Іспанії, Великій Британії та змогли зберегти свої позиції в Скандинавії. Навіть у США на початку 1970-х років чимало нових економічних регулювань пройшли в Конгресі. Тодішній президент-республіканець Річард Ніксон навіть сказав у одній промові: «Ми всі кейнсіанці тепер» (Harvey 2005).

Інша альтернатива регулюванням кейнсіанського типу, яка проявилась як в ідеологічній доктрині, так і в чіткій економічній політиці, — неоліберальна революція 1970-х років. Неолібералізм, відштовхуючись від постулатів класичної економіки (laissez-faire), пропагував ідеї вільного ринку на противагу етатизму та державному регулюванню. Стисло окреслити визначення неолібералізму складно, оскільки окрім економічних політик, неолібералізм також апелює до проблем модерності на зразок об’єктивного знання. Мілтон Фрідман, представник Чиказької школи економічної думки, доповнив ідею Гаєка про об’єктивність ринку, стверджуючи, що «економіка є об’єктивною наукою в точному принципі, як і фізичні науки». «Об’єктивізм», за яким стояли Фрідман, Гаєк та Ренд, став філософським підґрунтям неолібералізму як ідеології.

 

"Майнова нерівність є навіть більш разючою, ніж нерівність у доходах, бо значна частина населення витрачає всі зароблені кошти на базові потреби."

 

Проте більш практичний вимір застосування неоліберальних політик слід шукати в структурах влади та особливих класових конфігураціях. Девід Гарві в роботі «Коротка історія неолібералізму» звертається до даних економістів Жерара Дюменіля та Домініка Леві, що вказують на зростання частки доходів 1% найбагатших американців. У післявоєнних США, наприклад, 1% найбагатших отримував 8% доходів, однак ця цифра зросла до 15% у кінці дев’яностих та понад 20% після кризи 2008 року. Ці зміни можуть вражати, але навіть вони не показують цілісну картину збільшення нерівності. Доходи 0,1% найбагатших зростають навіть швидше, ніж інших багатіїв.

Майнова нерівність є навіть більш разючою, ніж нерівність у доходах, бо значна частина населення витрачає всі зароблені кошти на базові потреби. Аналізуючи ці дані, Гарві стверджував, що неолібералізм є політикою панівних класів у реставрації (відновленні) своєї влади, яка частково була обмежена в повоєнний період кейнсіанських економічних регулювань та масової дистрибуції доходів (Harvey 2005).

Уряди Тетчер та Рейгана, які просували неоліберальні реформи із великим ентузіазмом, також здійснили значні «податкові врізання» для найбагатших. Країни Західної та Північної континентальної Європи мають менш разючу нерівність, однак тенденції зростання нерівностей у доходах можна простежити навіть у Швеції, Німеччині та Франції, де профспілки досі мають важелі, які «пригальмовують» неоліберальні реформи, а соціальна сфера більш розвинена, ніж будь-де. Однак навіть ці країни не мають імунітету до неолібералізму. У Франції, відомій страйками робітників, Макрон нещодавно підписав нове трудове законодавство з метою зробити країну більш конкурентоспроможною через більшу лібералізацію трудових відносин. У Німеччині все частіше обговорюють скасування восьмигодинного робочого дня.

Cоціал-демократія зазнала чималих трансформацій із приходом неолібералізму. Повільне зростання економіки призводило до збільшення боргів багатих капіталістичних економік або фіскальної кризи. Ці процеси почались у 1980-х та знову посилились після кризи 2008 року. Як наслідок, можна говорити про трансформацію розвинутих економік із «tax-state» до «debt-state». Німецький економічний соціолог Вольфганг Штрік стверджує, що паралельно з пристосуванням економік до фіскальних принципів «debt-state» відбувався і занепад профспілок, соціал-демократичних політик та навіть участі населення у виборах. (Streeck 2008)

Соціал-демократи та єврокомуністи були ще досить активними у 1970-х, але політичної мобілізації лівих не завжди достатньо. Як зазначає Штрек, для класового компромісу потрібен «наляканий» капітал. У часи економічної глобалізації, яка відкрила ринки Азії, Африки та Південної Америки з мінімальними регулюваннями та необмеженими можливостями експлуатації величезного резерву робітників, обмеження на капітал слабшають, а то й взагалі зникають. За цією логікою страйки робітників називають необдуманими та контрпродуктивними методами боротьби в уже й так конкурентному світі. Численні офшори ускладнюють потенційне підвищення оподаткування найбагатших та їхнього капіталу через страх втратити менші, але бодай гарантовані надходження до бюджету.

 

 

«Третій шлях» (third way), або «радикальний центризм», був обраний багатьма партіями як найбільш реалістична альтернатива в добу неолібералізму. Прославлений відомим публічним соціологом Ентоні Гідденсом у 1990-х, «третій шлях» повинен також бути відродженням соціал-демократії з ідеологічною ін’єкцією нових соціальних політик. Найбільш відомими агентами «третього шляху» були «Нові демократи» в США за Білла Клінтона та «Нові лейбористи» за Тоні Блера у Великій Британії. Ідеологічна платформа цієї ідеї також просувалась в урядах соціал-демократа Герхарда Шредера (канцлер ФРН), прем’єр-міністра Нідерландів від Партії праці Віма Кока та навіть лідера колишньої Італійської комуністичної партії Массімо Д’Алема. У спільній програмі «Europe: The Third Way/Die Neue Mitte» (1998) Тоні Блер та Герхард Шредер звертаються до європейських соціал-демократів, пропонуючи модернізацію соціал-демократичної ідеології шляхом модифікації держави загального добробуту в бік відповідальності індивідів, а не держави. Це доповнювалось більшою гнучкістю ринку, робочої сили, а також більшою відповідальністю за державний борг, що, по суті, схвалювало політику урізань (austerity measures). Хоча Блер та Шредер дистанціювали себе від принципів laissez-faire, вони адаптували соціал-демократію до нових умов неолібералізму, остаточно відкидаючи фактор боротьби робітничого класу як двигуна соціал-демократичної політики.

 

Соціал-демократія в XXI столітті: модель для лівих?

Політична турбулентність останніх років ставить під сумнів ефективність центристських політик (зокрема й лівоцентристських) в адресуванні соціально-економічних проблем, серед яких — все більша нерівність, безробіття тощо. Зростання ультраправих, у якому вбачають одну з найбільших загроз ліберальної демократії, часто транслюють тільки через питання ворожнечі до мігрантів та збільшення націоналізму, тоді як фрустрація ринковою глобалізацією та політиками суворої економії (austerity policies) відіграли не менш важливу роль. Навіть у ліберальних та консервативних виданнях часто порівнювали електоральні патерни в голосуваннях Брекзиту та президентських кампаній правих кандидатів Трампа та Ле Пен. Чимало оглядачів зазначили, що кампанії Брекзиту та правих кандидатів у США та Франції отримали найвищу підтримку в регіонах, які зазнали найбільшої деіндустріалізації. Це однозначно вказує на фактор економічного незадоволення, яке праві/ультраправі партії успішно використали для своїх політичних цілей.

Чи може соціал-демократія надалі бути моделлю для політичної участі та розвитку в країнах Заходу й не тільки? Приклади Джеремі Корбіна, сплеск популярності радикальних лівих у Південній Європі (СІРІЗА в Греції та «Подемос» у Іспанії) дають лівим надію. Однак ліві партії, що отримали широку підтримку в останні роки, завдячують своїм успіхом переважно більш радикальним та принциповим кампаніям проти політик суворої економії та все більшої нерівності. Вони гостро критикують сучасних соціал-демократів, які не тільки не повставали проти неоліберальних політик, а й часто їх дотримувалися. Успіх цих змін потребує часу, однак приклад урядування СІРІЗА в Греції показує складність протистояння рішенням, які нав’язують міжнародні фінансові організації, як-от МВФ та Світовий Банк, країнам боржникам.

Враховуючи євроцентричний фокус у політичних науках, динаміка лівих у інших місцях світу рідше є фокусом вивчення. Соціал-демократія є в багатьох країнах так званого глобального Півдня, особливо у країнах Південної Америки, де як радикальні, так і більш помірковані соціал-демократи та соціалісти отримали владу на хвилі «лівого повороту» (pink tide або marea rosa) кінця 1990-х та на початку 2000-х років. Популярні лідери південноамериканських лівих, як-от Уго Чавес у Венесуелі, Лула да Сілва та Ділма Русеф у Бразилії, Ево Моралес у Болівії та інші, побудували свої виборчі кампанії на платформі «соціалізму XXI століття», відкидаючи неолібералізм та обіцяючи боротися із соціальними та економічними нерівностями в суспільстві. Їхньою відмінністю є популізм із відтінком вождизму, а також риторика радикальної та партисипативної демократії. Суть останньої полягає в наданні громадам та іншим низовим ініціативам можливості управління на місцевому рівні разом із державними органами. Проекти партисипативного бюджетування в бразильському місті Порто-Алегре, комунальні ради у Венесуелі є найбільш відомими прикладами залучення місцевих громад до розподілу бюджету та розвитку спільнот. Популярність колишніх лідерів Венесуели та Бразилії, як Уго Чавеса та Лули да Сілви, дозволяв мобілізувати підтримку соціальних реформ, але їхнім наступникам Ніколасу Мадуро та Ділмі Русеф не вдалось утримати високий рівень підтримки населення.

 

Президенти Венесуели (Уго Чавес), Аргентини (Нестор Кіршнер) та Бразилії (Луїс Інасіу Лула да Сілва), 2006 р.

 

Буде несправедливим не згадати й про світові сприятливі тренди, які позитивно вплинули на економіку Південноамериканських країн у нульових. З огляду на значну обмеженість у редистрибутивних можливостях країн, що розвиваються, масштабні соціальні політики були переважно можливі завдяки буму на сировинні продукти (commodity boom). Апетити Китаю та «азіатських тигрів» утримували ціни на нафту, залізо, кобальт, мідь та іншу сировину на високому рівні, що збільшувало можливість розширити видатки на соціальні програми для бідних. У Бразилії, зокрема, програма Bosa Familia, ціль якої — грошові трансфери для бідних сімей в обмін на обов’язкове вакцинування та відвідування дітьми школи, була поширена аж на дванадцять мільйонів сімей. Ліві уряди Південної Америки були радикальними в політиках боротьби з бідністю та представлення інтересів громад, однак досить поміркованими в питаннях націоналізації, оподаткування заможних, оскільки загалом покладались на широку класову підтримку. Навіть більш радикальний курс Чавеса, який західні медіа люблять часто показувати як авторитарний соціалізм, не забороняв діяльність міжнародних корпорацій, обмежуючи націоналізацію головно тільки енергетичною сферою (Sandbrook 2014). Як і в повоєнних соціал-демократах на Заході, успіх їхньої політичної діяльності значно залежав від акумулювання капіталу за умов економічного буму, який, зі свого боку, базувався на ресурсно-орієнтованій економіці регіону.

Питання, чи може поміркована соціал-демократична модель із широкою соціальною системою існувати у XXI столітті та ще й у країнах, що розвиваються, є досить сумнівним. Латиноамериканські ліві довели, що існує можливість для масштабних реформ, націлених на боротьбу із бідністю, розширення доступу до освіти, медицини та місцеве управління громад, однак значною мірою завдяки сприятливим макроекономічним умовам, що в цьому регіоні дуже залежать від попиту на ресурси (commodities). Після падіння цін на сировинні матеріали — нафту, мідь, залізо, олово — під час глобальної економічної кризи 2008 року розширення соціальних видатків стало більш проблематичним. Все більша нестабільність за Мадуро у Венесуелі та корупційні скандали навколо лідерів Партії трудящих у Бразилії є прикладами труднощів, з якими стикнулися ліві у Південній Америці.

Наразі соціал-демократія все менше асоціюються із солідарністю, cуспільною власністю та робітничим рухом, хоча на перетині дев’ятнадцятого та двадцятого століть німецька СПД буквально організувала «альтернативний» стиль життя для робітничого класу, засновувавши десятки клубів відпочинку, спорту та навіть театрів для робітників. Кооптація в капіталістичну систему приносила плоди за умов економічної експансії, балансу між капіталом та робочою силою, а також «соціалістичної» загрози із Сходу. Однак у двадцять першому столітті важелів для становлення балансу з капіталом все меншає. Глобалізація та офшоризація тільки ускладнюють ці процеси. Країнам капіталістичного ядра все ще вдається зберігати державу загального добробуту та відносно високі зарплати для робітників, правда, з поступовим відходом від цієї моделі та прекаризацією ринку праці. Водночас більшість країн капіталістичної периферії в гонитві за іноземним капіталом усувають всі можливі регуляції, які б захистили їхні суспільства від побічних ефектів ринкової лібералізації для суспільства, або в термінах Поланьї — соціальної дислокації. Попри деякі успішні приклади лівоцентристів у країнах, що розвиваються, соціал-демократична модель розвитку є радше мрією, ніж реальністю, для більшості цих країн, тоді як західні країни накриває хвиля популізму, від якої конвенційна політика схоже не має імунітету.

 


Посилання:

Esping-Andersen, G., 1990. The Three Worlds of Welfare Capitalism. Princeton: Princeton University Press.

German History in documents and images. Occupation and the Emergence of Two States, 1945—1961 Godesberg Program of the SPD (November 1959). Available 22.02. 2018 at: [link]

Harvey, D., 2005. A brief History of Neoliberalism. New York: Oxford University Press.

Karimi, S., 2015. The tragedy of social-democracy. Winnipeg: Halifax and Winnipeg: Fernwood Publishing.

Sandbrook, R., 2014. Reinventing the Left in the Global South: the politics of possible. Cambridge: Cambridge University Press.

Sasson, D., 1996. One hundred years of socialism. The West European left in the twentieth century. New York: I.B. Tauris.

Streeck, W.,2009. Re-forming Capitalism. Institutional Change in German Political economy. New York: Oxford University Press.

Vettori, V., 2017. Is social democracy facing an extension in Europe? Available 22.02.2018 at: [link].

Кагарлицкий Б. Ю. Политология революции. Москва: Алгоритм, 2007.

 

Залишити коментар