Підводне каміння вступної кампанії 2015 року

Вікторія Мулявка

За словами керівництва міністра освіти і науки, вступна кампанія 2015 пройшла успішно, а прийняті нововведення «дозволили зробити її більш прозорою та зрозумілою для абітурієнтів та їх батьків». ¹ Не менш оптимістичною є і загальна оцінка ситуації громадською мережею ОПОРА, яка схвалила новації, відзначаючи у своєму звіті значно менше недоліків у процедурі розподілу та зарахування абітурієнтів, порівняно з попередніми роками. ²

Менше з тим, навіть у прозорій воді може ховатися підводне каміння. У ЗМІ вже лунала критика результатів вступної кампанії, зокрема, тотального скорочення держзамовлень на фізико-математичні та інженерні напрями підготовки. ³ Однак, поза увагою лишилася низка суперечностей у процедурі цьогорічного розподілу фінансування на користь кращих університетів, як і можливі соціальні наслідки такого підходу.

Як, зрештою, розподілили держзамовлення?

Процес узгодження механізму розподілу державного замовлення цього року був тривалим і не позбавленим суперечностей. Від самого початку новий закон про вищу освіту, прийнятий у липні 2014 року, передбачав імплементацію принципу «гроші за студентом» з метою виділення більшої кількості бюджетних місць тим навчальним закладам, які користуються найбільшим попитом серед абітурієнтів. Згідно з ваучерним підходом, розподіл державних коштів має відбуватися у ході вступної компанії на користь ВНЗ, до яких виявили бажання вступити кращі абітурієнти. Дещо згодом від цього принципу вирішили відмовитися, пояснюючи це технічною складністю розробки такого механізму. ⁴

Таким чином, вирішили створити перехідну модель, за якою 80% місць державного замовлення розподіляється за старим принципом, а 20% – за результатами вступної кампанії. Проте, вже 23 квітня 2015 року ВР ухвалила закон «Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту» щодо удосконалення прийому на навчання та розміщення державного замовлення». З огляду на те, що нові правила вступної кампанії вимагали, щоб державне замовлення було розподілене до початку вступної кампанії і не змінювалось, поки вона триватиме, від попереднього принципу відмовилися, прийнявши рішення розподілити 100% обсягу держзамовлення до початку вступу. ⁵

Однак, всупереч світлим ідеям зробити процес вступу більш прозорим і зрозумілим шляхом завчасного розміщення офіційної інформації про повний обсяг держзамовлення у ВНЗ, 21 липня, тобто вже в розпал вступної кампанії, Конкурсна комісія МОН черговий раз затвердила зміни до розподілу обсягів державного замовлення, додаючи ще 3000 бюджетних місць. За словами Сергія Квіта, причиною таких суперечливих дій було звернення Комітету ВР з питань науки і освіти з пропозицією не зменшувати державне замовлення та звернути увагу на університети, що переїхали з неконтрольованих українською владою територій, а також найкращі університети в регіонах. ⁶

За цим послідував наказ «Про затвердження змін до розподілу обсягів державного замовлення» від 21 липня і низка аналогічних документів, останній з яких видано 11 серпня, у день офіційного зарахування вступників на навчання за державним замовленням.

Відсутність в наказі МОН будь-яких прописаних критеріїв розподілу додаткового фінансування залишає широкий простір для інтерпретацій. Першим впадає в око той факт, що в офіційному повідомленні МОН, продубльованому низкою інших медіа-ресурсів, вказано, що місця додаються лише для освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр», тоді як безпосередньо в наказі йдеться про зміни до розподілу обсягу державного замовлення на підготовку фахівців за рівнями молодшого спеціаліста, бакалавра, спеціаліста, магістра. ⁷ Також, незважаючи на те, що за повідомленням на офіційному сайті міністерства було рекомендовано звернути увагу на евакуйовані та регіональні університети, серед близько 89 ВНЗ у переліку тих, що отримали додаткове фінансування, майже 20% розміщені в столиці.

 За ким ходять гроші?

Проблема розподілу державних видатків на вищу освіту за принципом «гроші ходять за студентом» не тільки в тому, що його складно прописати. Як показує досвід Грузії, імплементація цього механізму супроводжується різким скороченням фінансування. Частка державних коштів у бюджеті університетів наразі становить близько 20-25%. Таким чином, лише близько 25% найбільш успішних абітурієнтів можуть отримати грант, що покриває від 30 до 100% вартості навчання. До того ж, повний грант зазвичай отримують лише близько 12% абітурієнтів, що склали вступний іспит на відмінно ⁸(для порівняння в Україні близько 50% студентів станом на 2013/14 навчальний рік навчалися за державний кошт і мали можливість отримувати стипендію).

Цьогорічна відмова від такого підходу, однак, не означала, що фінансування вищої освіти не буде скорочено, а розподіл коштів між університетами відбуватиметься з огляду на суспільні потреби, а не за ринковим принципом. Більше того, однією з основних причин зміни механізму розподілу за офіційним поясненням було невиконання попередньою системою основної мети, «яка полягає в тому, що більшу кількість місць державного замовлення мають отримати вищі навчальні заклади, які користуються найбільшим попитом серед абітурієнтів». ⁹

Обсяги державного фінансування вищої освіти ¹⁰

Обсяг держзамовлень цього року було зменшено на 15,6% у порівнянні з 2014, що, як видно з таблиці, втричі перевищує різницю у відсотках між минулим і позаминулим роками. Згідно зі статистичними даними, таке різке скорочення не можна виправдати лише зменшенням кількості випускників шкіл і окупованими територіями (як повідомляють у ЗМІ представники Міносвіти), оскільки цьогорічний конкурс на бюджетне місце також збільшився, у порівнянні з минулими роками. На рахунок механізму розподілу фінансування, кількість бюджетних місць у тому чи іншому закладі, як і минулого року, визначалася рішенням Конкурсної комісії МОН. ¹¹

До критеріїв відбору, окрім традиційних (наявність відповідних документів; висновки експертної комісії щодо рівня кадрового забезпечення підготовки фахівців, матеріально-технічної бази, навчально-методичного та інформаційного забезпечення; погодження проектних показників обсягу державного замовлення з регіональними центрами зайнятості, та місцевими органами управління освітою), з метою розподілу держзамовлення на користь кращих навчальних закладів, було додано наступні критерії:

 I. контингент студентів, учнів, слухачів денної та заочної форм навчання;

II. кадрове забезпечення навчального процесу:

• частка штатних науково-педагогічних та педагогічних працівників з науковим ступенем;
• частка штатних науково-педагогічних та педагогічних працівників з вченим званням;
• чисельність публікацій викладачів за показниками наукометричної бази даних Scopus (для ОКР магістра);
• чисельність цитувань викладачів за показниками наукометричної бази даних Scopus (для ОКР магістра);
• місце вищого навчального закладу у ранжуванні за індексом Гірша – кількісним показником, що заснований на кількості наукових публікацій і кількості цитувань цих публікацій (для ОКР магістра);

ІІІ. академічна мобільність:

• кількість студентів – громадян України, які пройшли стажування (навчалися упродовж не менше як 1 семестру) в іноземних навчальних закладах-партнерах;
• чисельність іноземних студентів;

IV. середній бал результатів зовнішнього незалежного оцінювання осіб, що стали студентами за результатами минулорічної вступної кампанії в розрізі напрямів (спеціальностей) підготовки (при вступі на основі повної загальної середньої освіти на навчання за освітньо-кваліфікаційними рівнями молодшого спеціаліста або бакалавра).

V. показники  рейтингів (для вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації). ¹²

До нового переліку критеріїв виникає низка запитань на зразок: що мається на увазі під «контингентом студентів» і чи має безпосереднє відношення до якості освітніх послуг чисельність публікацій викладачів і кількість студентів, що навчалися за кордоном? Наукова діяльність викладачів, як і набуття студентами міжнародного досвіду, є важливими елементи вищої освіти, але вони виконують роль скоріше додаткових, ніж основних її функцій. Так само далеким від об’єктивності є використання з метою оцінки  якості ВНЗ середнього балу ЗНО абітурієнтів, який радше відображає існуюче уявлення випускників шкіл і їх батьків про престижність того чи іншого закладу освіти, що не завжди пов’язано з реальною відсутністю хабарів і якісним змістовним наповненням освітніх програм. Якщо вже говорити про оцінювання якості університетів, набагато доцільніше було б робити це шляхом вимірювання рівня знань студентів, що там навчаються.

Загалом, попри деякі конструктивні нововведення цьогорічної вступної кампанії (як от запровадження пріоритетності замість декількох хвиль вступу, що значно зменшує ймовірність хабарництва), її важко назвати цілком прозорою з огляду на суперечності у процедурі розподілу фінансування, що, крім того, значно скоротилося цього року, збільшуючи конкурс на бюджетне місце. Такі наслідки є очікуваними в системі, де обсяги фінансування залежать від Мінекономіки, зацікавленого мінімізувати витрати, особливо в умовах «затягування пасків». Натомість, задля забезпечення суспільних інтересів у розвитку відповідних галузей, формувати бюджет на підготовку майбутніх спеціалістів (або принаймні брати участь у цьому процесі) мали б державні замовники, зокрема, Міносвіти, яким безпосередньо підпорядковуються навчальні заклади.

Важливо також рефлексувати з приводу загального вектору нововведень Міносвіти та доцільності розподілу фінансування між навчальними закладами за критерієм престижності як способу забезпечення якості освіти. Проблема наявності в Україні університетів, освітні послуги яких не відрізняються високою якістю, є очевидною. Проте, її вирішення шляхом стимулювання конкуренції між університетами, застосовуючи ринкові механізми нагородження кращих і ще більшої дискримінації гірших (замість спроби розібратися у чому саме проблема та докласти зусиль для її вирішення) – найлегший шлях реформування, не позбавлений, однак, ймовірних негативних наслідків:

• Змагання за обсяги державного замовлення у початково нерівних умовах сприятиме накопиченню ще більшої кількості ресурсів кращими університетами і, як наслідок, стимулюватиме їх подальший розвиток. Менш престижні ВНЗ, у свою чергу, отримуватимуть менше державного фінансування, що швидше консервуватиме наявні проблеми, ніж стимулюватиме покращення якості освіти, призводячи до ще більшої ієрархізації освітньої мережі. Як наслідок, може сформуватися система, у якій існуватиме низка елітних закладів з більшою кількістю економічного, соціального та культурного капіталу (кращими умовами для навчання і викладання, більш розвиненою мережею послуг, можливістю у студентські роки набути потрібні зв’язки), до яких матимуть змогу потрапити лише «обрані», і низкою посередніх ВНЗ для «більш масового споживання». Це, у свою чергу, сприятиме відтворенню та поглибленню соціальної нерівності. Потрапити до елітного закладу можна буде не лише маючи виняткові знання, а й можливість оплачувати контракт (ціни на який, за правилами ринку, зростають пропорційно до підвищення рівня престижності).
• Механізм розподілу держзамовлення на користь тих університетів, до яких вступають абітурієнти з вищими результатами ЗНО (незалежно від того, чи враховується показник цьогорічної вступної кампанії за принципом «гроші за студентом», чи результати попередніх років) суттєво впливає на доступ до вищої освіти. Враховуючи, що успішність складання тесту залежить від соціального походження (якості школи та фінансової можливості найняти репетитора, наприклад), такий механізм розподілу може знизити шанс вступу до університету для представників соціально вразливих категорій населення, адже далеко не всі, хто не має змоги оплатити контрактну форму навчання, зараховуються до пільгових категорій і мають право на вступ поза конкурсом.
• Не варто також залишати поза увагою того факту, що вищий навчальний заклад є джерелом робочих місць. Відсутність будь-якої порогової межі фінансування університетів б’є в першу чергу по ВНЗ, розміщених у невеликих містах. Враховуючи, що периферійні навчальні заклади мають значно менше шансів на успіх у конкурентній боротьбі, різке скорочення державних видатків не може не відобразитися на місцевих жителях, для яких університет може бути чи не єдиним місцем працевлаштування. Закриття таких освітніх закладів (чи скорочення штату працівників внаслідок зменшення державного фінансування) призведе до втрати роботи та постійного заробітку не лише викладачами й адміністрацією, що виявилися «неконкурентоздатними», а й технічного персоналу, працівників бухгалтерії та інших відділів, які не мають безпосереднього відношення до освітнього процесу та його якості. Більше того, занепад периферійних ВНЗ матиме наслідком обмеження доступу до освіти для місцевих жителів і жителів сільської місцевості, які не мають фінансової можливості переїхати на навчання до великого міста (де неможливо прожити на стипендію, навіть за умови її наявності), і для яких це був єдиний шанс отримати вищу освіту. Реформування освітньої системи в суспільних інтересах мало б спрямовуватися на збільшення шансів здобути якісну вищу освіту незалежно від соціального походження, а не позбавляти можливості отримати хоча б якусь.