Проти фальшивої солідарності. Заклик до справжньої солідарності серед людей, які мають досвід вимушеного переміщення

Запропоновані в цьому матеріалі ідеї було вперше представлено на семінарі «Solidarity, Displacement & the University» («Солідарність, вимушене переміщення та університет»), що відбувся 13–14 жовтня 2022 року в Берліні. Під час події передусім йшлося про програми доступу до вищої освіти для студентів, які зазнали вимушеного переміщення, створювані такими програмами простори солідарності й те, як зробити університети більш доступними^[1] (Cantat et al., eds. 2022) для осіб, які зазнали вимушеного переміщення. Тема зазначеного семінару цікавить мене у контексті нещодавньої масової міграції людей з України через повномасштабне вторгнення Росії. Зокрема, я розглядаю фальшиву солідарність, яка існує в суспільстві загалом і якій, на мій погляд, слід протистояти в навчальних аудиторіях, у тому числі за допомогою трансформаційної критичної освіти, що об’єднує переміщених учнів і студентів із різних регіонів. Учасники семінару заохотили мене поділитися моїми міркуваннями щодо цього з ширшою аудиторією, тож я вирішила викласти їх тут з метою подальшого обговорення.

Опис умов, у яких переміщені з України особи перебувають в країнах ЄС, ґрунтується не лише на моєму власному досвіді, а й на моїй участі (в ролі дослідниці) у проєкті, який вивчав інфраструктуру, доступну людям з України після прибуття у Відень. (Проєкт ініціював Інститут гуманітарних досліджень та очолила професорка Айше Чаглар.) Разом з тим, висловлені тут думки є моїми власними та не обов’язково повністю відображають висновки дослідження як колективної наукової роботи.

Не так давно — 24 лютого — виповнився рік повномасштабної війни, яку Росія розв’язала проти України, що спричинило масове переміщення людей. На тлі цієї річниці я хотіла би висловити заклик до того, про що, мабуть, ще занадто рано думати; з іншого боку, братися за це питання вже після війни (якій наразі не видно кінця) може виявитися надто пізно. Мій заклик — до солідарності серед переміщених осіб незалежно від того, звідки вони походять. Звісно, ті, хто мали досвід переміщення, особливо нещодавній, найімовірніше зайняті зараз питаннями суто виживання; для них цей заклик не на часі. І все ж я думаю, що краще закликати до такої солідарності раніше, ніж пізніше, адже однією з її головних цілей має бути покращення умов, з якими стикаються переміщені особи. Мій заклик видасться комусь утопічним — але утопії допомагають нам уявляти й наближати суспільні зміни.

Перформанс у громадському просторі Трайскірхена. Routineübung, 2022. Фото: Йоганни Піанки, KÖR Niederösterreich

Моя позиція як авторки

Я пишу про переміщення з позиції, яка здається мені привілейованою: я навчаюся в аспірантурі Центральноєвропейського університету у Відні й виїхала за кордон на навчання (спочатку в магістратурі, потім в аспірантурі) до того, як мені та моїй родині через війну довелося втікати з України, де в лютому 2022 року я проводила польові дослідження. Входження в закордонну систему вищої освіти до переміщення дало відносну перевагу — мені було легше орієнтування в ситуації та знаходити «своє місце» в чужій країні^[2] (Glick Schiller and Çağlar 2016), яка прихистила мене та мою сім’ю. 

Моє почуття привілейованості також породжене тим, що мені, як громадянці України, та мільйонам інших українців дозволили перетнути кордон ЄС, щоб врятуватися від жахів війни. Звідси почуття провини, яке щоразу від початку війни зринає в мені, коли я думаю, як розповіді про привітний прийом, що чекав на людей з України, мали відгукуватися у переміщених осіб з інших країн. Я можу лише уявити собі біль і обурення тих, хто бачили, як певні люди легко долали кордон, тимчасом як інші чекали на перетин тижнями й ризикували життям, щоб потрапити на той бік. Можливо, я жодним чином не сприяла такому расиалізованому й несправедливому поводженню, однак усвідомлення цього факту не звільняє мене від почуття провини.

Зауважу: я підходжу до описаного почуття критично й розумію, що, по-перше, відчувати провину маю аж ніяк не я, а західна політична спільнота, а по-друге, багато хто навряд чи вважатиме такі відносно незначні переваги привілеями в строгому соціологічному сенсі. Я також свідома того, що моє почуття привілейованості може бути наслідком поєднання провини вцілілого та засвоєного мною імперативу західних соціальних наук (переважного контексту моєї професійної підготовки) до рефлексії над своїми привілеями, здійснюваної навіть за умови, що ти громадянка країни третього світу, втікаєш з родиною від війни й перебуваєш у непевному правовому чи економічному становищі. Водночас слід визнати, що значне число людей позбавлене навіть тих невеликих переваг, про які я згадала — і які не можна вважати джерелом привілейованості в суто соціологічному тлумаченні цього поняття. Минулої зими мені довелося провести 9,5 годин за парканом на угорському прикордонному пункті пропуску, в холодних і принизливих умовах, перш ніж мені врешті-решт дозволили перетнути кордон. Інші мусили чекати набагато довше або взагалі загинули, намагаючись потрапити у «фортецю Європа».

Хтось десь звернувся з клопотанням про отримання статусу качки. Малюнок: Катерини Лісовенко

Прийом переміщених осіб з України: фальшива щедрість

Однак моє почуття привілейованості слід відрізняти від реального стану справ. З часом оголилася справжня сутність «привітного» прийому людей з України, і переміщені особи зрозуміли, що в довгостроковій перспективі — окрім як у певних країнах на кшталт Німеччини, де ситуація більш сприятлива, — їм здебільшого доведеться забезпечувати себе самостійно в умовах незначної чи недостатньої підтримки з боку держав ЄС. Часто бачимо разючу різниця між зовнішньою картинкою — маскою щедрості — широко розрекламованою у європейських ЗМІ та в політичних наративах щодо прийому українців, та умовами, у яких зрештою опинилися біженці (особливо якщо йдеться про тривале перебування). 

Статистика вказує на обсяг термінових потреб, які стосуються засобів до існування, житла й працевлаштування, проте не відображає труднощів і порочних кіл, що постають перед людьми, коли вони намагаються отримати доступ до зазначених речей (хоча отримали на них право), а також реальних умов їхнього життя. Чимало біженців, не спроможних звести кінці з кінцями, вирішили повернутися в Україну, хоча там і надалі небезпечно. Ба більше: дослідження прийому переміщених осіб з України у Відні, що до нього приєдналася і я, свідчить: у тривалій перспективі застосування нової та недосить розвинутої структури тимчасового захисту (а вона, до того ж, має різні моделі впровадження на національному рівні) потенційно породжує, у порівнянні з іншими статусами міжнародного захисту (статус біженця та додатковий захист), низку нових вразливостей.

Тож, як видається, дивитися під ракурсом «привілеїв» на ситуацію, у якій переміщені особи з різних країн (зокрема України) опинилися в Європі, є контрпродуктивним. По-перше, цей термін походить з медійних та політичних наративів і не відображає суттєвих відмінностей між такими дискурсами й реальним становищем. По-друге, поняття привілейованості (або її відсутності) нічого не каже нам про складні й напружені умови, у яких перебувають переміщені особи з різних регіонів; натомість воно відтворює помилкові й спрощені уявлення, що протиставляють і зіштовхують цих людей.

Моє припущення полягає в наступному: відносні переваги, які люди з України отримали завдяки тимчасовому захисту (а це низка прав і можливість пересуватися Європою), являють собою, за визначенням Пауло Фрейре^[3], різновид «фальшивої щедрості». Вона, серед іншого, веде до збереження існуючого становища (Freire 1970: 18). Іншими словами, один із наслідків такої гаданої щедрості — те, що вона дозволяє ЄС зберегти поточний прикордонний режим і продовжувати несправедливо поводитися з переміщеними особами інших національностей. За Фрейре, подібна щедрість є гуманітарною, а не справжньою, гуманною (Freire 1970: 28).

Окреслимо контекст: 4 березня Рада Європейського Союзу активувала Директиву про тимчасовий захист, згідно з якою країни ЄС надають вихідцям з України статус тимчасового захисту. Він відрізняється від статусу біженця та має забезпечувати переміщеним особам право на доступ до ринку праці, галузей освіти та охорони здоров'я. (Як уже зазначалося, складнощі з реалізацією цих прав — зовсім інша історія.) Є принаймні дві причини стверджувати, що прийняте ЄС рішення, у підсумку, зберігає та відтворює поточний статус-кво та наявний прикордонний режим. По-перше: хоча на початку жовтня, у відповідь на чергову масштабну атаку Росії, статус тимчасового захисту для вихідців з України продовжили до березня 2024 року, він є саме тимчасовим. Його можуть скасувати фактично будь-коли — і немає гарантії, що в момент анулювання існуватимуть належні умови для повернення переміщених осіб додому^[4] (Mencütek 2022). По-друге, надання переміщеним особам з України особливого статусу та використання для оформлення таких біженців інших процедур дозволило режиму надання притулку в ЄС функціонувати так, як і раніше, попри різке збільшення потоку людей. ЄС уникнув того, що могло б викликати потребу в зміні чи бодай певному коригуванні його існуючої політики; європейський прикордонний режим залишився незмінним.

Фальшива солідарність

Рішення про статус тимчасового захисту для українців породило ще одну правову фікцію, яка — разом з іншими категоріями на зразок «шукачів притулку», «біженців», «осіб без громадянства» — дозволяє країнам ЄС контролювати людей з-за меж Європейського Союзу, які опинилися на його території. Таке розділення людського досвіду часто «фрагментує та приховує загальну динаміку вимушеного переміщення»^[5] (Clarke 2022: 293) і, на мою думку, серед іншого перешкоджає розбудові солідарності між переміщеними. Через цю логіку «розділяй і володарюй» люди опиняються по різні боки ліній, що розподіляють їх до різних правових категорій. Остання обставина — а також нерівності й відмінності в ставленні до переміщених осіб та згадані вище хибні наративи щедрості — означає, що вимушено переміщені перебувають у різному становищі. Це перешкоджає їхній солідаризації, яка дозволила б значно потужніше вимагати перегляду режиму надання притулку в ЄС.

Отож, з одного боку, різні правові статуси та відмінності в ставленні до вимушено переміщених осіб перешкоджають налагодженню солідарності між такими людьми з різних країн. З іншого боку, існує також те, що я називаю «фальшивою солідарністю». На жаль, вихідці з України нерідко схильні відтворювати поширені расиалізовані погляди на переселенців з інших регіонів, тобто уявлення про «біженців» позначене різними стереотипами: щодо обставин і причин, через які люди втекли зі своїх країн; щодо їхніх рис і того, наскільки вони заслуговують на допомогу. Як показує наше дослідження, люди з України часто або відмовляються сприймати себе як «біженців», або, приймаючи це визначення, підкреслюють свою відмінність від утікачів з інших країн. Так, вихідці з України описують себе як «(тимчасово/вимушено) переміщених осіб», а іноді як «туристів» чи «гостей». Інакше кажучи, люди з України вважають себе тими, хто потребує тимчасової підтримки та притулку; натомість біженців вони досить часто уявляють собі як тих, хто представляє «голе життя»^[6] (Agamben 1998).

Позиціонуючи себе стосовно інших переміщених осіб і громадян ЄС, українці підкреслюють свою відмінність від першої з цих категорій та свою близькість до другої згаданої групи. Через засвоєння та повторення расиалізованих поглядів і наративів, через «іншування» решти переміщених осіб люди з України намагаються стати «менш іншими», тобто ближчими й подібнішими до громадян європейських країн. Це працює на фальшиву солідарність, у рамках якої вихідці з України часто бачать себе більш схожими на громадян ЄС і категорично ближчими до них, ніж до інших переміщених осіб.

Соня Бакес, відповідальна за питання громадянства Державна Секретар при Міністерстві внутрішніх справ та заморських територій Франції, у регіональному центрі прийому біженців з України в Ніцці (Франція). Фото: SYSPEO / SIPA

Формування солідарності в освітній сфері

З цією фальшивою солідарністю треба боротися. Протидіяти їй можливо, наприклад, в освітній сфері, зокрема завдяки реалізації критичних освітніх ініціатив (у сенсі практикування критичної педагогіки) для переміщених учнів і студентів. Чому освіта може і повинна стати простором, де відбувається протистояння фальшивій солідарності? По-перше, розбіжності, спричинені різними правовими статусами та нерівним і расиалізованим ставленням до переміщених осіб, не мають продовжуватися й поглиблюватися через освітні ініціативи, спрямовані виключно на учнів і студентів з України. Їм слід протиставити програми, які б об’єднали переміщених і знедолених учнів і студентів з різних регіонів і, хочеться сподіватися, допомагали у формуванні їхньої солідарності. По-друге, освітні ініціативи є особливо сприятливим ґрунтом для розбудови такої солідарності, адже можна очікувати, що вони вплинуть на суспільство в цілому — принаймні з плином часу.

Із початку повномасштабного російського вторгнення з’явилася низка освітніх ініціатив і можливостей для людей з України в ЄС та за його межами. Як і у випадку із загальними умовами прийому та проживання переміщених осіб, реальний стан справ із доступом до цих можливостей та їхнє використання суттєво відрізняються від обіцяного. Часто-густо доступ до таких ініціатив та шанс користатися з них отримують не ті, хто найбільше цього потребує, а жменька найбільш привілейованих осіб з числа переселенців. Безумовно, донині чимало таких ініціатив і можливостей мали характер екстреної допомоги та пропонували швидкі й короткострокові рішення. Проте нам стає дедалі ясніше, що війна й безпосередня загроза з боку Росії навряд чи зникнуть з нашого життя впродовж найближчих років. Тому вкрай важливо запровадити освітні ініціативи, які не створюють і не підтримують уявлення про винятковість переміщених осіб з України, а натомість підкреслюють «загальну динаміку вимушеного переміщення», яка заторкує людей з різних регіонів. Наразі особлива правова процедура, за якою українцям надають статус тимчасового захисту, означає, що ситуацію з українськими переміщеними особами розглядають радше як виняток, аніж як прецедент. Іншими словами, перед нами тимчасове відхилення від прикордонного режиму ЄС (яке жодним чином не змінює цей режим), а не взірець для структурних змін.

Отже, якщо ми — услід за белл гукс — усвідомимо навчальні аудиторії як простір радикальних можливостей^[7] (hooks 1994: 12), то було б важливо побачити два зрушення. По-перше, ми потребуємо нових освітніх ініціатив, відкритих для учнів і студентів з різних регіонів світу, які пережили вимушене переміщення. По-друге, ті кілька сталих освітніх проєктів, які було засновано саме для українців, мають стати інклюзивними й інтегрувати в себе переміщених учнів з інших країн. Я вірю, що таке середовище збагатило б досвід учнів і студентів тим, що їм не можуть дати національно однорідні навчальні групи. Інклюзивне навчання створило б простір для взаємного пізнання та розуміння, для спілкування та прислухання одне до одного, для критичного мислення та — хочеться вірити — солідарності.

Подяки

Хочу висловити вдячність Наталії Чермалих та Вользі Бізюковій за їхні відгуки та критику, які дуже допомогли мені в роботі над цим дописом.