Табори для переселенців чи інтеграція? Інтерв’ю з Елізабет Данн про допомогу ВПО

2038

Одним із нагальних питань повоєнної відбудови України є майбутнє внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Через анексію Криму Росією і війну на Донбасі у 2014-2021 роках, близько двох мільйонів українців змушені були залишити свої домівки і переїхати до інших населених пунктів в межах України. Після повномасштабного російського вторгнення 24 лютого 2022 до них додалось іще 8 мільйонів. Наразі частина ВПО переїхала до родичів чи винаймає житло самостійно у більш безпечних містах, але багато людей тимчасово проживає у муніципальних будівлях чи у «модульних містечках». Значна частина з них має проблеми із задоволенням базових потреб і доступом до необхідної інфраструктури. 

Активну роль у вирішенні проблем внутрішньо переміщених осіб, як до початку повномасштабного вторгнення, так і зараз, традиційно відіграють міжнародні донори та організації. Ця роль для них не нова — у подібну діяльність вони вже десятки років залучені у багатьох куточках світу.

Однак наскільки ефективним є гуманітарне втручання міжнародних організацій та донорів? Чи є модульні містечка і нашвидкоруч зведені табори хорошим рішенням проблеми житла, і чому міжнародні організації та навіть уряди деяких країн віддають перевагу такому розселенню? Які вади проєктних рішень у контексті вимушеного переміщення великої кількості людей? Які структурні проблеми усталених підходів міжнародних організацій?

На ці питання дає відповіді антропологиня Елізабет Данн, яка досліджувала життя в таборах для ВПО в Грузії (No path home: humanitarian camps and the grief of displacement. Cornell University Press, 2018). 

Ми взяли це інтерв’ю до початку повномасштабного вторгнення Росії. Однак, на жаль, воно не втратило свою актуальність, а навпаки: інтерв'ю дає змогу критично поглянути на важливі проблеми і сумнівні рішення, з якими українському суспільству доведеться жити роками, якщо не десятиліттям. 

Як ви зацікавилися цією темою? Чому вирішили поїхати в Грузію досліджувати табори для переміщених осіб?

Вперше я вирушила туди разом з командою Центру з контролю та профілактики захворювань у США, яка працювала над великим проєктом про ботулізм. Вони шукали людей, які зналися на постсоціалізмі і на консервуванні їжі. Мені доводилося бувати в Грузії кілька разів перед Трояндовою революцією. А в 2008 році я отримала грант від Fulbright на роботу в Грузії. Я приїхала до Блумінгтону (Індіана, США), щоб вивчати грузинську, бо це єдине місце в країні, де є така можливість. Після восьми тижнів інтенсивних занять з грузинської я здала в оренду свій дім і продала автомобіль. Коли ми з моїм п’ятирічним сином та купою валіз прямували до аеропорту О’Гара, мені зателефонували з Державного департаменту США і запитали, де я. «В авто, їду до О’Гари», — такою була моя відповідь. У трубці пролунало: «Не сідайте на літак, росіяни бомбардували аеропорт». Таким було моє знайомство з цим світом. 

 

Грузинські біженці з Південної Осетії в таборі для біженців у Руставі (20 км. від Тбілісі), 20 серпня 2008

 

Я збиралась працювати в Грузії над проєктом, пов’язаним з їжею, оскільки значна частина моєї роботи стосується сфери дослідження їжі (food studies). Але всі фермери, з якими я планувала працювати, зазнали етнічної чистки в Південній Осетії — вони були з етнічно грузинського населення. Тому я поїхала до Грузії, щоб побачити, що відбувається в таборах, і мене поглинув весь цей світ гуманітарної допомоги. Я, як і практично всі інші, включно з самими ВПО, була зовсім не готова до такого — ніхто з нас насправді не розумів, що відбувається. На той час було не так багато літератури з антропології гуманітаризму чи критики гуманітаризму. Тому я написала книгу в зворотньому порядку: спершу потрапила до середовища, потім ідентифікувала проблему, після цього розпочався польовий етап дослідження, і тоді, нарешті, прочитала літературу. Тому, безумовно, проєкт був цікавим, і звісно, все це робилося в темпоральності надзвичайної ситуації. 

Ви сказали, в той час було не так багато літератури про гуманітаризм. Здається, цей напрям досліджень в антропології і загалом в соціальних науках розвинувся зовсім недавно. Сьогодні, навіть з огляду на ті роботи, які ви обговорюєте у вашій книзі, видається, що напрям активно і динамічно розвивається. На вашу думку, чому за останнє десятиліття чи 15-20 років інтерес до теми так зріс?

По-перше, це однозначно реакція на світові події, тому що кількість переміщених осіб у світі стрімко зросла: з 9 мільйонів людей у 1988 році до більш ніж 80 мільйонів сьогодні. Далі, через зміну клімату, стихійні лиха відбуваються все частіше, надзвичайні ситуації стали новою буденністю. Тому, без сумніву, ми частіше стикаємося з кризами і думаємо над розробкою планів на випадок криз і над тим, як реагувати на них. У цих питаннях дуже зацікавлені спільноти громадських організацій, що займаються прикладними проблемами. 

Зараз я працюю з Червоним Хрестом Індіани, і вони знаходяться в процесі усвідомлення, що їхня модель, типова гуманітарна модель — привозити вантажівки з гігієнічними наборами, памперсами, ліжками і ковдрами — більше не є сталою в еру повсюдної надзвичайної ситуації. Вони вже не можуть впоратися з логістикою, і взагалі ця модель не допомагає боротися з наслідками катастроф, тому вони шукають іншу. Я думаю, що ми не просто змінюємо власні теорії, а значною мірою реагуємо на зміни у світі.

Є один аспект, який здався мені дуже цікавим у вашій книзі: як гуманітарні недержавні актори фактично перебирають на себе деякі функції держави, коли держава визнається неспроможною (failed state) чи не здатною захистити населення. Ви писали про світовий поділ країн на тих, які здатні подбати про людей і тих, що неспроможні на це. Такий поділ легітимізує втручання міжнародних гуманітарних організацій, які мають доволі сильну агентність і можуть навіть нав’язувати державам своє бачення. Що б ви могли сказати про цей політичний поділ, які зміни у конфігурації влади між державними та недержавними агентами ви бачите?

Уже протягом двох десятиліть можна спостерігати, як функції держави переходять до приватних інституцій. У США USAID укладають субконтракти (договори підряду) з такими приватними фірмами як Chemonics або з нібито неприбутковими неурядовими організаціями (НУО) як-от Care International. І в результаті такі організації, що видаються незалежними, бо ж вони працюють з державою за контрактом, стають де-факто державними агентами. 

У країнах, що сприймаються як слабкі, «розбудова спроможності» (capacity building), в принципі, означає, що НУО приходить і диктує державні політики, вказує державним органам, як вони мають діяти. НУО фактично займають місце компетентних інституцій і мають більше влади, ніж держава.

 

Грузинські біженці з Південної Осетії в таборі для біженців у Руставі (20 км. від Тбілісі), 20 серпня 2008

 

В українському контексті, де війна триває вісім років, ми також маємо наступну ситуацію: гуманітарні організації прийшли і запропонували екстрену допомогу, таку як одяг, їжу, засоби гігієни. А зараз вони кажуть: гаразд, ми не можемо продовжувати робити це роками, нам потрібно думати про якісь інші способи. Але все, що вони пропонують натомість — це якраз «розбудова спроможності», «стійкість», «розвиток спільноти», «розширення можливостей», різні семінари з підприємництва. Ми бачимо, що альтернативи часом теж не надто допомагають. Багато людей кажуть: «Ми б хотіли, щоб вони просто продовжували видавати гуманітарну допомогу, нам насправді не потрібні ці семінари та воркшопи». Екстрена допомога принаймні була реально відчутною. Можливо, ви б могли розповісти більше про це і про роботу НУО в умовах тривалих і напівзаморожених конфліктів?

Варто почати з того, що, звісно, НУО були не готові до роботи в країнах, які раніше належали до «другого світу», і де залишилися архітектура й інфраструктура від соціалістичних часів. По суті, ці країни були економічно розвиненими, хоча й не обов’язково капіталістичними. У книзі я згадую, як бачила грантову заявку, де Конго просто замінили на Грузію, але забули виправити конголезців на грузинів. Врешті серед послуг, які ми надавали в Грузії, був супровід грудного вигодовування, що мало сенс у Конго, де брудна вода, дефіцит сумішей для вигодовування, і діти помирають від діареї. Але в Грузії, де впродовж всього конфлікту було централізоване водопостачання, і де поширене грудне вигодовування, у такому супроводі не було сенсу. Це був неправильний проєкт в хибному контексті. Рішення, релевантні для «третього світу», імпортуються до країн так званого «другого світу», де вони погано вписуються в контекст.

Але більшою проблемою є те, що тут існують дві темпоральності: гостра і хронічна (acute and chronic). Зрозуміло, як допомогти постраждалим від землетрусу, які потребують просто ліжка та ковдри, допоки не вирішать, що робити далі. Не зрозуміло, як працювати з людьми, котрі залишатимуться в таборі тривалий час. Не зрозуміло, що відбувається у такій штучно створеній спільноті і як дати цьому раду з самого початку — знаючи, що, ймовірно, вони житимуть там 30 років. 

Один з аспектів — як це розуміння відображається на структурному рівні. Наприклад, у таборах, де я працювала, зводили будинки з шлакоблоків, знаючи, що ця ситуація триватиме довше, ніж зможуть простояти намети. І ось, вони побудували ці маленькі будинки зі шлакоблоків, але перед тим не проклали каналізаційну мережу, тому в багатьох місцях каналізації не було. Якби деякі з організацій з самого початку орієнтувалися на хронічну темпоральність замість тимчасової, це б дійсно змінило їхню роботу. 

Цікаво, що найбільше про хронічну темпоральність думають самі переміщені особи, і багато з них добре усвідомлюють, що життя в таборі — це пастка. Ви знаєте, що не отримаєте достатньо ресурсів для виживання, у підсумку ви витрачаєте всі ресурси, які ще маєте. А потім у вас зовсім немає грошей, ви не можете залишити табір і застрягаєте там. Немає роботи, жодної можливості додаткового заробітку, вам ніколи не вибратися звідти. Тому багато людей з самого початку відмовляються йти в табір. Наприклад, у Йордані в пустелі побудували великий табір, розрахований приблизно на 100 тисяч людей, і останнє, що я чула — в ньому було всього 14 тисяч осіб, тому що посеред йорданської пустелі немає роботи. 

 

Збір відомостей у Південній Осетії, 20 серпня 2008

 

Я знаю, що в багатьох країнах дуже поширена стратегія будувати для ВПО табори в глушині. Але у випадку України більшість ВПО переїхали туди, де у них були друзі чи родина — в різні міста, де вони потім зверталися за допомогою. Здається, українська влада обрала стратегію відмінну від грузинської. Хотілося б знати, чому в Грузії влада насамперед вирішила, що будувати такі табори — хороша ідея. 

Важливо розуміти, що табори ніколи не будуються для біженців, табори існують для зручності держав та організацій. Для організації табір — це місце, де дуже легко розподіляти гуманітарну допомогу, бо все, що потрібно — привезти вантажівку до одного пункту, розвантажити і роздати, а не вишукувати людей по місту. Державна влада отримує низку переваг, і одна з них — люди залишаються перманентно мобільними, тож якщо вдається повернути території, вони можуть дуже швидко переїхати назад. Думаю, що грузинська влада насамперед думала про повернення територій [Північної Осетії, захоплених Росією в 2008 році]. А цього не станеться в найближчому майбутньому.

Але ще одна проблема полягає в тому, що існує не так багато місць, куди могли б поїхати грузинські ВПО: вони б все одно врешті-решт опинилися в Тбілісі. Держава засвоїла важливий урок з часів попередньої хвилі внутрішнього переміщення в середині дев’яностих, коли етнічне грузинське населення було вимушене втікати з самопроголошеної Республіки Абхазії (breakaway province of Abkhazia). Зрештою їм довелося поселились на військових базах, у санаторіях та старих готелях. В уряді Саакашвілі не хотіли повторення цього досвіду, вони вважали, що величезний наплив людей до столиці стане навантаженням для ринку праці, призведе до зростання цін на житло і значно ускладнить надання послуг для ВПО. 

І у 2008 році ці люди все ще жили в готелях, бібліотеках і санаторіях, куди їх поселили в 1993. Затяжна присутність ВПО в столиці була проблемою для уряду, і він наполягав на тому, щоб побудувати табори і якомога швидше заселити туди людей. Це було зроблено задля зручності держави, а не переміщених осіб. 

 

Українські переселенці біля Львівського залізничного вокзалу / Dominika Zarzycka / SOPA Images / LightRocket via Getty Images

 

У нас в Україні також є «тимчасові мобільні поселення», але вони зазвичай знаходяться в містах, і люди мають роботу в містах. У 2019 році БФ «Право на захист» проводив дослідження, яке також показало, що і на третій чи четвертий рік війни люди все ще жили в цих поселеннях. Термін експлуатації будинків закінчився, є багато структурних проблем, але 38% людей не бачать жодної перспективи кудись переїхати, а для 27% єдиною можливістю переїхати є повернення додому. Тож схожість прослідковується, але в Україні житло для ВПО — це переважно поселення на околицях міст, де люди більш інтегровані в локальні спільноти.

Іншою відмінністю є те, що в Україні немає непропорційно великого головного міста-столиці, а в Грузії фактично лише одне основне місто. 

І ще те, що багато ВПО поїхали не у найбільші міста, а до міст неподалік лінії розмежування. Хоча це також дозволяє владі протягом доволі тривалого часу не реагувати на проблему, стверджуючи, що вона локальна, і перекладати її вирішення на працівників та працівниць гуманітарних організацій.

Іще одне питання — це економічний аспект гуманітарної допомоги. Ви пишете, що це дуже велика індустрія, що зросла з одного мільярду доларів у 1991 році до двадцяти п’яти мільярдів. Ви також згадували про капіталізм надзвичайних ситуацій як про досить прибутковий ринок. Розкажіть більше про цю політичну економію гуманітаризму — чому цей ринок настільки прибутковий, економічно вигідний і може бути одним із способів, яким капітал перерозподіляє надлишкову вартість?

Досліджуючи гуманітарну допомогу, ми, між іншим, завжди припускали, що біженці або переміщені особи знаходяться ніби поза капіталізмом, бо гуманітарні організації поза капіталізмом, але це не так. Один з аспектів, на який варто звернути увагу, це як такі організації працюють — вони не сприймають переміщених людей як своїх клієнтів. Їхні клієнти це донори, а мета — створювати вартість для донорів. Зазвичай організації роблять це у формі звітів про ефективність надання допомоги. 

Я жартувала, що ніколи не бачила оцінювання (evaluation), яке б показало, що проєкт був провальним, рідко доводиться таке бачити. Це завжди про приголомшливий успіх: «кожен проєкт допомагає великій кількості людей, в межах кожного проєкту був наданий величезний об’єм допомоги і т. д.». Тим не менше, за рік вони знову отримують фінансування на ту саму ініціативу, ніби попередньої ніколи не існувало.

 

українські біженці

Біженці з України після перетину кордону з Шегині в Україні до Медики у Польщі шукають одяг / Michael Kappeler / aliance via Getty Images

 

Гуманітарним організаціям потрібно думати про клієнта-донора. Одиницею вартості радше є звіт, аніж власне гуманітарна допомога переміщеним людям. Це дає гуманітарним організаціям потужний стимул утримувати всі кошти, які вони можуть примножити, тому система повністю побудована на субконтрактуванні. Наприклад, виникає надзвичайна ситуація, Конгрес США виділяє гроші на зовнішню допомогу, і ці гроші надходять до USAID. Потім USAID підписує договір субпідряду з міжнародною НУО, такою як Care International. Care International зі свого боку підписує договір субпідряду з локальною НУО, яка є фактичним надавачем послуг. Усі ці організації беруть на управлінські витрати (overhead) близько 20-50% з грошей, які проходять через них. 

У підсумку, з кожного долара до бенефіціарів допомоги доходить лише 17 центів. Організації мотивовані втримати максимальну кількість грошей всередині організації, один із способів досягнути цієї мети — нескінченні тренінги і семінари. Ви буцімто надаєте переміщеним людям щось цінне, але фактично до них не доходить ні цента. Всі інші отримують заробітну платню, вважається, що тільки біженці повинні працювати безкоштовно – і взамін вони отримують речі, які мають дуже невелику цінність для них. Із часом, коли ситуація повторюється знову й знову, люди починають відмовлятися даремно витрачати свій час. 

Гуманітарні організації дуже часто розмовляють бізнес-мовою, вони використовують багато методів технологічного менеджменту (tech management techniques), метрики і форми оцінювання, які використовуються в бізнесі. Причина в тому, що вони сприймають себе і працюють так, ніби вони є бізнесом. 

 

українські біженці

Сотні людей прибувають на залізничну станцію після перетину кордону в Захонь-Чопі, 27 лютого 2022 року, Угорщина / Janos Kummer / Getty Images

 

У багатьох ініціативах і тренінгах із розбудови миру так чи інакше закладене припущення, що ВПО не знають, наприклад, як бути хорошими громадянами чи як бути мирними, або як не чинити домашнє насилля. А отже, ми маємо їх навчити. Тоді як, наприклад, в українському контексті немає жодних доказів, що ситуація з такими проблемами гірша в цих регіонах, ніж в інших частинах країни. І фактично, якщо ми подивимось на опитування про толерантність до людей, які чимось відрізняються, говорять іншою мовою чи мають іншу етнічну приналежність, громади, що живуть біля лінії розмежування є найбільш толерантними. Бо вони знають, що таке війна і хочуть уникати конфліктів. Але чомусь у всіх подібних проєктах для цих громад закладені припущення, ніби люди, які мешкають уздовж лінії розмежування якось відрізняються і є менш цивілізованими, ніж інші українці. Це переносить відповідальність та провину за війну на цих людей. 

Це значною мірою проблема масштабу. Гуманітарні організації не можуть визнати, що конфлікти є геополітичними, тому їм доводиться працювати з ними як з локальними. Оскільки НУО можуть діяти лише локально, вони не мають впливу на національному чи міжнародному рівнях. Їм доводиться перетворювати масштабну проблему на проблему меншого рівня, щоб мати змогу її вирішувати. І дуже часто можна побачити, як масштабні проблеми переносять на мікрорівень. НУО не можуть вплинути на Володимира Путіна, але можуть припустити, що насильство відбувається на рівні сім’ї, і нібито вирішення цієї проблеми зможе вирішити більшу макрополітичну проблему (а цього не станеться). 

Мене вражає, що до переміщених людей дуже часто ставляться, як до постраждалих від стихійного лиха. Ми не можемо обговорювати політичні проблеми, які зумовили переміщення. Але це політичне питання: потрібно говорити не про тимчасові рішення на мікрорівні, а про політики, що спричинили переміщення людей і політики, які вирішать їхню проблему. 

Між іншим, мені здається цікавим, що працівники й працівниці гуманітарних організацій точно добре розуміють обмеження своєї роботи. Колись був чудовий блог «shit aid workers» («паршиві гуманітарні працівники»). Там дуже сатирично й цинічно описувалися, наприклад, фасилітація, симульовання ситуації і маніпулювання, коли ви організовуєте велику зустріч, на якій підводите залучених до вже заздалегідь прийнятого рішення. Усі в організації, в тому числі керівництво, добре усвідомлюють наявність цих проблем, але через низку причин дуже важко змінити ситуацію.

По-перше, мова середовища гуманітарної допомоги продукує специфічний тип мислення, в межах якого дії НУО є єдиним рішенням проблеми. Якщо ви голова НУО, що хоче отримувати більше грантів, щоб продовжувати роботу, ви не можете сказати: «Ця проблема макрополітична, вона поза зоною нашого впливу, це проблема державного рівня, тому ви, друзі, її і вирішуйте». Вони мусять вважати, що їхня робота є корисною, бо інакше все, що вони роблять — марно. Тож НУО залишаються в пастці ідеї проєкту як одиниці дії. А проєкт — це мікрорівнева ініціатива, що ненадовго отримує фінансування, а потім зникає. 

Зміна концепції проєкту на таку, що передбачає надання постійної підтримки протягом тривалого часу — це настільки політично вибухова ідея, що в спільноті донорів її важко сприймають з політичної точки зору. І вони фінансуватимуть проєкт за проєктом, знаючи, що можуть отримати кошти лише з одного бюджетного циклу, тому повинні запропонувати ініціативу в межах цього циклу. Виходить, що зміна тривалості надання гуманітарної допомоги означатиме зміни в фінансовій інфраструктурі гуманітарної допомоги. А це зі свого боку означатиме зміну практик бюджетування на державному рівні, що дуже важко зробити.

Інша причина в тому, що спосіб, у який гуманітарні організації оцінюють своє втручання, справді, змінює те, як вони діють. Їм потрібно виміряти свій видимий, конкретний, матеріальний вплив, та іноді вони можуть уникати цього, наводячи лише кількість залучених: «Знаєте, ми організували семінар для трьохсот людей, отже, ми їм усім допомогли». Часто вони потребують виміряти щось на кшталт кількості розданих речей чи встановленого приладдя. Поки гуманітарні організації не відійдуть від цих матеріальних короткострокових метрик оцінювання продуктивності, ми не зможемо працювати. 

 

українські біженці

Люди на залізничничній станції після перетину кордону в Захонь-Чопі 26 лютого 2022 року, Угорщина / Janos Kummer / Getty Images

 

Що, на вашу думку, має статися, щоб ці організації щось переосмислили і змінили? Чи, можливо, ви вже знаєте про проєкти, які працюють по-іншому чи про якісь позитивні приклади того, як можна діяти інакше? 

Я вважаю, що система субконтрактування однозначно не працює взагалі. На сьогодні це певною мірою загальновідомо, але в 2008 році, коли я писала книгу, ситуація була інакшою. Думаю, гроші все частіше скеровуються не на проєкти з субконтрактуванням, а на інші види рішень — це хороші новини. Але організації мусять змінити власне сприйняття своєї діяльності. 

Я повернусь до того, що роблю з Червоним Хрестом. Протягом багатьох років Червоний Хрест був логістичною компанією, це їхній профіль роботи. Вони чудово скеровують речі зі складу до зони критичної ситуації і мають налагоджений процес роздачі. Але чому б не доручити це завдання Walmart, якщо там вже є потрібна інфраструктура? В Червоному Хресті починають замислюватись — якщо вони не логістична компанія, то яка їхня роль у підготовці до надзвичайної ситуації? Зараз вони починають сприймати себе як агенція розвитку спільноти (Community Development Agency), чия робота — сприяти налагодженню особистих зв’язків у спільнотах, де люди індивідуалізовані і не знайомі одне з одними. Фактично вони розбудовують громадські організації і стосунки у спільнотах, щоб ті ставали більш стійкими до критичних ситуацій, навчаючи людей допомагати собі без зовнішньої допомоги. 

Можна говорити про те, наскільки це неоліберально, що дійсно так. Але це також насправді досить прагматично, враховуючи, що ймовірність швидко отримати будь-яку значиму допомогу від державної інституції, як-от від Федерального агентства з надзвичайних ситуацій, дуже низька. Тому спільнотам варто готуватися до того, щоб розраховувати на самих себе.

 

Волонтери пропонують безкоштовний транспорт для українських біженців на прикордонному переході у Вишнє Німецькому, східна Словаччина, 26 лютого 2022 року / PETER LAZAR / AFP via Getty Images

 

Незважаючи на всю критику, ви дуже активно залучені до цих проєктів. Часто гуманітарні працівники та працівниці бачать багато проблем, але тим не менше прагнуть працювати в проєктах та допомагати людям. Що мотивує вас чи інших людей залишатися, усвідомлюючи всі системні проблеми?

Відтоді, як я повернулась з Грузії, я входжу до ради організації з переселення (resettlement agency). Я керую маленькою громадською організацією в Блумінгтоні, що допомагає евакуйованим людям, біженцям та всім, хто знаходиться в пошуку притулку. І я багато чим займаюсь особисто — наприклад, відводжу людей до офтальмолога, а ще навчаю водінню близьку людину з Афганістану. 

Я шаленію від того, що у антропологів є така ідея: якщо вони не забруднять рук, то їм вдасться залишитися морально бездоганними — вони стоять збоку і скаржаться, і критикують, бо їм ніколи не доводиться мати справу із моральною складністю дії. Коли ти знаходишся зовні, дуже легко критикувати і, справді, важко знайти рішення з позиції зсередини. Антропологи сприймають себе саме як критиків, а не як тих, хто шукає рішення. Я думаю, цьому навчають на антропології. Але робота в сфері гуманітарної допомоги — це про моральні компроміси, на які ви вимушені йти, і я скажу вам, що в цій сфері немає жодної морально бездоганної дії. Усе, що ви робите є морально неоднозначним, ви постійно маневруєте, до того ж усвідомлюючи, що іноді від ваших дій більше шкоди, ніж користі, бо ви самі перебуваєте у пастці бюрократичної структури, що вимагає чинити так. Проте мені так добре вдається розбиратися з великими бюрократичними системами і обходитися з правилами (я набула цієї навички у Польщі), що дуже часто я займаюсь тим, що намагаюся владнати бюрократичні проблеми моїх клієнтів, пом’якшуючи шкоду, якої їм завдає бюрократія.

Враховуючи помилки, допущені в інших країнах, чого нам в Україні краще уникати?

Найважливіше — припускати, що переселенці залишатимуться переміщеними особами до кінця свого життя, і тому фокусуватися на переселенні, а не на тимчасовій допомозі. Гуманітарні організації можуть допомогти побудувати інфраструктуру для переселення. Замість того, щоб інфантилізувати людей та робити їх залежними від гуманітарки, варто будувати житлові будинки, знаходити можливості працевлаштування, допомагати їм повернутися до повноцінного життя як дієздатним дорослим особам. Тоді люди не будуть змушені їхати до ЄС, де вони зіткнуться із сильною стигмою, економічно нестабільним становищем, і де їм буде неймовірно важко оселитись назавжди. Набагато краще планувати, що переміщення буде постійним в межах України.

Розмовляла: Анастасія Рябчук

Переклад: Тамара Хурцидзе

Обкладинка: Катерина Грицева

Поделиться
Невидима праця мігрантських спільнот, або хто підтримуватиме Україну «Ми не від бідності сюди приїхали, а від війни»: медичне страхування, лікування і реабілітація українців в Австрії Час переміщених. Життя переселенців в умовах політики тимчасовості Українці другого сорту, або Клеймо внутрішнього переселенця Состояние здоровья матерей и детей-переселенцев:  бедность, взяточничество и неполноценное питание Олександра Назарова і Максим Буткевич: «Українська держава поводить себе так, наче не усвідомила, що проблема вимушених переселенців — це дуже надовго»