Ігор Волобуєв
Для кожного українця вже давно не новина, що гучні промови можновладців та їхні обіцянки, навіть після їх часткового втілення в законодавчі акти, досягають кінцевого споживача в геть іншому, спотвореному вигляді. Ба більше, задекларовані в нормативних актах права та гарантії людини на практиці обертаються суцільною боротьбою з неповороткою бюрократичною машиною.
Не винятком із цього правила стала пастка для осіб, які вимушені були тікати від збройного конфлікту на сході України та загрози беззаконня на непідконтрольних територіях нашої держави. Влада запропонувала начебто вихід із ситуації щодо забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб шляхом ведення їх обліку та видачі «довідки переселенця», яка, за задумом, була б підставою додаткової державної опіки.
Але не так все виявилось райдужно. Через взяття на цей облік замість додаткових гарантій мільйони внутрішніх переселенців стали заручниками свого статусу. Вже сьогодні відомі ситуації, коли цинічність держави щодо переселенців переходить усі розумні межі. Мова йде про дискримінацію чи не найбільш незахищеної верстви населення — пенсіонерів із числа внутрішньо переміщених осіб.
На рівні загальнодержавної стратегії, імовірно, можна зрозуміти наміри влади відсікти від бюджету Пенсійного фонду України армію пенсіонерів, що проживають в так званих ЛНР та ДНР, адже податки та збори з цих територій вже не надходять, а проконтролювати виплату пенсій там неможливо.
Звичайно, така стратегія не є гуманною, особливо через зобов’язання хворих літніх людей перетинати лінію розмежування для взяття на облік внутрішньо переміщених осіб, зобов’язання особисто проходити періодичну ідентифікацію, через позбавлення їх виплат внаслідок відсутності за адресою під час перевірок та багато іншого абсурду. Але зараз не про це.
Сьогодні, наприклад, якщо пенсіонер із Луганська переїхав до Полтави, зареєстрував там місце проживання, можливо, навіть придбав житло та вирішив розпочати нове життя, то ніхто йому цього не дозволить, бо він уже другий сорт, він переселенець. От якби він переїхав із Чернігова чи Харкова — будь ласка, усі двері відчинені.
Як це виглядає на практиці? Пенсіонер приходить до місцевого управління Пенсійного фонду за новим місцем проживання та бажає перевести свою пенсійну справу. Спеціаліст з прийому документів перевіряє паспорт, бачить попередню реєстрацію на непідконтрольній території та вимагає довідку внутрішньо переміщеної особи або довідку про те, що заявник не є такою особою.
Саме тут розпочинається награна безпорадність чиновників, що переростає в банальну дискримінацію, невластиву цивілізованому суспільству.
Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» надає переселенцям право відмовитися від довідки про взяття їх на облік за власною заявою. Це абсолютно адекватний принцип стосовно людини: потрібен статус переселенця — отримай довідку, як маєш на те підстави, бажаєш відмовитися від такого статусу та пов’язаних із ним привілеїв — подавай заяву.
Але ж якщо надати довідку до управління Пенсійного фонду, в якій буде вказано, що особа відмовилася від статусу внутрішньо переміщеної особи, документи просто не приймуть. Адже так вирішили керівники відомств на своїх нарадах та дозволили приймати лише довідку про те, що людина взагалі не ставала на облік.
Для них не важливо, що статус переселенця є правом, а не обов’язком, при тому всьому, що законом не передбачено подання до Пенсійного фонду цих вигаданих довідок.
Питання дискримінації «колишніх» переселенців не є ситуативною прогалиною в роботі спеціаліста з прийому документів чи його керівника. Зі слів начальника управління праці та соціального забезпечення населення Подільської районної в місті Києві державної адміністрації, проблема поновлення пенсій та соціальних виплат особам, що зареєстровані за новою адресою на підконтрольній території України та знялися з обліку внутрішньо переміщених осіб, є предметом обговорення та нормативного забезпечення на рівні центральних органів виконавчої влади, зокрема Київської міської державної адміністрації.
Та поки чиновники переливають на своїх нарадах з пустого в порожнє, пенсіонер вимушений якось виживати в столиці без державного утримання тільки через те, що не бажає носити клеймо внутрішнього переселенця. Єдине, що йому залишається, — це звертатися за правовою допомогою та позиватися до суду. Окремо варто зазначити про неефективність сучасного судового захисту, спричинену судовою реформою та масовими відставками суддів, внаслідок чого найпростіші справи сьогодні можуть розглядатися понад рік.
Повертаючись до питання розходження слова й діла владних управлінців, не зайвим буде дослідити реалії впровадження «змін та покращень» для переселенців.
У березні 2017 року очільники деяких міністерств та відомств, а також окремі народні депутати з безмежною гордістю за себе коментували прийняття закону з метою посилення соціального захисту учасників антитерористичної операції та внутрішньо переміщених осіб. За задумом законодавця, зокрема й для переселенців вводиться пільгове кредитування на придбання житла та програма компенсації половини вартості такого жила (50/50).
Одразу пролунав вибух захвату цільової аудиторії та бюджетний скептицизм представників профільних відомств, відбулася чергова нетривала дискусія. Враховуючи кількість внутрішніх переселенців та привабливість запропонованої формули державної підтримки, ця дискусія виявилась аж підозріло нетривалою.
Розібравшись в суті законодавчих змін і за результатами спілкування з Мінрегіонбудом вдалося зрозуміти причину спаду громадської зацікавленості. Сталося так, що стаття 4 Закону України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яку нібито було трансформовано на користь учасників АТО та переселенців, серед іншого передбачає наявність у потенційного отримувача державної підтримки потреби в поліпшенні житлових умов.
Іншими словами, треба надати довідку про взяття на квартирний облік. У цій статті ми не будемо розглядати всі підводні камені квартирного обліку, зазначимо лише те, що в Києві для взяття на такий облік необхідно прожити п’ять років. Мінрегіонбуд, зі свого боку, вбачає зазначені зміни в законодавстві спрямованими насамперед на посилення соціального захисту найбільш вразливих верств громадян з числа внутрішньо переміщених осіб.
Маються на увазі особливості деяких нормативних актів, які надають право громадянам стати на квартирний облік незалежно від тривалості проживання в певному населеному пункті в порядку першочергового та позачергового одержання житла. До таких громадян віднесли й деякі категорії переселенців, а саме інвалідів війни, членів їхніх сімей та членів сімей загиблих. За такої умови ще й не всі категорії інвалідів війни та членів сімей загиблих мають зазначені пільги.
Тож, якщо лише вкрай вузький перелік осіб з-поміж переселенців матиме право скористатися програмою доступного житла найближчим часом за умови її реального впровадження, постає риторичне питання: навіщо подавати таку надію великій кількості людей? Чи ще не вистачить на їхню долю розчарувань?
Але якщо у випадку з квартирним обліком як підставою для отримання державної підтримки в придбанні житла хоча б з юридичного погляду все правильно, то є такі «покращення» для переселенців, коли логіка урядовців просто заводить в глухий кут.
2016 року відбулися зміни в Правилах надання довгострокових кредитів індивідуальним забудовникам житла на селі та було доповнено перелік індивідуальних забудовників, які мають право на отримання пільгового кредиту, внутрішньо переміщеними особами.
Цікаво, що до внесення цих змін Правила розповсюджувались на громадян, які проживають та працюють в селі, а відтепер до них приєднали переселенців. Значить, ти маєш або проживати та працювати в селі, або бути внутрішньо переміщеною особою. Принаймні так вам скаже юрист. Проте тлумачити закони всі навчилися по-різному.
Звертаючись до фонду будівництва житла на селі можна отримати абсолютно ідентичний для всіх категорій індивідуальних забудовників перелік документів для подачі до фонду. Тільки для переселенців необхідно ще подати довідку про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб. На жаль, такої позиції дотримується й Мінрегіонбуд.
І знову постає риторичне питання: для чого ж було взагалі вносити такі зміни, якщо вони не дають переселенцям жодних переваг? Складається враження, що відбувається діяльність заради діяльності. Це так властиво нашій державі з нескінченними нарадами, скликаннями колегіальних органів та перерозподілом повноважень. Можливо, це просто черговий пункт плану демонстрації західним партнерам активності влади, де перевага надається формі, а не змісту.
І це ми говоримо лише про деякі питання сьогодення внутрішньо переміщених осіб. Насправді байдужість держави та недосконалість законодавства спричиняє безліч перешкод для цих людей, багато з яких мають індивідуальний характер. Таким чином, у погоні за викриттям шахрайських схем та економією бюджету наразі в Україні впроваджуються несистемні правила, що створюють бар’єри та зводять стіни, за якими стоять чиїсь вистраждані долі.
