Невидима праця мігрантських спільнот, або хто підтримуватиме Україну

Один із головних залізничних вокзалів Варшави з інформаційним пунктом для українців, які тікають від російського вторгнення, було заповнено людьми. Стояв початок травня, і натовпи трохи порідшали: зменшилася кількість тих, хто перетинали польсько-український кордон. Проте нікуди не зникла гостра потреба у волонтерстві людей, які володіли українською й російською мовами й були готові допомагати. Вони цілодобово перебували на станції, інформуючи новоприбулих про оформлення документів, харчування, житло, транспорт.

Але дещо залишається поза межами розтиражованих картинок підтримки людей, які залишають Україну через російське вторгнення. А саме той факт, що волонтерська спільнота — принаймні, в основних пунктах допомоги у Варшаві — це дуже часто українки та українці, чимало з яких і самі втекли від війни. 

Оскільки у фокусі нещодавніх дискусій стосовно прибуття українських біженців^[1]за кордон — швидка мобілізація місцевих спільнот у «приймаючих суспільствах» на знак солідарності з Україною, важливо запитати, кого визнають частиною цих «місцевих спільнот». Безперечно, негайна реакція та підтримка з боку більшості населення Польщі заслуговує на аплодисменти. У своєму дописі, однак, я хочу порушити питання: хто візьме на себе витрати, пов’язані з соціальним відтворенням українських біженок та біженців у довгостроковій перспективі, коли «приймаючі суспільства» втомляться від війни, а їхнє бажання допомагати згасне. 

Біженки з України та волонтер у величезному центрі розміщення, встановленому у виставковому залі Global EXPO у Варшаві, Польща, у вівторок, 19 квітня 2022 року / Фото: Associated Press

Ми вже бачимо, що «місцеві спільноти» менш охоче приймають переміщених осіб, а держави (наприклад, Польща) припиняють підтримувати тих, хто розміщують біженок та біженців у своїх домівках. Солідарність із людьми з України від самого початку значною мірою спиралася на нестійкі конструкти європейськості й білості. Тож варто поставити запитання, яке влучно сформулювали опитані мною в ході дослідження: «Як довго триватиме ця солідарність? Коли з нами почнуть поводитися, як із сирійськими біженками та біженцями?». З огляду на те, що тимчасовий захист не дає доступу до соціальних прав і більш всеосяжних механізмів захисту, — а також на втому «приймаючих суспільств» — незайве замислитися, хто забезпечуватиме соціальне відтворення людей, які залишили Україну, втікаючи від війни, яка навряд чи закінчиться скоро.

Щоб відповісти на ці запитання, слід згадати про понад мільйон українців та українок, які вже жили в Польщі до початку війни. Частково вони зараз нестимуть витрати на соціальне відтворення біженців, розміщуючи рідних і друзів у своїх невеликих квартирах в умовах стрімкого зростання вартості життя. 

Як і багато інших, Андрій, нещодавній випускник польського університету, який працює на складі супермаркету, розповів мені, що прийняв на невизначений час своїх бабусю та молодшого брата; тепер вони мешкають разом у маленькій однокімнатній квартирі. Говорячи про прийом українських біженок та біженців у Європі, не варто знову орієнтуватися на фігуру білої європейської людини, «солідарної з Україною», — особливо зважаючи на характерний для Європи нерівний розподіл ресурсів у контексті расизованої солідарності. 

Слід натомість пам’ятати про працю українських мігрантів, яка вже давно стимулює економіку ЄС. Ця праця, яка виконується начебто білими людьми, фактично невидимими через маргіналізацію, давно потрібна ЄС, як повітря. Трудові мігранти з України рідко потрапляють у фокус уваги досліджень — а тим часом саме вони отримують значну частину дозволів на проживання у зв’язку з роботою в ЄС, роботою, яка живить економіки європейських країн. 

При цьому основний потік трудових мігрантів та мігранток в ЄС із 2014 року спрямовано до Польщі. Щорічно громадяни України отримують понад 500 000 нових посвідок на проживання за кордоном — майже виключно від сусідньої з Україною Польщі. Лише порушення «нормального» стану справ під час пандемії COVID-19 оприявнило залежність Європи від мігрантської праці, позбавлених змоги дістатися до своїх робочих місць (і знову забутих після «завершення» надзвичайної ситуації). Тягар допомоги переміщеним особам також лягає на українську мігрантську спільноту: людей на зразок Андрія, які надто часто працюють у прекарних умовах і на низькооплачуваних роботах.

Нинішній спектакль навколо прийому біженок у ЄС продовжує відтворювати невидимість праці українських мігрантів та мігранток — їхніх зусиль, спрямованих на довгострокову підтримку інших українських біженців і часто непомітних за самопрославленням «солідарного з Україною» ЄС. Чимало людей з України цілими днями працювали на головних вокзалах Варшави: надавали інформацію; переносили багаж; будували маршрути подорожей до інших країн; допомагали з оформленням документів, отриманням квитків на поїзди й автобуси, перекладом та заповненням анкет на візу. 

До волонтерського руху в Польщі були залучені, наприклад, українські студенки (й працівниці), які жили в Польщі до повномасштабного вторгнення і чиї договори оренди житла й студентські візи незабаром закінчувалися. Анна, одна з таких студенток, думала над поверненням до України на літо, оскільки знайти й оплатити житло у Варшаві стало ще складніше. Це й до війни було непростим завданням для людей «з українським акцентом», українськими іменами й прізвищами, які відповідали на оголошення «лише для поляків». На відміну від інших українців та українок, які перетнули кордон ЄС після 24 лютого, такі люди, як Анна, не мають права на тимчасовий захист та інші пільги (скажімо, безкоштовний проїзд у громадському транспорті й потягах). До скасування пільг на вході в безкоштовні їдальні та у квиткових касах перевіряли наявність в українському паспорті штампа про перетин кордону після початку війни, у такий спосіб розділяючи людей на тих, які заслуговували на більшу підтримку, і тих, хто, як очікувалося, вже адаптувалися до життя в Польщі.

Феміністські теоретикині соціального відтворення вже давно стверджують, що невидиму працю, яка підтримує повсякденне існування, передано на аутсорсинг расизованим спільнотам робітничого класу. Такий підхід ставить під сумнів знак рівності між працею (з одного боку) та оплатою праці й зайнятістю (з іншого), зміщуючи акцент на неоплачувані й невизнані форми праці. 

Волонтерська діяльність — один із видів роботи, які не вважаються роботою; історія цих форм репродуктивної праці є історією нехтування й невизнання. Нещодавні теоретичні концепції щодо волонтерської діяльності й спроби проблематизації такої праці зосереджено на її природі як «не-роботи», як актів любові й служіння, навчання й отримання досвіду. На мою думку, ці форми не-роботи здобувають різне визнання й мають різну мінову вартість залежно від того, хто їх виконує.

Волонтерство й солідарність отримують різне суспільне визнання й вважаються такими, що мають різну цінність, через вплив соціокультурних механізмів, пов’язаних із расою, статтю, національністю й громадянством. Деякі північноамериканські волонтери на варшавському вокзалі говорили про волонтерство як «допомогу», в основі якої — нездатність залишатися осторонь, знаючи про катастрофу; однак чимало з них також мали достатньо часу й економічного капіталу для кількатижневої роботи на вокзалі й розглядали вартість життя у Варшаві як невисоку. Дехто працювали на західні неурядові організації, функціонування яких уможливила лише «допомога» українських перекладачів і перекладачок, чия праця переважно не оплачувалася: її наявність вважалася «природною». Також волонтерили студенти й студентки з інших країн, які спеціалізувалися на східноєвропейських студіях, вивчали російську та українську мови; волонтерство у Варшаві давало їм важливий досвід і корисну в майбутньому мовну практику.

Біженці з України на вокзалі в Кракові / Фото: oko.press

Тим часом одна з молодих українок, які працювали на вокзалі, сказала, готуючи резюме для пошуку роботи: «Шкода, що я навіть не отримаю довідки чи іншого підтвердження, що я тут волонтерила». На додачу до емоційної праці й вміння шукати інформацію, довгострокова підтримка повсякденного життя, здійснювана через надання інформації, значною мірою залежить від лінгвістичних навичок, які надто часто не помічають як «природні», оскільки люди з такими навичками просто «родом з України». Діяльність українського волонтерського руху в Польщі — «не-робота» — має невелику мінову вартість і здебільшого розглядається як доступне «само собою», бо ж волонтерять люди, які «походять з України» й від природи володіють відповідною мовною компетенцією. Така праця лишається непомітною, адже її виконують самі «українські біженці».

Я провела багато годин, спілкуючись з молодими українськими волонтерами та волонтерками про їхні стратегії пошуку оплачуваної роботи, що дозволила б їм заробляти на життя в ЄС. Наші розмови біля інформаційної стійки неодноразово переривали люди, які розпитували про житло, візи й транспорт. Чимало опитаних зазначили, що не розраховують на довготривале перебування в Польщі, оскільки варіанти працевлаштування для людей, які щойно туди переїхали, є дуже обмеженими; міграцію в інші країни часто розглядали як реальну перспективу лише ті, хто мали там родичів чи друзів.

На відміну від інших волонтерок, багатьом із цих людей, а йдеться здебільшого про молодих жінок, нікуди повертатися, а їхня праця не отримує схвалення як відповідь «місцевої спільноти» й не має жодної мінової вартості — за контрастом до діяльності неукраїнських волонтерок. Є ризик, що про працю людей з України, оплачувану й неоплачувану, знову забудуть на тлі європейських наративів самовихваляння, де їх зображено лише одержувачками допомоги, як це траплялося в інших ситуаціях вимушеного переміщення.