Час переміщених. Життя переселенців в умовах політики тимчасовості

Емма Рімпіляйнен

Ми з мамою їхали на три місяці, а може, й на місяць… Із собою нічого не брали, думали, це так, тимчасові негаразди, скоро все владнається. Нам у голові не вкладалося, що подібне може трапитися в цивілізованій країні. Ми вже наче зібралися в Європу, за рогом XXI століття, а виявляється, ми на сторіччя відстали. 

Мешканка Києва Аліна^[1], мати двох дітей, розповідає, як залишила рідний Луганськ влітку 2014 року.

Більшості колишніх мешканців Донбасу, з якими я познайомилася під час досліджень в Україні й Росії у 2018–2019 роках, війна на Донбасі здавалася немислимою аж до 2014 року, адже так не буває в «цивілізованих країнах». Можливо, десь і колись, але аж ніяк не у нас, в цивілізованій державі XXI сторіччя. Більшості людей, які живуть далеко від зони конфлікту, це бачення добре відоме: нам здається, що війна і смерть — це щось із минулого, а якщо вже трапляється в теперішньому, то вже точно з іншими, менш сучасними людьми, деінде. У цьому сенсі скепсис щодо війни на чужому порозі видається свого роду універсальним досвідом конфлікту (див. Maček, 2009). Як стверджує Івана Мачек, війна неосяжна для тих, хто від неї потерпає, тому що руйнує смисли. Доки не спалахне конфлікт, людина сприймає як належне стабільний стан нормальності. Війна радикально підважує це припущення, що призводить до фундаментальних переоцінок світогляду й навіть самовідчуття (2009).

Через діалоги, схожі на наші з Аліною, я усвідомила, яку важливу роль концепції часу й темпоральності відіграють у таких політичних подіях, як війна. Конфлікт і досвід переміщення докорінно змінили кілька аспектів взаємин вимушених переселенців із часом. На додачу до втрати житла, роботи, до розпаду звичних соціальних середовищ, що підірвали їхні очікування щодо нормального плину життя, події 2014 року примусили колишніх мешканців і мешканок Донбасу переосмислити, якою країною є Україна. Сам факт війни опосередковано вказує на те, що Україна або ніколи й не була сучасною, цивілізованою країною, або ж повернулася назад у часі. Війна стала й причиною, й ознакою того, що країна забуксувала на модернізаційному шляху до Європи, образ якої часто прирівнюють до ідей модерну й прогресу. Війна також вплинула на їхнє сприйняття самих себе: переміщені особи розповідали, що вона розділила їхні життя на до- та післявоєнне. Вони почувалися так, немов полишили старих себе й перебралися на нове місце новонародженими, яким треба починати все спочатку. 

"Війна стала й причиною, й ознакою того, що країна забуксувала на модернізаційному шляху до Європи, образ якої часто прирівнюють до ідей модерну й прогресу."

Крім того, як в Україні, так і в Росії стосунки держави з переміщеними особами структурувалися темпоральними очікуваннями, які зіткнулися з відкритим опором в Україні, а в Росії були переважно негласно прийняті. Якщо в Україні держава тримає переміщених осіб у підвішеному темпоральному стані, російська міграційна політика допомагає більшості отримати вид на проживання. Цей матеріал досліджує зміни й реакції з погляду переселенців і переселенок з Донбасу.

Переміщення та держава: «постійно тимчасово»

Війна на Донбасі спалахнула шість років тому, але конфлікт і досі лишається нерозв’язаним, а більшість переміщених осіб так чи інакше примирилася зі своєю особистою ситуацією. Попри очевидну регуляризацію становища й адаптацію переселенців, Україна та її інституції досі наполягають на тому, що непідконтрольні території Донбасу та їхні мешканці — лише тимчасові труднощі. В офіційній термінології та законах ідеться про «тимчасово окуповані території», а установа, створена для управління сподіваним процесом реінтеграції Донбасу та проблемами його мешканців, називається Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб. Крім терміну «внутрішньо переміщені особи» (ВПО), державні установи часто вживають поняття «тимчасово переміщені особи». Для багатьох ВПО і громадянських активістів, які працюють із проблемами, пов’язаними з переміщенням, це не випадковість: державна політика України й справді активно перетворює ВПО на тимчасових людей.

Основна проблема полягає в тому, що нас сприймають як тимчасове явище. Це ключове, наріжний камінь. Коли вони нарешті зрозуміють, що явище не тимчасове, а постійне, тоді, можливо, з’являться програми забезпечення житлом і право голосу. Ми постійні мешканці, й ставлення до нас буде відповідним.

Світлана, 30–40 років, луганчанка, живе у Львові

З точки зору ВПО з Донбасу, темпоральні очікування відіграли вирішальну роль у формуванні стосунків українського уряду й державних інституцій із цією групою громадян. Це наслідок сподівань, що одного дня вони все ж повернуться на Донбас. Ознака того ж очікування — очевидна незацікавленість у забезпеченні потреб ВПО на постійній основі: житла, компенсації за втрачене майно, права голосу. Сьогодні не виплачено жодної компенсації за втрачену під час військових операцій власність і лише крихітна частина родин отримала з державною допомогою постійне житло. Щоб продовжити свій статус і надалі отримувати адресну соціальну допомогу, ВПО мусять постійно підтверджувати свою присутність за місцем реєстрації. Але вони не могли голосувати на місцевих виборах через безглузді бюрократичні перепони. Ця лінія поведінки чітко демонструє колишнім мешканцям Донбасу, що вони — другосортні громадяни власної країни.

Акція під Кабінетом міністрів з вимогою реалізації права на житло. Джерело: Крим. Реалії

Громадянські активісти й організації, з якими я познайомилася в Україні, стверджують, що в Конституції правова основа для захисту ВПО вже існує, але державі бракує механізмів імплементації необхідних законів. Чи то плутанина, чи то свідомі маніпуляції різних урядових структур створили ситуацію, в якій заходи, вжиті для захисту або допомоги ВПО однією державною інстанцією, анулюються директивами іншої. Український уряд ухвалив декілька законопроєктів, покликаних захистити права ВПО^[2], але ті суперечили бюрократичним обмеженням і вимогам, виставленим іншими державними органами. Наприклад, Кабінет Міністрів видав постанови (№ 365, 637 і 964), що регламентують соціальні виплати мешканцям непідконтрольних територій і зобов’язують місцеву владу перевіряти й контролювати перебування ВПО під своєю юрисдикцією, по суті, обмежуючи їхню свободу пересування в межах країни. У разі непроходження процедур перевірки соціальні виплати, як-от пенсії, можуть без попередження скасувати, що, очевидно, суперечить конституційному праву громадян вільно обирати місце проживання^[3]. Виплати пенсій припинили для осіб, не зареєстрованих на підконтрольних уряду територіях, в результаті вразлива група населення змушена регулярно проходити через блокпости. Громадянам України надається право на отримання пенсії незалежно від фізичного розташування, байдуже — за кордоном чи в зоні конфлікту (International Crisis Group, 2018). Через цю ситуацію окупований регіон опинився в особливому становищі в порівнянні з усіма іншими регіонами світу.

"Впровадження тимчасового стану державою та її установами обурило ВПО."

У ЗМІ урядовці виправдовують процедури перевірки відмовою фінансувати «тероризм», стверджуючи, що виплати пенсій громадянам непідконтрольних територій якимось чином автоматично опиняються в скарбницях сепаратистів. Чимало міжнародних агенцій критично відреагувало на практику впровадження додаткових перевірок для отримання соціальних виплат, бо вона суперечить міжнародним зобов'язанням, взятим на себе Україною. Українські політики погано сприйняли критику: «На початку 2017 року, у відповідь на численні заклики ООН поновити виплати пенсій мешканцям непідконтрольних територій, міністр соціальної політики заявив, що “ніколи не бачив подібного зухвалого втручання у внутрішні справи України”» (International Crisis Group, p. 11). Складається загальне враження, що українські політики більше непокояться питаннями державного суверенітету, ніж забезпеченням прав переміщених осіб або громадян України, які проживають на окупованих територіях Донбасу. Поки що складно сказати, чи вдасться нинішньому уряду нарешті вирішити питання виплат пенсій на непідконтрольних територіях, попри опір Міністерства фінансів.

Хороший приклад — обмеження політичних прав ВПО. У цих людей не було права голосу на місцевих виборах, бо громадяни зобов’язані голосувати на адміністративних територіальних дільницях за місцем постійної реєстрації. Але головна умова отримання довідки про статус ВПО — це постійна реєстрація на окупованих територіях і тимчасова — на підконтрольних Україні. Зміна тимчасової реєстрації на постійну означатиме втрату посвідчення ВПО, а отже, тієї невеликої фінансової підтримки, яку воно гарантує. Вибір — між правом голосу (втратою офіційного статусу) і збереженням статусу (неможливістю проголосувати). Хоча вимушеним переселенцям і дозволено голосувати на парламентських і президентських виборах, відсутність голосу в місцевій політиці обмежує їхні шанси вплинути на формування й використання бюджетів у місцях фактичного проживання. Таким чином, вони не можуть впливати на проєкти, з яких могли б потенційно отримати найбільший зиск, наприклад, пов’язані із забезпеченням житлом або земельним законодавством.

Протест, організований ВПО. Люди вимагають, щоб кошти, обіцяні Німеччиною, були використані для фінансування житлової програми. Листопад, 2018 рік. Фото: Емма Рімпіляйнен

Деякі з обмежувальних постанов успішно оскаржено в судах як неконституційні, але юридичні процеси зазвичай довго тривають і часто відкладаються^[4]. Однак статус ВПО і реєстрація на підконтрольних територіях і досі є умовою отримання пенсійних виплат, що фактично позбавляє пенсіонерів із окупованих територій ледь не єдиного засобу існування. Крім того, розгляд заявок на компенсацію втраченого чи пошкодженого житла на лінії фронту у судах вищої інстанції затягується на роки, імовірно, з метою уникнути прецеденту, що змусить державу виплатити великий масив компенсацій. З 2014 року на самих лише підконтрольних територіях було пошкоджено або знищено понад 20 тисяч домівок, але, як стверджує Юлія Абібок, лише 158 заявок на компенсацію було розглянуто в судах весною 2019 року: «Деякі справи вже передано до Вищого Суду й відправлено на повторний розгляд. Жодна родина не отримала державної компенсації» (Abibok 2019). Рішення Верховного Суду України, яке могло б встановити прецедент, було відкладено у 2019 році, бо суд потребував «більше часу на розгляд справи й документів». Абібок підозрює, що таке затягування — стратегія судів задля уникнення взяття політичної відповідальності в гримучому політичному питанні.                                   

Ці постійні маневри блокують сталі рішення, по суті, лишаючи людей і цілий регіон у відстроченому, тимчасовому стані. Декілька громадянських активістів, з якими я познайомилася впродовж дослідження, приречено повторило, що для гарантії прав ВПО на практиці просто бракує політичної волі. Впровадження тимчасового стану державою та її установами обурило ВПО. Дуже поширений спосіб його висловлення — підкреслювати, що переміщені особи в Україні — це не «переселенці», як їх уже прийнято називати, а «біженці», адже держава жодним чином не допомагала їм ні до, ні після зміни місця.

Один із заходів для обговорення проблем ВПО в Києві. Фото: Емма Рімпіляйнен

Цей матеріал не має на меті однозначно продемонструвати імовірні мотиви, що стоять за нав’язуванням «тимчасовості». Деякі з моїх інформаторів припускають, що ВПО просто не вигідні теперішній владі, бо переважно не є її електоратом. Зокрема, цю точку зору підтримує професор Пол Дж. Д’Аньєрі. Він припускає, що в інтересах постмайданних політичних еліт — не допускати до виборів електорат усього Донбасу, бо південно-східні регіони України традиційно «непропорційно голосували за кандидатів і партії, що підтримували міцніший зв’язок із Росією» (D’Anieri, 2019, p. 89). Така електоральна поведінка сприймається не як послідовна позиція в рамках національної політики, а як щось на кшталт хибної свідомості. Отже, темпоральність або тимчасовий стан стосуються не лише ВПО, але й усього Донбасу. Ця ситуація почала змінюватись після ухвалення Центральною виборчою комісією в травні 2020 року постанови №88, яка дозволяє виборцям-ВПО змінювати виборчу адресу та брати участь у місцевих виборах. Для розуміння мотивів, що рухають політичними елітами, необхідний глибший аналіз змін у політиці стосовно статусу Донбасу та прав ВПО після приходу до влади президента Зеленського.

Міжнародні аналогії

Хоча мотивація до виключення з виборчого процесу й криється у ще доконфліктних часах, схоже, такі «темпоралізуючі» наслідки державних політик у відповідь на війну й переміщення не є винятково українськими^[5]. Чимало азербайджанців, переміщених унаслідок воєнних дій у Нагірному Карабаху в 90-ті роки, провели цілі десятиліття в екзистенційній невизначеності, у неможливості повністю адаптуватися до нового життя чи повернутися додому. Деякі азербайджанські ВПО прожили понад десять років у наметових містечках, перш ніж отримали житло (International Crisis Group, 2012). Виглядає так, що державна підтримка в Азербайджані щедріша за українську, особливо після нафтового буму, але багато в чому вона також ґрунтується на сподіваннях, що ВПО повернуться додому. Держава навіть розробила репатріаційну програму із претензійною назвою «Велике Повернення» (International Crisis Group, 2012, p. 3–4). Випадки затяжного переміщення існували в багатьох постсоціалістичних країнах, де державі було вигідніше просто повертати людей додому, а представники міжнародної спільноти зазвичай вмивали руки, щойно загрозливі ситуації завершувалися (Walicki, 2009).

У контексті української політики щодо ВПО часто проводять паралелі з Грузією, постсоціалістичною країною, де вимушено переміщене населення переважно з’явилося після російсько-грузинської війни 2008 року. Під час моїх інтерв’ю з представниками громадянського суспільства неодноразово звучали порівняння з Грузією. Дехто з респондентів навіть брав участь у фінансованих міжнародними донорами поїздках до цієї країни. Елізабет Данн пропонує критичний погляд очима ВПО Грузії на їхні гуманітарні життєві простори, де «спробам переміщених осіб нормалізувати власний стан постійно перешкоджають геополітика, цілі державного будівництва й бюрократичні практики гуманітарної допомоги» (Dunn, 2017: 24–25). Навіть попри те, що активні бойові дії тривали у Грузії лише п’ять днів, наслідки війни стали, як і в Україні, «постійною тимчасовою» проблемою. На початку конфлікту до Грузії миттю злетілася низка неурядових організацій та агенцій гуманітарної допомоги на чолі з ООН, яка швиденько організувала кластерну координаційну систему. Данн стверджує, що замість вирішення проблем переміщених осіб гуманітаризм створив режим «адгократії» (adhocracy), для якого характерні тривала невизначеність і хаос. Гуманітарні проєкти, що тримаються на роботі наосліп, імпровізації та принципі мінімально задовільного результату, не спромоглися реінтегрувати ВПО в суспільство або забезпечити їм бодай якусь певність щодо майбутнього. Натомість така допомога зробила ВПО пасивними й залежними від держави. Розміщені в компактних поселеннях далеко від будь-якої інфраструктури, вони не могли знайти стабільну роботу, що ізолювало їх від решти суспільства. Зате гуманітаризмові вдалося виплекати й легітимізувати відповідального партнера — нового неоліберального уряду, а також затвердити геополітичну орієнтацію країни: «Гуманітаризм у Грузії, по суті, був проєктом державного будівництва, який проголошував “нарощування потенціалу” національної держави задля надання ефективнішої допомоги, міцнішого зв’язку із Заходом (з позиції держави-сателіта) і створення оплоту проти російського експансіонізму» (Dunn, 2017: 68).

Табір для біженців із Донбасу. Ростовська область, 18 серпня 2014 року

Між політичними відповідями грузинського й українського урядів є спільні риси. Наприклад, післямайданні уряди України залюбки залучали західних донорів у різноманітні проєкти допомоги ВПО, але неодноразово гроші так і не діставалися кінцевої точки призначення через корупцію^[6]. Є й декілька принципових відмінностей: Україна навіть не намагалася узгоджено розмістити усіх ВПО, а одним з основних аспектів грузинської політики було розселення людей у типові́ селища. Україна також значно швидше впровадила систему реєстрації. Основна відмінність України відносно багатьох інших країн, де є ВПО, полягає в тому, що тут чимало людей просто не хоче повертатися до колишніх домівок із власної волі.

"Донбаські мігранти в Росії загалом здавалися менш критично налаштованими до запропонованої їм позиції в суспільстві."

Очевидно, що порівнювати варто і з Росією — другою країною за чисельністю прийнятих переміщених осіб із Донбасу після України. Половину свого дослідження я провела в Росії. Там переміщені особи боролися з тимчасовістю, намагаючись змінити статус мігранта на щось постійніше. Чимало людей із Донбасу ще на ранній стадії конфлікту поїхало до Росії, користуючись дозволом на тимчасове проживання або тимчасовий притулок чи 90-денним безвізовим режимом з Україною. Хоча дозвіл на перебування в Росії без особливого статусу було швиденько продовжено до 180 днів, з часом він ставав усе менш популярним, бо обмежував пересування й зайнятість і потребував постійного поновлення (Кузнецова, 2020). З літа 2014 року державна політика Росії відносно українських громадян декілька разів змінювалася, окремо було суттєво спрощено процедуру отримання громадянства для мешканців Донбасу. Апогеєм стало підписання Володимиром Путіним двох указів, що дозволяли подаватися на російський паспорт не лише мігрантам із Донбасу, які легально проживають у Росії, але й тим, хто продовжує жити як на підконтрольній, так і на непідконтрольній Україні території Донбасу^[7]. Так, замість розвивати інститут прихистку для біженців російська влада сприяла отриманню громадянства цією привілейованою групою мігрантів. Ці зміни є радше проявом прагматичної міграційної політики, ніж прикладом гуманітаризму. Найімовірніше, вона спрямована на задоволення економічних потреб регіонів Росії, що потерпають від відтоку та старіння населення:

російська влада намагалася контролювати й використовувати біженців та мігрантів, згідно з принципами селективності й економічних інтересів, — надаючи привілей доступу до виду на проживання й громадянства людям працездатного віку, які бажають поселитися в регіонах, де необхідним вважається зростання кількості населення загалом і працівників зокрема (Myhre, 2018: 1041).

Етнокультурна подібність також відіграла роль у підтримці українських мігрантів у Росії. Ось, мабуть, занадто відверта цитата неназваних експертів із міграції, подана в «РІА Новості» в липні 2014 року: «Якби всі ці люди лишилися в нас, це було б добре. Ми завжди вітали міграцію російськомовних мігрантів-слов’ян як альтернативу мігрантам із Центральної Азії»^[8]. (наведено у Myhre, 2018: 1029). Таким чином, перебування донбаських мігрантів здебільшого заохочувалося в Росії, адже вони вирішували демографічні проблеми держави. Геополітичні міркування, безсумнівно, теж вплинули на швидкість реакції на масові переселення з Донбасу. Російська влада прагла водночас продемонструвати й занепокоєння цією групою людей, і спроможність впоратися з масовою імміграцією (Rimpiläinen, 2020).

Представники різних національностей під час святкування Дня Росії у Воронежі, 2019 рік. Фото: Емма Рімпіляйнен

Таким чином, простягнену мігрантам Донбасу руку Росії можна тлумачити як цинічний рух задля просування власних геополітичних і економічних інтересів. Проте ця політика має конкретні наслідки й для самих мігрантів. Мені здається, переміщені особи в Росії помітно менше обурювалися нею, бо ця держава, прямо чи опосередковано, заохочує легалізацію мігрантів через отримання громадянства. Більшість переміщених осіб, яких я зустрічала, схоже, просто мирилася з труднощами на шляху до скорого отримання російських паспортів, адже громадянство сприяє мобільності й відкриває можливості працевлаштування. У порівнянні з Україною, донбаські мігранти в Росії загалом здавалися менш критично налаштованими до запропонованої їм позиції в суспільстві. Переважно я чула від переміщених осіб лише нарікання на безглуздо довгі черги до Федеральної міграційної служби (ФМС). Та бюрократичні розчарування не породжували нарікання на державу чи її політику, як це було в Україні.

"Основними мотивами при виборі місця проживання названо практичні фактори, такі як друзі чи родичі в Росії або можливість знайти роботу, а не політичні погляди."

Свою роль відіграють і політичні погляди. Симпатики сепаратистів або російського керівництва прагнули перебратися в Росію і часто підтримували політику країни відносно Донбасу, принаймні опосередковано. Втім, за результатами опитувань переміщених осіб, основними мотивами при виборі місця проживання названо практичні фактори, такі як друзі чи родичі в Росії або можливість знайти роботу, а не політичні погляди (Kuznetsova, 2017). Під час мого дослідження я часто чула від ВПО в Україні, що ті, хто перебралися в Росію, підтримують Л/ДНР і/або Путіна, але мені картина видається складнішою. Водночас, попри критичну налаштованість, більшість ВПО в Україні наголошували на своєму патріотизмі й усвідомленому рішенні втекти з Донбасу в Україну, а не в Росію. Чимало вимушених переселенців у Росії визнає: попри спроби її керівництва правдоподібно заперечувати власну роль у війні, частково конфлікт на Донбасі спричинили саме її геополітичні інтереси й саме Росія матеріально й кадрово підтримувала «молоді республіки». Думаю, розходження між цілями держави та переміщених осіб в Україні й узгодженість цих цілей в цілому в Росії — це вирішальний фактор у формуванні ставлення вимушених переселенців до обох держав. Державна політика України змусила ВПО жити в тимчасовому стані, від якого ті намагалися втекти, Росія ж сприяє процесу набуття мігрантами з Донбасу права на постійне проживання.

Мої висновки підтверджує спостереження: ті мігранти в Росії, які вважали, що шлях до громадянства для них закритий, були найкритичніші щодо свого місця в суспільстві й хотіли повернутися на Донбас. На відміну від решти моїх респондентів за всі 12 місяців, дві жінки, з якими я познайомилася у Воронежі, хотіли повернутися у свої містечка на Донбасі, бо відчували, що в Росії їм не раді. Обом тяжко давалося оформлення статусу в Росії через нестачу ресурсів: навіть після спрощення процедури подачі заявок подолання всіх перешкод на шляху до російського паспорта вимагає грошей і часу. Програма переселення співвітчизників — типовий шлях до громадянства —  призначена для мігрантів із високою кваліфікацією в економічно чи соціально корисних професіях. Якщо мігрант не має права податися на таку програму, мусить пройти «звичайним шляхом», що складається з кількох стадій, супроводжується заповненням купи паперів, нескінченними чергами у ФМС і шаленими витратами на різноманітні посвідчення й послуги. Майже на кожній стадії потрібно засвідчити свою зайнятість, а здобути її без того ж таки статусу в Росії дуже важко. Ще один біль для багатьох мігрантів — підтвердження реєстрації, якого теж вимагають на кожному кроці. Небажання орендодавців реєструвати орендарів у своїх помешканнях (адже це означало б видимість для податківців) призводить до того, що більшості орендарів доводиться купувати підробну реєстрацію (див. також Reeves, 2013). Звісно, для заможних людей, здатних придбати власне житло, такої проблеми не існує. Це проливає світло на приховану класову природу російської імміграційної системи, що існує навіть для таких етнічно привілейованих мігрантів, як вихідці з Донбасу.

Темпоральні й просторові стратегії

Темпоральність відіграє ключову роль у відносинах між державою й переміщеними особами. Гуманітарна допомога й державна політика можуть викликати стан тимчасовості, як в Україні та багатьох інших пострадянських країнах, або ж держава може прагнути перетворити переселенців на постійних суб’єктів, як у Росії. Самі мігранти далеко не завжди погоджуються з цими заходами й вигадують численні способи протистояти впливові державної політики на свої життя. Одна з очевидних стратегій у випадку України — просто не подавати заявку на статус ВПО та залишатися поза увагою держави. Здебільшого ця стратегія підходить молодим здоровим людям із хорошими перспективами працевлаштування. Для безробітних, людей з інвалідністю, із дітьми, похилого віку довідка про статус ВПО — це часто гостра необхідність і передумова для отримання будь-якої матеріальної допомоги.

Пристосування до життя після переселення для багатьох моїх співрозмовників в Україні залежало від переорієнтації в часі. Деякі з них описували своє існування у специфічному часовому режимі: одночасно в минулому й майбутньому, але не в теперішньому. Літо й осінь 2014 року для них минули в жалю за втраченим і роздумах про минуле життя, у тривожному постійному перегляді новин, в очікуванні завершення війни й хвилюванні за подальші події. «Жити майбутнім» у цьому випадку означає не жити виключно планами на майбутнє, а відкладати такі плани до кращих часів. Владислав, луганчанин 40–50 років, батько трьох дітей, дуже добре пояснив цю ідею:

[На початку] нам здавалося, що все це має скоро скінчитися, розумієш? Живеш тільки завтрашнім днем, усе чогось чекаєш. З одного боку, ось твоє минуле, де все було мирно й спокійно, усього вдосталь, фінансово захищене життя. (…) І ти або починаєш жити минулим, розумієш, що чимало всього, що ти мав, зникло. І (ти живеш) майбутнім, в тому сенсі, що чекаєш, коли все закінчиться й постійно дивишся новини. І все це в якомусь душевному сум’ятті. Розумієш, життя відбувається лише в дні сьогоднішньому. Коли живеш майбутнім чи минулим, по суті, ти й не живеш зовсім.

Щоб вирватися з цього режиму, Владислав і його дружина Катя вирішили переключити увагу на свої безпосередні умови життя й припинити чекати якомога швидшого завершення війни. Вони провели якийсь час із родичами у Львові, а потім оселилися в Києві й відкрили невеликий бізнес. Попри всю невизначеність свого майбутнього, Катя й Влад постановили не чекати придатних, передбачуваних часів і народити другу дитину 2015 року. Катя каже, що припинила стежити за новинами й не хоче, щоб їх дивилися діти, щоб не наражатися ні на смерть і руйнування, ні на постійну тривогу за майбутнє.

Хоча більшість переміщених осіб усе літо 2014 року (а подекуди й осінь) з нетерпінням чекала повернення додому, чимало хто вже до кінця року побачив, що на Донбас вороття немає. Хтось зрозумів це уже до вересня, бо мусив заздалегідь вирішити, де провести навчальний рік із дітьми. Це відзначило перехід від тривожного очікування до тихої покори перед зовнішніми обставинами; від існування в минулому/майбутньому до життя теперішнім. Мені видалося, що така переорієнтація в часі спричинила вкорінення (процес, протилежний переміщенню), принаймні настільки, щоб покласти край дискусії про повернення. З інтерв’ю й опитувань випливає, що більшість переміщених осіб із Донбасу висловлювала бажання просто лишитися там, де опинилася, й припинити думати про повернення на Донбас (Sasse, 2017; Sasse & Lackner, 2018). Це ж стосувалося й більшості моїх співрозмовників, незалежно від того, куди вони перебралися у 2014 році. Проте особисті спроби часової переорієнтації суперечили розрахунку держави на їхнє повернення, що викликало критику та обурення з боку ВПО.

Деякі люди, особливо молоді, уникають запропонованого державою тимчасового статусу, використовуючи стратегію безперервного руху (часто в бік Європи). Кирило, молодий чоловік із невеликого містечка в Луганській області, живе у Львові й подумує перебратися з дружиною до Польщі або Чехії: «Дружина, звісно, хоче перебратися за кордон. Це через бажання втекти звідси. (...) Ми просто хочемо забути, побути десь не переселенцями й не з переселенцями». Парадоксально, але Кирило з дружиною хочуть емігрувати, щоб не бути мігрантами. Звісно, ця стратегія не виняткова ідея самих лише ВПО в Україні, з якої в період із 1991 по 2005 рік виїхало понад 10 мільйонів осіб (Düvell & Lapshyna, 2015). Хоча не всім моїм респондентам підходив переїзд за кордон, деякі з них уже відправили навчатися в інші країни своїх дітей або планували це зробити.

Ці стратегії загально поширені, бо повернення на Донбас вважається неможливим. Для більшості моїх співрозмовників Донбас втратив майбутнє, зокрема в економічному сенсі. Особливо непривабливим життя на Донбасі видається дітям і молоді, адже «їм там більше нічого ловити». Одна бабуся описала Луганськ, куди часто їздить, щоб відвезти ліки друзям і родичам, як «мертве місто, місто пенсіонерів». Склалося враження, що Донбасу дедалі більше відводиться місце лише в особистому минулому моїх співрозмовників. Відпустити його — означає відкинути існування у тимчасовому вимірі (очевидно, необхідному державі) й переорієнтуватися на тут і зараз.

Переклала Женя Перуцька

Читайте також:

Українці другого сорту, або Клеймо внутрішнього переселенця (Ігор Волобуєв)

Стан здоров'я матерів та дітей-переселенців: бідність, хабарництво й неповноцінне харчування (Світлана Нідзвецька)

Посилання:

Abibok, Y., 2019. The war in eastern Ukraine left these people without homes. The state is yet to compensate them. Available 15.05.2020 at: [link].

D’Anieri, P., 2019. Gerrymandering Ukraine? Electoral Consequences of Occupation. East European Politics and Societies, 33(1), 89–108. DOI: 10.1177/0888325418791020

Dunn, E. C., 2017. No Path Home: Humanitarian Camps and the Grief of Displacement. Ithaca: Cornell University Press.

Düvell, F., & Lapshyna, I., 2015. The EuroMaidan Protests, Corruption, and War in Ukraine: Migration Trends and Ambitions. Migration Information Source. Retrieved from Available 15.07.2015 at: [link]. 

International Crisis Group., 2012. Tackling Azerbaijan’s IDP Burden. Available 13.09.2020 at: [link].

International Crisis Group, 2018. “Nobody Wants Us”: The Alienated Civilians of Eastern Ukraine. Available 13.09.2020 at: [link].

Kuznetsova, I., 2017. One way ticket oder vorübergehende Zuflucht? Flüchtlinge aus der Ukraine in Russland. Russland-Analysen, 331(03.03.2017).

Kuznetsova, I., 2020. To Help ‘Brotherly People’? Russian Policy Towards Ukrainian Refugees. Europe - Asia Studies, 72(3), 505–527. DOI: 10.1080/09668136.2020.1719044

Maček, I., 2009. Sarajevo Under Siege: Anthropology in Wartime. Philadelphia: University of Pennsylvania Press.

Myhre, M. H., 2018. Forced migrant “compatriots” from Ukraine: Accessing legal residency and citizenship in the Russian Federation. Nationalities Papers, 46(6), 1028–1045. DOI: 10.1080/00905992.2018.1488828

Reeves, M., 2013. Clean fake: Authenticating documents and persons in migrant Moscow. American Ethnologist, 40(3), 508–524. DOI: 10.1111/amet.12036

Rimpiläinen, E., 2020. Victims, Villains, or Geopolitical Tools? Representations of Donbas Displacement in Ukrainian and Russian Government Media. Europe - Asia Studies, 72(3), 481–504. DOI: 10.1080/09668136.2019.1672622

Sasse, G., 2017. The Displaced Ukrainians: Who are they, and what do they think? Available 13.09.2020 at: [link]. 

Sasse, G., & Lackner, A., 2018. War and identity: the case of the Donbas in Ukraine. Post-Soviet Affairs, 34(2–3), 139–157. DOI: 10.1080/1060586X.2018.1452209

UN OHCHR. (2018). Report on the human rights situation in Ukraine 16 February - 15 May 2018. Available 13.09.2020 at: [link].

Walicki, N., 2009. Permanent temporality: In search of solutions for Internally Displaced People in Europe. Available 16.07.2020 at: [link].