Я пишу цей текст у ніч з 7 на 8 березня у Львові. Я живу тут вже четвертий рік і війну зустріла тут. З того ранкового дзвінка мами зі словами «нас бомбят» пройшло вже окреме життя. Як моє життя, так і життя кожної й кожного навколо мене зламалося та вже не буде таким, як раніше. Але якимось буде. Спостереженнями за тим, як вибудовується нове життя в моєму місті й хотілося б поділитись із читачами «Спільного». Я знаю, що наступний злам може статися ще до того, як я завершу цей текст, тому й поспіхом пишу про ці дні.
Записка перша: «Про метод»
У перший же день війни я захотіла почати фіксувати те, що відбувається зі мною та навколо мене, але між повітряними тривогами, панічними атаками й перевезенням сім’ї з Києва у Львів слова не складалися в речення. На третій день думки зібралися, як зібралися й колежанки, готові брати інтерв’ю у львів’ян, які жили тут до війни та які опинилися тут в останні дні. Після консультаціїі з колегами, що працювали на Донбасі, щодо того, як збирати дані, якщо немає ні теорії, ні часу, ні сил, ми почали просити людей про інтерв’ю. Ми запитуємо львів’ян про їхні минулі й нові буденні справи, про активізм, до якого вони зараз долучилися, і про те, як змінюються їхні політичні уявлення. Наразі ця праця ще не завершена, але в цих записках я вже спираюся на глибинні інтерв’ю останніх днів, на свої спостереження й декілька щоденників, що ними поділилися містяни.
Записка друга: «Про місто»
Львів став ключовим хабом для прийому біженців. Схожі процеси відбулися по всій Західній Україні, але поки маю змогу говорити лише про місто, де безпосередньо взаємодію й спостерігаю за людьми на власні очі. Про цей страх узагальнень мова піде пізніше, а наразі просто окреслюю географію своїх рефлексій. Що ж сталося зі Львовом за останні два тижні?
Почну з житла. Міський ринок житла розколовся на дві частини. Перша – це комерційний ринок житла. Попри заклики мера накласти мораторій на оренду, ціни тут виросли в декілька разів залежно від апетитів рантьє. Вільний ринок показав себе таким, як він є. Люди, що втекли від бомбардувань, будуть залишені без домівки, якщо не зможуть заплатити тисячу доларів за маленьку квартиру. У другій же частині ринку відбувається щось протилежне. Багато орендодавців залишають «стару» ціну, розуміючи, що тепер замість трьох винаймачів у них живе десять людей. Деякі квартири, залишені тими, хто поїхав за кордон, стали прихистками (шелтерами). Районні адміністрації, школи та інші муніципальні заклади, так само як і офіси та студії, йоги стають тимчасовим житлом для тисяч біженців і біженок, їхніх дітей і тварин.
Відбувається перерозподіл благ, що його неможливо було уявити до початку атак на Київ, Харків та інші міста. Схожі процеси до різної міри відбуваються з одягом, їжею, машинами та іншими базовими благами, зокрема з психологічною підтримкою.
Такий перерозподіл відбувається силами тисяч людей, які поширюють інформацію про наявні блага та запити на них, готують, розвозять машинами, облаштовують житло, приносять речі, розвантажують гуманітарну допомогу, багато комунікують, домовляються між собою, слухають і чують одна одну. Але головне – самоорганізуються, винаходять, як бути корисним у час, коли індивідуалістичні стратегії проживання цього життя не діють.
Чати – від активістських до районних і спортивних – перетворилися на бесіди взаємодопомоги, інституції, муніципальні, приватні, громадські змінили свою функцію. Місто перетворилося на велику мережу, яка знаходить навіть найдивніші речі, про існування яких не знало до того. До них долучаються як люди, що мали активістський досвід, так і ті, хто скептично ставився до будь-яких форм низової політики. Самоорганізовані мережі стають ефективнішими за розрізнені дії міської та обласної влади. Усе це відбувається в страху, що завтра не вийде знайти прихисток, не стане їжі, не вистачить охочих перевозити людей від вокзалу в шелтери вночі. Так і відбувається – хтось залишається мерзнути на вокзалі, особливо ті, у кого менше вмінь користуватися потенціалом соціальних мереж, знайомств у місті та банально фізичних сил. Але більшість знаходить допомогу. Сподіваюсь, що так буде й цієї ночі.
Одночасно й паралельно з гуманітарним активізмом схожі мережі функціонують і для мілітарних потреб. Львів займається всім і відразу – від транспортування обладнання «на Київ» до плетіння маскувальних сіток для армії. Ці мережі солідарності простягаються далеко за межі міста й країни.
Записка третя: «Про злами»
Водночас із такими подіями, як революція чи війна, відбуваються злами соціальних структур, що вони створювали плин нашого життя до того. Тут виникає те, що раніше не могли уявити навіть найсміливіші мрійники-утопісти. Якби ще місяць тому мені хтось сказав, що у Львові можна буде безкоштовно поспати в теплі, помитись, одягнутись і поїсти тисячам людей, я б лише посміхнулась. Зараз я витрачаю гроші лише на потреби інших, мої – задовольняються силами колективу, в якому я опинилась, якщо не зважати на ту каву й випічку, що я купую під час щоденної прогулянки наодинці.
У певній частині суспільства зникли товарно-грошові відносини, замість них ми будуємо «щось якісно інакше». Що це, я наразі не беруся артикулювати. Мої уявлення про світ, як і політичні, так і теоретичні, зруйнувалися разом з іншим світом, в якому я жила. Як влучно означив наш товариш Володимир Артюх, «старі» рамки для аналізу вже не працюють. Їх варто переосмислити й винайти нові.
Волонтери готують їжу для переміщених осіб біля залізничного вокзалу Львова. 3 березня 2022 року | Voanews
Нові теоретичні рамки мають бути чутливішими до практики. І зараз маємо можливість спостерігати за нею, бути залученою, бачити людей за інституціями та структурами. Поки що в цьому «новому» багато «старого». Ми чуємо про ситуації ксенофобії проти ромів та транслюдей, про сексуальні домагання в укриттях, про насилля патрулів. І ще почуємо багато про експлуатацію, гендероване насилля й іншу темряву, в якій ми жили та яка досі тут. Насилля путінського режиму хвилею штовхає й інші види насилля. Але хочеться сподіватись, що злам, який ми зараз переживаємо, дасть нам шанс розвивати це «щось якісно інакше».
Записка четверта: «Про структури»
Я не знаю, що буде зі мною, з моєю сім'єю та близькими завтра. Мабуть, ми прокинемось, будемо відповідати на повідомлення із запитами на житло та транспортування, писати, що з нами все добре. Потім вип’ємо кави й будемо готувати їжу в прихистках для біженців, працювати, волонтерити, читати новини, плакати, багато курити й сподіватися. А може, ми будемо тікати від бомбардувань. Але зараз я спостерігаю нові соціальні структури, яких не було раніше. Що буде з ними? Можливо, ці структури будуть зруйновані. Можливо, вони перемістяться в інші країни та продовжать розвиватись там. Коли українське суспільство переможе в цій війні та заживе омріяним мирним життям, ці структури можуть слугувати потребам репресивного апарату держави та відтворювати різні форми пригноблення. Але в моменті цього зламу залишається надія, що вони залишаться, зміцніють та будуть орієнтуватися на головне – на життя людей.
Стаття підготовлена за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні з коштів Міністерства економічного співробітництва та розвитку ФРН.
