Післявоєнне майбутнє України є однією із центральних тем політичних дискусій на національному та міжнародному рівнях. Війна Росії проти України не лише змусила мільйони біженців та внутрішньо переміщених осіб залишити свої домівки, але і серйозно вплинула на економіку та інфраструктуру України, призвівши до рекордного річного падіння ВВП, паралізувавши промисловість та спричинивши різке зростання безробіття. Окрім цього, війна непропорційно вплинула на життя жінок, які становлять понад 90% біженців разом із дітьми та людьми похилого віку, що перебувають під їхньою опікою.
Бачення шляхів відбудови країни відрізняються за своїми масштабами та пріоритетами, а також часто відображають суперечливі інтереси зацікавлених сторін. Незалежно від стратегічних планів та наративів, які керуватимуть процесом відновлення країни, стає очевидним, що ці витрати впадуть на плечі саме українських працівників. Водночас глобальний тиск на подальшу лібералізацію ринку праці та скорочення соціальних програм захисту зайнятості може призвести до ще більш вразливого та нестабільного становища українських жінок на ринку праці. Наскільки концепції відбудови України відображатимуть інтереси українських працівників, зокрема жінок, залежатиме від ступеня їхньої участі в дебатах, та від того, якою мірою їхні голоси будуть почуті та визнані.
Гендерна експертна палата Чеської Республіки у співпраці з Чеською академією наук організувала панельну дискусію на тему «Транснаціональна феміністична солідарність на підтримку відбудови та боротьби України». Серед запрошених гостей були українська соціологиня та політична активістка Оксана Дутчак, дослідниця та активістка Міжнародної жіночої ліги за мир та свободу Ніна Потарська, журналіст та головний редактор Voxpot Войтех Богач (Vojtěch Boháč), а також Єва Чех Валентова (Eva Čech Valentová) — представниця Чеської асоціації з інтеграції та міграції. Дискусія, яку модерувала Міла О'Салліван (Míla O’Sullivan) з Інституту міжнародних відносин, дозволила почути про боротьбу та бачення післявоєнної відбудови саме з уст представників українського громадянського суспільства.
Жінка їде автобусом з іншими українськими біженцями, дивиться у вікно біля прикордонного переходу в Корчеві, Польща, 5 березня 2022 року. Фото: Visar Kryeziu / AP Photo
Питання транснаціональної солідарності є особливо актуальним з огляду на те, що міжнародні реакції на російську агресію, зокрема з боку західних лівих кіл, не завжди ґрунтуються на глибокому розумінні тієї боротьби, яку ведуть феміністичні групи та працівники в Україні. У березні 2022 року низка західних феміністок підписали маніфест, у якому засудили підтримку України військовою технікою та закликали до негайної демілітаризації як способу досягнення миру й безпеки в регіоні. Таке хибне розуміння історичних обставин та нинішньої ситуації було висвітлено у відповіді, ініційованій українськими феміністками під назвою «Право на спротив: феміністський маніфест». Авторки, серед яких була учасниця дискусії Оксана Дутчак, засудили необізнаність тих, хто займається «абстрактним геополітичним аналізом» і не визнає право України на опір імперіалістичній агресії та «право жінок самостійно визначати свої потреби, політичні цілі та стратегії їх досягнення».
В рамках панельної дискусії Оксана Дутчак озвучила низку проблем, які стали особливо актуальними під час війни та вимагають спільної відповіді як українських, так і західних лівих. По-перше, велика кількість українських біженців в Європі та бар'єри, з якими вони стикаються на шляху міграції, знову порушили питання про європейські прикордонні режими. Нинішня криза продемонструвала подвійні стандарти, расову дискримінацію та преференційне ставлення до окремих груп біженців. Ця ситуація також висвітлила системні бар'єри, з якими стикаються українські біженці (більшість з яких — жінки з дітьми), намагаючись інтегруватися в європейські ринки праці.
Крім того, війна вимагає створення нової, стійкої системи безпеки в регіоні, здатної гарантувати мир і стабільність для країн Cхідної Європи. Досвід України вказує на вразливість нейтральних держав та нагальну необхідність побудови ефективної, стабільної та справедливої системи безпеки, яка була б здатна захистити від подальшої імперіалістичної агресії. Будь-яка критика НАТО та подібних структур повинна враховувати інтереси малих держав, для яких такі військово-оборонні угруповання є життєво важливими. На додаток до створення та підтримки ефективних безпекових альянсів повинні реалізовуватися програми з прискорення глобального роззброєння, а також укладення багатосторонніх та широкомасштабних договорів про скорочення стратегічних озброєнь.
Французькі солдати зі складу сил НАТО на військових навчаннях Eagle Meda 23 у центрі бойової підготовки у Смирдані, Румунія, 25 січня 2023 року. Фото: Andrei Pungovschi / AFP
Активісти та експерти в Україні також наводять переконливі аргументи на користь списання зовнішнього боргу. Економічна криза, з якою зіткнулася Україна через російське вторгнення, відбувається на тлі зростання боргових зобов'язань, зокрема перед міжнародними фінансовими організаціями та установами, такими як Світовий банк (СБ), Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Європейська комісія (ЄК). Як зазначили учасники дискусії, колосальний обсяг зовнішнього боргу викликає занепокоєння. Крім цього, ще до початку повномасштабного вторгнення було очевидно, що Україна не зможе впоратися із чимраз більшим боргом і водночас виконувати умови МВФ. У цьому контексті СБ стверджував, що «належне урядування» має вирішальне значення для держави, яка перебуває у стані війни та продовжує отримувати фінансову підтримку через кредитування.
Інакше кажучи, фінансові установи очікують від держави підтримки «успішної ринкової економіки», насамперед шляхом захисту приватного бізнесу та стабілізації макроекономічних параметрів. Першочерговим пріоритетом СБ є «розв'язання проблем інфляції та макрофінансової стабільності», за яким слідує «відновлення здатності приватного бізнесу повернутися до нормального функціонування». Відтак, найважливішими аспектами, які залишаються поза увагою, є охорона здоров'я, догляд за вразливими групами населення, безпека та матеріальні потреби українського народу.
СБ також стверджує, що плани реконструкції можуть «надати можливість по-іншому поглянути на соціальні послуги... реконструкція установ, що надають соціальні послуги, має бути спрямована на нову модель догляду, яка більше не є переважно інституційною (наприклад, дитячі будинки, будинки для людей похилого віку, заклади для людей з інвалідністю), а зосереджена на догляді вдома та в громаді». Інакше кажучи, цей підхід ґрунтується на перенесенні відповідальності за соціальну підтримку та догляд на самих людей та їхні сім'ї, що вкотре свідчить про те, що соціальний тягар буде здебільшого покладений на жінок.
Українські біженки, які працюють в барі з українською їжею, який відкрив приватний фонд, щоб запропонувати роботу біженкам у Варшаві, Польща, 1 квітня 2022 року. Фото: Czarek Sokolowski / AP Photo
Хоч це і є значним ударом по боротьбі за гендерну рівність в Україні, нестабільне та вразливе становище українських жінок на ринку праці, у неформальному секторі економіки та під час виконання ними своїх соціальних зобов'язань не є новою темою. Як підкреслюється в маніфесті «Право на спротив», «українські феміністки боролися проти системної дискримінації, патріархату, расизму та капіталістичної експлуатації задовго до сьогодні». Як зазначила під час дискусії Ніна Потарська з Міжнародної жіночої ліги за мир та свободу, нагальна потреба в гуманітарній допомозі відвертає увагу і ресурси від зусиль, спрямованих на забезпечення гендерної рівності й захисту соціальних прав.
Змушені тікати із зони бойових дій, а часто і зовсім покинути країну, українські жінки зіткнулися з проблемами доступу до житла, соціальної інфраструктури, стабільного доходу, медичних послуг та репродуктивних прав (особливо коли йдеться про доступ до контрацепції та абортів). Багато з них опинилися під загрозою примусової торгівлі сексуальними послугами. Проблеми доступу до соціальних послуг, зокрема шкіл та дитячих садків, збільшили навантаження на жінок, які часто доглядають не лише за своїми дітьми, але і за непрацездатними або літніми членами сім'ї чи громади. Окрім того, ці обов'язки ускладнюють інтеграцію жінок на ринку праці.
Ніна Потарська також звернула увагу на становище жінок на окупованих територіях, які опинилися у пастці: між необхідністю виживати в умовах, нав'язаних окупаційними силами та потенційними звинуваченнями у колабораціонізмі з боку української влади. Зазвичай це стосується вчительок, лікарок та інших працівниць, які змушені шукати стратегії виживання в новій і надзвичайно загрозливій реальності.
Мешканка Бахмута, грудень 2022 року. Фото: Едуард Капров
Єва Чех Валентова із Чеської асоціації з інтеграції та міграції розповіла про обмежені ресурси та велике навантаження на неурядові організації, які працюють з мігрантами й біженцями, чиї «телефони довіри перетворилися на «гарячі лінії». Велика хвиля біженців застала європейські країни, зокрема Чеську Республіку, абсолютно непідготовленими до забезпечення їх належним житлом, а також виявила відсутність планів управління кризовими ситуаціями та слабку організаційну спроможність. У цьому контексті вирішальну роль у розміщенні біженців відіграли приватні домогосподарства та їхня здатність до самоорганізації.
Крім того, чеська міграційна політика погано відображає гендерний контекст міграції та залишається, за словами Єви Чех Валентової, «гендерно сліпою». Тут йдеться про репродуктивні права та доступ до охорони здоров'я, боротьбу з гендерно зумовленим насильством, а також соціальну і репродуктивну роль жінок як єдиних опікунів своїх дітей та інших членів сім'ї. Водночас неналежне розв'язання цих питань на політичному й інституційному рівнях ускладнює процеси справедливої і сталої інтеграції жінок на ринку праці та в суспільстві загалом. Наразі плани та пропозиції чеського уряду зосереджені на короткостроковій перспективі та найбільш нагальних матеріальних потребах біженців. Вони лишають поза увагою довгострокові потреби в адекватній соціальній інфраструктурі, здатній підтримати жінок та їхніх дітей в процесі інтеграції.
Насамкінець журналіст Войтех Богач представив важливий аспект ролі журналісток у висвітленні та документуванні наслідків російського вторгнення. Російську агресію, як і війни загалом, часто описують як гіпермаскулінну демонстрацію сили, а в розповідях, що документують війну, домінує наратив чоловічої мужності та героїзму. Войтех Богач підкреслив надважливість висвітлення історій, які уникають цих гіпермаскулінних поглядів і натомість детально розповідають про жертви з боку жінок, які наважуються на небезпечні та непередбачувані подорожі заради безпеки своїх дітей. Отож, журналістки мають можливість вийти за рамки типових репортажів про війну і стати важливим голосом правдивого, чуйного та всебічного висвітлення таких тривожних часів.
