Як народи Східної Європи намагалися цивілізувати один одного. Розмова з польською історикинею Елою Квєчінською

Ела Квєчінська — польська історикиня, яка раніше викладала у Варшавському університеті. Її звільнили через критичне ставлення до польської національної історіографії. Наразі Елa працює у відділі славістики Польської академії наук.

Дисертація Ели, захищена в Інституті Європейського університету, присвячена ідеї цивілізаційної місії у Східній Європі у ХІХ та на початку ХХ століть. Історикиня досліджує, як німецька, польська та українська інтелігенції сприймали і використовували цю ідею. Саме про це ми і поговорили з Елою.

Цивілізаційна місія як інтелектуальний трансфер у Східній Європі

ЯК: Що таке цивілізаційна місія? Як ця ідея потрапила у Східну Європу?

ЕК: Цивілізаційна місія — це передусім концепт, згідно з яким нації, групи, класи поділяються на менш цивілізовані та більш цивілізовані. Залежно від часу та місця, це поняття може мати різні значення.

У Східну Європу концепти цивілізаційної місії приходили двома шляхами: напряму із Заходу або ж із Заходу до Росії, а вже з Росії до України та Польщі. Важливо, що цей концепт вперше з’явився в колоніальних державах, які використовували його для виправдання свого панування в колоніях. Прикладами є англійська цивілізаційна місія в Індії чи французька в Алжирі, про які багато написано. При цьому досі точаться суперечки про те, наскільки доцільно використовувати колоніальні підходи до вивчення Східної Європи. Водночас, оскільки цей концепт існував для виправдання різноманітних політик домінування, такий підхід, включно з колоніальними студіями, є доцільним.

ЯК: Хто були першими носіями ідей цивілізаційної місії у Східній Європі?

Концепти цивілізаційної місії і цивілізації беруть початок з епохи Просвітництва, коли виникла ідея створення «нової людини». Утім саме поняття «місії» існувало і раніше в теології, де воно означало релігійну місію — наприклад, католицьку чи православну. На практиці ідея католицької «місії» слугувала виправданням хрестових походів та вбивств багатьох людей в ім’я релігії. В ім’я цивілізаційної місії, в ім’я покращення світу, в ім’я прогресу, в ім’я привнесення цивілізації здійснювалося насильство.

У німецькій політиці ХІХ століття щодо Польщі замість релігійних виправдань використовувалися секуляризовані ідеї цивілізації через освіту — німецький концепт більдунґ (нім. Bildung). Німці виправдовували свою владу над поляками тим, що останнім бракує державницьких цінностей, тому вони нібито не здатні самоврядувати. Подібну риторику поляки використовували на Галичині у ХІХ столітті щодо українців, заявляючи, що ті не можуть мати власного університету через недостатній рівень цивілізованості і недорозвиненість мови, яка, на їхню думку, не могла бути мовою академічного спілкування. Схожі аргументи містяться в англійському документі «Протоколи про індійську освіту» (англ. Minutes on Indian Education), де стверджується, що індійські мови неможливо використовувати в освіті через їхню недостатню цивілізованість, на відміну від англійської, яка вважалася більш розвиненою. Важливо підкреслити, що ці держави не докладали зусиль для підтримки місцевої освіти — вона залишалася на базовому рівні. Наприклад, були проблеми зі створенням українських гімназій на Галичині в ХІХ столітті. Подібні проблеми мали і польські школи на територіях, що знаходились під німецьким контролем.

Польська цивілізаційна місія стосовно України була відповіддю на німецьку. Наприклад, у памфлеті Людвіка Повідая «Polacy i Indianie» зазначається, що Польща — найбідніша і найгірша країна у світі, і ми маємо вчитися у німців, як цивілізуватися. Однак там також є компенсаційний елемент: хоч ми й найбідніші і найгірші, але ми цивілізували Україну. Таке часто трапляється у джерелах: спочатку висвітлюється периферійна позиція Польщі, особливо щодо Німеччини, а відтак — цивілізаційна місія щодо України.

Перший поділ Речі Посполитої, 1772 рік. Художник: Жан-Мішель Моро

Сейм автономної Галичини у 1867 році, укладаючи звернення до цісаря, стверджував, що переймає габсбурзьку цивілізаційну місію. Тоді мова йшла лише про Польщу і поляків, проти чого протестували місцеві українці, або як тоді казали — русини. Один із аргументів проти такого курсу належить українському селянину, якого польський писар записав у стенограмі засідання Сейму як «włościanin», тобто людина з «люду» без зазначення національності (при тому мова цього селянина — галицький діалект української, записаний польською латинкою, яку поляки тоді розуміли). Для «włościanina» цивілізаційна місія була порожнім концептом, оскільки він розумів її лише в релігійному домодерному сенсі, в якому Україна була не периферією, а частиною християнського світу. Подібне часто згадувалося і щодо польських земель Німеччини, коли німці говорили про поляків як про периферію. Останні у відповідь нагадували, що вони також є частиною християнського світу.

ТБ: Ви стверджуєте, що польська цивілізаційна місія постала у відповідь на пруську, однак у дисертації ви датуєте появу цивілізаційної місії у Польщі 1815 роком, і спочатку вона передбачала розбудову та цивілізування Російської імперії.

До польської цивілізаційної місії ще була французька, що існувала в часи наполеонівського Варшавського князівства. Тоді ж у Польщі з’явилися наполеонівські закони разом з модернізаційним курсом. Була ідея, що Польща мусить нести цю французьку цивілізаційну місію далі на схід.

Цікаво, що в той самий час був відомий випадок у Гаїті, коли польські війська, які входили до складу наполеонівської армії, відправили для придушення місцевого повстання. Однак для поляків повстання зазвичай асоціюється з чимось хорошим — за умови, що воно не спрямоване проти них. Тому більшість із них приєдналася до місцевих. І там досі живуть їхні блакитноокі нащадки.

ТБ: А чому поляки відмовилися від поширення французької цивілізаційної місії на Росію? 

На початку ХІХ століття політика Росії не була національною. Вона спиралася на місцеві польські й українські еліти, які йшли на співпрацю і які згодом вона вважала цивілізованими. Тому поляки й українці робили кар’єри у Петербурзі. Проте, наприкінці життя імператора Олександра І цей ліберальний проєкт занепадає у Королівстві Польському, після чого стаються два польські повстання. До цього росіяни вважали поляків рівними собі партнерами. Після Січневого повстання ці відносини остаточно змінюються і російська політика більше починає орієнтуватися на національності.

Росіяни, як і німці після повстання у Познані у 1848 році, вирішили, що партнерство не вдалося. Російська цивілізаційна місія полягала в тому, щоб навести порядок там, де, на їхню думку, був хаос. Якщо ти революціонер, то значить ти варвар, бо ти повстаєш проти легітимної влади. Тому російська влада сприймала поляків як хаотичних, а шляхетську демократію — як варварство. Ідеалом і моделлю для російської влади був абсолютизм.

Битва під Мілославом, 1848 рік. Картина Юліуша Коссака

ТБ: Тоді ж відбувся перехід від ідеї розбудови Російської імперії до ідеї про те, що росіяни не слов’яни, а азіати?

У 1846 році під час польського повстання на Галичині селяни почали вбивати повстанців, хоча ті хотіли покращити життя селянам. Після цього польські еліти почали вважати місцевих селян варварами, яких не врятує цивілізаційна місія. Щось подібне трапилося зі ставленням до росіян після повстання у Російській імперії: їх почали бачити варварами, від яких потрібно закритися у своєму світі. Все російське почали вважати азійським. Наприклад, варшав’яни часто називали польську академію наук, засновану Олександром І, «турецьким кафе». Ця академія, яка в період 1892-1895 була перебудована на церкву у візантійському стилі, у 1926 році знову була відновлена в неокласичному стилі). Орієнталізація росіян була відповіддю на імперську владу, коли інша реакція виявилася неможливою. Також Палац культури і науки у Варшаві часто називають Пекіном, бо його побудували росіяни і він нагадує китайський палац.

Палац Сташица після 1893 року з фасадом у російсько-візантійському стилі. Забраження: Wikimedia

Після Січневого повстання проти Росії (1863-1864) у Варшаві з’являється багато російських церков. Офіційно це пояснювалося потребами місцевих віруючих, але насправді це була також і демонстрація влади. Місцеве населення сприймало ці церкви як розміщення Орієнту всередині їхнього міста.

ТБ: Чи була різниця у тому, як Російська імперія формулювала цивілізаційну місію у західних окраїнах і в азійських володіннях?

Це хороше питання для майбутніх досліджень. Російська влада сприймала поляків як історичну націю, і для росіян вони були вище націй, які часто були неписьменними.

Цивілізацію на «креси»: класовий та національний аспекти цивілізаційних місій

ЯК: Коли ідеї цивілізаційної місії потрапляють до Східної Європи, паралельно відбуваються соціально-економічні зміни — розвиваються капіталістичні відносини. Який існував зв’язок між цими процесами і поширенням ідей цивілізаційної місії?

Поки існувало кріпацтво, шляхта виправдовувала свою владу над селянами тим, що так було завжди. Коли кріпацтво скасували, почав використовуватися концепт цивілізаційної місії. У польській мові є поняття «люд», яке не відповідає українському «народ». «Люд» — це поняття антинаціональне. До люду міг належати поляк, українець, єврей. Для польських еліт було притаманне класове бачення світу, яке легітимізувалося за критерієм цивілізованості: хто, на їхню думку, цивілізований, а хто — ні. Є клас «люд» — тобто нецивілізовані нижчого класу, безвідносно до національної приналежності, до яких передбачалися заходи цивілізаційної місії.

Цивілізаційна місія активно звучала на Галичині ХІХ століття, коли обговорювалася реформа забезпечення базової освіти для селян. Так само у Галицькому крайовому сеймі цивілізаційна місія щодо люду була постійно присутня і стосувалася будь-кого з нижчого класу.

ЯК: Виходить, що цивілізаційна місія була спрямована не лише на інші національні групи, але і внутрішньо на нижчі класи?

Вона включала і те, і інше. На Галичині більшість люду були українцями; і поляки, виправдовуючи свою владу, часто говорили, що Польща завезла в Україну цивілізацію. У такому контексті цивілізаційна місія звучала як національна ідея. Ідея привнесення цивілізації на «креси» — східні землі колишньої Речі Посполитої — стала польським гранд-наративом, який існує й дотепер. Сьогодні його призначення — вирішувати проблему польських позицій в Європі: «Ми не Захід. Ми не Росія. Тому у нас така позиція. Але ми хочемо бути Заходом, тому нам треба знайти своїх варварів». Навіть сьогодні у Польщі є групи, які вважаються нецивілізованими, і поляки продовжують мати свої «креси». І це Східна Польща, на яку дивляться, як на внутрішній Орієнт, наприклад Підляшшя.

Галицькі селяни несуть австрійським офіцерам відрубані голови шляхти. Анонімна французька гравюра на сталі, 1848 рік

ЯК: Наскільки політика, що надихалася концептом цивілізаційної місії, відрізнялася від першопочаткового задуму?

У ХІХ столітті, коли створювалася освітня політика, то обговорювалася ціль освіти. Вона потрібна для того, аби селянам стало жити краще, чи щоб вони стали частиною пануючої групи, яку тоді складала інтелігенція. Відтак селян — незрозуміло навіщо — вчили латинської мови, яка була частиною виховання шляхетських дітей. З одного боку, якщо залишити селян у спокої, то вони не стануть частиною цивілізованого світу, але з іншого боку, можливо, їм доцільніше вивчати щось інше.

Для українців це питання стояло інакше, бо зі здобуттям освіти вони переходили до іншої національної групи, зазвичай польської або російської. Дуже добре цю проблему описує Ярослав Грицак у своїй книжці про Івана Франка, для якого зміна ідентичності стала рішенням. Він здобув освіту, і що робити далі? Чи стати поляком? Чи, можливо, німцем? Ні, разом зі своїми нечисленними друзями він вирішив створити щось нове і поєднати це з прогресивною політикою щодо селян. У протилежність цьому, концепція цивілізаційної місії зазвичай не мала на меті покращення життя люду — це було про виправдання влади.

ЯК: Наскільки для реалізації такої політики була потрібна держава: національна чи імперія?

Держава була важлива. Хоча українці і поляки її не мали, проте вони були частиною інтелігенції, носія ідеї цивілізаційної місії. Вони вважали себе найбільш цивілізованими і тому думали, що мають право вказувати іншим, що робити, ким бути, як бути цивілізованою людиною. Вони могли існувати без держави, заступаючи її в деяких випадках. Іванові Франку не була потрібна катедра, щоб стати відомим письменником. Інтелігенції не була потрібна катедра, щоб мати символічну владу, але, звичайно, так це було складніше.

Якщо імперія брала на себе цивілізаційну місію, то цей концепт перетворювався на політику модернізації, за якою часто стояла гегемонія. Як показує приклад Росії, чим авторитарнішою була держава, тим сильніше концепт цивілізаційної місії міг впливати на суспільство. Австро-Угорщина, натомість, більше опиралася на місцеві еліти і грала на їхніх конфліктах. Ефективність таких стратегій була різною. Наприклад, цивілізаційні політики Габсбургів на Галичині були дуже авторитарними, утім дуже корисними для українців. Їхня освітня політика зумовила створення семінарії для греко-католицьких священиків. Це була гра з конфліктом місцевих інтересів, яка водночас породжувала українські освітні інститути. З іншого боку, це небагато важило для русинського селянина.

Для інтелігенції цивілізаційна місія часто передбачала націоналізацію, особливо для поляків. У ХІХ столітті вже недостатньо було просто бути шляхтичем. Ти міг пролити кров — взяти участь у повстанні. Тоді тебе визнавали поляком і ти міг говорити, що ти частина нації. Але також виникало питання, наскільки ти цивілізований? Чи ти знаєш польську літературу і культуру? Це було важливо у тому, як вчити селян бути поляками. Освітні політики мали на меті націоналізувати населення. Саме тому було важливо, яку мову використовуватимуть в освітній програмі. Освітня цивілізаційна місія стала інструментом націоналізації. Для селян це було рішення, яке спиралося на те, що вони вважали більш корисним. Якщо була хороша гімназія і вона була польська, то можна піти туди навчатися. Селяни були більш прагматичні, але поміж інтелігентами йшла боротьба за їхні душі.

ЯК: Які ідеологічні напрямки опиралися концепту цивілізаційної місії і критикували його?

Антиколоніальна критика не з’явилася в Східній Європі разом з постколоніальною критикою [другої половини XX cтоліття]. Вона виникла тут раніше з нуля. Це була критика ієрархічних несправедливих експлуатаційних відносин. Для цього використовувалися різні підходи, і необов’язково це була пряма критика цивілізаційної місії. Наприклад, Тарас Шевченко не критикував цивілізаційну місію: він критикував мовою фольклору саме кріпацтво. Але Іван Франко використовує антиколоніальну риторику, беручи її у Драгоманова. Вони є частиною німецькомовного світу і їм знайомі ці концепти, що стають в нагоді для опису місцевих відносин. Ці інтелектуали викривали, що цивілізаційна місія виправдовувала експлуатацію, а не несла цивілізацію.

Іван Франко. Зображення: Wikimedia

Саме про це пише Франко у «Нашому погляді на польське питання» (1883). Він порівнював політику поляків щодо українців з політикою німців щодо поляків, називаючи це «Drang nach Osten» (укр. «натиск на схід»). Франко цілеспрямовано використовує німецькі концепти, аби підкреслити цю аналогію. Соціалісти намагалися подолати гегемонію, яка спиралася на поняття цивілізаційної місії. Проте їм не вдалося цього зробити. Польські та українські соціалісти співпрацювали, проте далеко не завжди їхня співпраця була успішною. Соціалізм був однією зі спроб побороти мислення в категоріях цивілізаційної місії як виправдання експлуатації.

Однак, коли ми подивимося, скажімо, як остаточно оформився радянський державний проєкт, то побачимо, що він цілком відповідає логіці цивілізаційної місії. У випадку Польщі він був найбільш ефективним у знищенні всіх національних меншин. Радянська влада зробила польське суспільство дуже гомогенним — не мало бути ніяких українців і євреїв. Кажуть, що компартія здійснила мрію польського етнонаціоналіста початку ХХ століття Романа Дмовського.

Цивілізаційні місії та виклики національного самовизначення

ТБ: А які відносини з ідеєю цивілізаційної місії мав романтизм?

Інтелігенція доби романтизму мала різні думки щодо того, хто міг брати на себе цивілізаційну місію. Адам Міцкевич, надихаючись також французькими соціалістами і християнськими ідеями, вважав, що це мала бути Польща. Проте сам Міцкевич був проти Папи Римського, бо Папа критикував польське повстання як революційне й антиімперське. 

Антиімперська позиція об’єднує Костомарова й Міцкевича, вони стверджували, що будуть вчити росіян демократії та християнській етиці. Вони хотіли знайти універсальну спільноту, якою для них була спільнота перших християн. Але Папа Римський не є головним у такій спільноті, бо вони —  Костомаров й Міцкевич — націоналізують християнство. Багато національних ідей — це секуляризовані релігійні ідеї. Немає Папи Римського, але є польська нація, яка несе цивілізаційну місію іншим пригнобленим народам.

Звісно, для Костомарова це не може бути Польща, бо вона, на його думку, зрадила свою місію після того, як стала державою панів і ксьондзів. У Шевченка присутня подібна критика польських панів і священиків. Саме тому Україна має цивілізаційну місію, бо лишилася справді егалітарною і з етосом християнської солідарності. Як наслідок, ми маємо дві утопії — Міцкевича й Костомарова. Це пояснює конфлікти в українській та польській історичній пам'яті. Для поляків утопією була Річ Посполита, а для українців — Козаччина. Відповідно, Міцкевич спирається на Річ Посполиту як утопію для майбутнього, а Костомаров — на Козаччину.

Коли Шевченко пише вірш «До поляків», то він пише, що Козаччина може бути спільним міфом для поляків та українців. Нещодавно я проводила лекцію про Шевченка для польських студентів і показала їм цей вірш. Для них було дуже дивно, що українці не мріяли про Річ Посполиту.

ТБ: Шевченко також підтримав боротьбу кавказьких народів проти Російської імперії. А яким було ставлення до цього польської інтелігенції? У дисертації Ви цитуєте Казимира Бородзінського, який підтримував поширення цивілізаційної місії на Російську імперію і схвально оцінював завоювання Кавказу та руйнування Запорізької Січі.

Поляків часто відправляли на Кавказ за участь у повстаннях. Там навіть ще лишилася польська діаспора, яка трохи говорить польською мовою. Вони — нащадки тих, кого туди відправили після Січневого повстання 1863 року. У Центральній Азії багато висланих після повстань поляків працювали там інженерами, дослідниками, етнографами. Але тут вже виникає питання про їхню співучасть у колоніальній політиці на місцях. Етнографами часто працювали жінки, бо етнографія й антропологія не сприймалися як щось серйозне. Серед них була польська антропологиня Марія Чаплицька, яка працювала для Британської академії наук на матеріалі з Центральної Азії. Чудово, що хтось записував свідчення місцевих людей у той момент, проте питання про їхню причетність до колоніальної політики лишається відкритим. Тому ми повинні критично оцінювати цей матеріал. Тодішні антропологи часто вважали народ масою без будь-якої агентності, що разюче відрізняється від сучасних підходів. Ми не знаємо, наскільки відводилася агентність людям, свідчення яких записувалися.

Марія Чаплицька. Зображення: Wikimedia

З іншого боку, в польській діаспорі в Парижі, яка опинилася там після Листопадового повстання (1830-1831), виникла ідея підтримки всіх народів, поневолених Росією. Князь Адам Єжи Чарторийський (1770-1861), колишній радник і друг царя Олександра I, хотів пов'язати відновлення Польщі з повстанням Шаміля на Кавказі, зокрема в Дагестані та Ічкерії (1834-1859), а також з повстанням в Османській Імперії. Чарторийський мав своїх агентів-послів на Балканах, в Стамбулі, Сакартвело, Румунії, Сербії та Болгарії, які мали сприяти розвитку місцевих націй проти російського імперського проєкту. Подібна ідея виникла в міжвоєнній Польщі в рамках «прометеївського Руху» який підтримував антиросійські настрої українців в радянській Україні. Згодом ідея відмови від територіальних претензій до «кресів» після Другої світової війни була мотивована спільною боротьбою з Росією. Антикомуністична опозиція, з якої походить сучасна польська політична еліта, приймала лозунг: «Немає вільної Польщі без вільної України». Підтримка України Польщею в боротьбі проти Росії триває ще з 1980-х років і охоплює всі політичні спектри: лівих, правих та лібералів. Сьогодні ніхто на рівні політичних та інтелектуальних еліт у цьому не сумнівається. Однак залишається питання асиметрії у польсько-українських взаєминах та необхідності їх побудови на більш партнерській основі. 

ТБ: Як приклад української цивілізаційної місії Ви наводите Грушевського, який писав про оборону козаками християнства. Проте після Лютневої революції 1917 року Грушевський активно налагоджував співпрацю з народами, які потерпали від колоніального гніту, зокрема з азійськими народами Російської імперії, і організував З’їзд поневолених народів Росії. Тож Грушевський як історик писав європоцентричну історію, але його політика відрізнялася від його історичних праць.

Так, він писав історію, яка б відповідала тодішнім стандартам, тому вона була європоцентрична. Чи могла вона бути іншою тоді? Напевно, ні. І він конструював український простір цивілізаційної місії, який простягався на схід і південь до Причорномор’я.

ТБ: І тюркське населення Причорномор’я звідси випадає.

Так.

ЯК: Як вписувалися у різні цивілізаційні місії євреї?

У самих євреїв був свій власний ланцюжок цивілізаційних місій. Якщо людина народилася у маленькому штетлі і хотіла стати цивілізованою людиною, вона зазвичай їхала до Берліну або найближчого великого міста, де розташовувався центр єврейського просвітництва чи маскілім. На початку ХІХ століття також існував величезний центр маскілім у Вільнюсі. У них була власна ментальна мапа, де був концепт «Ost Jude» (східний єврей), що позначав зазвичай мешканців території сучасних Польщі, Литви, Білорусі й України. Вони, як правило, були релігійними, вдягали традиційний одяг і жили дуже консервативно. Євреї з Берліну дивилися дуже зверхньо на євреїв зі Східної Європи.

Були ще менші внутрішні цивілізаційні місії. Наприклад, євреї, які асимілювалися до польської культури у Львові, вважали асиміляцію самоцивілізуванням. Це схоже на процес, про який говорить Норберт Еліас, коли стверджує, що потрібно по-іншому одягатися, навчитися цивілізованої мови. Асимільовані євреї або сіоністи не вважали їдиш цивілізованою мовою. На Галичині часто називали цю мову жаргоном.

ТБ: На Галичині — нехай, але в Російській імперії їдишем видавалися газети величезними тиражами. Бунд взяв собі їдиш офіційною мовою.

Це була цілеспрямована соціалістична політика, яка мала на меті перевернути ієрархію. Вони свідомо взяли їдиш, бо це була народна мова — це був свідомий вибір. Деякі, для кого ця мова не була першою, вчили її, оскільки воліли бути на боці люду, а не асиміляторів.

Демонстрація Бунду, 1917 рік

ЯК: Чи зачепила популярність концепції цивілізаційної місії білоруську інтелігенцію?

Білоруська інтелігенція була насамперед предметом польської цивілізаційної місії як кресів. Поляки у ХІХ столітті більш-менш визначали Литву й Україну як окремі країни. Вони хотіли бачити їх частиною федерації. Але з українського боку довіри до польської політики, яка дискримінувала українців, не було. Стосовно білорусів, то поляки часто їх не помічали. Для них це була частина колишньої Литви. Але чи білоруси протистояли польській політиці — це ще тема для досліджень. Про українців можна вже написати багато. У ХІХ столітті білоруськими елітами була польська шляхта, яка стала на бік народу. Я маю на увазі Кастуся Калиновського, який походив зі шляхти і став частиною білоруського канону. Із того, що я читала, у Кастуся Калиновського не було ідей цивілізаційної місії, а навіть навпаки, він виступав за боротьбу на боці народу.

Такі шляхтичі на боці України також були, але в Польщі вони зовсім забуті, а для українців вони настільки українізувалися, що ніхто не пам’ятає, що Україна — це був їхній вибір. З-поміж них Володимир Антонович (1834-1908), якій був родом з польських шляхтичів, перед Січневим повстанням проти Росії (1863) у 1862 році опублікував в журналі «Основа» свою сповідь польського шляхтича, де назвав польську шляхту «вельможними колоністами» і порівнював їхню позицію з американськими плантаторами. Через це співвітчизники звинуватили Антоновича у національній зраді. Він прийняв православʼя, почав носити вишиванки та вивчати і викладати історію України в Київському університеті. Для селян це, напевно, виглядало дуже штучно. Так народники-польські українофіли намагалися бути частиною народу, поміж якого жили. Частина українців їм довіряла, а інша — ні. Грушевський їм довіряв і призначав на державні посади, коли почалася Перша світова війна. Через свою освіченість і знання мов вони зазвичай працювали в посольствах. Наприклад, Михайло Тишкевич був послом УНР в Парижі. Але інша частина українців їх не сприймала, вважаючи польськими панами, яких ненавиділи і дивилися на них через призму класової ієрархії.

Нам потрібно пам’ятати, що у ХІХ столітті український національний рух був переважно лівим і людина, яка ідентифікувала себе українцем, навіть якщо це був поляк, зазвичай мала ліві погляди (винятками були Пантелеймон Куліш, родом із козацької старшини, та В’ячеслав Липинський, який був поляком за походженням і засновником консервативного монархізму в українській думці).

ТБ: Ви посилаєтеся в дисертації на ідею Йохана Петровського-Штерна про вибір деякими єврейськими інтелігентами на користь української ідентичності як антиімперський вибір, коли говорите про зміну ідентичності з польської на українську Антоновичем та іншими хлопоманами. Можна поширити цю ідею на два національні проєкти, : 1) що українці були незалежною нацією, і 2) малоросійський, який говорив про українців як частину великого російського народу. Микола Гоголь обрав інтеграцію в загальноімперське поле і писав для російської аудиторії, хоча писав про Україну, а Шевченко обрав інший шлях і писав українською. Для українців були відкриті обидва шляхи. Для тих, хто обирав український напрямок, це був, у певному сенсі, антиімперський вибір.

ЯК: Є ж стаття Джона-Пола Химки «Політ Ікара у майже всіх можливих напрямках»^[1], де він говорить про вибір до когось приєднуватися або робити щось своє. І важливо з ким об’єднуватися, бо він говорить про гіпотетичну західноукраїнсько-білоруську націю у межах Габсбурзької монархії, яка чомусь не виникла. І тут важливі різні політичні фактори, які впливають на вибір. У випадку з Гоголем це був вибір робити кар’єру у межах Російської імперії. Якщо ти робиш вибір опиратися імперії, то ти зробиш як Шевченко.

Був ще третій шлях — стати поляком. Але для цього потрібно було вивчити польську мову і піти до польської школи. Такі випадки траплялися. Наприклад, Анатоль Левицький, який був греко-католиком і написав підручник з історії Польщі й України для гімназій, де популяризував польську цивілізаційну місію, поділ світу на Схід і Захід. Можна на нього дивитися як на галицького Гоголя. Про таких говорили «genthe Ruthenus, natione Polonus», тобто, за етнічністю русин, за політичним вибором — поляк. Їх виводили від русина Станіслава Ожеховського (1516-1566). Ця подвійна ідентифікація реально існувала за часів Речі Посполитої. Проте вислів «genthe Ruthenus, natione Polonus» — це вже винахід XIX століття, який використовувався для закріплення спадщини Речі Посполитої.

Русини. Літографія Валерія Радиковського з книги «Opowiadanie o ubiorach, zwyczajach i obyczajach ludu polskiego. Kraków Józef Bensdorff 1863»

ТБ: Вибір приєднатися до польської нації був поширеним на Галичині і менш поширеним на Правобережній Україні. Але в інших частинах України він був неможливий.

ЯК: Ну і в Закарпатті він був неможливим.

Саме тому проєкт мислення про Україну як частину Речі Посполитої дуже обмежений. Поляки думають передусім про Львів і Київ, але ж є інші частини України, які не мають ніякого відношення до того міфу.

Цивілізаційна місія у Центральній і Східній Європі сьогодні

ЯК: Чому попри дискредитацію у ХХ столітті ідея цивілізаційної місії залишається популярною?

Дехто намагалися побороти такий підхід, але більшість погоджувалися, що саме так і виглядає світ. У Польщі цивілізаційний дискурс користувався популярністю довго. Він був дуже помітним у 1990-ті роки. Ми продовжуємо вірити в прогрес з певною метою. І заради цього прогресу потрібні жертви. Потрібно працювати 12 годин без вихідних і перерв. Це виправдовується тим, що ми маємо бути цивілізованими. У відповідь з’явився консервативний та авторитарний популізм ПіС, і тоді ліберальні інтелектуали зрозуміли, що нехтування людом — погана політика. Те, що представники «Права і справедливості» їздили по маленьких містечках, виглядало дивним для лібералів. Як це так — їздити до глибинного народу і з ним розмовляти?!

Попри всю критику цивілізаційної місії часто можемо почути, що ми повинні модернізуватися. Це часто аргумент німецьких і польських лібералів. Модернізація — це щось хороше. Що таке модернізація, яка її ціль, чи мають її нав’язувати і чи люд має мати якусь агентність — усі ці питання не порушуються. Хороші відповіді є в книжці Ларрі Вульфа «Винайдення Східної Європи». Цікаво, що в Україні вона переклалася набагато раніше, аніж у Польщі — в Україні у 2009, у Польщі у 2020 році, — де сприйняття статусу периферії є болючим. В Україні антиколоніальний аспект цієї книжки прийняли природніше, тоді як для поляків було дуже проблематично визнати, що вони не Західна Європа.

Проте, з іншого боку, праворадикальні сили у Польщі користуються антиколоніальним ресентиментом, вважаючи, що все привнесене з Європи є нав’язаним. Вони згадують німецькі політики з ХІХ століття, а також сучасні асиметричні польсько-німецькі відносини. Подібна асиметрія існує і в польсько-українських відносинах, хоча ці асиметрії важко порівнювати, оскільки Польща є країною ЄС і не знаходиться у стані війни.

ЯК: Якщо дивитися на ці перипетії географічно і брати на озброєння книгу Ларрі Вульфа «Винайдення Східної Європи», то в 1990-х роках можна бачити популяризацію ідеї Центральної Європи як більш цивілізованого простору в порівнянні зі Східною Європою. У якомусь сенсі це стало відповіддю місцевих інтелектуалів на конструювання західними колегами образу відсталої Східної Європи. Це можна вважати свого роду географічним підсумком різних цивілізаційних місій у регіоні з пошуком сусідів, яких можна вважати більш цивілізаційно відсталими.

Так, це стосується цивілізаційної місії, яка повʼязана з ментальною картографією, хто є більш європейськими. Тут йдеться про встановлення ієрархії, хто є більш, а хто менш європейськими.

ЯК: Наскільки поширеним є критичний погляд на цивілізаційну місію у польському академічному середовищі сьогодні?

Є моя дисертація на цю тему, яку я захистила на Заході. У Польщі було б дуже важко захиститися на цю тему. Критичне ставлення до україно-польських відносин присутнє переважно в літературознавстві і культурології. Серед істориків популярна ідея Речі Посполитої як моделі для майбутніх польсько-українських відносин та порозуміння. Ця призма формує ставлення до відносин Польщі з Україною, Білоруссю та Литвою. Складно не звертати уваги на асиметрію, яка присутня у таких відносинах. Як у ХІХ столітті, так і сьогодні історична наука залишається інструментом націєтворення у Польщі та Україні. Тому критичні голоси в історичній науці важко сприймаються. Ми досі дивимося крізь призму міфу про креси, бо території на Сході колись були нашими. І подолання цього міфу проходить важко, особливо коли в Польщі та Україні історичну науку вважають наукою з позитивістським підходом. Вибір тем серед істориків у Польщі чітко вписується в мислення, що східні території колись були нашими.