У 2021 році культурологиня Анна Яценко та історик Андрій Усач заснували громадську організацію «Після тиші». Їхній досвід збору усноісторичних свідчень про події середини ХХ століття, роботи з архівами каральних та силових органів, оцифрування приватних колекцій став фундаментом для проєктів у сферах публічної історії та меморіальної культури. У квітні 2026 року спільнота, яка виросла навколо ініціативи Андрія та Анни, зібралася на dyi-виставку, присвячену п’ятиріччю їхньої взаємодії. Спільний вечір у камерному просторі на вул. Гребінки, 6 у Львові став нагодою відрефлексувати задіяні інструменти та форми: польові дослідження, фізичні та онлайн-виставки, документалістику й медійні проєкти. Ми ж поговорили з Андрієм за кілька днів до цієї події і запитали його про дослідження Другої світової війни та повоєння в контексті сучасної російсько-української війни. Питання про те, як домашні фотоальбоми, особисті історії та локальні практики розширюють межі індивідуального у колективній пам’яті, стало одним із ключових.
Андрій Усач — історик, голова громадської організації «Після тиші», науковий співробітник Центру сучасної історії імені Миколи Гайового в Українському католицькому університеті. Сфера його дослідницьких зацікавлень охоплює історію Другої світової війни і Голокосту в Україні та пам’ять про ці події, усну історію, вернакулярну фотографію, публічну історію. Зараз Андрій працює над дисертацією, в якій досліджує місцеву колаборацію та Голокост у Барській окрузі під час нацистської окупації.
Формування пам’яті про війну у війні
Андрію, у популярному дискурсі зараз креслиться багато паралелей між сучасною війною та Другою світовою. Ми бачимо, що розуміння певних сучасних нам процесів справді значною мірою ґрунтується на наших знаннях про 1940-ві та 1950-ті роки. Як пам’ять про Другу світову війну і повоєння впливає на індивідуальну та колективну пам’ять в Україні сьогодні?
Я пропоную дивитися на цей вплив з двох боків — зверху і знизу. На низовому рівні люди порівнюють свій теперішній досвід з тим, що вони чули від своїх старших родичів про Другу світову війну. Чому саме про неї? Тому що в українській колективній пам’яті це один із найбільш травматичних досвідів, який зачепив одночасно всіх українців, вплинув на сімейні, індивідуальні історії кожної людини. Натомість Голодомор і повстанський рух відбувалися лише на частині території. Люди шукають у цих порівняннях певне заспокоєння: «Моя бабуся втратила все під час війни, але вижила. І я є доказом того, що їй вдалося налагодити своє життя, створити сім’ю». Тобто цей досвід допомагає людям. Наприклад, ми записували інтервʼю з жінкою, яка живе зараз в Берліні. Під час Другої світової її евакуювали з Києва вглиб СРСР — якби не це, її вбили б у Бабиному Яру як напівєврейку. А вже під час повномасштабного вторгнення вона евакуювалася знову, проте вже з Києва в Німеччину. Ця людина, якій зараз більше 90 років, розповідала історію подвійної втрати дому, повсякчас намагаючись порівняти досвід обох воєн.
Тож, з одного боку, ми говоримо про такий індивідуальний досвід і рефлексії над особистою історією. Але коли мова йде вже про ініціативу зверху, коли журналісти або чиновники починають говорити, що теперішні події — це те саме, що пережила Україна в Другій світовій, це переважно не відповідає дійсності. Часто цим людям не вистачає знань, щоб такі порівняння робити. До прикладу, у репортажах з перших деокупованих територій навесні 2022-го року люди в інтерв’ю часто казали: «Оці німці… ой, росіяни». Так ставалося, тому що вони не знали іншої війни та інших окупантів, для них ці досвіди зливалися в щось одне. Але коли на офіційному рівні досі говорять, що нацистський та російський режими є тотожними, це не дає нам можливості роздивитися природу російського режиму.
На жаль, досвід Другої світової війни в Україні так і не був критично проговорений. Нехай за десять років до повномасштабного вторгнення почалася більш-менш серйозна розмова про те, чим була Друга світова війна в українському контексті. Але з лютого 2022 року ця дискусія припинилася; багато хто з істориків самоцензурується також і через побоювання, що їхні слова будуть інструменталізовані російською пропагандою; я також, можливо, не став би зараз говорити про певні речі. Проте на дипломатичному рівні ми недостатньо використовуємо ці дискусії, щоб достукатися, наприклад, до німців, які активно реагують на теми, пов’язані з Другою світовою війною, але досі дивляться на неї через призму спочатку радянського, а потім — російського наративу.
Наприклад, одна з тем, якою ми займаємося — це українські примусові робітники і робітниці в нацистській Німеччині. У всіх офіційних документах того часу вони фігурували як «остарбайтери» (східні робітники) або «радянські росіяни», незалежно від їхнього походження — і останній цей термін повторюється навіть у сучасних книжках. Під час однієї з наших виставок у Німеччині — «”Де роки квітчі пройшли”: українські примусові робітниці та робітники у Фуртвангені, 1942–1945» — німецькі колеги нам казали: «Треба ж про всіх написати, бо не тільки українці були у нашому містечку на примусовій праці, а й росіяни, і білоруси». Вони ж надали нам перелік усіх примусових робітників, складений за документами з місцевого архіву. Ми з Анею Яценко вручну перелопатили весь цей список — 99,9% були з України, і чимало з них точно ідентифікували себе як українці. Це простежується в їхніх листах, підписах на зворотах фотографій, у їхніх спогадах, які вдалося відшукати. Це люди з Вінничини, Хмельниччини, Волині, Полтавщини, Черкащини. І, здається, всього троє жінок з Білорусі. Тобто росіян тоді в цьому містечку на примусовій праці не було. Коли ми розповіли про це місцевим колегам, вони були вражені. Тепер у Фуртвангені говорять про українських примусових робітників, проводять екскурсію місцями, де вони жили і працювали. Така конкретна, точкова співпраця з невеликими музейними, дослідницькими і архівними інституціями за кордоном працює, але у нас мало хто цим займається.
Я не знаю жодної державної інституції, яка б зараз зосереджувалася на темі Другої світової війни і активно з нею працювала. Хто має цим займатися? Музей Другої світової війни в Києві? Вони все більше переорієнтовуються на презентацію сучасної війни. Загалом, це ширша проблема у галузі: колеги беруть місця, наративи, ресурси, через які говорили про Другу світову, і починають говорити про повномасштабне вторгнення. Це шлях найменшого спротиву, але це так не працює. Не можна ставити знак рівності, адже кожна війна, кожен випадок масового насильства — вони різні. Насамперед це різні умови — середина ХХ століття і ХХІ століття. Це принципово різні часи, де й самі війни ведуться по-іншому. Коли ми говоримо, що «це те саме», ми займаємося самозаспокоєнням. Замість того щоб намагатися усвідомити нову реальність, ми апелюємо до вже готових лекал.
Ми можемо говорити, що є дуже багато людей, які переживають другу в своєму житті велику війну. Наприклад, ті, хто були дітьми чи підлітками під час Другої світової війни, переживають повномасштабне вторгнення тепер уже будучи літніми людьми. У нас є міста та села, які були фактично знищені під час тієї війни, і зараз вони зазнають повторного знищення та знелюднення. Про такі речі треба говорити. Також треба говорити про те, що наше суспільство переживає особливо травматичний досвід, бо в нашій колективній пам’яті вже є одна велика війна: знищення, масові вбивства цивільних, розстріли на вулицях. Ми знаємо цей досвід не як умовний американець, який читав про нього в підручнику історії, — ми чули про ці події від своїх дідусів і бабусь, тому сприймаємо деякі речі гостріше та емоційніше.
Робити історію знизу
Розкажи, будь ласка, про себе і про організацію «Після тиші». Чому саме така назва? Що тут означає «тиша» і що вказує на те, що настало «після»?
«Після тиші» — це громадська організація, яку ми створили на початку 2021 року. Ми створили її для того, щоб займатися публічною історією — як ми її називаємо і розуміємо. Спочатку ми зосереджувалися на усноісторичних дослідженнях. Нас цікавлять події середини ХХ століття: Друга світова, Голокост, примусова праця і радянські післявоєнні репресії. Очевидно, залишається все менше і менше людей, з якими ми можемо записувати інтерв’ю: це люди, яким вже за вісімдесят, за девʼяносто, інколи навіть за сто років. Навіть ті, хто ще живі, не завжди можуть розповісти свою історію через стан здоров’я. Тому зараз ми поступово переорієнтовуємося на роботу з архівною фотографією того періоду. «Після тиші» — тому що ми порушуємо теми, які довгий час були табуйованими, особливо в радянські часи. Багато з них не вписуються і в теперішній національний канон історії, тож люди часто замовчують їх або говорять про них неохоче. Але час говорити серйозно на складні теми вже давно настав. Тому і «після» — вже давно треба було проговорити деякі питання, задокументувати певні історії, тож ми робимо це хоча б зараз, «після». Взагалі ми кажемо, що наша діяльність буде оцінена пізніше. На основі усноісторичних інтерв’ю, родинних архівів, задокументованих історій пересічних мешканців, ми, як суспільство, зможемо вивчати, що відбувалося в Україні під час Другої світової війни.
Минулого року ми відкрили у Львові публічний історичний простір «Після тиші», де проводимо виставки, презентації та інші публічні події, записуємо інтерв’ю, оцифровуємо сімейні архіви і зберігаємо власні колекції. «Після тиші» — це справжня громадська організація, яку створили люди з різних сфер: я — історик, Анна Яценко, яка є головою правління, — культурологиня; в колективі є відеографки, фотографки, дизайнерки, загалом, люди з різних сфер, і всі їхні вміння та експертиза дуже важливі. Тобто це не якась прибудовка при державній інституції, через яку можна вивести гроші. І це не філія іноземної організації.
Багато ваших проєктів є результатами спільної діяльності незалежних дослідників та громадських ініціатив. Як вибудовуються ці співпраці? Як організовуються експедиції, які є великою частиною вашої роботи? Іншими словами — як ви працюєте і розподіляєте обов’язки?
Є робота, яку ми проводимо постійно. Перше — це запис усноісторичних інтерв’ю, друга частина — оцифрування сімейних архівів. Ця діяльність не залежить від того, чи є в нас на неї фінансування чи немає. Тому що бабця, якій, скажімо, сто років, не чекатиме, поки ти подасишся на грант, дочекаєшся позитивної відповіді і прийдеш до неї. Вона за цей час може померти. Наша основна мета — зібрати якнайбільше матеріалів, тому що ми перебуваємо в «останньому вагоні», коли ще є змога спілкуватися з живими очевидцями і очевидицями тих подій. Але коли вже мова йде про конкретні публічно-історичні проєкти, очевидно, ми витрачаємо багато часу на пошук фінансування. І тут є основне ядро команди — я і Анна Яценко. Ми займаємося основною менеджерською роботою та водночас розподіляємо інші обов’язки між великою кількістю людей залежно від їхньої експертизи.
Ми намагаємося співпрацювати з різними маленькими ініціативами. ГО «Після тиші» — це теж невелика ініціатива, тому ми шукаємо подібних партнерів, щоб зберігати паритет як в Україні, так і за кордоном. Коли ми робили виставки в Німеччині, то свідомо шукали маленькі музеї або інституції в провінційних німецьких містах, тому що нам легше було з ними співпрацювати. Одне з наших правил: ми ніколи не будуємо співпрацю з розрахунку, що партнери шукатимуть чи даватимуть нам гроші. Ми самі шукаємо фінансування під проєкт, пишемо людям, яких ми бачимо партнерами, і якщо вони погоджуються — реалізуємо задумане. Це дає змогу не бути «бідними родичами», які прийшли з проєктом і хочуть, щоб хтось з-за кордону дав грошей. Насправді мало хто так працює, адже всі хочуть знайти фінансування саме через іноземних партнерів. Так само ми постійно взаємодіємо з різними інституціями в Україні. Наприклад, зі Здолбунівським краєзнавчим музеєм в місті Здолбунів Рівненської області ми співпрацювали неодноразово: допомагали їм створювати нову експозицію про радянське та нацистське насильство. Також ГО «Гуляйпільські старожитності», з якими реалізуємо вже другий спільний виставковий проєкт. Над одним із наших останніх більших проєктів «H-Files: оцифрування мікроархівів про Голокост та інші нацистські злочини в Україні» працюємо спільно з Арользен архівами (нім. Arolsen Archives) — найбільшим архівом документів про нацистські переслідування, що знаходиться у Бад-Арользені в Німеччині. Ми шукали різні ініціативи в Україні, які б оцифровували архіви про Другу світову війну, Голокост та примусову працю. І це були ініціативи в різних містах і абсолютно різних форматів: маленькі краєзнавчі музеї, громадські організації або просто активні люди, які цікавляться локальною історією та готові щось робити для її збереження. Загалом це 13 ініціатив з Вінницької, Волинської, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Київської, Кіровоградської, Рівненської, Черкаської, Чернігівської областей. Хоч ми й базуємося у Львові, нам важливо проводити роботу по всій Україні, займатися темами не лише з історії міста.
А було таке, що люди приходили і пропонували допомогу в проєктах? Наприклад, дослідники та дослідниці, які бачили, чим ви займаєтеся, і вирішували до вас долучитися. Чи є люди, які допомагають вам шукати контакти — наприклад, хтось пише: «у мене є сусідка, яка хоче розповісти, давайте її запишемо»?
Один із шляхів, якими ми знаходимо оповідачів для наших усноісторичних досліджень, — це контакти з місцевими активістами. Це може бути бібліотекарка, співробітник локального музею, вчителька — будь-хто, хто має контакти і авторитет в місцевій спільноті. Ми ж не можемо просто прийти з вулиці до якоїсь бабусі і почати розпитувати її — вона може злякатися і не зрозуміти, що ми хочемо поговорити, задокументувати її історію. Або ми бачимо в соцмережах чи в медіа, що якийсь сільський музей зробив виставку про радянські репресії. Ми зв’язуємося з ними, а вони нам кажуть: «Так, ми домовимося, приїжджайте, бо ми самі не маємо можливості записати це інтерв’ю в добрій якості». Також, наприклад, дуже плідною була співпраця з активісткою Юлією Давидюк з Овруцького району Житомирської області. Завдяки їй ми записали приблизно тридцять інтерв’ю. Вона постійно шукала людей, домовлялася з ними, а ми приїжджали на кілька днів, їздили по селах, зустрічалися з бабусями і дідусями, записували інтерв’ю, оцифровували документи. Мені здається, що до нас там ніхто власне усноісторічних інтерв’ю і не записував.
Ми активні в соцмережах — постійно пишемо про свої знахідки й дослідження, тож відгукуються люди, які хочуть оцифрувати свої сімейні архіви. Останнє, наприклад: чоловік із Сум прислав нам щоденник свого батька, який був примусовим робітником у нацистській Німеччині. Це доволі товста книжечка, де він записував думки про той період і події, які з ним відбувалися — дуже круте джерело, на яке рідко натрапиш, особливо якщо працювати лише з державними архівами. Люди надсилають нам матеріали, ми їх оцифруємо, повертаємо оригінали, ділимося цифровими копіями і додатковою інформацією, яку знаходимо про їхніх рідних в архівах.
Спільні інструменти для матеріалів, витягнутих із кіоску для збору макулатури
Особисті архіви, як і індивідуальні голоси, часто залишаються поза увагою великих державних інституцій: їх знищують, втрачають, викидають на смітник або продають на онлайн-аукціонах. Пам’ятаю, перші фотографії «остарбайтерок» ти знаходив саме там. Як ви працюєте з такими матеріалами, які стають джерелами ваших досліджень та експонатами у виставковому просторі? І як їхня, часто загрожена, матеріальність впливає на вашу роботу?
Усе це було загрожене й без війни — через байдужість нащадків, через те, що люди не звикли приділяти достатньо уваги збереженню сімейних архівів чи свідчень своїх старших родичів. Хоча, попри те, що зараз ми менше можемо записувати нових інтервʼю, ми все більше оцифровуємо записи, які люди робили колись. Наприклад, нам кажуть: «я записав свого дідуся на касету» — добре, ми це оцифруємо і збережемо. Тобто люди все ж зберігали ці досвіди, але війна повпливала на те, що порівняно більше людей почали звертати увагу на свої сімейні історії, на збереження сімейних архівів. Повномасштабна війна стала каталізатором. Загроза знищення артефактів у архівних та музейних колекціях стимулює до того, щоб спробувати не дати росіянам знищити сімейну пам’ять — це дуже помітно. До нас дедалі частіше звертаються за порадами: як зберегти архів? Де можна знайти інформацію про дідуся? Чи належать ці фото до того періоду, про який я думаю? Просять проконсультувати тощо. Тішить, що все більше людей намагаються зберегти сімейну пам’ять, тому що саме з неї, з оцих всіх фрагментиків, ми, як мозаїку, колись складемо наше розуміння великої історії України.
Дуже багато фотографій і архівів знищується не лише через війну. Часто причина — байдужість чи навіть забобони, як, наприклад, спалити фото людини, якщо вона померла. Або: «я не знаю чиї це фото — то я їх спалю». Оце найгірше, що може бути. У кращому випадку людина помирає, діти продають чи переробляють помешкання, а будівельники не викидають знайдені речі на смітник, а продадуть їх. І на інтернет-аукціоні фотографії можуть побачити люди, які цим дійсно цікавляться. Ми вже п’ять років займаємося тим, що вишуковуємо фотографії примусових робітників і робітниць, викуповуємо їх, оцифруємо і публікуємо. В онлайн-архіві «Під час перебування в Германії» вже більше пів тисячі фотографій, і цього року ми плануємо викласти ще близько 150 нових. Усі ці фото були викуплені на інтернет-аукціонах.
Колись вони комусь належали, проте люди, скоріш за все, померли і фотографії потрапили в комерційне поле, вони втратили свою історію. Продавці дуже рідко можуть щось про них розказати. Це радше винятки — коли знають, з якого села це фото, а деколи навіть можуть сказати, кому воно належало. Але здебільшого вони або не знають цього, або не хочуть говорити. Тому доводиться проводити окрему дослідницьку роботу: шукати зв’язок між індивідуальною історією та фотографією, часто буквально збирати розпорошені архіви докупи. Наприклад, є фотоальбом, хтось його розбирає і продає кожну світлину окремо. Ми збираємо це все назад і відновлюємо втрачені архіви. Вони самі по собі є великою цінністю, адже це архіви з різних регіонів України.
Якщо мова про «остарбайтерські» фотографії, то вони зроблені в різних регіонах Європи. Переважно це Німеччина, Австрія, але є й з території сучасних Польщі, Франції, Люксембургу. Навіть з Швейцарії в нас одне фото було. Ці світлини пов’язують українську історію з величезною історією європейського континенту, тому ми публікуємо їх — і отримуємо великий відклик. Неодноразово траплялося, що люди впізнавали на них своїх рідних. Колись фотографіями обмінювалися, це була важлива соціальна функція. «Моя бабуся подарувала фотографії одній своїй знайомій, з якою після війни більш ніколи не бачилася. А тепер я гортаю сайт і бачу фотографію своєї бабусі, якої в мене не було». Або: «У мене взагалі ніяких не було фото, я тільки зараз побачила». Робота з цим фотографічним спадком потребує надзвичайної уваги — не лише до самих фотографій, а й до написів на зворотах, якихось спершу непомітних позначок на зображеннях. Водночас це також велика архівна робота, передусім в Україні та Німеччині. До нас часто звертаються закордонні дослідники та музейники щодо фото, які їх цікавлять, але вони також діляться з нами своїми матеріалами. Тому наш онлайн-архів доступний двома мовами — українською та англійською.
Ми також використовуємо знайдені та викуплені архіви у виставкових проєктах. Наші виставки відбувалися як у Німеччині, так і в Кіровоградській області, в сільському музеї, в Розумівці. Нещодавно ми зробили виставку «З сибірської сторони» — на основі сімейного архіву, який нам одна жінка передала на постійне зберігання. Вона переживала, що нікому буде опікуватися цим архівом, якщо її не стане, а так вона знає, що ми його збережемо. І цей архів під час виставки виріс майже втричі. Окрім матеріалів, які ця жінка передала спочатку, згодом вона знайшла вдома додаткові документи й привезла їх вже під час виставки. Потім родичі з інших гілок сімʼї також віддали свої фотографії та документи. Виходить, що ми заново зібрали цілісний архів, який раніше був розпорошений між різними родичами. Ми намагаємося робити виставку на основі одного архіву, тоді можна структурніше показати історію однієї сім’ї, яка є прикладом більш масштабної історії. Так, виставка про радянські репресії через досвід кількох людей з однієї родини може бути значно промовистішою, ніж якби ми апелювали до просто великих цифр.
Останнє, що нам передали на постійне зберігання, — це щоденник співробітника НКВС, який бібліотекарка знайшла серед макулатури. Хтось його здав, вона запостила про це в твіттері. Я їй одразу написав, що ми готові прийняти і дослідити цей документ. Вона не знала, що з ним робити, думала, що це щоденник червоноармійця. Коли я його погортав, одразу стало зрозуміло, що автор служив у НКВС. Ми ідентифікували цього чоловіка і буквально днями отримали його особову справу з ГДА СБУ — чотири томи. Цей щоденник міг бути просто утилізований разом з іншою макулатурою, хоча він набагато краще розкриває думки людини, ніж офіційні документи.Наприклад, є записи про те, що він власноруч розстрілював німецьких військовополонених. Не німців на фронті — він не воював. Він саме полонених розстрілював і писав: «Я не прихильник масових розстрілів, але добре попрацював вчора»1Оригінальний запис у щоденнику, наданий Андрієм Усачем: «Я не прихильник масових розстрілів, але вчора сам організував розстріл до 100 німців, причому власноруч убив 22 людини… І мені досі ще радісно, що я так добре вчора попрацював»..
Усе це могло бути знищене. І це показує, скільки матеріалів уже втрачено. На другий день повномасштабного вторгнення росіяни знищили будівлю СБУ в Чернігові — повністю згорів архів СБУ в Чернігові. Тобто тепер ми вже не зможемо досідити історію Чернігівщини ХХ століття на тому рівні, на якому могли до 25 лютого 2022 року. Але ми хоча б можемо оцінити масштаб втрат, бо знаємо, скільки справ там зберігалося, маємо описи, їхні переліки тощо. А ось втрати того, що зберігається в сімейних архівах, у будинках людей, які руйнуються, — оцінити неможливо. І це, мені здається, найбільша проблема, коли ми говоримо про долю архівів. Їх миші їдять, їх вода знищує, росіяни розкрадають. У нас уже був випадок в межах згаданого проєкту «H-Files». Колеги з Макарівського краєзнавчого музею оцифровували фільтраційні справи людей, які поверталися після війни до Радянського Союзу. Кожна людина, яка поверталася після війни, мала пройти так звану фільтрацію — перевірку на політичну благонадійність. І от колеги знайшли одну таку фільтраційну справу в окопі після росіян. Це була справа жінки з Львівської області, яку під час Другої світової війни вивезли на примусову працю до нацистської Німеччини. А тепер її справа опинилася в російському окопі на Київщині. Скоріше за все, цей документ був викрадений з архіву. Можливо, ще у 1990-х, коли справи передавали з колишніх архівів КДБ до державних архівів, частина матеріалів зникла, їх продали колекціонерам. Можливо, ця справа походила саме з такого приватного архіву. Чому вона опинилася в окопі? Росіяни шукали все, чим можна було топити буржуйки. Ці документи могли просто спалити. А якби не спалили — їх би знищив перший дощ. Віталій Гедз, директор Макарівського музею, ходив по цих окопах і вишукував все, що міг. Він розраховував знайти там артефакти сучасної війни, а натомість знайшов артефакт війни минулої. У справі навіть збереглася маленька фотографія цієї жінки. Ми її оцифрували й будемо оприлюднювати. Тобто ти ніколи не знаєш, де ти можеш щось знайти.
Ви проводите майстер-класи та літні школи, на яких разом з учасниками шукаєте інструменти для роботи з родинними архівами. До вашого простору також заходять люди, які хочуть знайти кримінальні справи на себе чи своїх близьких в архівах органів безпеки, і ви допомагаєте їм заповнювати заяви для пошуку інформації. З чим ти пов’язуєш таке зацікавлення? І яка в цьому ваша мотивація як дослідників?
Це соціальна складова нашої роботи. Якщо ми говоримо, що архіви треба зберігати, було б дивно, якби ми не допомагали людям, які хочуть це зробити.
Зацікавлення з боку людей пов’язане, зокрема, і з повномасштабним вторгненням: багато було втрачено, люди не встигали в евакуаційні валізи покласти сімейні фотоальбоми або просто не могли цього зробити, тому що альбоми або фотографії в рамках дуже об’ємні. І потім вони шкодували — їхні будинки могли бути знищені або опинилися в окупації, куди немає доступу. Тобто люди з різних причин почали серйозніше ставитися до сімейних історій і їхнього збереження. Втративши щось, намагаються надолужити шукаючи там, де можливо: в державних архівах або в архівах за кордоном, якщо мова йде про примусових робітників і робітниць в нацистській Німеччині. Люди, які не мали ніколи досвіду архівної пошукової роботи, дуже дивуються, коли пишуть, що, наприклад, їхня бабуся була родом з Полтавщини, пережила примусову працю, повідомляють кілька коротких фактів і кажуть: «У мене є лише одна її фотографія, от я вам її скину». А через кілька хвилин я можу надіслати їм оцифровану фільтраційну справу їхньої бабусі. Там можуть бути протоколи допиту, автобіографія, якісь довідки підшиті — зараз багато таких справ оцифровують. Не можна сказати, що останніми роками нічого не робилося. Навпаки, було зроблено багато — часто не державними інституціями, але ці матеріали стали доступними, отож ми можемо дуже швидко знаходити інформацію по окремих регіонах. Гірше, коли мова йде про окуповані території або про архіви, які були знищені чи розграбовані росіянами вже під час повномасштабного вторгнення, наприклад, у Криму, Донецькій, Луганській, Херсонській областях. Тобто, коли ми маємо кейс з Донеччини, це завжди важко — наші можливості для пошуку суттєво обмежені.
Люди цікавляться методами роботи. Як краще оцифрувати сімейні фотографії, тому що «ми живемо зараз не вдома, а десь закордоном, і я не повезу з собою 10 фотоальбомів, але можу взяти маленьку флешечку з усіма оцифрованими знімками, розіслати копії родичам, які тепер розкидані по всій Україні, по всьому світу». Саме тому нам інколи на постійне зберігання передають оригінали — людина вже має цифрову копію, і на даному етапі життя їй цього достатньо. Її легше зберігати, легше поширювати, переглядати. Існують спеціальні архівні прилади для зберігання фотографій, безкислотні файли, безкислотні коробки і так далі. Очевидно, мало хто купуватиме таке для сімейного архіву. По-перше, в Україні це обладнання фактично неможливо знайти, по-друге — воно дуже дороге. Ми використовуємо грантові кошти, щоб забезпечити належне зберігання наших колекцій. Але я вже бачу, що є люди, які використовують таке приладдя для зберігання власних сімейних фотографій. Це не поодинокі випадки. Вони бачать, як працюємо ми, приходять, питають, і ми їх консультуємо.
Ми також проводимо різні воркшопи та літні школи. Наприклад, майстерня з вернакулярної фотографії — цей досвід нас самих здивував. Ми оголошували її радше як експеримент — чи набереться група людей, яким це буде цікаво. У результаті подалося понад пів сотні людей, і ми відібрали навіть більше, ніж планували спочатку. Люди працюють з різними фотоархівами: зі спадком своїх дідусів-фотографів, з тим, що знайшли десь на барахолці чи купили. Їм цікаво дослідити, чиї це плівки, чиї фотографії. І ми самі постійно переймаємо щось корисне від цих людей — дізнаємося нові історії, оригінальні методи роботи, свіжі думки. Ми підтримуємо звʼязок з учасниками та учасницями наших літніх майстерень з публічної історії2Тут йдеться про Літні майстерні з публічної історії «Recall, Reflect, Retell», які ГО «Після тиші» організовувала впродовж 2023–2025 років. Більше тут: https://www.recallreflectretell.org/project.html та школи з вернакулярки, залучаємо їх до проєктів. Остання виставка, яку ми робили, — «Plus Plus: подвійна експозиція», вже про сучасну війну. Вона обʼєднала фотопроєкти діючого військового Єгора Самофала і режисерки Лізи Свириденко. Ліза, власне, випускниця наших літніх майстерень.
Сімейний архів може багато що дати для розуміння масштабніших подій або досвіду цілих груп людей. Листування, наприклад. Ми свого часу оцифровували листи чоловіка з ГУЛАГу, їх там десятки просто. На основі цього матеріалу можна написати окреме дослідження: через долю однієї людини, через ці его-джерела. Навряд чи щось подібне знайдеш в державних архівах. Інколи в людей настільки об’ємний масив фото з якогось одного періоду — наприклад, із часу примусової праці в нацистській Німеччині: десятки фото. І зрозуміло чому. Ці люди не могли купити собі ні їжі, ні одягу, тому що все було за картковою системою, а «остарбайтерам» таких карток майже не видавали. Натомість вони могли безперешкодно фотографуватися — і платили за це гроші. Наприклад, одна жінка подарувала нам архів своєї мами-«остарбайтерки», яка сама родом із Київщини. У ньому були листівки, фотографії, пісенники з тих часів. Через такі матеріали ми теж можемо реконструювати ідентичність людини. Вона писала листівки українською мовою, фотографувалася у вишитому одязі. І більшість пісень у її пісеннику — українські. Або є інший пісенник — дівчат родом із Черкащини, 1920-х років народження, ймовірно, комсомолки, радянські дівчата. В їхньому пісеннику є пісня «Червона калина» і згадуються січові стрільці. Це теж дуже багато говорить про ідентичності цих людей, таке важко побачити лише через офіційні документи.
У нас немає фахових реставраторів фотографій, натомість є багато світлин, пошкоджених вологою, грибком або фізично. Є реставратори, які інколи можуть взяти фото і щось з ним трошки зробити, але це не буде повноцінна професійна реставрація. Чому так? Ми, як ГО, не можемо взяти людину на ставку, відправити її вчитися в Краків (це, мабуть, найближче, де можна вивчитись на реставрацію фотографій), забезпечити їй нормальну стабільну зарплату й усі необхідні ресурси для цієї роботи. І тут виникає питання: хто взагалі має цим займатися? Архіви? Музеї? Ми інколи стикаємося з тим, що вони в принципі не розуміють цінності фотографій, якщо це не ХІХ століття, а пізніший період — особливо друга половина ХХ століття. Кажуть: «Це 1950-ті роки, а що з ними робити, нащо воно?» Хоча 1950-ті роки — це вже майже 80 років тому. Це не просто якісь забобонні, неосвічені люди. Це, власне, ті, хто має відповідати за збереження пам’яті. На щастя, так не всюди — є багато класних музейників, особливо у менших містах і містечках. Інша ж проблема в тому, що ці невеликі інституції зараз ледве животіють.
Рух джерел між полем бою, поштовою скринькою дослідника, публічним простором села та рамкою колективної пам’яті
Ти зараз пишеш дисертацію про колаборацію під час нацистської окупації та участь місцевих у Голокості; у тебе є текст про погром у Львові 1941 року, а декількома роками раніше вийшла ваша документальна стрічка «Безголосся» — дуже конкретний кейс про пошуки пам’яті в маленькому містечку в Львівській області. Як працювати з місцями та спільнотами, де говорять про одні злочини, а забувають про інші? Чому важливо говорити про колаборацію?
Про колаборацію важливо говорити, тому що це одна з перспектив, через яку ми можемо усвідомлювати події Другої світової війни в Україні. Очевидно, що не всі були борцями антинацистського спротиву і не всі були жертвами нацистських переслідувань. Були люди, які допомагали нацистам переслідувати євреїв або інших — ромів, учасників спротиву, примусових робітників тощо. Це важливо досліджувати, як і будь-яку іншу тему, яка стосується Другої світової війни. В історії Голокосту це критично, адже ми не зможемо цю історію зрозуміти, вивчаючи тільки жертв або тільки рятівників. Звісно, приємніше говорити про жертв і рятівників, але треба говорити і про тих, хто чинив ці злочини. Найцікавіше, з чим я стикаюся, — це те, що в студіях геноцидів називається «суперечлива поведінка». Мова про випадки, коли людина у складі поліцейських структур вбивала чи іншим чином переслідувала євреїв, але водночас рятувала когось із них, інколи навіть не одну особу, а кількох. Бувало, вона змінювала поведінку впродовж одного дня. Я досліджував такий випадок місцевого поліцейського, який в один день врятував єврейську сім’ю своїх довоєнних знайомих, а згодом того ж дня добивав лопатою євреїв у розстрільній ямі. Хто ж він? Тільки колаборант і винуватець насильства, на руках якого кров? Рятівник, про якого потім з вдячністю згадували євреї, яким вдалося вижити? Герой-фронтовик? Такі випадки цікаві, тому що через них ми можемо багато зрозуміти і про себе — як ми можемо діяти в надзвичайних ситуаціях. А війни не припиняються — український досвід нам це, на жаль, демонструє. Чим більше ми знаємо про рішення, які приймали люди в екстремальних умовах, тим усвідомленіше можемо розуміти власні родинні, локальні та глобальні історії.
Голокост — тема дуже добре досліджена, але коли ми спускаємося на локальний рівень, на мікрорівень, виявляється, що ми досі вкрай мало знаємо про те, як він відбувався в Україні. Є загальні праці, де все пояснюється дуже просто: місцеві жителі переслідували своїх єврейських сусідів, бо, мовляв, були антисемітами. Коли ти починаєш на мікрорівні досліджувати конкретних людей, виявляється, що там не так багато було переконаних антисемітів, і мало хто з них реально апелював до ідейних тверджень — наприклад, що євреїв треба переслідувати, бо вони всі прихильники радянського режиму тощо. Ні, меншість просто мовчала, а більшість робила те, що їм казали — чи то через конформізм, чи тому, що могли отримати майно жертв тощо. Деякі українські історики вже кажуть своє слово в сучасних студіях Голокосту, але не так гучно, як могли б. А це важливо, адже саме в нас є доступ до джерел, краще розуміння контексту і локальних умов, якщо порівнювати з дослідниками, які, може, ніколи й не були в Україні, самостійно не працювали в місцевих архівах, не говорили зі свідками і банально не відвідували ті місця, про які написали цілі монографії.
Документалістика ж є хорошим інструментом для того, аби на ширшу аудиторію говорити про локальну історію Голокосту. Наш короткометражний документальний фільм «Безголосся»3Подивитись фільм можна за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=Nv1MQRpj0oc ми створили ще у 2021 році як зразок того, як можна досліджувати історію екстремального насильства в конкретному населеному пункті. Подивившись цей фільм, людина може зрозуміти, що от в її селі ще є старожили, які можуть розповісти свою історію — треба їх записати, попросити показати фотографії та розповісти про тих, хто на них зображений. Потім можна піти на ці місця, про які люди розповіли, і задокументувати їхній теперішній вигляд: будинки, які були на території гетто, або місця масових вбивств, або зруйнований єврейський цвинтар. «Безголосся» — це такий, по суті, путівничок із дослідження локальної історії будь-якого екстремального насильства, не лише Голокосту. Мені здається, найбільший позитивний наслідок нашої роботи — те, що дедалі більше людей починає цікавитися місцевими історіями того періоду. Адже очевидно, що ми не можемо охопити все, навіть якби дуже цього хотіли.
Як робота з великою кількістю індивідуальних історій впливає на тебе як на історика і на твою дослідницьку діяльність?
У своїх дослідженнях я спираюся переважно на его-джерела, які проявляють індивідуальні досвіди людей. Писати треба історії маленьких людей — це набагато цікавіше, ніж писати 100500-ту книжку про Степана Бандеру. Треба писати книжку не про Бандеру, а про бандерівців, розумієш? Про звичайних людей, які за тих чи інших обставин опинилися, наприклад, в УПА. Чому це сталося? За яких умов? Якими були їхні мотиви? Чи всі вони були переконаними націоналістами? Не завжди. От коли опускаєшся на мікрорівень, можна побачити, що все не так просто, як ми звикли дізнаватися з синтетичних праць або книжок про видатних діячів. Ми інтерв’ювали багатьох людей, які пережили радянські репресії, — там абсолютно різні історії. Дехто з них не надто позитивно говорили про досвід участі в націоналістичному русі. Чому? Це вже інше питання — треба конкретно кожну долю розглядати. Але якщо цього не робити, то неможливо зрозуміти, чому у нас досі сварки за Бандеру відбуваються. Одна з причин — майже повна відсутність докладних досліджень тих, хто стояв за цими постатями, які нібито символізують весь рух. І це всього стосується. Також і Червоної Армії — вона воювала за комунізм, але чи кожен червоноармієць воював за комунізм? Це смішно, проте досі в Україні, на жаль, прийнято ці події розглядати через дуже спрощену призму. Я багато працюю з кримінальними справами. Вони дають змогу дивитися на індивідуальні долі, на звичайних людей у незвичайних умовах, на те, як вони поводилися у цих умовах. Кожна людина варта того, щоб про неї написати окремо. Це важко, але тим цікавіше. На жаль, антропологічний поворот в українській історичній науці ще не відбувся до кінця.
Як те, що ви робите, змінює дослідницький процес, сферу виробництва знань і формування культури пам’яті?
Наша робота — це те, чого Україні, в принципі, не вистачало. До початку повномасштабної війни було не так багато дослідницьких і публічно-історичних проєктів, які мали б на меті розглядати історію України з перспектив різних її учасників. Наприклад, беремо тему Другої світової війни. Мешканці України тоді — це і ті, хто пережили Голокост, і ті, хто рятували євреїв; ті, хто зі зброєю в руках боролися з нацистами, і ті, хто з тою ж зброєю в руках допомагали нацистам. Це люди, які підтримували радянську владу чи виступали проти неї; примусові робітники, полонені, в’язні концтаборів, мешканці спалених сіл і зруйнованих бомбами міст. Ми досі не навчилися дивитися на історію з думкою про існування різних перспектив — звідси проблеми з колективною пам’яттю. Адже родичі кожного й кожної були кимось у ті часи, і їхні історії вплинули на ту індивідуальну оптику, яка сьогодні визначає, про що ми хочемо чи не хочемо говорити. А більшої, спільної розмови не відбулося. Саме локальна історія, мікроісторія, звернення до індивідуальних досвідів і повсякдення формують погляд на війну не просто як на пересування військ на мапі. Ми дивимося на трагедії маленьких людей, тому що ми, власне, і є цими маленькими людьми. Більшість тих, хто жили на території сучасної України, не були відомими воєначальниками, політиками чи культурними діячами — це були переважно селяни або робітники. Ми дивимося на війну через призму таких різних розповідей наших рідних, і саме тому ця пам’ять досі часто залишається конфронтаційною або однобокою — кожен хоче говорити насамперед про своє.
Лише після того, як ці індивідуальні досвіди будуть однаково висвітлені та проговорені, офіційні особи разом з публічними істориками та історикинями мають шукати консенсус та думати про форми меморіалізації. До комплексної меморіалізації, яка є результатом почутих голосів різних груп, ми також ще не дійшли. У нас чомусь держава — це основний гравець, який через посадовців хоче нав’язувати те, якою має бути пам’ять про війну. Я дуже скептично до цього ставлюся — за винятком питань поховань військових або цивільних, які загинули під час нинішньої війни. Думаю, ще зарано ставити меморіали на місцях окупації, битв тощо. Ми ще не проговорили, як меморіалізація повномасштабної війни має виглядати, і не факт, що через кілька років ми не говоритимемо про це по-іншому.
Насамперед варто звертати увагу на різні низові практики памʼяті. Вони зазвичай виглядають більш емпатійними і етичними, ніж те, що хоче робити держава, витрачаючи величезні бюджетні кошти. Знову звернімося до прикладу Другої світової війни. Як люди зберігали пам’ять? Часто садили дерева на тих місцях, де були поховання чи відбулися якісь важливі події, або ж ставили саморобні хрести. Перед самим початком повномасштабної війни ми були в селі Ремель на Рівненщині — нацисти спалили його вщент, вбили там більше трьохсот людей. Там досі по дворах і садках стоять невеличкі хрести. Спочатку ми думали, що це фігури, які традиційно ставлять на роздоріжжях. Згодом дізналися, що родичі ставили ці хрести там, де вбивали людей, на згарищах. Пізніше ці могили ексгумували, а радянська влада облаштувала велике поховання в центрі села. А ці хрести досі залишилися, люди доглядають за ними, а їхні діти й онуки можуть чітко сказати: «Цей хрест — це сім’я таких-то, там дві дитинки, мати і батько, а там діда з бабою вбили». Ми ходили з людьми і записували на камеру — вони нам показували і розповідали. Це працює краще, ніж той помпезний радянський меморіал з бетону. Ми бачимо, що паралельно з меморіальним офіціозом завжди існує щось більш зрозуміле і людяне.
Мені здається, що українській владі та інституціям, які займаються меморіалізацією, треба більше уваги звертати на реакції суспільства, на форми меморіалізації, які воно продукує, щоб потім це використати. Коли в Краматорську ракета «Точка-У» влучила у вокзал, на знак пам’яті про загиблих у поїзді просто поклали по квітці на ті місця, де мали їхати ці люди. Це емпатійно, і якби це стало постійною акцією — щоб кожного року в цей день ці місця в потягах позначалися саме так — це була б значно продуктивніша меморіалізаційна практика, ніж вбабахати черговий бетонний пам’ятник, який через рік-два-три вже ні про що не буде говорити.
Ці процеси ми спостерігаємо прямо зараз. Якщо пройтися Львовом, то можна побачити чимало пам’ятників, хоча половину з них ми не зможемо чітко ідентифікувати, сказати, про що вони. Тому зараз потрібно зачекати, поспостерігати, поговорити спільно про те, чого хочуть люди, і шукати консенсус. І я не впевнений, що це справа найближчих років. Інакше ми ризикуємо повторити шлях Радянського Союзу — буде мільйон однотипних бетонних пам’ятників невідомому солдату з однаковим обличчям.
