Передмова редакції
6 липня 1928 року закінчився Шахтинський процес. Через кілька днів, 9 липня, вирок було виконано, і п’ятьох засуджених розстріляли. Того ж дня Сталін вперше висунув тезу про «загострення класової боротьби у міру просування до соціалізму». Багато істориків розглядають це як знакову подію в радянській історії, що позначила перехід до побудови сталінського режиму. Якщо в попередні роки репресії режиму були спрямовані на забезпечення монополії на політичну владу й знищення будь-якої організованої політичної опозиції, то в цьому випадку сфабриковану справу проти «інженерів-шкідників» використовували для виправдання невдач. Це був початок репресій проти різних соціальних груп у ході форсованої індустріалізації та колективізації.
До 90-х роковин тих подій ми публікуємо статтю Романа Роздольського, одного з найвидатніших українських марксистів тих часів. [Вже після публікації цього тексту стало ясно, що насправді це переклад статті Лева Троцького «Сталинизм и большевизм» — прим. ред.] Надрукована 1938 року в журналі «Життя і слово» (який видавали спільно Роздольський, Степан Рудик і Людвик Розенберг), вона демонструє пошук тодішніми антисталінськими комуністами розуміння еволюції радянського режиму і його зв’язку з марксизмом. Окрім того, її початок звучить на диво актуально зараз.
Стаття публікується лише з деякими виправленнями очевидних одруків. Висловлюємо подяку Івану-Павлу Химці за наданий текст.
Реакційні епохи взагалі, а в числі їх і наша теперішня, мають ту прикмету, що не тільки розкладають і ослаблюють робітничу клясу, ізолюючи (відділяючи) від неї авангард, але й обнижують загальний ідеольогічний рівень робітничого руху, відкидаючи політичну думку далеко взад, до давно вже перейдених етапів. У таких умовинах завдання людей, що хотіли б і на дальше зберегти за собою право на назву робітничого авангарду, полягало б передусім на тому, щоб не дати пірвати себе загальній повені, встояти і згодом почати, хочби й поволі плавбу проти течії. Коли несприятливе співвідношення сил довело до того, що їм не вдалося вдержати здобутих колись політичних позицій, то завданням тих усіх, що зараховують себе до робітничого авангарду, є перетривати і вдержатись за всяку ціну на своїх ідеологічних позиціях. Саме в тих позиціях заключається ввесь так дорого окуплений досвід минулого. Дрібниці, що той чи інший назве це «сектанством», по суті це один із найкращих способів вийти ціло зі загальної руїни, єдиний підготовний засіб до нового скоку вперед у хвилю нового історичного припливу.
Більші політичні поразки завжди викликують переоцінку. Вона йде в двох напрямках. З одного боку збагачена в досвід поразок думка дійсного авангарду, обороняючи зубами свою стару політичну думку, намагається виховувати на ній нові кадри до нових змагань. З другого боку, перелякана поразкою думка принагідних попутників, ріжних заскорузлих теоретиків і ділєтантів, починає відразу валити авторитет старої робітничої традиції, кидається шукати «нового слова» і понадає хтозна куди.
Шахтинський процес. Обвинувачені
Можна б навести прикладів ідеологічної реакції без ліку. Вона приймає найчастіше форму прострації (упадку сил). Ціла теперішня література II і III Інтернаціоналу складається з такого роду прикладів. Ніде натяку навіть на марксівську аналізу ситуації, ніодної поважнішої спроби пояснити причини поразок, ніодного свіжого слова про майбутнє. Вистане кілька стрічок із Гільфердінґа, щоб почути запах могили. Про т. зв. «теоретиків» Комінтерну взагалі й говорити не варто. Прославлений Дімітров — банальний і глупий як дрібний камарина в пиварні. Але одні й другі не відрікаються «марксизму». Їм вигідніше простипувати його.
Але загляньмо на хвильку до творів нових «реформаторів» марксизму. Бувший австрійський комуніст, Віллі Шлям написав з приводу московських процесів книжку під цікавим наголовком «Диктатура брехні». Критика сталінських фальшувань, брехні, штучних підборів, цинізму, як також і ціла псигологічна механіка «добровільних признань» підсудних виведена в книжці прекрасно. Але Шлям не вдоволяється ще тим. Він намагається створити нову теорію соціялізму, що на його думку, забезпечувала б на майбутнє від усяких поразок і фальшувань Шлям безперечно талановитий журналіст, але не теоретик і до того як видно, взагалі слабо обізнаний з істориєю розвитку соціялізму. В погоні за «новим відкриттям» і не счувся, як скочив далеко взад до старого, бо аж у часи домарксівського соціялізму і до того ще соціялізму у тодішній його німецькій, отже зовсім відсталій і розлізлій формі. Шлям відкидає взагалі діалектику, класову боротьбу й інші основні принципи марксизму. Перебудувати суспільний лад збирається він защеплюючи людству певні «вічні» правди моралі й етики.
Збагнути психологічний механізм цілої оцеї ідейної реакції Шляма не дуже трудно. Шлям і подібні до нього «новатори» деякий час брали участь у політичному руху, що присягався на клясову боротьбу, відкликавався до матеріалістичної діалектики. В Австрії й Німеччині цей рух Шлямів і комп. закінчився катастрофою. І вони роблять висновок: ось до чого довела класова боротьба і діялєктика!... геть з ними, давайте щось «нове» хочби і в формі погризених міллю метафізичних абсолютів. І дійсно Шлям у погоні за «новим» вигребав тільки старі, викинені життям на смітник ганчірки і вимахуючи ними протиставляє їх не лише сталінізмові, але й марксизмові.
Звісно, що справа з «відкриттям» Шляма не така то дуже й важна і ми спинились над нею тільки тому, що вона повчальна. Завдяки своїй примітивності править вона, мовби за спільний знаменник усіх інших форм реакції.
Як відгукнулась на критику Шляма марксівська критика ? Відгуків на неї було багато. Думаємо, що для зах. укр. читача варто буде навести хоч найповажніші з них.
Одно з основних питань, що його порушують ці критики у звязку з книжкою Шляма є взаїмне відношення марксизму і сталінізму. Критики ці підкреслюють, що післявоєнний марксизм знайшов свій природний вислів у теорії й практиці більшовизму 1917 р. Цього факту «не викреслить з історії ніяка сила».
Але тому, що листопадова революція на даній стадії довела до тріюмфу бюрократії, з її системою гніту, грабунки і фальсифікації, до тріюмфу «диктатури брехні» — як мітко відмітив Шлям — то багато формалістичних і поверховних умів починає утотожнювати сталінізм не тільки з більшовизмом, але й з марксизмом взагалі.
Скільки правди є в тому, що сталінізм являється законним продуктом більшовизму, як про те запевняє нас сам Сталін, як твердить ціла світова реакція, як думають нарешті меншовики, анархісти і т.п.? Вони говорять звичайно: листопадова революція не могла не довести до диктатури бюрократії. Сталінізм є продовженням, а рівночасно банкроцтвом ленінізму...
"Створена більшовиками держава відзеркалює не тільки думку і волю більшовизму, але й культурний рівень країни, соціальний склад населення, натиск варварського минулого і світового імперіалізму."
На думку критиків, помилка міркування починається від мовчаливого утотожнювання більшовизму, листопадової революції і Радянського Союзу. Історичний процес, що виріс із боротьби ворожих сил, тут упрощено і підтягнуто під еволюцію більшовизму; на ділі ж більшовизм по суті є тільки політичною течією, тісно звязаною з робітничою клясою але не рівнозначною навіть із нею. А крім роб. кляси в СРСР існує понад сто мільйонів селян, ріжні національності! Створена більшовиками держава відзеркалює не тільки думку і волю більшовизму, але й культурний рівень країни, соціальний склад населення, натиск варварського минулого і світового імперіалізму. Представляти процес виродження рад. держави, як еволюцію лише більшовизму, значить-як завважує один із критиків — ігнорувати соціальну дійсність задля одного вилученого з цілости елементу.
Дальші думки критиків є не менш цікаві. Як бистро вони підмічують, сам більшовизм, у всякому разі, ніколи себе не утотожнював із листопадовою революцією, ні з вирослою з неї радянською державою. Більшовизм розглядав себе, як один із чинників історії, як чинник свідомий, важний, але нерішальний. Коли більшовики йшли на уступки власницьким тенденціям селян, установняли строгі правила вступу в партію, робили чистки, забороняли інші партії, вводили НЕП, давали підприємства в концесії або заключали дипломатичні договори з імперіалістичними урядами, то робили все висновок з того основного факту, ясного для них теоретичо від самого початку, а саме, що завоювання власти, яке б воно не було важне саме по собі, все таки не робить їх повновласним хазяїном історичного процесу. Заволодівши державою партія очевидно дістає змогу впливати на розвій суспільности, але зате й сама вона стає на позиції, де на неї натискають інші елементи. Удари ворожих для неї сил можуть відкинути її від власти, а при затяжних темпах розвитку може вона навіть удержуючись при владі, переродитись зовсім. Цієї таме діялєктики історичних процесів не розуміють ті, що в загниванні сталінської бюрократії намагаються обвинувачувати не тільки більшовизм у його первісних формах, але й марксизм. Очевидно, що сталінізм «виріс» із більшовизму, але виріс він не логічно а діалектично. Виріс він не шляхом революційного потверджування, а шляхом термідоріянського заперечування. А це — як підкреслює марксівська критика — зовсім не одно й те саме.
Чи більшовикам потрібно було ждати аж на московські процеси, щоб вони усвідомили собі можливість переродження їх власної партії? Ні, з тим фактом рахувались давно і таку можливість передбачували. При тій нагоді один із критиків пригадує один дуже цікавий епізод, що мав місце в березні 1922 р. на XI. з'їзді російської комуністичної партії. На цьому з’їзді Ленін на пропозицію «піддержки», що її устами проф. Устрялова запропоновала була більшовикам рос. ліберальна буржуазія за введення НЕП-у, відповів:
— Устрялов каже: «я за підержкою рад влади в Росії, тому що вона вступила на шлях, що по ньому скотиться до звичайної буржуазної влади...» Такі речі, про які говорить Устрялов, можливі, треба собі сказати просто. Історія знає переродження ріжних родів. Покладатись на стійкість, вірність і інші гарні душевні прикмети, це справа в політиці зовсім несеріозна. Гарні душевні прикмети бувають у невеликого числа людей, а історичний вислід рішають велетенські маси, які якщо певне число людей не підходить до них, деколи з тим певним числом людей поводяться не дуже чемно. Буває, що один нарід завоює другий —говорить дальше Ленін — це дуже просте і всім зрозуміле. Але що буває з культурою цих народів? Тут уже не так просто. Коли нарід— завойовник культурніший від побідженого народу, то він накидає йому свою культуру, а коли навпаки, то буває так, що побіджений накидає свою культуру завойовникові.
Отже, як бачимо, ще в 1922. р. Ленін здавав собі ясно справу з того, що не лише радянська держава може зійти зо свого соціалістичного шляху, але й більшовицька партія може при несприятливих історичних умовинах розгубити свій більшовизм.
З розуміння такої небезпеки виходила саме опозиція, що сформувалась у Рад. Союзі вже в 1923 р. Реєструючи з дня на день симптоми переродження, вона змагала до стриманая наближавшогося термідору і збереження здобутків з 1917 р. Одначе цей суб’єктивний чинник показався за слабий. Маси — так стверджує марксівська критика — що рішають вислід боротьби, втомилися тяжкими життєвими умовинами і надто довгим вичікуванням на світову революцію. Маси впали на дусі — бюрократія взяла верх. Вона присмирила пролетарський авангард, потоптала ногами марксизм, спроституувала більшовицьку партію. Сталінізм побідив, ліва опозиція зірвала з радянською бюрократією і її Комінтерном.
Першотравень. Москва, 1933
Правда, в формальному сенсі сталінізм вийшов із більшовизму.
Московська бюрократія навіть ще сьогодні зве себе більшовицькою партією, себто користується старою бандеролею, вигідною для неї в обманюванні мас. Але ця партія за останніх 15 літ переродилась радикальніше, ніж соц.-демократія за півстоліття Теперішні «чистки» провели поміж більшовизмом і сталінізмом не то що криваву лінію, а цілу ріку крови. Фізичне винищення всего старого покоління більшовиків, у значній частинні середнього покоління, що вийшло з громадянської війни, та тієї частини молоді, що поважно приняла старі традиції, — вказують ясно не тільки на політичну, але просто таки на фізичну невмістимість і нерівнозначність сталінізму й більшовизму.
Виводити сталінізм із більшовизму або з марксизму, це те саме, що в ширшому сенсі виводити контрреволюцію з революції. Логічно це просто: сталінізм із більшовизму, фашизм із марксизму, реакція з революції, одним словом антитеза з тези. Але глибше і правильне думання без діялектики неможливе.
Дальше звертають критики увагу на відношення сталінізму до питання теорії. Одною з найважніших рис більшовизму було строге ставлення до питань доктрини. Двадцятьшість томів Ленінових писань остануть на все зразком високої теоретичної добросовісності!. Без тієї основної своєї прикмети, керований ним рух не сповнив би був ніколи своєї історичної ролі. Цілковиту протилежність до того становить грубий, неграмотний і назкрізь емпіричний сталінізм.
"сталінська бюрократія не тільки що не має нічого спільного з марксизмом, але вона чужа взагалі якій би то не було доктрині чи системі. її «ідеологія» проникнута назкрізь поліцейським суб'єктивізмом."
Американський соціаліст Лістон Оак, що вернувся недавно тому з Еспанії, пише: «По суті сталінці тепер найкарніші ревізіоністи Маркса і Леніна, — Бернштайн не посмів був і на половину піти так далеко, як Сталін у ревізії Маркса». І це правда. Треба одначе додати, що перед Бернштайном дійсно стояли в цей час теоретичні потреби і він намагався встановити рівновагу поміж реформістичною практикою і теорією тодішньої с. д. А сталінська бюрократія не тільки що не має нічого спільного з марксизмом, але вона чужа взагалі якій би то не було доктрині чи системі. її «ідеологія» проникнута назкрізь поліцейським суб'єктивізмом, її практика емпіризмом наголо насиля. Вже в силу суті своїх інтересів каста сталінських узурпаторів ворожа всякій теорії. Сталін ревідує Маркса і Леніна не пером теоретиків, а мавзером і чобітьми ҐПУ.
Цілком інакше ставиться до теорії сучасна марксівська думка. Вона вносить у марксизм аналізу імперіалістичної епохи, як епохи війн і суспільних катаклізмів, дальше аналізу буржуазної демократії в епоху паразитарного капіталізму, аналізу ролі партії, робітничих рад і профспілок у нашій епосі. Вносить у марксизм теорію форм робітничої держави, переходової економіки, фашизму і бонапартизму епохи капіталістичного упадку, а нарешті аналізу умови переродження самої більшовицької партії і радянської держави.
Збагачений у ці великі досвіди марксизм, стався тепер ще певнішою зброєю в руках робітничої кляси, ніж був до того часу. Іде про те — такий є висновок марксівської критики — щоб цю зброю винесла робітнича кляса непритупленою через теперішню епоху реакції.
Як бачимо, книжка Шляма викликала велику дискусію, що без сумніву причинилась до вияснення найважливіших проблем теперішного робітничого руху.
Сподіємось, що в дальших числах зможемо познайомити наших читачів із думками інших теоретиків марксизму.
Читайте також:
До аналізу Російської революції (Роман Роздольський)
Економіка та влада в Радянському Союзі: 1917—1939 (Ендрю Слоїн і Оскар Санчес-Сібоні)
Депрессивный сталинизм. Переосмысление Великого перелома (Оскар Санчес-Сибони)
Соціалізм, якого не було: марксистські критики радянського суспільства (Марсель ван дер Лінден)
