Соціалізм, якого не було: марксистські критики радянського суспільства

Коли 7 листопада 1917 року більшовики за допомогою робітничих та солдатських рад взяли владу в Росії, вони сподівались, що інші революціонери, особливо в німецькій кайзерівській імперії, стрімко підуть за їхнім прикладом. Разом вони побудували б нове, соціалістичне суспільство, але Росія не була ще достатньо розвинутою, щоб іти цим шляхом самотужки. Більшовики усвідомлювали, що вони збираються при цьому проводити «революцію всупереч “Капіталу”», як зазначав їхній італійський прихильник Антоніо Грамші.

Карл Маркс та Фрідріх Енґельс завжди підкреслювали, що для побудови посткапіталістичної форми суспільства як «союзу вільних людей» необхідним є вкрай високий рівень розвитку «матеріальних умов виробництва» (Маркс, Энгельс 1960: 23/88, 23/594). Ще на початку свого політичного становлення вони радикально сформулювали цей вихідний пункт: «розвиток продуктивних сил [...] є абсолютно необхідною практичною передумовою ще й тому, що без нього має місце лише загальне поширення бідності; а при крайніх злиднях повинна була би знову початися боротьба за необхідні предмети і, отже, повинна була б воскреснути вся стара гидота» (Маркс, Энгельс 1955: 3/33). Тому переворот може бути здійснено «найшвидше та найлегше» в Англії, де продуктивні сили є найрозвиненішими (Маркс, Энгельс 1955: 4/334). 

Робітники Другої державної літографії на демонстрації, 1918 рік

Відсутність революції в Центральній Європі призвела до того, що більшовики опинились в ізоляції. Їм довелося будувати нове суспільство власними силами. За перехідним періодом, позначеним громадянською війною та почасти ринковою економікою («нова економічна політика», НЕП) з 1929–1930 років настав довготривалий період централізованого економічного планування, форсованої індустріалізації, примусової колективізації на селі, концентраційних таборів та політичної диктатури.

"Радянський Союз був першою спробою побудувати посткапіталістичне суспільство. Тому для соціалістів усіх напрямків вирішальним було питання, як ставитись до цього експерименту."

Першопочатково економічні результати були дивовижними. Успіх, який мав мало спільного з соціалізмом, але багато з терором. Принаймні до середини 1950-х років економічний розвиток Радянського Союзу відбувався вкрай динамічно, незважаючи на надзвичайні втрати людських життів та індустріальних потужностей внаслідок Другої світової війни. По тому економічне зростання скоротилось. Паралельно з цим майже повністю скасували примусову працю та експериментували з економічною «лібералізацією». Спад, однак, виявився нестримним, що призвело до негативного зростання приблизно в 1980 році та формального розпуску старої системи в 1991 році.

Радянський Союз був першою спробою побудувати посткапіталістичне суспільство. Тому для соціалістів усіх напрямків вирішальним було питання, як ставитись до цього експерименту. Багато насамперед ортодоксальних комуністів довгий час дотримувалися тієї думки, що СРСР, незважаючи на всі недоліки та всупереч положенням класичного марксизму, є формою «реального соціалізму». Але були й інші ліві, які рішуче заперечували цю думку, частково вже на ранньому етапі історії Радянського Союзу. Тут я розглядатиму цю другу групу марксистів. Відповіді, які ці критики давали на «російське питання», з плином часу були дуже різноманітними^[1]. Впродовж 1917–1929 років Радянський Союз ще не набув своєї якісно нової, сталінської структури. Тому в ці роки серед більшості марксистських критиків панувала ще традиційна однолінійність, за якою існує історично обов’язкова послідовність суспільних формацій: після феодалізму настає капіталізм, а потім соціалізм. Тому постреволюційний розвиток аналізували як невдалий, історично неможливий перехід до соціалізму або перехід, якому загрожує провал.

Робітник біля верстата. Фото: Борис Ігнатович, 1930-ті роки

Тільки після переворотів, які відбулись між 1929 та приблизно 1935 роками, зросло переконання в тому, що в Радянському Союзу з’явився унікальний, новий тип суспільства. Три основні теоретичні варіанти постали в 1930–40-х роках:

1) теорії капіталізму;

2) теорія виродженої робітничої держави;

3) теорії бюрократичного колективізму, згідно з якою бюрократію розглядають як панівний клас нового типу.

Теорії капіталізму

Загалом існує два варіанти такої аргументації. Або стверджують, що капіталістична конкуренція була панівною між підприємствами також всередині Радянського Союзу, або приймають точку зору, що СРСР як такий був капіталістом, який конкурував з іншими капіталістами (Заходу) на світовому ринку.

Перша точка зору має довгу традицію. Її головним представником був французький економіст Шарль Беттельгайм (Bettelheim) (1913–2006). Беттельгайм представив основі принципи свого бачення вже 1970 року в маленькому, компактному досліджені Calcul economique et formes de propriete («Економічний розрахунок та форми власності»). Монументальна багатотомна праця Les luttes de classes en URSS («Класові битви в СРСР») — це подальша розробка цього дослідження.

«Криворіжсталь», 1958 рік

Беттельгайм виходить із того, що Радянський Союз до смерті Сталіна у 1953 році рухався в напрямку до соціалізму, але в подальші роки в країні відбулася контрреволюція. Через те, що комуністи недооцінювали небезпеку реставрації, диктатуру пролетаріату мирним шляхом було замінено на диктатуру буржуазії. Цей процес було здійснено економічними реформами кінця 1950-х – середини 1960 років^[2]. Calcul economique et formes de propriete містить економічну аргументацію, яку можна резюмувати в трьох пунктах. 

• За Беттельгаймом ядром капіталістичних виробничих відносин є підприємства, які характеризуються подвійним поділом, а саме «відокремлення робітників від засобів виробництва» та «відокремлення окремих підприємств одне від одного. Цей подвійний поділ становить центральну форму (Gestalt) капіталістичного способу виробництва» (Bettelheim 1970: 72).

• Найпізніше після реформ 1965 року — тоді радянські підприємства отримали більшу автономію — було знову введено цей подвійний поділ. Тому план був більше не справжнім планом, а лише «супроводжував» ринкові відносини.

• Якщо панує ринок, а не план, закон вартості знову набирає сили, а влада перестає належати робітничому класові. Тепер план — лише фантом дійсного планування. Тоді як на підприємствах функцію капіталіста перебрали на себе директори, державна буржуазія посіла місце в органах планування (Bettelheim 1970: 93 і наступні).

Найвідомішим представником другої точки зору був британський незгодний троцькіст Тоні Кліфф (1917–2000, справжнє ім’я — Іґаль Ґлюкштайн), який виклав свою теорію вже 1948 року у книзі The Nature of Stalinist Russia («Природа сталіністської Росії»). Згідно з Кліффом, радянська бюрократія вже приблизно в 1930 році перетворилася на буржуазію. Відтоді докладалися всі зусилля для просування індустріалізації й накопичення капіталу, супутнім фактором чого була поява великих мас пролетаріату.

Тоні Кліфф

Державний капіталізм, який розвивався, відображав для Кліффа вищу за західний капіталізм стадію розвитку. Він визначав СРСР як «крайню межу, якої в теорії може досягти капіталізм» і як «перехідну сходинку до соціалізму по цей бік соціалістичної революції» (Клифф 1991: 132). Цей державний капіталізм сформував всеохопну систему. Підприємства були не самостійними економічними одиницями, як стверджував Беттельгайм, а частинами одного великого радянського капіталу. Поділ праці всередині підприємства лише градуально відрізнявся від поділу праці між ними, адже Радянський Союз фактично був одним великим капіталістичним підприємством. Цю компанію очолював колектив капіталістів (верхівка бюрократії), який природно прагнув керувати своїм підприємство настільки планомірно, наскільки це можливо. Тому існувала необхідність у багаторічних планах, реформах та інших економічних інструментах. Отже, поглянувши із середини, Радянський Союз був «просто» по-диктаторськи керованою плановою економікою. Тільки через відносини з іншими капіталістичними компаніями, тобто через світовий ринок, стає зрозумілим, що «підприємство [на ймення] Радянський Союз» є капіталістичним. Радянський Союз конституював себе як капітал через конкуренцію назовні.

"СРСР конкурував на світовому ринку дуже обмежено. Був навіть період в історії сталінізму, коли не експортували майже нічого."

Обидві аргументації не видаються для мене обґрунтованими. Конкурентно капіталістична аргументація не помічає, що з марксистської точки зору певне суспільство можна охарактеризувати як капіталістичне лише тоді, коли показано, що це суспільство підпорядковується центральному закону руху капіталізму — закону вартості. Проте Беттельгайм оминає цей пункт ставлячи в центр не питання про спосіб виробництва загалом, а про підприємства та їхні відносини між собою. Отже, аналітично він ставить речі з ніг на голову, адже наслідок (визначення виробництва через підприємця) ототожнює з причиною (капіталізмом). Цей мистецький прийом супроводжується твердженням, що в Радянському Союзі підприємства були відокремленні одне від одного, або перебували в ринкових відносинах одне з одними. Проте це твердження суперечить фактам. Навіть після реформ 1965 року окреме підприємство не могло самостійно визначати ціни, зарплати, тип продукції, який воно повинно було виробляти тощо. Засоби виробництва не мали товарного характеру, не могли вільно продаватись, тому не циркулювали по-капіталістичному. Реформи не означали, що прибуток став рушійною силою економічного зростання. Не існувало справжньої конкуренції в капіталістичному сенсі слова. Зрештою, постає ще одне питання: у чому власне має полягати суттєва відмінність між сталіністською («соціалістичною») та постсталіністською («капіталістичною») фазами. За яким критерієм можна з'ясувати, що відбувся перелом? Як можна визначити, чи держава перебуває в руках трудового класу чи в руках функціонерів та управлінців? Беттельгайм робить висновок, що це можна вивести з політичної лінії, яку проводять. Тобто, за Беттельгаймом, як констатував один з критиків, «не існує [іншого] критерію» «для оцінки того, чи перебуває пролетаріат при владі чи не перебуває, окрім політики, яку визначають уряд і партія» (Sweezy в: Sweezy/Bettelheim 1971: 49). Сам робітничий клас очевидно не відіграє в цій аргументації значущої ролі. Він дає вести себе без опору назад у капіталістичну систему.

Група робітників, 1937 рік. Фото: Владислав Микоша

Держкапіталістичній аргументації доводиться стикнутися з іншою проблемою. СРСР конкурував на світовому ринку дуже обмежено. Був навіть період в історії сталінізму, коли не експортували майже нічого. Звідси постає питання: чи має сенс називати радянський державний капітал «капіталом». Маркс позначає в критиці політичної економії конкуренцію як істотну ознаку капіталу, яка випливає прямо із закону вартості (Маркс 1980: 2/156: 550, Маркс, Энгельс 1961: 25/45). Кліфф намагався послабити цю очевидну суперечність, стверджуючи, що конкуренція між СРСР та рештою світу відбувалася не через товари, а через споживчу вартість у формі зброї. Гонитва озброєнь була для Кліффа формою, в якій набувала обрисів конкуренція між радянським капіталом та західним: «Оскільки міжнародна конкуренція переважно набуває мілітарної форми, то закон вартості на практиці виражається у своїй протилежності, а саме, як прагнення до споживчої вартості» (Клифф 1991: 172–173). Очевидно, що Кліфф у цьому вирішальному пункті пориває з марксистським вченням про вартість. Кожен капітал хоче реалізувати вироблену вартість, продаючи свої продукти, але це неможливо, якщо він лише демонструє вироблені товари або нищить їх, як це відбувається зі зброєю.

Теорія виродженої робітничої держави

Теорію «виродженої робітничої держави» розвинув Лев Троцький (1879–1940), російський революціонер, якого Сталін усунув у 1920-х роках та наказав убити в 1940 році в Мексиці, куди той емігрував. 1936 року Троцький завершив свою книжку «Що таке СРСР і куди він прямує?», видану під назвою «Зраджена революція».

Лідери Лівої опозиції в 1927 році

Троцький розглядав радянський режим не як соціалістичний, а як «підготовчий та перехідний між капіталізмом та соціалізмом» (Троцкий 1991: 43). Тому радянська держава комбінувала буржуазні та соціалістичні елементи та мала «подвійний характер»: «соціалістичний, оскільки вона охороняє суспільну власність на засоби виробництва; буржуазний, оскільки розподіл життєвих благ робиться за допомогою капіталістичного мірила цінності, з усіма наслідками, що випливають звідси» (Там само: 48). Оскільки у сфері виробництва переважали соціалістичні ознаки (планова економіка, державна монополія на зовнішню торгівлю), а це єдина причина, чому, на думку Троцького, можна казати про робітничу державу, бюрократія за визначенням не була вкоріненою у сферу виробництва. Вона може утверджуватися виключно у сфері розподілу, де панував дефіцит і звідси буржуазні норми розподілу. «Основою бюрократичного командування є бідність суспільства на предмети споживання з пов’язаною з цим боротьбою всіх проти усіх. Коли в магазині товарів достатньо, покупці можуть приходити, коли захочуть. Коли товарів обмаль, покупці вимушені ставати в чергу. Коли черга задовга, необхідно поставити поліцейського для охорони порядку. Таким є вихідний пункт влади радянської бюрократії. Вона “знає”, кому давати, а хто повинен зачекати» (Там само: 95). Тією мірою, якою в післяреволюційній країні продуктивні сили є менш розвинутими, суспільна вагомість бюрократії стає більшою. Очевидно, що подібна бюрократія надає привілеї сама собі. «Хто розподіляє блага, той ніколи ще не обділяв себе. Так із соціальної потреби виростає орган, який переростає суспільно-необхідну функцію, стає самостійним чинником і разом з тим джерелом великих небезпек для всього суспільного організму» (Там само: 96). У жодній іншій історичній ситуації бюрократія не отримувала такої широкої незалежності від панівного класу (пролетаріату). Через ізоляцію Радянського Союзу, міркував Троцький, не могло б вийти фундаментально іншого розвитку. Сам Ленін міг би лише дещо уповільнити це виродження, але не більше. «Свинцевий зад бюрократії переважив голову революції» (Там само: 81).

"Троцький розглядав радянський режим не як соціалістичний, а як «підготовчий та перехідний між капіталізмом та соціалізмом»."

Але оскільки планова економіка та робітнича демократія нерозривно пов’язані одна з одною, то не може минути багато часу, перш ніж планова економіка буде підважена відсутністю демократії. Тому бюрократичне «виродження» може означати лише короткочасне явище. Тож у 1939 році Троцький казав лише про два можливі результати світової війни: або це призведе до повалення бюрократії та до відродження радянської демократії на значно вищій економічній та культурній основі, ніж у 1918 році, або «подальше загнивання монополістського капіталізму, його подальше зрощення з державою, і заміна демократії, де вона ще збереглася, тоталітарним режимом» (Троцкий 1939). Або переможе робітничий клас, або справа дійде до контрреволюції, яка переформує сталіністську бюрократію на новий панівний клас. Проміжного шляху Троцький не бачив.

Робітники фабрики «Червона зірка» біля стенда, 1933 рік

Очікування Троцького на стрімкий крах бюрократичної диктатури в Радянському Союзі, як відомо, не виправдалося. Тому прибічники Троцького після його смерті прибрали з аналізу часову перспективу. Наприклад, Ернст Мандель (1923–1995), найбільш різнобокий послідовник Троцького, писав чотирма десятиліттями пізніше: «В історичному масштабі проблема лишається такою, якою її сформулював Троцький у 1939 році. Але часовий масштаб був помилковим. Тому з’явився проміжний варіант, який пояснює, чому дилему, що виникла в 1939 році, досі розв'язала історія» (Mandel 1980: 62).

"Думка Троцького була сама по собі логічною: російський робітничий клас, який ще добре пам’ятав перемогу 1917 року, усуне елітарний наріст, який прагнув вкрасти плоди революційних зусиль."

Троцькістська теорія теж має принципові слабкі сторони. На першому місці стоїть питання про часове обмеження бюрократичного феномену. Думка Троцького була сама по собі логічною: російський робітничий клас, який ще добре пам’ятав перемогу 1917 року, усуне елітарний наріст, який прагнув вкрасти плоди революційних зусиль. Однак логіку аргументації Троцького послабили його пізніші прихильники, бо конкретні (і подібні до Маркса) міркування, які привели автора «Зрадженої революції» до його тези, тепер мовчки усували й замінювали абстрактною «часовою рамкою».

Друга складність полягає в поділі, який теорія виродженої робітничої держави провадить між виробничою та розподільною сферами. Це суперечить Марксу, який постійно підкреслював, що сфера виробництва також включає сферу розподілу, адже виробництво без розподілу є «пустою абстракцією» (Маркс 1980: 1/33).

Засідання робітничого комітету ливарного заводу (колишнього заводу Зельцера), 1940 рік

Третя проблема полягає в тому, що Троцький приписує бюрократії лише розподільну та паразитарну функцію й тим самим заперечує, що цей прошарок міг би укорінитись у сфері виробництва. На мій погляд, ця точка зору непереконлива, бо радянська бюрократія керувала підприємствами, а отже, процесами виробництва. Така координаторська праця, як зазначав Маркс, є «продуктивною працею, яку необхідно виконувати у будь-якому комбінованому способі виробництва» (Маркс, Энгельс 1961: 25/422). Радянське керівництво підприємством мало подвійний характер: з одного боку, воно намагалося організувати виробництво, а з іншого — цим воно одночасно втілювало пригноблення робітників та робітниць.

"Хто складає план і тим самим має політичну владу, той також заволодіває економікою."

Остання проблема має логічну природу. Вона полягає у відокремленні політичної сфери від економічної. Оскільки з троцькістської перспективи робітничий клас економічно був панівним класом, але політично повністю безсильним, то такий поділ був послідовним. Але насправді якраз у плановій економіці політичну та економічну владу не можна відокремити одну від одної. Хто складає план і тим самим має політичну владу, той також заволодіває економікою.

Теорії бюрократичного колективізму

Думку, що Радянський Союз розвинувся до способу виробництва, який Маркс не передбачив, з бюрократією як новим панівним класом, було докладно викладено на папері італійцем Бруно Ріцці^[3]. У книжці La bureaucratisation du monde («Бюрократизація світу») Ріцці спробував пояснити тогочасні швидко прогресуючі міжнародні події (контрреволюційна поява сталіністів в Радянському Союзі та Іспанії, піднесення фашизму, «новий курс» у США, небезпеку війни) тезою про те, що між капіталізмом та соціалізмом існує ще довга історична фаза, яку він назвав «бюрократичним колективізмом». Ця нова система вже встановилася в Радянському Союзі, Італії, Німеччині, Японії та в деяких дрібніших країнах. Згідно з Ріцці, її ознаки, з-поміж іншого, були такими.

• Державна бюрократія загалом володіє засобами виробництва та суспільним багатством. Тому вона є колективним панівним класом на противагу буржуазії, яка складається з окремих експлуататорів: «Експлуатація полишає царину окремого й переходить у царину класу» (Rizzi 1939: 46).

• Експлуатація — це справа державного апарату, який водночас організовує пригноблення. Політична та економічна влади злилися в одне ціле. 

• Робочу силу більше не купують капіталісти, її монополізує держава. Рівень заробітної платні визначається планом, тобто верхівкою бюрократії. Тому неправильно, як і раніше, називати робітників «вільними» (за визначенням Карла Маркса: вільними від засобів виробництва та вільними від особистої залежності). Робітники радше тотожні рабам, але з однією вагомою відмінністю: російські робітники можуть виконувати військову службу — «привілей», якого в давнину рабам не давали.

Черга за зарплатою. Завод «Червоний путіловець», 1926 рік

Після Ріцці були інші теоретики, які висловлювали більш чи менш подібні думки, як, наприклад, американець Джеймс Бернгам (1905–1987) та югослав Мілован Джилас (1911–1995). Однак дійсне відродження цієї ідеї бюрократичного колективізму відбулося лише наприкінці 1960-х років. У 1967 році La bureaucratisation du monde знову видали італійською. Приблизно в цей же час італійський соціолог Антоніо Карло (нар. 1941) критично сприйняв лінію думки Ріцці. На відміну від Ріцці, Карло не вважав, що бюрократія — це однорідний і монолітний блок. Він не вбачав також у бюрократичному колективізмі універсальної історичної тенденції. У трактаті La natura socio-economica dell’URSS («Соціально-економічна природа СРСР»), що з’явився 1971 року, він насамперед наголошував на умовах виникнення та внутрішніх суперечностях здогадного нового класового суспільства. В центрі уваги була думка про те, що бюрократично-колективістське суспільство може постати лише в країнах, де продуктивні сили малорозвинені. Хоча систему також можуть нав’язати розвиненішим країнам (як це сталося в НДР чи Чехословаччині після війни), але це за короткий час неминуче призводить до серйозних криз. Адже бюрократичне планування може бути ефективним лише в нерозвиненому суспільному середовищі. Щойно продуктивні сили більше розвинуться й досягнуть рівня, який можна порівняти із сучасним розвиненим капіталізмом, бюрократичне планування стає неможливо реалізувати.

За словами Карло, це наочно проявило себе в Радянському Союзі. На початках бюрократичного планування (під час першої п’ятирічки) кількість факторів, які потрібно було враховувати, була ще незначною. Та вже в часи другого п’ятирічного плану плановики зіштовхнулися з труднощами, бо внаслідок реалізації першої п’ятирічки зростання продуктивних сил призвело до надзвичайного розширення деталей та умов. «Навіть якщо запланована індустріалізація бідної, здебільшого аграрної країни навмисно орієнтована на виробництво обмеженої кількості промислової продукції в первинному секторі, проблеми диверсифікації та множення виникають одразу ж після першої стадії розвитку, особливо у сферах транспорту, обслуговування, зберігання і розподілу» (Carlo 1972: 67). Саме через реалізацію раніше запланованих цілей загальна структура економіки ставала дедалі складнішою. «Це пояснює, чому на певному етапі розвитку планової економіки відбувається таке накопичення калькуляційних проблем, що проблема ясності, калькуляції виходить на перший план» (Там само). Тією мірою, якою зростає внутрішні напруження бюрократичної економіки, план стає дедалі анахронічнішим: це специфічна форма, в якій суперечність між продуктивними силами та виробничими відносинами виступає на передній план у бюрократичному колективізмі. Щойно система дійшла до цієї точки, каже Карло, теоретично лишається лише два варіанти: «Або повернення до ринково-орієнтованого виробництва, в якому проблеми обрахунку планових бюрократів будуть розв’язані автоматично, або справжнє соціалістичне планування економіки» (Там само: 69).

Виступ директора заводу Н. З. Носовського з приводу 20-річчя заводу №8 імені Калініна, 1938 рік

Теорії бюрократичного колективізму припускають новий тип класового суспільства (посткапіталістичного або паралельного капіталізму), який по суті був чужим Марксовій думці. Вони також послуговуються поняттям класу, яке складно узгодити з традиційним марксистським підходом. Як відомо, ключова Марксова ідея полягає в тому, що  інтереси панівного класу збігаються з логікою соціально-економічної системи. Буржуазія розвиває капіталізм для захисту її власних інтересів. Очевидно, при цьому настають економічні кризи (бо система функціонує анархічно), але ці кризи тимчасові — якщо вдається дисциплінувати робітничий клас — і, зрештою, підсилюють систему в цілому. Натомість у Радянському Союзі бюрократія заважала соціально-економічній системі, дбаючи про власні інтереси. Однією з найважливіших характеристик Радянського Союзу була якраз неможливість узгодити матеріальні інтереси бюрократії з оптимальним економічним зростанням та потребами планування. Наслідком цього була перманентна криза. 

"У Радянському Союзі бюрократія заважала соціально-економічній системі, дбаючи про власні інтереси."

По-друге, якщо охарактеризувати бюрократію як панівний клас, можна дійти висновку, що ми вперше в історії маємо справу з класом, який до приходу до влади не існував як клас. Новий панівний клас виникнув би майже нізвідкіля після Жовтневої революції й став би класом лише тоді, коли він захопив владу. Це, авжеж, повністю суперечить Марксовій думці. Революції змінюють класи та їхні владні відносини між собою, а не створюють нові.

Демонстрація, присвячена ухваленню сталінської Конституції, 1936 рік

По-третє, бюрократія — це завжди організаційна форма, якою користується панівний клас. Тому, як встановили деякі прихильники теорії бюрократичного колективізму (напр., Fantham та Machover 1979), бюрократія за капіталізму не є класом. Звісно, така організаційна форма за відсутності панівного класу усамостійнюється, але щонайбільш вона стає класом-заміщувачем (квазікласом), але не класом у традиційному розумінні.

Якщо дивитися з точки зору марксизму, беручи до уваги ці міркування, то є дві можливості: або дійти висновку, що бюрократія не є панівним класом (а елітою іншого ґатунку), або займатись масштабним переглядом теорії історії.

Інші підходи

Критика класичних тлумачень Радянського Союзу веде до ось таких попередніх результатів.

• У межах традиційного марксизму немає сенсу визначати бюрократичну еліту як панівний клас (незалежно від питання про те, чи йде мова про буржуазію чи про інший тип класу). Таке визначення призводить до серйозних теоретичних суперечностей.

• Хоча бюрократична еліта не була класом, вона намагалася діяти як клас. Через її внутрішню будову як бюрократії, це не вдавалось їй достатньою мірою й вона дедалі більше втрачала контроль над суспільним виробництвом, що виражалося в безперервному наростанні економічної кризи.

• Робітництво було політично придушене та не могло мати позитивного впливу на обсяг, спрямування й використання суспільного виробництва (тобто робітництво, строго кажучи, експлуатували).

Колгоспники-безбожники з комуни імені Сталіна читають антирелігійні плакати, 1931 рік

Бюрократичний принцип пронизував усю політичну та економічну сферу. У підсумку, було відсутнє реальне загальне суспільне планування, існувала ж лише  його викривлена форма («квазіпланування»). У результаті норми розподілу не були чисто буржуазними, а складалися з комбінації монетарних і немонетарних інструментів. (До цього слід додати, що робітництво вже не складалося з тих, хто працює за заробітну плату в строгому сенсі).

З цим висновком можуть бути пов'язані два істотних політичних твердження.

• Радянське суспільство не можна характеризувати як класове суспільство в традиційному марксистському сенсі (як капіталістичне чи феодальне). Радше йшлося про суспільну формацію, що не вкладається в старі схеми. 

• У радянському суспільстві була б потрібна революція, яку не можна описати за допомогою прикметника «політичний» (як передбачено теорією виродженої робітничої держави). Необхідне повалення було б чимось більшим за політичний акт, оскільки ліквідація бюрократії вплинула би на всю економічну сферу.

Зустріч стахановця-шахтаря Якова Трояна після рекордної зміни, 1935 рік

Десь у 1970-х у межах марксистських дебатів з’явилася ще й четверта течія, яка вказувала на недоліки класичних підходів та намагалася розробити альтернативу за межами понять-кліше. Низка авторів намагалися зрозуміти Радянський Союз як поєднання різних економічних і політичних елементів (капіталізм, соціалізм, бюрократія) (напр., Naville 1970; Garcia Casals 1980).

Деякий час викликала значний ажіотаж теорія, висунута в дисертації та кількох наступних статтях колишнім студентським лідером Руді Дучке (1940–1979). Він вбачав в «азійському способі виробництва» найкращий аналітичний інструмент для розшифровки історії Росії та Радянського Союзу. Як доти німецько-американський синолог Карл Август Віттфогель, Дучке бачив початок «азіїзації» Росії в татарському підкорені в XIII столітті. Відтоді країна дедалі більше віддалялася від Європи. Передреволюційну Росію Дучке схарактеризував як «напівазійський спосіб виробництва» (Dutschke 1974: 55), який за різних обставин міг виявляти феодальні й навіть капіталістичні риси, але суттєво не змінювався. Сталінізм був нічим іншим, як «азійським деспотизмом» на новому та вищому за царизм рівні (Dutschke 1977). Зі всіма «азійськими хитрощами» новий панівний клас зміцнив владні позиції. Азійський імперіалізм, що виник таким чином, мав тенденцію бути агресивним, бо він міг почасти долати свої внутрішні слабкості шляхом експансії (Berkhahn/Dutschke 1977: 82).

Робітники механічного цеху заводу фрезерних верстатів під час обговорення проєкту Конституції, 1936 рік

Опозиціонер з НДР Рудольф Баро (1935–1997), чия опублікована в 1977 році книжка Die Alternative [«Альтернатива»] викликала виняткову міжнародну дискусію (напр., Wolter 1978), також виходив з того, що радянське суспільство слід аналізувати як некапіталістичну спробу індустріалізації на азійському ґрунті. Історичним «завданням» Жовтневої революції був «стрімкий розвиток Росії некапіталістичним шляхом» (Bahro 1977: 58). Водночас державі як «суворому вихователю (Zuchtmeister) суспільства дісталася важлива роль його [тобто суспільства] технічної та соціальної мобілізації» (Там само: 150). Держава виконувала таким чином функцію панівного класу, не будучи тотожним йому. «У цілому радянська держава, з партією як ядром, була не представником робітничого класу, обтяженого самостійним здійсненням влади, а надзвичайним представником (звичайно ж не замісником!) класу експлуататорів» (Там само: 156).

"Годі заперечити дивовижну тяглість між сильним державним апаратом царизму та Сталіним і його наступниками."

Баро також визначає Радянський Союз через азійський спадок. Він розглядає царистську Росію переважно як аграрний деспотизм, тобто як аграрну країну з азійським способом виробництва. В цьому контексті й надалі існували феодальні суспільні відносини, які навіть після звільнення селян 1861 року ще довго не були повністю ліквідовані, та капіталістичні відносини, передусім у містах. З розвитком індустріалізації також поступово зникала б необхідність в азійському деспотизмі, і випала б така ж історична можливість перейти до соціалізму, як за високорозвиненого капіталізму. В обох формах суспільства необхідним є переворот, який пориває зі старими формами і мисленням.

Особливий наголос, який Дучке та Баро зробили на зв’язку між східноєвропейською деспотією та азійським способом виробництва, викликав критику. Не лише хибно зараховувати всі суспільні формації в Африці, Азії та доколумбовій Америці до азійського способу виробництва (Spohn 1978), а й навіть сама царистська Росія не знала цього способу виробництва (Kössler 1979). Однак годі заперечити дивовижну тяглість між сильним державним апаратом царизму та Сталіним і його наступниками. 

Обід. Фабрика-кухня. Фото: Олександр Родченко, 1932 рік

Ймовірно, найважливіший внесок у формування теорій Радянського Союзу зробив британський марксист Гіллель Тіктін (нар. 1937). Починаючи з 1973 року він опублікував низку статей у заснованому ним журналі Critique, які були не лише проривними теоретично, а й надійно обґрунтованими емпірично. Як і [Павел] Кампеану [1920–2003], Тіктін вважає, що радянське суспільство є не-системою. Згідно з Тіктіном, навіть не може бути й мови про планову економіку. Радше східноєвропейські суспільства сформували нестабільну структуру з соціальними динаміками, які одна одну взаємно заперечують. Економічний процес координується адміністративно та реактивно, а керівництво не в змозі отримати контроль над усією повнотою того, що відбувається. «Організована або керована економіка,  більша частина якої ніким не контролюється» (Ticktin 1981: 15). Тією мірою, якою економіка ускладнюється, її непрозорість зростає для еліти. «Що інтенсивнішою та складнішою є економіка, то довшає відповідний ланцюжок наказів. Відповідно, економіка стає менш прозорою для адміністраторів, і, як наслідок, викривлення, що виникають, та їх відповідне значення стають відповідно більшими» (Там само).

Оскільки радянське суспільство наскрізь бюрократизовано, то воно також постає повністю фрагментованим. Робітники індивідуалізуються через відсутність автономних організацій. І навіть всередині еліти кожен покладається тільки на себе й змушений постійно відстоювати свою позицію. Одночасно еліта як цілісність також веде боротьбу за власне збереження та відтворення.

Фрагментація та відсутність планування зробили виробництво в радянській системі абсолютно ненадійним  Частина продукції мала таку низьку якість, що була просто непридатною для використання. Інша частина була придатною, але через псування машин, брак запасних частин або з інших причин постійно вимагала додаткових витрат. Третій тип продукції, хоча й міг знайти використання, але з ним обходились так, що згодом він уже був непридатний до експлуатації. Тоді як за капіталізму суспільна суперечність знаходить своє вираження в товарі, у Радянському Союзі ця суперечність виражалася в споживчій вартості (Там само: 49). Тому жодна група та жодна людина не могли навіть приблизно передбачити, що буде вироблено, скільки буде вироблено або що станеться з продуктами. Отже, еліта — це не клас, а «соціальна група, яка бере участь у експлуатації безпосередніх виробників і частково контролює видобутий додатковий продукт» (Ticktin 1978: 55). З іншого боку, робітник почасти розпоряджається своєю власною робочою силою. «В обмін на відсутність у трудящих влади або (це було б альтернативою) реального ринку праці, працівникам надається більша свобода у виконанні їхніх завдань, ніж за умов капіталізму. Відповідно, працівник може працювати повільніше або гірше, ніж це було б можливо за інших обставин» (Ticktin 1981: 53).

Демонстрація, 1936 рік. 

Згідно з Тіктіном, відносно велика індивідуальна автономія робітників та обмежена влада еліти мали одну спільність: вкрай нестабільну рівновагу соціальних сил. Тому СРСР, коротко кажучи, живе в перманентній кризі. Отже, Тіктін постійно наголошував, що цю систему спроможні повалити лише робітники. Виходячи з цього, він не розумів розпад СРСР як перехід до капіталізму, адже на це потрібна була би згода робітників. Уявити подібне можна було б тільки в тому разі, якби у робітників була конкретна перспектива вищого рівня життя. Для східнонімецьких робітників можливістю було б «просто перетнути кордон до Західної Німеччини», але радянські робітники її не мали (Ticktin 1992: 172).

Попередні підсумки

Широкий спектр викладених точок зору дозволяє припустити, що критичний марксизм упродовж десятиліть не мав певності про суспільство, яке виникло після жовтневих потрясінь. Можливо найкраще можна зрозуміти розвиток радянського суспільства, якщо перейти від розгляду внутрішніх відносин у СРСР до розвитку світового ринку.

Міжнародний промисловий капіталізм, яким він вперше виник у Великій Британії у XVIIІ столітті, розвивався комбіновано та нерівномірно. Жодна країна не повторює економічний розвиток іншої: не лише тому, що допромислова соціальна, економічна та політична спадщина скрізь різна, а й передовсім тому, що кожна нова індустріалізована країна змінює передумови наступної індустріалізації в інших країнах. З плином часу розрив між «піонерами» та «тими, хто відстає», стає дедалі більшим. Перші мають ефективніше сільське господарство, продуктивнішу промисловість і краще розвинені людські продуктивні сили. Коли піонери й ті, хто відстає, конкурують на світовому ринку, останні зазвичай приречені на програш. У такому разі є лише два виходи: або держава значною мірою відокремлюється від внутрішніх сил, які перешкоджають індустріалізації (наприклад, у Японії після 1868 року під час Реставрації Мейдзі та після Другої світової війни на Тайвані чи в Південній Кореї); або робиться спроба наздогнати капіталістичну систему обхідним шляхом.

Колгоспник на мітингу. Фото: Михайло Прехнер, 1934 рік

У цьому сенсі російське суспільство після революції 1917 року стало відірваним від капіталізму метрополій. Хоча в період форсованої індустріалізації приблизно з 1930 року країна ухилялася від прямого впливу законів ринку, вплив міжнародного капіталізму зробив постійний справді автономний розвиток неможливим. Цей невпинний тиск був найпомітнішим у військовій сфері. Гонитва озброєнь — на відміну від капіталізму, де вона за певних обставин може сприяти зростанню, — в СРСР знову й знову гальмувала та деформувала економічний розвиток. Але й в інших сферах вплив капіталізму був чітко помітним, наприклад, у технологічній залежності. Як наслідок, країні довелося долучатися до міжнародного капіталістичного процесу накопичення. «Не накопичення задля накопичення, як у капіталістичній системі, а накопичення задля того, щоб не відставати», — ось закон, якому підпорядковувались усі інші суспільні цілі (Pietsch 1982: 380).

"Гонитва озброєнь — на відміну від капіталізму, де вона за певних обставин може сприяти зростанню, — в СРСР знову й знову гальмувала та деформувала економічний розвиток."

Інакше кажучи, рушієм радянського суспільства були передусім не ендогенні (що походять від власної форми суспільства), а екзогенні закони руху, нав’язані капіталістичною системою. Таку ідею, як ми вже бачили, висунув Кліфф. Отже, теза Тіктіна, висловлена ним від імені більшості теоретиків марксизму, що «кожна суспільна система має засадничу динаміку або суспільну рушійну силу» (Ticktin 1981: 3) була справедливою для СРСР лише в непрямому сенсі. Водночас залишається правильним те, що зовнішня динаміка, накладена на Радянський Союз, мала своїм наслідком різні суперечливі тенденції.

Будівельники Подільського цементного заводу голосують за зустрічний промфінплан. Фото: Аркадій Шишкін, 1930-ті роки

Бюрократичний характер суспільства призвів, зокрема, до його повної атомізації. Засаднича суперечність виникла між особами (і в панівній еліті, і серед робітників), які дбали про власні інтереси, та спробами еліти як колективу підтримувати соціальну згуртованість, застосовуючи насильство в разі необхідності. 

• Робітничий клас майже не мав стимулів працювати (за гроші не можна було багато що купити, відкритого безробіття майже не існувало), а отже, в порівнянні із Заходом, робітники працювали повільними темпами й виготовляли продукцію дуже низької якості.

• Керівництво підприємств було зацікавлене в неправильному інформуванні органів планування про виробничі потужності, щоб не потрапити під зависокі планові цілі. В управлінні вони поводились украй консервативно, щоб уникнути ризику. Наслідком такого стану справ стало велике марнотратство, що зростало з роками й виражалося в неякісній продукції, дуже неохочому впровадженні нових технологій, недостатній зайнятості та недостатньому використанні наявних потужностей.

Соціальна структура радянського суспільства була нетиповою. Робітничий клас не був «звичним» робітничим класом. З одного боку, він здавав у найм свою робочу силу за гроші та виробляв суспільний продукт, який не міг контролювати (тож, строго кажучи, він зазнавав експлуатації). Однак, з іншого боку, він підлягав своєрідному трудовому обов’язку і через відсутність предметів споживання міг лише частково використовувати зароблені гроші для придбання товарів задля самовідтворення. Еліта мала лише часткову владу визначати використання суспільного продукту, а також лише часткову владу розпоряджатися робочою силою. Характеристика еліти як квазікласу досить добре виражає цю двозначність.

«Вугілля Кузбасу». Фото: Анатолій Скурихін, 1932 рік

На тлі прив’язки до процесу капіталістичного накопичення та його наслідків стає дещо зрозумілішим постійний дисбаланс між інвестиційними благами й виробництвом споживчих благ у СРСР. Еліти нехтували підвищенням життєвого рівня робітників і селян не зі «злого умислу», а тому, що цього вимагало виживання власної форми суспільства, яке доводилося виборювати в безперервній конкуренції з капіталізмом.

"У певному сенсі сталінізм провадив часткове первісне накопичення."

Це не каже на користь того, що сталінізм у всіх його аспектах був історично неминучим, як стверджував Баро. Диктатура була не лише терористичною, а й регулярно поводилася ірраціонально, наприклад, у хаотичній колективізації сільського господарства на початку 1930-х, під час ліквідації військової верхівки й старих більшовиків кілька років по тому, або під час «змови лікарів» на початку 1950-х. Значно гуманніша й збалансованіша політика була б цілком можливою, але одночасно справедливо й те, що багатьох істотних подій у політиці та економіці можна було б уникнути лише ціною повної капітуляції перед капіталізмом. У цьому сенсі сталінізм можна розглядати як форму первісного накопичення. У певному сенсі він провадив часткове первісне накопичення. Хоча суспільні засоби життя й виробництва не стали власністю капіталістів (а потрапили в розпорядження до бюрократичної еліти), виробники все ж були позбавлені власності на власні умови праці. Це відбулося в основному через пролетаризацію (виробники стали робітниками), але також почасти через поневолення в трудових таборах ГУЛАГу.

Робітник у Магнітогорську, 1930-ті роки

Як переконливо пояснив Антоніо Карло, сам успіх форсованої індустріалізації аж до 1950-х років також призвів до її стагнації. Швидко зростаюча складність економічних структур привела до ще більших проблем в управлінні, а командний метод, який організовував накопичення насамперед за допомогою примусу, перестав працювати. Марнотратство й неефективність, що існували й раніше, стали визначальними елементами. У ранній період «ще можна терпіти низьку якість, неправильні терміни поставок, брак запасних частин і неточні верстати. Це неможливо в період розвитку, коли промисловість утворює високий рівень взаємозалежності й необхідні чіткі терміни та точні інструменти» (Ticktin 1981: 46). Тільки військовому й космічному секторам вдалося уникнути цього застою. Пояснення цього криється не у відсутності в цих секторах марнотратності й неефективності, адже тут вони були такими ж численними, як і в цивільному. Пояснення радше полягає в тому, що цьому сектору було виділено надзвичайну кількість ресурсів на одиницю продукції.

Отже, кризу Радянського Союзу можна було передбачити, що й було зроблено, навіть якщо до 1991 року ніхто, звісно ж, не міг оцінити конкретний перебіг подій. Радянський експеримент чітко визначив межі стратегії, спрямованої на відокремлення національної економіки від світового ринку. Навіть така багата на ресурси країна, як СРСР, очевидно, не змогла в довгостроковій перспективі «наздогнати», не кажучи вже про те, щоб «обігнати» капіталізм метрополій, обійшовши світовий ринок. Так, імовірно, стає зрозуміло, що країни з меншими ресурсами також не в змозі зробити це. Зрештою, застереження Троцького 1930 року виявилось обґрунтованим: «Соціалістичне суспільство повинно являти собою у виробничо-технічному відношенні вищу стадію в порівнянні з капіталізмом. Ставити за мету побудову національно-замкнутого соціалістичного суспільства означало б, незважаючи на всі тимчасові успіхи, тягнути продуктивні сили назад навіть в порівнянні з капіталізмом» (Trotzki 1969: 9).

Посилання:

Bahro, Rudolf (1977): Die Alternative. Zur Kritik des real existierenden Sozialismus, Frankfurt/M.

Berkhahn, Günter; Dutschke, Rudi (1977-78): Über die allgemeine reale Staatssklaverei. Die Sowjetunion in der russischen Geschichte, in: L’76, H. 6, 135-162, und H. 7, 64-90.

Bettelheim, Charles (1970): Ökonomisches Kalkül und Eigentumsformen, Berlin.

— (1975): Die Klassenkämpfe in der UdSSR, Bd. I: 1917-1923, Berlin.

— (1982): Les lüttes de classes en URSS (1930-1941), Bd. I: Les domines, Paris.

Carlo, Antonio (1972): Politische und ökonomische Struktur der UdSSR (1917-1975), Berlin.

Dutschke, Rudi (1974): Versuch, Lenin auf die Füsse zu stellen. Über den halbasiatischen und den westeuropäischen Weg zum Sozialismus. Lenin, Lukács und die Dritte Internationale, Berlin.

— (1977): Zur Sowjetgesellschaft. Das politisch ungeklärte Problem der Metamorphosen der asiatischen Produktionsweise, in: links, H. 89 (Juni), 15-16.

Fantham, John; Machover, Moshe (1979): The Century of the Unexpected. A New Analysis of Soviet Type Societies, London.

Garcia Casals, Felipe (Pavel Campeanu) (1980): Theses on the Syncretic Society, in: Theory and Society, Vol. 9, Nr. 2, 233-260.

Kössler, Reinhart (1979): Zur Kritik des Mythos vom ‘asiatischen’ Russland, PROKLA 35, 105-131. 

Linden, Marcel van der (2009): Western Marxism and the Soviet Union. A Survey of Critical Theories and Debates Since 1917, Chicago.

Mandel, Ernest (1980): Pourquoi la bureaucratic sovietique n’est pas une nouvelle classe dominante, Quatrieme Internationale, Dritte Reihe, H. 1, 61-77.

Naville, Pierre (1970): Le salaire socialiste (I). Les rapports de production [= Naville, Le Nouveau Leviathan, Bd. 2], Paris.

Pietsch, Anna-Jutta (1982): Stalinismus als Phänomen der nichtkapitalistischen ursprünglichen Akkumulation, in: Gernot Erler u. Walter Süß (Hg.), Stalinismus. Probleme der Sowjetgesellschaft zwischen Kollektivierung und Weltkrieg, Frankfurt/M.; New York 1982, 367-384.

R[izzi], Bruno (1939): La bureaucratisation du monde, Paris.

Spohn, Wilfried (1978): Geschichte und Emanzipation. Bahros Beitrag zur Sozialismus-Diskussion, PROKLA 31, 5-31.

Sweezy, Paul, Bettelheim; Charles (1971): On the Transition to Socialism, New York.

Ticktin, Hillel (1978): The Class Structure of the USSR and the Elite, Critique, H. 9, 37-61. 

Ticktin, Hillel u.a. (1981): Planlose Wirtschaft. Zum Charakter der sowjetischen Gesellschaft, Hamburg.

Ticktin, Hillel (1992): Origins of the Crisis in the USSR, Armonk, NY.

Клифф, Тони (1991): Государственный капитализм в России. Ленинград: Социалистический рабочий.

Маркс, Карл (1980): Экономические рукописи 1857—1861 гг. (Первоначальный вариант "Капитала"). Часть 1 и 2. — Москва: Политиздат. 

Маркс, Карл, Энгельс, Фридрих (1955). Собрание сочинений. Том. 3 и 4. Москва. Политиздат.

— (1960). Собрание сочинений. Том 23. Москва. Политиздат.

— (1961). Собрание сочинений. Том 25. Москва. Политиздат.

Троцкий, Лев (1991): Преданная революция. Москва: НИИ культуры.

— (1930) Две концепции, в: Сборник «Перманентная революция»

— (1939): СССР в войне. Джерело: PROKLA. Zeitschrift für kritische Sozialwissenschaft, Heft 155, 39. Jg., 2009, Nr. 2, 307–323.