Кавіта Крішнан: «Байдужість до України завдала шкоди нашій боротьбі в Індії»

9071

Кавіта Крішнан — одна з провідних діячок лівого та жіночого рухів сьогоднішньої Індії. Вона тривалий час бореться за права жінок, трудящих і дискримінованих спільнот, зокрема відіграла важливу роль у масштабних кампаніях проти насильства над жінками. У своїх працях вона з позицій марксистського фемінізму аналізує проблеми індійського суспільства та досвіди боротьби. 

У відповідь на повномасштабне вторгнення до України Кавіта Крішнан домоглася від Комуністичної партії Індії (марксистсько-ленінської) «Визволення» більш рішучого, ніж у решти індійських політичних організацій, засудження російської агресії та вуличних протестів проти неї. Проте КПІ (МЛ) так і не спромоглася на дієву солідарність із українським народом, тому Кавіта покинула керівництво партії та її жіночої організації, куди входила понад два десятиліття. 

Сьогодні голос Кавіти Крішнан на підтримку України — один із найгучніших серед інтелектуалів «Глобального Півдня». У своїх численних виступах і статтях вона викриває путінське гасло «багатополярного світу» та реакційний інтернаціонал Кремля з іншими авторитарними режимами й ультраправими силами по всьому світу, закликаючи до солідарності між визвольними рухами, які протистоять антидемократичним тенденціям в самій Індії та деінде.

В першій частині інтервʼю, яку ми опублікували раніше, ви можете прочитати про нерівність, боротьбу лівих та репресії в Індії. Друга частина присвячена впливу російсько-української війни на позицію індійських лівих та індійське суспільство загалом.

 

Ви відіграли вирішальну роль у мобілізації активу КПІ (МЛ) для проведення вуличних мітингів проти вторгнення Путіна в Україну. Чи були в Індії інші політичні протести з цього приводу, чи проросійські настрої там повсюдні?

Проросійські настрої були, але не так багато. Коли йдеться про праві сили, то вони були повністю на боці Росії. У Нью-Делі є своєрідний громадський хаб, де розташовані різні культурні інституції. Навпроти однієї з них знаходиться памʼятник Пушкіну, на якому представники крайньо-правих організацій розвісили плакати з написами: «Ми, індуїсти Індії, підтримуємо Путіна у відновленні неподільного Радянського Союзу». Cлово з мови гінді, яке вони вживали на своїх плакатах для позначення поняття «неподільний», — акханд. І це саме те слово, яке вживають індуїстські шовіністи, кажучи, що Індія зараз розколота, а раніше існувала нероздільна індуїстська Індія, яка охоплювала території від Афганістану до Непалу, Шрі-Ланки, Мальдів і Маврикія.

Я підштовхнула людей до протесту — і він відбувся. Але потім мої однопартійці наполягли, що протести мають бути спрямовані не лише проти Росії, але й проти НАТО. Тоді я подумала: гаразд, якщо це ціна за їхню згоду, то нехай буде так. Я мала ті самі труднощі, закликаючи до демонстрації після виходу США з Афганістану. Тому що тоді вважали, що якщо ми протестуватимемо, то це буде виступ проти Талібану, наче ми не вітаємо виведення військ американців. Я доводила, що Америка була там 20 років, і її вихід такий же злочинний, як і вторгнення. Не можна залишати Афганістан на поталу Талібану після того, як двадцять років нагромаджували тамтешні проблеми. Виходити звідти треба відповідально, щоб компенсувати шкоду від жорстокого вторгнення й окупації. І це не перемога Талібану над Америкою. Це буквально офіційна угода між ними. Ми протестували проти американської окупації, поки вона тривала; тоді ми не проводили демонстрацій проти Талібану, бо він не був при владі. Але тепер Талібан при владі, настав час змістити фокус і продемонструвати однозначну солідарність з жінками, ЛГБТК+ людьми, релігійними та етнічними меншинами й критиками режиму, чиї життя, свобода і гідність опинилися під загрозою.

 

Кабул

Черга до паспортного столу в Кабулі, 19 грудня 2021 року, Кабул, Афганістан. Фото: MOHD RASFAN/AFP via Getty Images

 

У коментарях лівих оглядачів, які я читала, йшлося про те, що незадоволені талібами — це меншість афганців, які переважно співпрацювали з американськими окупантами. Я обурювалась таким аналізом, і хоча мої товариші ніколи відкрито не говорили цього, вони явно не бажали виходити на протести.

Зрештою, протест таки відбувся, коли деякі феміністки та дві ліві жіночі організації взяли ініціативу на себе. Але тут, як і у випадку з протестами проти війни в Україні, нам довелося балансувати гасла проти талібів з гаслами проти Америки. Але що було чудовим у протесті в Делі (єдиному в своєму роді в Індії, наскільки мені відомо, хоча того ж дня відбулося кілька невеликих демонстрацій в інших містах, організованих регіональними підрозділами тих же організацій), так це те, що в ньому брали участь афганські студентки. Вони говорили про те, чому вони за жодних обставин не хочуть, щоб таліби були при владі, і свідчили, що це неправда, ніби таліби популярні в сільській місцевості Афганістану або будь-якій іншій частині країни. Якби Талібан був єдиним роботодавцем у вашому регіоні, вам би неодмінно довелося співпрацювати з ним; так само, якби американські окупанти мали владу пропонувати роботу або позбавляти неї, вам би мимоволі довелося співпрацювати з ними. За їхніми словами, це не означало б лояльності до американських окупантів чи до талібів.

Крім того, декілька років тому я почала усвідомлювати, що протягом більш ніж десяти років наша позиція щодо Сирії була суцільно неспроможною. Я повернулася до репортажів, які ми публікували в журналі та за які я відповідала як редакторка. І виявила, що ми знову і знову поширювали брехню про те, нібито головною проблемою сирійців є «зміна режиму» з метою повалення Асада, якої домагалися США. Лише на партійному з’їзді 2018 року я втрутилася і домоглася ухвалення резолюції, яка відкрито засуджувала масові вбивства цивільного населення від рук режиму Асада та російське втручання. Але навіть тоді інші лідери внесли поправки до мого проєкту резолюції, щоб звинуватити США, а не Росію, у бомбардуваннях Сирії та спробі «змінити режим» шляхом підтримки терористичних угруповань під приводом допомоги антиасадівським протестувальникам. За таким само сценарієм реагували і щодо України. Єдина відмінність полягала в тому, що у випадку з сирійським опором припускали, що його головною силою були «терористи», яких спонсорували США, тоді як в українському сценарії «терористів» замінили на «нацистів» і «ЦРУ» як сили, що стояли за Майданом і українським спротивом російському вторгненню. Але цього разу я не погодилася на таку поступку, коли озвучену формальну підтримку народного опору супроти диктаторів і загарбників одночасно підривали, зводячи на нього наклеп.

 

Сирія

Сирійські чоловіки з немовлятами пробираються крізь уламки зруйнованих будівель після авіаудару по контрольованому повстанцями району Саліхін в Алеппо, 11 вересня 2016 року. Фото: Ameer Alhalbi, Agence France-Presse/Courtesy of World Press Photo Foundation / Handout via REUTERS

 

Проблеми постали від самого початку. За день до повномасштабного вторгнення я поспілкувалася з лідерами своєї партії і зауважила, що ми повинні виступити з заявою, яка б засудила плани Росії щодо вторгнення в Україну. Один з моїх товаришів підготував проєкт заяви, і я помітила, що в ньому йдеться про «розпалювання війни» з боку Америки. Я заперечила, наголосивши, що це натякає, ніби загроза війни з боку Росії є лише вигадкою США. Натомість я запевняла, що ми повинні вимагати, аби російські війська відступили від кордону. На це вони погодилися, але в заяві залишилася та сама стара формула «балансу»: у першому реченні йшлося про те, що російські війська повинні відступити від кордону, а вже в наступному рядку — про розпалювання війни з боку США.

Я згадую неформальну розмову, яку мала того дня з генеральним секретарем моєї партії, у якій він сказав мені: «Всі ці розмови про війну — справа рук Америки, а Путін просто вдає, що реагує на провокацію. Звісно, він не збирається по-справжньому нападати». Наступного ранку я зателефонувала йому і сказала: «Він напав!». Генсек був вельми шокований і відповів, що потрібно негайно зробити ще одну заяву. Знову ж таки, у новій заяві можна було помітити знайомий компроміс. І ця ситуація повторювалася щоразу, коли ми говорили про Україну.

Одна з найзапекліших наших суперечок сталася, коли генеральний секретар написав редакційну статтю для партійної щотижневої газети, де покликався на події 2014 року. Він взагалі не згадав про революцію на Майдані. Натомість зазначив, що на «повалення обраного уряду Януковича» Путін «відповів» анексією Криму. Тоді я висловила обурення тим, що газета, у якій вказано моє ім’я як однієї з редакторок, може публікувати вочевидь неправдиву заяву з цими витворами путінської пропаганди. І він відповів з якоюсь здивованою роздратованістю: «Яке значення має одна маленька деталь? 2014 року всі наші думки були спрямовані на протидію Моді, який тоді виграв вибори, так що хтозна, що тоді відбувалося в Україні». Я відповіла так: якщо інтернаціоналізм має значення, то такі речі варто знати. Якщо ти чогось не знаєш, то повинен хотіти дізнатися. Тоді інший редактор Liberation, відомий як провідний науковець партії, заперечив: «Дуже важко стверджувати, що сталося, чи був Майдан переворотом, звідки нам про це знати?». У відповідь я запитала його, звідки він взагалі щось знає. Послухайте, що про це говорять українці. А потім вони почали говорити про фашистів в Україні, про те, що іноді менші національні спільноти також можуть бути досить правими. Це просто виносило мені мозок, і я вже не мала сил відстежувати й виправляти всі їхні обурливі неправдиві твердження. Я думала, що мені вдасться змінити погляди цих двох товаришів, якщо я зможу просто донести до них факти. Але врешті-решт я усвідомила, що їхня позиція пов’язана не з браком інформації про Україну. А з тим, що певні упередження чинять опір сприйняттю цієї інформації. Тоді я почала думати про те, чому так відбувається.

 

Майдан

Силовий розгін мітингу на підтримку євроінтеграції України на Майдані Незалежності, 30 листопада 2013 року, Київ, Україна. Фото: STR/AFP via Getty Images

 

Ця одержимість «українськими фашистами»… Я би сказала, що нам не личить говорити про українських фашистів, коли ми фактично маємо фашистський мажоритарний уряд в Індії, в той час як Україна має демократично обраний уряд.

Як би почувалися індійські меншини або їхні союзники, які зазнають насильства з боку фашистів, якби західні ліві прирівняли їх до фашистів? Один товариш-емігрант глузливо посміхнувся, коли я назвала український Майдан демократичною революцією. Але насправді 2014 року, в той самий час, коли в Індії прем’єром обирали фашиста, український народ на Майдані творив демократію.

Генеральний секретар застеріг мене, що треба бути обережними, адже навіть такі люди, як Кіссінджер, вважають, що США повинні не надавати Україні зброю, а наполягати на переговорах з Путіним. Тому що навіть найбільш сумнозвісні з імперіалістів досить реалістично бачать ситуацію, щоб перейматися загрозою ядерного конфлікту. Тільки уявіть: він надіслав мені почитати статтю Кіссінджера — Кіссінджера! Я звернула його увагу на те, що немає нічого дивного в тому, що серед усіх інших коментаторів саме Кіссінджер бачить російський імперіалізм лише з власної імперіалістичної точки зору США. Його позиція лише підтверджує, що війна з Росією не є потрібною чи бажаною для керівництва США. Для людини з таким ганебним послужним списком, як у Кіссінджера, Україна та українці нічого не важать.

Показово, що генеральний секретар додав, нібито Україна також є ядерною державою! Він навіть не здогадувався, що Україна, свого часу третя ядерна потуга світу, після здобуття незалежності 1991 року віддала свою ядерну зброю Росії в обмін на гарантії, що остання ніколи не нападе на неї. Неймовірно, що він не завдав собі клопоту вивчити ази, тоді як інші наші товариші говорили, як Росія може не захищатися, коли Україна брязкає зброєю поблизу її кордонів — наче дружина, що спить поруч з чоловіком, ховаючи ніж під подушкою.

 

українські військові

Українські військові ведуть вогонь по російських позиціях із гаубиці M777 в Херсонській області України, 9 січня 2023 року. Фото: AP Photo / Libkos

 

У лютому 2023 року активіст української лівої організації «Соціальний рух» взяв участь у XI З'їзді КПІ (МЛ). Чи означає це, що партія знехтувала і вашими аргументами, і аргументами українських товаришів?

Цілком. Більшість партії насправді не знає, що сталося. Вони не розуміють, про що ця дискусія. Коли я стверджую, що визнанню фактів чиниться опір, я маю на увазі лиш декількох провідників, які насправді знають, що відбувається, і рішуче налаштовані не допустити поширення інформації. Вони знали (бо я їм розповіла про це), що режим Путіна є фашистським і що вторгнення 2014 і 2022 років не були оборонною відповіддю НАТО — і все ж вони продовжують вважати путінських апологетів, а то й відвертих пропагандистів, своїми найдовіренішими радниками з міжнародних питань, хоча ті продовжують паплюжити опір України та повторювати путіністські домисли про її «фашистський характер». Усі ці радники досі тримають, так би мовити, режим радіотиші, замовчуючи російські воєнні злочини, зв’язки між РФ й індійськими ультраправими в ідеології та політекономії, а також мову ненависті в заявах самого Путіна, який таврує «фашизмом» просто українську ідентичність чи належність до ЛГБТК+ спільноти. Навіть коли мій вихід з партії створив достатній тиск на її керівництво, яке нарешті офіційно заявило, що вторгнення спричинило не НАТО, неофіційно ці пропагандисти продовжували оббріхувати Україну.

Чимало товаришів були цілковито шоковані моїм демаршем і почали сумніватися в позиції партії щодо України та внутрішньопартійній демократії. Тож ця група провідників хотіла довести, що вони мали рацію щодо України. Вони запросили «Соціальний рух», сподіваючись, що це зможе підтвердити безпідставність моєї критики, оскільки навіть українські ліві виказали б пошану до позиції КПІ (МЛ). Але українські товариші дуже чітко окреслили у своєму зверненні до з’їзду, чого в заявах КПІ (МЛ) бракує. Після партійного з’їзду генсек написав звіт, у якому назвав усі інші міжнародні делегації представниками лівих партій, а українського делегата — просто «українським професором», натякаючи на те, що він був там в індивідуальному порядку, а не як представник українських лівих.

Після з’їзду партії відбулася зустріч, на якій зазначалося, що українські товариші говорили саме те, що говорила Кавіта. Генеральний секретар відповів так: вони запросили «Соціальний рух» (якому він приписав «підтримку НАТО»), тому що хотіли відновити довіру до партії, яка похитнулася після виходу Кавіти, і довести власну демократичність. І як за командою, секретар з Делі підхопився, щоб підтримати його: «Так, ми довели, що ми демократичні». Ця фарсова сценка була показовою: керівництво фактично визнало, що запросило українську делегацію з цинічною та маніпулятивною метою переконати власних членів, що мій вихід не був наслідком проблем із внутрішньопартійною демократією.

 

Кавіта Крішнан

Кавіта Крішнан виступає перед страйкуючими робітниками в промисловій зоні Вазірпур, Делі, лютий 2012 року. Фото: з відкритих джерел

 

Що ця ситуація у партії означає для вас? Ви припинили своє членство?

Я більше не є членкинею партії.

Насправді я не хотіла виходити з партії. Повідомила однопартійцям, що хотіла би написати про свою позицію щодо цієї війни. Навіть якщо це думка меншості, для мене було важливо озвучити її в щомісячному партійному часописі, який я редагувала. Вони сказали, що я не можу цього зробити. Дозволили лише написати один текст від власного імені — і на цьому все закінчилося. У тій статті я згадала деякі моменти з історії України та історії російського колоніалізму, Голодомор тощо. Під час наступної зустрічі один зі співредакторів сказав, що Кавіта зайняла позицію, яка суперечить позиції партії, називаючи політику Сталіна геноцидальною. По суті, мені недвозначно повідомили, що я більше не можу про це писати.

Але я продовжувала наполягати, що мені потрібно більше писати про проблеми, які після вторгнення 2022 року вже не можна було ігнорувати. Моя головна думка полягала в тому, що справа не лише в Україні, адже байдужість до України завдала шкоди нашій боротьбі в Індії.

Я не хотіла виходити з партії, тому що вступала до неї не через її ставлення до Сталіна чи її інтерпретацію ленінізму. Коли я була молодою студенткою, мене приваблювала в партії її мужня боротьба, і навіть у 2022 році раділа, що лише наша партія за часів Моді не боялася свідчити про порушення прав політв’язнів і мусульман. Я повністю ототожнювала себе з партією КПІ (МЛ). Якби ви запитали мене за рік до повномасштабного вторгнення в Україну, чим би я хотіла займатися до кінця свого життя, я б відповіла: «Я тут назавжди».

Хоча назовні дехто в керівництві казали, що я радше воліла покинути партію, ніж дискутувати про ці питання всередині, проте насправді провести повноцінні внутрішньопартійні дебати мені так і не дозволили. Прикро, що вони при цьому покликалися на ту ж позицію, яка востаннє бачила світло в далекому 1986 році, коли партія все ще була в підпіллі, організаційно замкнута та не звикла до публічного обговорення своїх догм. 

 

кавіта крішнан

Кавіта Крішнан. Фото: з відкритих джерел

 

Тоді Вішод Мішра, який був у той час генеральним секретарем (і згодом насправді приведе партію до більш відкритого та демократичного функціонування), наполягав, що у компартії має бути «демократія під централізованим керівництвом. ЦК партії визначає коло питань, щодо яких такі дискусії дозволені. Інакше партія виродиться у дискусійний клуб». 

Надалі це формулювання більше не повторювали протягом усіх трьох останніх десятиліть, і не дивно — воно б відштовхнуло всю підтримку з боку громадянського суспільства чи студентської молоді, яка тягнеться до вас, аби долучитися не до сталіністського культу «керованої демократії», а до сили, яка каже правду в обличчя владі та чинить спротив атакам уряду на свободу слова. 

Друкований орган КПІ (МЛ), який я редагувала протягом двох десятиліть, гордо заявляє на своїй веб-сторінці: «Окрім висвітлення офіційних партійних позицій, часопис надає свої шпальти для дискусій і колонок прогресивних діячів Індії, які не є членами партії». На моїй пам'яті там регулярно друкувалися статті, відмінні від точки зору центрального комітету.

А втім, цього разу, у дискусії просто відмовили. Мені такий відкат до сталіністських принципів не видається чимось персональним чи навіть спонтанним. Гадаю, це симптом ширшої недуги, яка поширена всім світом, у суспільстві та політиці загалом та в усіх течіях лівиці, зокрема найбільш рішуче антисталіністських — а саме фундаментальної дезорієнтації щодо того, що значить «демократія».

Їхнім головним аргументом було те, що ми зосереджені на тому, що відбувається тут і тепер в Індії, а я скидаюся на одержиму моральним засудженням сталінізму: «Головний пріоритет партії — боротьба з фашизмом Моді. Кавіта ж наполягає на обговоренні спадщини Сталіна прямо зараз. Ми насправді згодні на такі дискусії, але немає сенсу відволікатися на це нині, коли нам потрібно скеровувати всю увагу на нагальну фашистську загрозу прямо перед нами. Що ж до України, ми вже висловили солідарність і співчуття, ми засудили Путіна, що ще ми можемо зробити? Кавіті схотілося покинути нас, бо ми не могли погодитись із її нераціональною вимогою кинути все й узятись дискутувати про Сталіна. Тож ми, на жаль, мали відпустити її, аби вона могла вільно відстоювати свої думки вже поза партією». 

 

моді і Зеленський

Прем'єр-міністр Індії Нарендра Моді та президент України Володимир Зеленський. Фото: Reuters

 

Натомість я стверджую, що я піднімала не якісь абстрактні академічні питання про історію сталінізму: навпаки, це має безпосередній стосунок до нашої боротьби в сучасній Індії, адже допомагає побачити взаємозв’язки між фашизмом і авторитарним популізмом в Індії та в інших куточках світу. То партійні лідери самі й винесли в центр дебатів Сталіна через власну одержимість захистом ставлення Мао до цієї фігури — вони більше боялися втратити звичний комфорт своїх догм, ніж мене як один із найефективніших голосів партії у боротьбі за демократію в Індії. 

Я ж відчуваю нагальну необхідність визнати, що атаки на демократію в Індії уможливлюються глобальною атмосферою наростання такої агресії. І, що ще важливіше, що в шати поборників більш демократичного, багатостороннього та  різноманітного світу часто вбираються найзапекліші антидемократичні режими, яким вдається «відіграти» цю роль переконливіше за демократії. 

Ви багато вказували на схожість носіїв цієї сучасної реакційної політики, що поєднує економічний неолібералізм в інтересах привілейованого капіталу, авторитарний правий популізм, ультранаціоналізм і постійний пошук ворогів — будь то Моді, Путін, Трамп, Орбан, Ердоган чи Болсонару. А також викривали співпрацю між ними — скажімо, між індійськими та російськими ультраправими. Що мають робити ліві та загалом демократичні сили у відповідь на такі альянси реакціонерів? 

На моє переконання, головним міжнародним завданням захисників демократії в Індії має стати протистояння загрозам демократії в глобальному масштабі, а не захист будь-якої протилежної до США позиції, обґрунтований потрактуванням міжнародних відносин як вільної від політики зони геополітичної конкуренції. Ми в Індії повинні звернути увагу на спільну мову, якою Моді, Путін, Сі та інші автократи посягають на саму концепцію демократії як протиприродний лад, який світові нав’язали «західні еліти»; або, у випадку Трампа, Орбана, Мелоні — просто «еліти». Ці нетерпимі авторитарні лідери створюють ідеологічний альянс, щоб відстоювати так званий «багатополярний світ», в якому фашистські та авторитарні режими отримають можливість визначати «демократію» як мажоритарність[1]. Тож вони кажуть: «Хто вони такі, щоб вказувати нам, що ми повинні вважати нелегальних іммігрантів, релігійні чи етнічні меншини, жінок, ЛГБТК+ людей повноправними громадянами? Ці ідеї є анафемою для наших цивілізаційних цінностей». Спираючись на цю ідеологію, Путін стверджує, що українці мають право на життя, тільки якщо вони погодяться називати себе росіянами; Сі вважає, що мусульмани в Китаї повинні бути «китайцями за характером»; а Моді переконує, що мусульмани в Індії мусять визнати вищість індуїстів.

 

трамп орбан

Дональд Трамп (у центрі) та Віктор Орбан (праворуч). Фото: https://www.facebook.com/szijjarto.peter.official

 

Російський фашист Олександр Дугін, який відвідує Індію і зустрічається з фашистами індійськими, а ще підтримує тісні зв’язки з Китаєм, теоретично обґрунтував «багатополярність» як маніфест повалення демократії. Він вважає індійську кастову систему зразком для всього світу. Дугін використовує індуїстський термін Калі-Юґа на позначення стану сучасного світу, де ліберальна демократія править за норму. Калі-Юґа — це доба, коли встановлена божественним велінням кастова ієрархія перевертається догори дриґом. У найгрубішому індуїстському шовіністичному розумінні це означає, що пригноблені касти панують, а жінки стають вільними. А оскільки жінки вільні мати стосунки з будь-ким, незалежно від касти, то люди, які народжуються від такого змішання, є чудовиськами. Народжуються монструозні покручі. І цей аргумент одразу стає расовим, аргументом на користь вищості білої раси. Дугін використовує термін, популярний серед індійських фашистів та індуїстських шовіністів. Я не можу зрозуміти, чому індійські ліві не хочуть проаналізувати цю ситуацію, а натомість воліють ігнорувати її.

З погляду політичної економії, також важливо уважно придивитися до зв’язків між режимом Моді та путінською Росією. Буквально нещодавно з’явилася новина про загадкову судноплавну компанію з офісом у Мумбаї, яку використовують лише для транспортування російської нафти. Ніхто не знає, хто нею володіє. Здебільшого вона має справи з російським концерном «Роснефть», що також частково володіє компанією в Ґуджараті — штаті, в якому Нарендра Моді починав свою політичну кар’єру. У Ґуджараті є два великих бізнесмени — потужні магнати Мукеш Амбані та Ґаутам Адані, які фактично фінансували Моді. Їхні статки зростали разом зі статками Моді, а статки Моді зростали завдяки їхній підтримці.

Протягом минулого року Індія купувала російську нафту і виправдовувала таку діяльність тим, що, мовляв, як постколоніальна країна третього світу, ми, очевидно, повинні думати про наших людей і не можемо долучитися до санкцій. Але індійці не отримують цю нафту, їм стільки не потрібно. Левову частку цієї сирої нафти купує Мукеш Амбані, який потім переробляє її і продає країнам, де діють санкції щодо російських енергоносіїв. Це спосіб обійти санкції. Вони «відмивають» російську нафту, і всі це знають. Якщо звернути увагу на реальні матеріальні відносини, прослідкувати за потоками грошей і ресурсів, то можна зрозуміти, що сам Захід із задоволенням купує «відмиту» російську нафту за посередництва Індії. 

 

потяг нафта

Поїзд з нафтовими цистернами біля нафтопереробного заводу в Гувахаті після заключення угоди «Роснефть» з «Indian Oil» щодо збільшення поставок нафти, 30 березня 2023 року. Фото: Biju BORO / AFP

 

Моя партія заявила, що нашим пріоритетом є протидія імперіалістичним зв’язкам США з Індією та режимом Моді, а підтримка права України на отримання зброї для самозахисту рівнозначна підтримці зусиль США з ослаблення Росії за допомогою санкцій та війни. Наведені вище факти свідчать про те, що це викривлене уявлення. Західні країни слід звинувачувати у підриві санкцій та умиротворенні російських, індійських, американських та інших олігархів по всьому світу. Нам потрібно відучитися дивитися на світ крізь призму сталих уявлень про «полюси», які збігаються по той чи інший бік вертикального поділу. Натомість, якщо ми розріжемо світ горизонтально, щоб вивчити те, що відбувається, ми побачимо зростання ідеологічної та політико-економічної близькості антидемократичних політичних сил по обидва боки вертикальних поділів.

Як індійські ліві можуть зрозуміти уряд Моді, якому ми намагаємося протистояти, не розуміючи його ідеологічних і матеріальних зв’язків з іншими авторитарними режимами? Статки Ґаутама Адані нещодавно зазнали втрат через звіт інвестиційно-дослідницької компанії Hindenburg Research, який пояснює, як цей найбагатший олігарх Азії ошукав міжнародну спільноту. І одним з ключових елементів цієї історії є Росія. В афері Адані також брав участь один китайський бізнесмен з Тайваню.

Лівих має цікавити, на що спирається правий уряд в Індії, та які його глобальні зв’язки. Чому ліві партії повністю ігнорують його зв’язки з Росією, російською нафтою, російськими банками? Троє російських бізнесменів несподівано випали з вікна або просто впали мертвими у віддаленому індійському селищі в штаті Орісса. Чому? Весь світ говорить про цей синдром раптової смерті серед росіян. Ми повинні задатися питанням, що ці люди робили в Індії.

Натомість ліві говорять про позачасові загальні речі — кризу капіталізму та користь від фашизму для корпорацій. Але це можна було написати і століття тому, і 20 чи 50 років тому. Не можна покладатися лише на ці позачасові формули. Якщо ви справді хочете знайти матеріальну основу відродження ультраправих в сучасній Індії, як і в інших країнах, вам слід звернути увагу на ці зв’язки. Тоді ви зрозумієте, що справа не в тому, що Америка вчиняє добре, а Росія — погано. Погані хлопці є скрізь. Нам варто поглянути на зв’язки між ультраправими політиками в усьому світі і співпрацю ліберальних політиків і урядів з усією цією системою, яка фінансує тиранів.

 

Байден путін

Співробітник служби безпеки просить ЗМІ залишити місце переговорів Джо Байдена та Володимира Путіна, 16 червня 2021 року. Фото: AP/Denis Balibouse

 

Ви щойно згадали, що коли писали про Україну і засуджували політику Сталіна, то це спровокувало ваших товаришів протистояти вашій позиції. Але вже у міжвоєнний період з Індії лунала ліва критика СРСР, зокрема від Манабендранатха Роя. Чи забута ця традиція? Чи мали ви підтримку в лівому русі, коли говорили про сталінські злочини?

За іронією долі, що б я не говорила, я знаходила підтримку не всередині партії, а ззовні. Поки у людей не було тієї ідеологічної рамки, яка би заважала їм розуміти те, що я говорю, вони дослухалися до мене. Коли я була у партії, мені не завжди дозволяли відкрито говорити про свою позицію. Як тільки я отримала можливість це робити, то виявила, що можу переконати дуже багато людей.

Я усвідомила, що мої слова мають сенс для людей, якщо їхній розум не зациклюється на двох догмах. По-перше, це віра в те, що у всякій ситуації Америка — обов’язково найгірша лиходійка у світі, а з Росією та Китаєм треба миритися, бо вони є необхідним злом. Навіть якщо вони вчиняють злочини всередині країни та на міжнародному рівні, проте вони сприяють багатополярному світу, а багатополярний світ — демократичний, згідно з цим переконанням. Друга догма, якої хочуть дотримуватися ці люди, — це симпатії до Радянського Союзу та КНР і їх міфологізація. Дивна річ, яку я почала розуміти лише пізніше, полягає в тому, що КПІ (МЛ) як партія насправді не мала автоматично безумовної та палкої прихильності до Сталіна.

В перші кілька років після мого вступу до партії критика Сталіна була нормальним явищем. Партійці засуджували сталінізм, і ми висміювали його прихильників, які захищали кожен сталінський злочин. Коли 1993 року я вступила до Університету імені Джавахарлала Неру, в Китаї лише нещодавно сталася бійня на площі Тяньаньмень. КПІ (МЛ) була єдиною відомою лівою партією в Індії, яка фактично засудила за це китайську владу. Тож мене все це переконало. Я не досліджувала більше. Тепер я розумію, що критику Сталіна в партії дозволяють лише в тій мірі, в якій того критикував Мао. Китайський керманич фактично рятував образ Сталіна від хрущовської критики та реабілітував його, зауваживши, що він на тридцять відсотків помилявся, а на сімдесят — був правий. Це була лінія, яку прийняла партія. Її члени, безумовно, погодяться, що Радянський Союз не був демократичним, і вони щиро борються за демократію в Індії. Проте партія не бажала детально вдаватися в те, що режими СРСР і КНР представляли для тих, кого утискали.

 

Китай

Бійня на площі Тяньаньмень, Китай, червень 1989 рік. Фото: Чарлі Коул

 

У той час як Індія утримується під час голосування на Генеральній Асамблеї ООН щодо України, її менші сусіди, такі як Непал і Бутан, підтримують проукраїнські резолюції. У непальській політиці домінують численні комуністичні та соціалістичні партії. Як ви вважаєте, чи може це впливати на позицію цієї держави?

Непал насправді є особливим випадком, тому що історично його більші ліві партії були ближчими до марксистсько-ленінського руху. Після численних розколів і возз’єднань у ньому однією з основних партій країни стала Комуністична партія Непалу (обʼєднана марксистсько-ленінська); скорочено КПН (ОМЛ). Потім виникла Комуністична партія Непалу (маоїстська) [КПН (М), нині Комуністична партія Непалу (Маоїстський центр) — Ред.], яка також була своєрідною більш радикальною суперницею КПН (ОМЛ). Але КПН (М) здебільшого займала позиції, відмінні і від індійських маоїстів, які є незначним мілітаристським рухом. Маоїстська компартія Непалу також представляла загальну демократичну боротьбу, у тому числі збройну, проти монархії, що закінчилася падінням короля та встановленням республіки. 

Отже, товариші з КПН (ОМЛ) на початках добре знали товаришів з КПІ (МЛ). За потреби вони могли знайти притулок у Біхарі — в домівках товаришів з КПІ (МЛ). Однак це змінилося, коли вони прийшли до влади. Продовжуючи підтримувати зв’язки з КПІ (МЛ), вони також мають кращі відносини з керівними партіями Індії, і не лише з лівими, оскільки тепер вони представляли уряд Непалу.

Непальські ліві насправді вельми консервативні в соціальних питаннях. Вони дуже близькі до Китаю. Якось я була в Непалі на заході, присвяченому 200-річчю від дня народження Маркса, і запитала представника посольства КНР про уйгурів. Його це образило, а непальські товариші знітилися. Мої однопартійці терпимо ставилися до таких моїх дій. Тому я радше здивована позицією Непалу в ООН[2]. Ситуація у Бутані, звісно, має певні відмінності.

 

Кавіта Крішнан

Кавіта Крішнан. Фото: з відкритих джерел

 

Ліві Непалу підтримують доволі близькі відносини з Китаєм, їхні позиції щодо Радянського Союзу, Росії або КНР мають апологетичний характер, на кшталт тієї, що притаманна tankies. Але вони також гостро усвідомлюють, що Індія чекає на зручний момент, щоб поглинути Непал. Всю країну об’єднує опір індійському втручанню, залякуванню та спробам Індії зробити Непал державою-сателітом. Тож це також може відігравати свою роль. Я не знаю напевне.

У своїй книжці «Безстрашна свобода» (Fearless Freedom, 2019) ви описуєте патріархальне й економічне гноблення жінок в Індії, зґвалтування та терор, з якими вони постійно стикаються. Цей трагічний досвід мав би зробити зрозумілішими страждання, яке жінкам принесли путінський режим і його агресія. Чи допомагає феміністична оптика виробити певну позицію щодо війни?

Під заявами, що їх підготували українські феміністки, підписалося багато індійських жінок. Але це не ті, хто належали до організованої лівиці. Гадаю, що серед лівих організацій шансів на зміну позиції небагато, навіть серед жіночих груп, але є інші феміністичні групи, які дуже підтримують нас і розуміють ситуацію.

У моїй книжці є кілька розділів, в яких йдеться, зокрема, про жінок у зонах конфлікту, наприклад, у Центральній Індії в Бастарі (лісові райони Чаттісґарху), у Кашмірі та на північному сході Індії в Маніпурі чи Наґаленді. Фактично більшість таких територій контролює армія, яка має владу над людським життям та смертю. Для тамтешніх мешканок буденністю стало щоденне приниження, зокрема, обшуки з роздяганням. Також військові та парамілітарні сили неодноразово вчиняли вбивства маленьких дівчаток і хлопчиків. А потім стверджували, що вбили терористів, повстанців. І, звісно, сексуалізація жінки, особливо кашмірської чи мусульманської, яка для індуїстських шовіністів виступає об’єктом сексуального насильства, але водночас і представляється ними як об’єкт «порятунку». Мовляв, кашмірські чоловіки, іслам і мусульмани пригноблюють жінок, а ми їх рятуємо.

 

обкладинка

Обкладинка книги Кавіти Крішнан «Безстрашна свобода». Фото: з відкритих джерел

 

Праві та центристські групи не слід вважати частиною жіночого руху, бо вони не бачать себе як інструмент соціальних змін. Натомість вони підтримують статус-кво. І вони цілком задоволені бути представницями «індійської культури», під якою розуміється ніщо інше, як найреакційніша інтерпретація індуїстських традицій, які силоміць накидаються на суспільство та жінок у ньому. Для ультраправих в Індії самоствердження жінок полягає у вбивстві мусульман. Від тебе вимагають бути домашньою берегинею, але якщо над твоєю вірою нависла загроза, то ти повинна вийти і вбивати демонів. А хто ці демони? Переважно мусульмани. Тож це їхній глибоко патріархальний спосіб вербування жінок. 

І ще одна річ, про яку, гадаю, навіть феміністичні групи не знають, — це те, до якої міри промови Путіна зациклені на гомофобії, трансфобії, боротьбі з фемінізмом. Навіть щодо України він твердить, що її не існує, вона — лише маріонетка Заходу, через яку західні еліти намагаються отруїти російську культуру своїми збоченими сатанинськими ідеями про права лесбійок, геїв, трансгендерів, виступаючи проти сімейних цінностей. Гадаю, що багато людей, які в усьому іншому цінують демократію, рівність і справедливість, не розпізнають фашизму в путінських промовах, бо його агресивна гендерована риторика лишається для них «сліпою плямою».

Мій потяг до політики, в першу чергу, з’явився тому, що я чула те, що індуїстські шовіністи говорили про жінок. Коли я слухала промову Путіна, то одразу зрозуміла, що він є фашистом і налаштований проти жінок. У своїй риториці він натякав на те, що в Україні повно геїв, і тому вона є фашистською країною. І я намагаюся переконати подруг-феміністок, що нам потрібно приділяти цьому набагато більше уваги. Не тільки його внутрішня політика є гомофобною, антифеміністичною і трансфобною. На основі цих позицій Путін намагається завоювати підтримку в усьому світі. І в цьому він видається переконливим навіть деяким серед різних лівих і ліберальних груп чи спільнот, що самі потерпають від расової, етнічної чи релігійної дискримінації, адже їхня власна боротьба їм теж видається такою, що спрямована на захист окремішних культурних чи цивілізаційних цінностей, а не універсальних загальнодемократичних.

 

путін

Кадр із новорічної промови президента РФ Володимира Путіна, 2022 рік

 

Було б дуже цікаво дізнатися, як ставляться в Непалі до цієї частини промов Путіна. В мене постійно були суперечки з непальськими товаришами, тому що вони завжди визначали непальську культуру як таку, що протистоїть західній. Вони торочили, що жінки, які одягаються в західний одяг і приймають західну культуру, — це погано. Зґвалтування, на їхню думку, трапляються через те, що жінки носять західний одяг. Коли я зустрічала непальських товаришів-чоловіків, то казала: «Але ж ви носите шорти і джинси. То що тут такого особливого, коли це роблю я?». І вони були невдоволені, що коли я приїздила до Непалу, щоб виступати, то молоді ліві непалки були в захваті від того, що я говорила: намагатися контролювати те, як одягаються жінки, і соромити їх за одяг, що вони носять, — це насильство, яке властиве крайній правиці.

В Індії ці консервативні настрої щодо контролю, збереження кастової системи, прагнення одружити доньку з представником правильної касти, є не лише в правих колах — вони поширені в усьому індійському суспільстві. Не тільки в індуїстів, а й у мусульман, християн, сикхів, буддистів і будь-кого іншого. Це діє на користь Моді. Те ж саме з Путіним: він може говорити такі речі не лише для внутрішньої російської, а й для міжнародної аудиторії. Він може застерігати, що Україна становить «загрозу» для всіх.

Як українські ліві можуть достукатися до лівих рухів і партій у країнах Глобального Півдня, зокрема в Індії?

Українські ліві повинні діяти більш активно, наприклад, безпосередньо писати листи та встановлювати прямі контакти з різними групами, причому не лише з тими, які мають правильну позицію щодо України. Потрібно змусити їх побачити Україну, говорити, що ось я, я — з України, я — товариш(ка), і ви не можете просто робити вигляд, ніби мене тут немає. Навіть якщо вони не змінять свою позицію, принаймні, це викличе певне занепокоєння, і я бачу, що саме це тут відбувається серед молодих рядових активістів у лівих групах. Вони занепокоєні, бо стикаються з ширшим світом, адже не живуть у маленькій лівій бульбашці. Виходячи у великий світ, вони бачать, що демократичні сили у різних куточках земної кулі підтримують Україну. Тоді, незважаючи на всі застереження з боку партійного проводу, молоді люди починають ставити незручні питання. А партія повинна принаймні зберігати свою базу прихильників серед молоді. Тому, попри всі свої застереження, спікери партії постійно повторюють: «Ми підтримуємо Україну, а не Росію. Росія вчиняє дуже погано». Інші ліві групи в Індії можуть навіть цього не робити. Варто говорити з ними, щоб змусити їх відповісти на ці питання. 

Примітки

  1. ^  Мажоритаризм є політичною філософією, яка стверджує, що більшість населення за критерієм релігії, мови, соціального стану або інших категорій має право на перевагу в суспільстві і прийняття суспільно важливих рішень (прим. ред.).
  2. ^  З 2022 р. при владі тут знаходиться коаліція на чолі з маоїстами з КПН (МЦ), які час від часу критикували курс влади КНР після Мао, та проіндійським, формально лівоцентристським Непальським конгресом — прим. Ред. 

Переклад: Павло Шопін

Редагування: Денис Пілаш

Обкладинка: Катерина Грицева

Поделиться
«Дії Ізраїлю в Газі, Росії — в Україні або Індії — в Кашмірі підкреслюють неспроможність нинішньої глобальної системи». Інтерв'ю з кашмірською історикинею Гафсою Канджвал «Кашмір — єдина річ, яку Індія не може просто так віддати!» Інтерв'ю з історикинею Гафсою Канджвал Конференція «Діалоги периферій» Пов’язані долею: низова солідарність з Україною на Близькому Сході та російський імперіалізм в регіоні Іранське повстання, роль Росії та відповідальність інтелектуалів. Інтерв'ю з Фрідою Афарі Розплутуємо клубок історії Ірану з Фрідою Афарі: права жінок, класові суперечності, ісламський фундаменталізм і помилки лівих «Дорога життя»: як живуть вірмени Нагірного Карабаху під час блокади Дана Ель Курд: «Палестинці пов’язані зі своєю землею, як українці пов’язані зі своєю» Інтерв'ю з Кавітою Крішнан про нерівність, боротьбу лівих та репресії в Індії Мирний план Лули та глобальна боротьба з ультраправими: інтерв’ю з бразильським соціалістом Ізраелем Дутрою Африка і війна в Україні: російські гроші, «вагнерівці» та низова солідарність Діалоги периферій (open call)