Із селян у зловмисники: ОУН-УПА й етнічна чистка на Волині в 1943–1944 роках

У вересні 1943 року Артем Бубела, колишній поліцай села Кримне на Волині, йшов околицею села, де здибав свого односельця Василя Сікорського. Тридцять років потому Бубела розповів про цю зустріч радянському слідчому:

На околиці Кримного я побачив… Василя Сікорського, який служив у банді [УПА]^[1]. На ньому був новий костюм і нове пальто. Він ніс дві великі торби й мав при собі гвинтівку. Я привітався й спитав його, що він несе. Він відповів, що повертається з лісу й переносить награбоване у польського населення. Потім він сказав мені, що бандити разом із ним та іншими жителями Кримного знищили кілька польських сіл. Він сказав, що бандити УПА оточили польські села, вирізали та розстріляли населення, а потім спалили їхні хати. Мешканці Кримного, яким наказали прийти в ліс із пилками й сокирами, допомагали бандитам грабувати населення й красти худобу. Потім він сказав мені, що бандити УПА повбивали геть усіх — малих дітей, старих, чоловіків і жінок^[2].

Вулиця села Кримне, 1916 р. Джерело: volynpost.com

Хоча розповідь Бубели переказує його бесіду із Сікорським, вона позбавлена емоційного забарвлення. Як Бубела зреагував на слова Сікорського про масове вбивство? Чи схвалив він дії Сікорського? Чи привітав його з такою удачею? Чи, може, Бубела був засмучений тим, що проґавив здобич? Бубела втік із німецької поліції та не хотів приєднуватися до УПА ще кілька місяців. Проте УПА знову мобілізувала його, але цього разу він заявив, що пошкодив ногу, тому від нього немає користі. Пізніше радянським слідчим Бубела пояснив, що він боявся бандерівців і не хотів мати з ними справ^[3].

Кожен, хто обізнаний із біографіями цих чоловіків, міг би спитати, чи розповідали Бубела й Сікорський про своє насильницьке минуле. Сікорський ніколи не служив у поліції й описана акція стала прологом його участі в масовому насильстві. Під час неї Сікорський не лише став свідком жорсткого вбивства близько тисячі людей, а й забив своєю сокирою щонайменше двох поляків. Авжеж, він мав би знати, що такі, як Бубела, не були байдужими до подібного насильства, адже Бубела, перш ніж втекти з поліції Кримного, прослужив у ній два роки. У такому невеличкому селі, як Кримне, всі знали одне одного. Сікорський мав би розуміти, що Бубела був одним з українських поліцаїв, які конвоювали євреїв Кримного в їхню останню путь із центру села на околицю, де їх убили у вересні 1942 року, якраз неподалік місця, де рік потому Сікорський стрів Бубелу^[4].

Кременецький загін допоміжної поліції зі схопленими євреями. Джерело: uamoderna.com

Осіння зустріч поліцая та зловмисника^[5] в прикордонному з Білоруссю волинському селі Кримному багато що каже про локальне насильство, яке охопило цей край під час нацистської окупації. До війни жоден із них не виїздив за межі свого району. За два з половиною роки ці двоє взяли участь у вбивстві понад 2 тисяч людей, більшість із яких колись були їхніми сусідами. Восени 1943 року на Волині практично не залишилося євреїв, а тепер настав час і для поляків.

Наслідками етнічної чистки, яку провадили ОУН-УПА, стала загибель десятків тисяч волинських поляків і вимушена втеча з краю решти. Цю тему добре вивчено в українській та польській історіографіях, однак вона досі є предметом політичного торгу у відносинах Польщі та України, почасти через її важливість для «кресовяків» — спільноти вихідців зі Східних кресів у Польщі^[6]. До того ж у деяких академічних колах в Україні та Північній Америці тривають дискусії про те, чи цілеспрямована операція з очищення краю від поляків взагалі відбувалась. Представлене тут дослідження, як і праці Тімоті Снайдера, Францішки Брудер, Ґжеґожа Россолінські-Лібе та Ґжеґожа Мотики, дають ясну відповідь, що така операція була^[7].

Вулична виставка польського Інституту національної пам'яті. Джерело: Wikimedia Commons

У цій статті я пов’язую накази керівництва ОУН-УПА, спущені ієрархічним ланцюжком і доведені до відома тих, хто керував операцією проти польських сіл на Любомльщині. Хоча ці накази засвідчують чітку політику етнічних чисток, незрозуміло, яким чином ОУН-УПА вдалося вбити на Волині від 50 до 60 тисяч поляків за такий короткий час. У статті також показано, як ОУН(б) і УПА скористалися з участі підрозділів допоміжної поліції в реалізації свого плану, а також якими тактиками послуговувалися націоналісти з ОУН(б) і УПА, щоб мобілізувати з місцевого загалу чоловіків, зокрема селян, для вбивства поляків.

Своєю чергою, ця стаття робить чотири внески до вже наявної історіографії етнічних чисток на Західній Україні й загального дослідження насильства в порубіжних землях Східної Європи. По-перше, у ній пов’язано накази керівництва ОУН-УПА з конкретним епізодом етнічної чистки, і це доводить, що насильство проти волинських поляків було не частиною стихійної української «жакерії» проти сусідів, а радше скоординованою операцією, організованою та спланованою політичною організацією проти цивільного населення. По-друге, відокремлення категорій учасників чистки показує, як насильство було уможливлено шляхом дій не лише з боку націоналістів, а й поліцаїв та пересічних цивільних. Без них ОУН-УПА було б важко здійснити масштабні вбивства. По-третє, ця стаття йде в річищі ширшої дискусії про те, як потрійна окупація Східної Європи спричинила локальне насильство, аргументуючи, що на коріння насильства може пролити світло дослідження його мікрорівня, підкріплене ознайомленням із біографіями зловмисників, а не саме лише припущення про причиново-наслідковий зв’язок, який переносить пояснення з насильства в одній ситуації на насильство в іншій, керуючись однією-єдиною причиною. По-четверте, з опертям на літературу із соціальних наук про мікромеханізми насильства в цій статті показано, як учасники етнічної чистки волинських поляків були мобілізовані для вбивства з багатьох різних причин, часто не пов’язаних із націоналістичною ідеологією чи етнічною ненавистю. Нерідко цими двома мотивами пояснюють, чому на Волині вбивали поляків, одначе ця стаття зорієнтована на дослідження в соціальних науках і виявляє задіяну в цьому множину механізмів.

Невідомі вояки УПА. Джерело: uinp.gov.ua

Саму проблему буде розглянуто ось яким чином. По-перше, я окреслю наявні у керівництва ОУН-УПА підстави робити напади на волинських поляків. По-друге, я дам загальний огляд того, як відбувалися етнічні чистки на Волині. По-третє, я удокладню окрему операцію з етнічної чистки в Любомльському районі Волинської області. По-четверте, я обговорю історіографічні внески цього дослідження. Нарешті, я конкретизую, як описаний кейс етнічної чистки на Волині є корисним не лише для пояснення історії того, що відбулося з поляками на Західній Україні, а й для розуміння того, як загалом розгортається масове насильство на мікрорівні.

ОУН-УПА й етнічні чистки

Коли йдеться про польське питання,
то це питання не є воєнним — це питання меншості.
Ми розв’яжемо його так,
як Гітлер розв’язав жидівське питання
Командування УПА^[8]

Напередодні нацистського вторгнення до Радянського Союзу ОУН(б) зробила виразні заклики до насильства проти окремих верств польського населення. У травні 1941 року ОУН(б) підготувала 74-сторінковий маніфест, що мав слугувати інструкцією для націоналістів у перші тижні війни^[9]. У ньому було заявлено, що «в часі хаосу й замішання можна дозволити собі на ліквідацію небажаних польських, московських та жидівських діячів, особливо приклонників большевицько-московського імперіялізму»^[10]. Щодо національних меншин автори документу писали: «національні меншини поділяються на: а) приязні нам, себто членів досі поневолених народів; б) ворожі нам, москалі, поляки, жиди». Нарешті, в документі роз’яснювалося, що поляків у деяких випадках можна було б «насильно асимільовати», але їхніх «проводирів» слід «нищити»^[11].

Щойно німці напали на Радянський Союз, прибічники ОУН(б) взялися виконувати ці вказівки. Згідно з одним польським звітом, оунівці вбили «шістсот поляків; очолені оунівцями юрби селян нападали на поліцейські дільниці, вбивали польських урядників і грабували біженців, які втікали з Червоною Армією»^[12]. Крім того, ОУН(б) намагалися переконати волинське населення взяти участь у їхньому насильницькому проєкті. Члени ОУН(б) у низці міст розповсюдили листівки із закликом «Україна для українців». У Володимирці активісти ОУН(б) виставили об’яви, які розповідали українцям, що росіяни, поляки та євреї є їхніми «ворогами»^[13]. Єврей із с. Серники Мільтон Турк описав, як троє українців в одностроях прийшли на ринок і виступили з промовами, в яких закликали українців «убивати жидів, ляхів і комуністів» і забирати їхнє майно^[14]. Сумнозвісний провідник ОУН(б) на Волині влітку 1941 року Іван Климів, який перед війною висловив думку про помсту «жидам, полякам та іншій пόгані», написав у серпні 1941 року директиву, що повчала членів ОУН(б) робити «списи поляків, жидів, фахівців, офіцерів, провідників та всього ворожо наставленого елементу проти України й Німеччини»^[15]. «Не хочемо, — писав він, — щоб на Україну вертали польські і жидівські дідичі та банкири. Смерть москалям, полякам і жидам і другим ворогам України»^[16].

Пам'ятник Івану Климіву в Сільці Сокальського району

Важливо те, що хоча Провід ОУН(б) ухвалив рішення про політику етнічної чистки навесні 1943 року, дата й документальне джерело рішення про усунення волинських поляків точно невідомі. Серед дослідників цього питання панують дві точки зору. Перша полягає в тому, що Микола Лебідь, який на той час обіймав посаду провідника ОУН(б), віддав керівництву ОУН-УПА на Північно-Західних українських землях (ПЗУЗ) наказ почати вбивства польських родин приблизно у квітні 1943 року^[17]. У своїх повоєнних спогадах Лебідь писав, що поляки, які не залишили окремих районів Волині, мали бути «ліквідовані силою»^[18]. Інший націоналістичний ватажок, Збіґнєв Камінський, на допиті польської комуністичної поліції у 1955 та 1958 роках також зазначав, що від Лебедя він отримав наказ розпочати «масову ліквідацію польського населення, спочатку на Поліссі, а потім на Волині», що також підтверджує цей аргумент^[19]. З іншого боку, у лютому 1943 року владу Лебідя в Проводі ОУН(б) підважили Роман Шухевич і Дмитро Клячківський^[20]. Отже, можна стверджувати, що навесні 1943 року Лебідь навряд чи міг віддавати накази Проводу ОУН на ПЗУЗ.

Микола Лебідь

Друга точка зору припускає, що насильство проти польського населення було спричинене не наказом керівництва, а ініціативами місцевих командирів. Провід ОУН на ПЗУЗ, особливо Клячківський і Шухевич, схоже, підтримували ідею нападу на поляків ще до 1943 року, і могли почати чистку з власної волі без санкції Проводу або фракції Лебедя. Хоча Клячківський і Шухевич, можливо, повідомили своїм підлеглим, що їхній намір вчинити насильство проти поляків санкціонував Центральний провід ОУН(б), такий дозвіл був би зайвим, з огляду на те, що Шухевич перебрав на себе функцію керівника Проводу навесні 1943 року. Дискусія та ймовірна критика дій Клячківського деякими членами Проводу на Третьому Великому зборі ОУН(б) у серпні 1943-го, коли вже десятки тисяч поляків були вбиті підрозділами Клячківського та Шухевича, теж каже на користь цієї інтерпретації^[21].

Два сценарії чистки під орудою Лебедя або Клячківського/Шухевича не повинні розглядатися як взаємосуперечливі. Можливо, що і керівництво ПЗУЗ, яке взяло під свій контроль Провід, видало між лютим і квітнем 1943 року власні директиви для командирів ОУН-УПА, і Микола Лебідь, хоча він офіційно й виступив проти чистки на зборах Проводу, дав накази керівникам Служби безпеки ОУН(б) на Волині^[22]. Окрім закликів керівництва ОУН-УПА вбивати, ми також маємо свідчення їхніх рядових членів, які підтверджують цей намір. Наприклад, рядовий оунівець Микола Слободянюк отримав від командира ОУН наказ «убивати всіх ворогів УПА включно з усіма поляками, чехами, євреями, комсомольцями, офіцерами Червоної Армії, поліцаями і всіма українцями, які хоч би трохи симпатизують радянській владі…»^[23].

Дмитро Клячківський («Клим Савур»)

Звісно, деякі науковці мінімізують докази того, що ОУН(б) у цей час закликала до етнічної чистки поляків, аргументуючи це тим, що до масових переміщень і смерті волинських поляків призвели внутрішньозумовлені структурні причини^[24]. Інші науковці припускають, що українські селяни вимагали вигнання поляків, або що поляки самі спровокували чистку, коли приєдналися до німецької допоміжної поліції та долучилися до актів насильства, які вийшли їм боком^[25]. Крайні версії цього аргументу досі регулярно відтворюються в колі україномовних дослідників^[26]. Ця точка зору випливає із заяв членів ОУН(б), зроблених після війни, щоб сховати кінці у воду^[27]. Для прикладу візьмемо одне з найбільш ранніх виправдань етнічної чистки — публікацію Українського конгресового комітету Америки (1949):

На жаль, несамовита ненависть поляків до українців завадила їм допомогти українцям у пошуку ними свободи… Після невдалих спроб спонукати поляків долучитися до об’єднаного визвольного фронту, УПА, нарешті, запропонувала тим польським колоністам на українських землях, які залишились, добровільно евакуюватися й тим самим запобігти подальшому кровопролиттю між поляками та українцями. Цю пропозицію було відхилено. В УПА не лишилося вибору: вона силоміць прогнала поляків на територію Польщі…^[28]

Якщо перефразувати слова історика Івана-Павла Химки, запропонована націоналістами в повоєнний час викривлена логіка виглядала так: ми не робили цього, але вони все одно заслужили на це^[29].

Огляд перебігу етнічної чистки на Волині

Навесні 1943 року УПА почала мобілізацію своїх членів по всій Волині. Одночасно в березні ОУН-УПА почали вбивати волинських поляків^[30]. Сумарна кількість убитих у краї поляків протягом року становить 50–60 тисяч осіб, а сумарну кількість поляків, убитих у всій Західній Україні протягом війни, оцінюють у 70–100 тисяч^[31].

Напади відбувалися хвилеподібно. Перша хвиля, що тривала в березні-квітні 1943 року, забрала життя кількох тисяч поляків. Після цих перших нападів чимало поляків, побоюючись смерті, покинули Волинь, хоча інші рушили в міста, де через присутність німців вони почувалися безпечніше^[32]. У квітні 1943 року багато поляків обійняли щонайменше 1 тисячу вакантних посад у німецькій допоміжній поліції (після дезертирства українських поліцаїв і переходу до лав УПА) та влилися до радянських партизанських загонів, щоб знайти захист і уникнути помсти^[33].

Польські та німецькі поліцаї

Сплановані ОУН-УПА етнічні чистки тривали безперервно все літо 1943 року. Їхній пік припав на ніч з 11 на 12 липня, коли УПА запланувала ретельно скоординований напад (відомий серед поляків під назвою «акція на Петра й Павла») на польські села в трьох районах — Ковельському, Горохівському та Володимир-Волинському^[34]. Під час цієї акції було атаковано понад сто сіл, приблизно 4 тисячі поляків загинули. Нарешті, остання хвиля нападів пройшла в грудні 1943 року, перед тим, як Шухевич вирішив перенести операцію в Галичину, де було вбито десятки тисяч галицьких поляків. Після вбивств на Волині група «УПА-Північ» видала наказ «знищити всі сліди поляків» шляхом «знищення всіх польських костьолів і всіх інших польських культових місць. Знищити всі фільварки, щоб не лишилося сліду, що там хтось коли-небудь жив»^[35].

Ці вбивства на Волині 1943 року ні для кого не були таємницею. Багато історичних джерел про окупацію, від щоденників до офіційних радянських і німецьких звітів, містять подробиці чисток. В одному звіті радянських партизанів наприкінці травня зазначалося, що «всюди по селах у Степані, Деражні, Рафалівці, Сарнах, Висоцьку, Володимирці, Клевані та в інших районах націоналісти провадять масовий терор проти польського населення… націоналісти не розстрілюють поляків, а ножами й сокирами вбивають поляків без огляду на вік і стать»^[36]. Інший звіт за квітень 1943 року відзначає: «Українські націоналісти провадять звірячі репресії проти польського населення з метою повного знищення польського населення України. У Цуманському районі сотня (рота) націоналістів 15 квітня 1943 року отримала наказ знищити всіх поляків і спалити їхні села»^[37]. Схожим чином вбивства згадано в німецьких звітах того часу та у звітах польських військових підрозділів^[38]. Свідчення очевидців із пострадянських розслідувань і західних колекцій вцілілих у Голокості теж часто згадують ці чистки^[39].

Роман Шухевич

Не всі українці Волині схвалювали вбивства своїх польських сусідів. Деякі попереджали своїх польських знайомих про очікувані напади ОУН-УПА, переховували їх і допомагали їм утекти з Волині^[40]. Навіть у районі Любомля поляки визнавали, що українці допомогли їм вижити. В с. Острівках, як пояснював Чеслав Кувалек, «було багато випадків, коли українці поводилися з поляками гідно…, дві українські родини… на три дні прихистили родину мого дядька після нападу, а потім відвезли до Вільчи Пжевуза, де вони перебралися на інший бік Бугу»^[41]. Навіть більше, кілька українських діячів, зокрема очільників релігійних об'єднань, протестували проти вбивств, хоча їхні заяви мало чим зарадили^[42].

Вбивства на Любомльщині: анатомія випадку влаштованої УПА етнічної чистки

Після Третьої конференції ОУН у лютому 1943 року Клячківський і Шухевич почали віддавати накази членам ОУН (яка на той час називалася ОУН-СД) формувати нову націоналістичну армію^[43]. Молодий волинський очільник ОУН(б) на Ковельщині Юрій Стельмащук був одним із тих, хто отримав цей наказ^[44]. Інший керівник ОУН Василь Івахів також наказав йому мобілізувати до УПА якнайбільше людей у кожному районі й розпочати складування зброї. Упродовж лютого-березня 1943 року Стельмащук зумів створити прототип того, що пізніше стане воєнною округою «Турів», яка охоплювала Володимирецький та Ковельський райони Волині^[45]. Стельмащук назвав свою групу (чисельністю до батальйону) «Озеро»^[46]. Навесні 1943-го вона складалася з приблизно 500 вояків і поділялася на три загони^[47]. Один із них («Буг») він підпорядкував Іванові Климчаку, колишньому заступникові командира офіцерської школи при 103 поліцейському батальйоні на Волині. Багато з вояків загону служили під командою Климчака в цьому батальйоні й разом із ним дезертирували. Наприкінці травня Стельмащук створив школу старшин, де щонайменше півсотні осіб одночасно проходили вишкіл, протягом якого жодних боїв не було. Лише в середині липня цей підрозділ уперше мав сутичку з радянськими партизанами^[48].

Випускники підстаршинської школи при ВО Турів з інструкторами, 1943. Джерело: uinp.gov.ua

У червні 1943 року тодішній командир УПА Клячківський викликав Стельмащука на зустріч у районі с. Колки й повідомив завдання для його групи. Стельмащук згадував, що під час зустрічі «Клим Савур [псевдонім Клячківського] особисто передав мені таємну директиву Центрального проводу ОУН(б) про повне винищення польського населення, що мало бути здійснене на Західній Україні»^[49]. Після зустрічі Стельмащук написав листа Лебедю, де розповів, що Клячківський «передав мені таємну директиву в питанні повної загальної фізичної ліквідації польського населення…»^[50] Врешті-решт, Стельмащук обрав курінь Климчака (псевдонім «Лисий») для викорінення польських сіл на Любомльщині, зокрема сіл Острівки (Ostrówki), Воля Островецька (Wola Ostrowiecka), Ягодин (Jagodzin), Кути (Kuty чи Kąty), та Янківці (Jankowce)^[51]. Далі, наприкінці серпня, по завершенні всіх приготувань, інший командир оперативної групи «Турів» Микола Якимчук («Олег») передав остаточні накази почати напад на поляків у районах Голобів, Ковеля, Седлища, Мацеїва та Любомля^[52].

Хоча напади на Острівки та Волю Островецьку докладно описано в низці польських публікацій, тоді мало що було відомо, а потім мало що було опубліковано про зловмисників, окрім хіба що того, що вони належали до куреня «Лисого»^[53]. На щастя, нові архівні документи розкривають особистості цих людей і показують, що в цій акції брала участь чимала кількість колишніх поліцаїв із Кримного та Заболоття^[54]. Після війни двоє членів цих формувань — Степан Редеша, колишній начальник поліції із Заболоття, і Пилип Рибачук, поліцай із Кримного, дали розлогі свідчення. І Рибачук, і Редеша вступили до УПА після служби в поліції: Рибачук став рядовим вояком, а Редеша — чотарем. Пилип Рибачук надав важливу інформацію про кількість і організацію залучених груп: «Наша сотня базувалася у лісі біля села Кукуріки. Загалом у лісі нас було близько двохсот-трьохсот озброєних бандитів ОУН(б). Коли ми готувалися до репресій проти поляків, до нашого табору прибули інші озброєні групи ОУН(б), а також близько 100 осіб з різних сіл, зокрема Кримного. Для участі в погромі польського села вони принесли сокири»^[55]. Свідчення Рибачука вказують на те, що УПА використовувала для своїх нападів і власні підрозділи, й місцеві кадри ОУН(б), і цивільних, озброєних сільськогосподарським реманентом.

Юрій Стельмащук («Рудий»)

Що стосується цивільних, то ОУН(б) і керівництво УПА мобілізувало низку чоловіків із Кримного для участі в чистці поляків. Артем Бубела, колишній кримненський поліцай, з розповіді якого я почав статтю, був одним із тих, кому на пункт збору веліли принести сокиру^[56]. Хоча Бубелі вдалося уникнути мобілізації під тим приводом, що він мав ушкоджену ногу, іншим мешканцям Кримного поталанило менше. У день збору, розповідав Бубела, він зустрів своїх сусідів Омеляна Зінюка та Пантелеймона Кіца з сокирами, коли ті прямували до лісу. У цій же групі був іще один кримнянин, двадцятитрирічний Федот Кушк. На відміну від Бубели, він не служив у поліції^[57]. Двадцятисемирічний Василь Сікорський теж був там. Його особисто мобілізував місцевий оунівський ватажок і колишній поліцай Олексій Грицюк^[58]. Загалом, за оцінками Бубели й Кушка, до акції були залучені до 40 цивільних мешканців Кримного^[59]. Чоловіки вийшли із села разом із керівниками ОУН(б) і спочатку зупинилися поблизу с. Смоляри, де зустріли більше озброєних бійців ОУН(б). Згідно з Кушком, член ОУН(б) не пояснив їм, навіщо вони зібралися й що збираються робити^[60].

Причина того, чому УПА мобілізувала місцевих мешканців полягала, на думку Рибачука, в тому, що «в ОУН(б) не вистачало людей» для проведення операції. Рибачук пояснював, що ті, кого забрали місцеві члени ОУН(б), «звикли брали участь у такого роду репресіях». Ці чоловіки постійно «працювали у них на фермах», і, коли настав час, ОУН(б) просто «підказала їм куди треба йти і вони почали діяти»^[61].

Іван Климчак («Лисий»)

Після зупинки в Смолярах посилена група рушила далі на південь, і у п’ятницю 27 серпня 1943 року спинилася в селі Стара Гута. Тут їх зустріли ще більше бійців ОУН(б), деякі з яких раніше служили в німців. Сікорський зазначав: «Деякі бандити носили німецьку форму і мали кулемети та гвинтівки»^[62]. Переночувавши в Старій Гуті, група рушила в ліс і спинилася біля села Кукуріки, де в суботу, 28 серпня 1943 року отаборилася. Десь неподалік Кукуріків Рибачук звелів своєму похреснику Степану Шаві залишити групу й повертатися додому. Пізніше, на слідстві, він розповів: «Я не хотів, щоб мій похресник брав участь у цій кривавій акції»^[63]. Для Рибачука не було таємницею, що мало статися.

У неділю, 29 серпня 1943 року, група підійшла до останньої зупинки в селі Полапи на Любомльщині. Тут вони зустріли останній підрозділ озброєних людей, в якому були колишні місцеві поліцаї^[64]. Тепер загалом у групі було приблизно 500 осіб. Коли вони ще перебували в Полапах, селяни запросили їх відзначити релігійне свято^[65]. Рибачук згадував: «Місцеві мешканці приносили нам їжу. Ми з’їли смажену курку. Цілий день ми відпочивали в цьому селі»^[66]. На сільському майдані чоловіки до ночі танцювали з місцевими^[67]. Після цілого дня дозвілля, їжі й святкувань курінь увечері вирушив на захід до польських сіл^[68]. На світанку вони підійшли до Волі Островецької, в якій жило 79 польських родин, загалом близько 500 людей. Після війни ніхто з учасників не міг згадати назв польських сіл.

На краю села чоловіки спинилися й приготувалися до нападу. Частину куреня було відправлено до сусідніх сіл, а більша група зібралася коло Волі Островецької в очікуванні подальших інструкцій. Кушк згадував: «Коли ми підійшли до села, бандити ОУН сказали нам, що вони збираються вбити поляків і нашою справою буде вартувати село і стежити, щоб ніхто не втік». Крім того, він розповів, що, оскільки члени ОУН(б) не довіряли таким цивільним, як він, то вони залишили одного оунівця стерегти цю групу. Сікорський пояснив, як було організовано напад: «Там бандити розбили нас на групи. В одній групі було два-три чоловіка із сокирами, в інших — із гвинтівками. Частина підрозділу мала оточити село. Потім організовані групи мали почати знищувати поляків»^[69]. Рибачук додає: «Сигналом для нападу були три червоні світлові ракети… після спалахів бандити мали заходити в хати і вбивати поляків — старих, жінок і дітей»^[70].

Ексгумація тіл у Волі Островецькій, 2011 р. Джерело: Wikimedia Commons

Рибачук пригадав: щойно розпочалися вбивства, він почув «крики, плач і молитви», що долинали із сіл^[71]. Менші групи «…ходили по домівках і стукали у двері. Коли поляки відчиняли, вони кидалися всередину і зарубували поляків сокирами»^[72]. Сікорський був в одній з цих груп: «…Я зайшов з Федотом Чикуном у дві польські хати. У першій жило літнє подружжя, яке я забив сокирою. Я вбив літнього чоловіка, ударивши його по голові, а потім те саме зробив із жінкою. Грицюк був у хаті зі мною й Федотом Чикуном — він примусив нас убити поляків… Далі ми пішли до другої польської хати. У дверях Федот Чикун забив сокирою дівчину, а потім зайшов до хати. Я пішов за ним. У хаті молода полячка кинулася на нього з сокирою, але я встиг її відштовхнути. Поки вона лежала на підлозі, Федот Чикун убив її сокирою»^[73].

Українці вбивали поляків по-різному. Сікорський стверджував: «Я бачив, як колишній поліцай з Мокрого, ім’я його я забув [Павло Аврамчук], взяв двох або трьох дівчат з їхнього дому і жбурнув їх живих у криницю, а потім вистріливши униз, добив»^[74]. Федот Чикун повідомив про такі само способи вбивства: «Я особисто бачив, як молодики, імен яких не пам’ятаю, кинули до криниці ще живих дітей»^[75]. Усіх, хто спробував утекти, застрелили ті, хто оточив село. Один з учасників звинуватив Рибачука в тому, що той застрелив чоловіка та жінку, які намагалися втекти. Рибачук заперечив це звинувачення^[76].

Пам'ятник загиблим у Волі Островецькій та Островках. Джерело: Wikimedia Commons

За його словами, коли УПА закінчила вбивства у Волі Островецькій, «у кожній хаті і біля хат лежали тіла вбитих дітей, жінок, старих і чоловіків»^[77]. Сікорський розповідав: «Кривава акція тривала кілька годин. Коли всіх поляків було вбито, а їхні речі забрано, уже настав ранок. Потім бандити підпалили село»^[78]. Ці події підтвердив і Чикун: «Коли ми прийшли до села, бандити сказали, щоб ми вбили поляків, а потім зібрали все, що було в убитих»^[79]. Упівці принесли з собою сірники, щоб підпалити хати. Коли деякі чоловіки відмовилися підпалювати, вояки обстріляли хати і село запалало^[80].

Після знищення Волі Островецької вони рушили до наступного села Острівки. В Острівках вбивства нагадували акції німців проти волинських євреїв, у яких чимало з тих, хто прийшов сюди, брав участь у 1941–1943 роках. Хоча деяких людей убивали у їхніх хатах, УПА під приводом зборів зібрала решту населення на сільському майдані неподалік школи. Тут поляки дізналися, що їх чекає й багато хто почав молитися, а інші — плакали й кричали^[81]. Далі упівці відвели групу чоловіків і дітей до ям, викопаних біля костьолу. Двадцятиоднорічний Антоні Улевич був у цій групі:

Вони наказали мені піти у клуню Трусюка, де вони вбивали поляків, яких вивели зі школи. За деякий час бандерівець, якого я впізнав, під’їхав верхи на коні. Я сказав йому «Доброго ранку», але він не відповів. У Трусюка я побачив яму, в якій лежали голі люди. Мені наказали лягти в неї… Над нами стояли троє українців… Серед них був той, якого я впізнав. Я почав благати його вбити мене пострілом, а не сокирою чи якимось іншим знаряддям. Юліан [Антонів друг] почув мене і мовив: «Краще тобі помолитися, бо з ними немає сенсу говорити. Вони — звірі, а не люди»… Після хвилини роздумів знайомий українець підійшов до канави, подав мені руку і сказав, щоб я вилазив^[82].

Потім знайомий привів його до схованки в тунелі, де Антоні пересидів до кінця різанини.

Розстріл німцями євреїв із гетто в Мізочі

На відміну від убивств євреїв у 1941–1942 роках, в УПА не було достатньо зброї та набоїв, щоб застрелити всіх. Натомість полякам часто наказували спуститися в ями, а потім зарубували сокирами, кололи вилами й зарізали пилками. Поки упівці вбивали чоловіків, інші бійці відводили жінок і дітей з костьолу на північний захід у напрямку села Сокуль^[83]. Перш ніж убити жінок, упівський вершник, ймовірно, один з командирів куреню, Климчак або Стельмащук, виступив наперед групи й «зачитав наказ, який присудив поляків до смерті через розстріл»^[84]. У групі жертв була Яніна Мартосінська, котра розповіла про свої болісні переживання:

Коли нас привели на місце, двоє жінок знову почали благати для нас безпеки. Один [українець] відповів: «У 1918-му ви робили з нами те саме». І почалося пекло. Вони погнали нас із галявини на викошене поле. Там вони брали кількох людей за раз, клали на землю й розстрілювали. Виводили цілі родини з жінками й дітьми. Я чекала, коли зможу піти зі своєю великою родиною, в якій були три батькові сестри з дітьми… Мені було чотирнадцять, братові — дванадцять, а моя мама Маріанна була на останніх тижнях вагітності… Там нас було від 300 до 400, здебільшого жінки й діти з Острувків, а також кілька з Волі Островецької. Один українець убив половину наших. Його побратими кепкували з його завзяття. Нарешті, він утомився, кинув рушницю й сказав: «Через те, що я усіх убиваю, вся відповідальність ляже на мене». Далі підійшло ще кілька [українців] і вони продовжили вбивати. Нас мало лишилося в живих, і тепер настала моя черга. Ми разом пішли на смерть. Ми лягли на землю: я, біля мене моя мама і брат, за ними наші тітки з хлопчиками… Хлопчики не хотіли лягати й почали істерично плакати. Мої тітки благали їх лягти, але вони заголосили ще сильніше. Я запам’ятаю їхній моторошний крик на все життя. Почувся постріл і одна дитина замовкла; потім ще один постріл — і замовкла інша. Я молилася: «Боже, нехай він мене вб’є, а не поранить»^[85].

Нечисленні вцілілі після страт в Острівках дякували німцям за свій порятунок. Їхній підрозділ прибув для з’ясування того, що відбувається, і це змусило УПА прискорити страти в Сокулі, де кількох жертв встигли лише поранити^[86]. Проте УПА вбила майже всіх жителів Острівків і пограбувала їхнє майно. Потому упівці, підпаливши село, відійшли. Після акції Климчак звітував своїм зверхникам: «Я ліквідував усіх поляків від малого до старого. Я спалив усі будівлі і забрав пожитки та худобу на потреби куреню»^[87].

«Трупне поле», с. Острівки. Джерело: Wikimedia Commons

На кінець 30 серпня 1943 року УПА стерла з лиця землі два польські села, які існували тут із XVI століття. Під час лише цієї операції упівці вбили понад 1 тисячу поляків. Хоча всі (крім одного) допитані радянською владою учасники операції заперечували участь у насильстві, зрозуміло, що чоловіки з усіх трьох груп — і члени УПА, і члени ОУН(б), і цивільні — були так чи інакше причетні до вбивств. Наразі не існує прямих доказів, які визначили б конкретну роль командирів УПА Стельмащука чи Климчака в день різанини, але ми також можемо стверджувати, що обоє були присутніми на місці з огляду на те, що вони організували цю операцію^[88]. Невідомо, чи брали вони особисту участь у вбивствах^[89]. Якщо вони й не вбили жодного поляка, це не повинно дивувати, адже керівники могли дистанціюватися від участі у фактичних насильницьких діях, водночас керуючи низовими виконавцями. Наприклад, чотар Степан Редеша твердив, що він «не вбив жодного поляка», але визнавав: «У результаті моїх наказів було вбито багатьох поляків»^[90].

Відокремлення зловмисників від їхніх мотивів

У цьому розділі буде розглянуто чотири внески цієї статті. Перший: наведені докази засвідчують, що керівники ОУН-УПА влаштували на Волині різанину. Це була добре скоординована операція. Ще раз зважмо на документальні дані: загальний командувач УПА Клячківський віддавав накази низовим керівникам очистити Волинь від поляків. Стельмащук, командир УПА, надав їм конкретної форми й передав своєму курінному Климчаку. Є чимало свідчень від рядових упівців і підстаршин про причетність Климчака до організації чисток поляків на Любомльщині. Тому складно було б вважати насильство над поляками в Острівках і Волі Островецькій лише збігом обставин. А втім, переважною тенденцією в українській історіографії є та, що етнічної чистки не було взагалі й що насправді то була селянська війна, позбавлена структури, чіткого сценарію та зрозумілої моделі реалізації^[91].

Другий: відокремлення категорій учасників етнічної чистки поляків, що дає вихід за межі характеристики зловмисників як просто «націоналістів». Були три загальні групи, залучені до вбивств: вояки УПА, члени ОУН(б) і цивільні. Ретельне вивчення цих груп показує, що навіть вони не були політично чи біографічно однорідними. Наприклад, УПА влаштувала вбивства, але до складу УПА входили не лише досвідчені націоналісти. Візьмімо, наприклад, Редешу, який був аполітичним і до війни не мав стосунку до націоналістів. Він опинився в допоміжній поліції переважно через гнів щодо репресій, яких зазнала його родина за радянської влади у 1939–1941 роках^[92]. Редеша вступив до УПА навесні 1943 року разом із більшістю членів його поліцейського підрозділу, яким не було куди податися після того, як німці розпустили поліцію. Схожим чином, не мав політичного досвіду й рядовий поліцай Пилип Рибачук^[93]. Хоча в УПА були так звані професійні революціонери, що прагнули здійснювати насильство проти поляків на Волині, в її лавах існував і цілий спектр не-націоналістів.

Командири загону ім. Івана Богуна. Волинь, 1944. Джерело: uinp.gov.ua

Так само протягом весни-літа 1943 року між ОУН(б) і УПА зберігалося відокремлення. Подекуди ОУН(б), яку передусім вважали політичною організацією, вже злилася з УПА, подекуди вони продовжували співіснувати порізно. З огляду на наведені свідчення, члени ОУН(б) з Кримного, ймовірно, залишалися в рідних селах і підтримували зв’язок з УПА. Один з її учасників, Ткачук, акцентував на цій відмінності, зауваживши, що деякі оунівці з Кримного не перебували в сотні командира УПА «Байди», а лише «перебували у контакті з ними і зустрічалися з бандформуваннями для участі у погромах проти польського населення»^[94]. Хоча серед ОУН(б) було чимало колишніх поліцаїв, вони не були єдиними її членами, якщо врахувати, що до складу кримненської ОУН(б) входили як колишні керівники поліції на кшталт Андрія Грицюка, так і ті, хто не служив у поліції, як Тимофій Потоцький^[95]. Це вкотре засвідчує, що в ОУН опинилися вельми різні учасники з різним ступенем радикалізації, що брали участь у насильстві^[96].

Нарешті, були ще сотні цивільних із Ратнівського та Любомльського районів, мобілізовані УПА винятково для цієї операції. Мобілізація не була чимось незвичним, адже УПА вживала таких заходів, коли їй бракувало живої сили для операцій^[97]. Більшість із цих чоловіків стверджували, що гадки не мали, що доведеться робити, поки не дісталися польських сіл. Ось як про це розповідає Сікорський: «…бандити спочатку нічого нам не казали, тільки те, що потрібно приїхати до польського села і вбити поляків, бо поляки вбивають українців. Ми не могли нічого вдіяти, бо підпорядковувалися бандитам»^[98]. Утім, важко повірити, що після двох днів перебування в загонах, де були націоналісти, у цих чоловіків лише в останню мить з’явилася думка про те, куди вони йдуть; про це свідчить той факт, що під час пересування Рибачук велів своєму похреснику повертатися додому. Було б також неправильно вважати цивільних людьми, які до того не брали участі в насильстві, позаяк чимало з них уже відслужили в поліції. Ця деталізація дає нам складнішу картину селян-учасників: деякі з них були колишніми поліцаями, деякі вже взяли участь в етнічних чистках, а для деяких то був узагалі їхній перший досвід участі в насильстві. Це відокремлення дієвців із різним досвідом перегукується зі схожими висновками праці Омера Бартова про галицьке містечко Бучач. Бартов показує, що в рамках спільноти зловмисників може існувати розмаїття досвідів і мотивів для участі в насильстві^[99].

Невідомі службовці допоміжної поліції на теренах окупованої України. Джерело: uamoderna.com

Третє: ця стаття застерігає від необдуманого застосування «тези про потрійну окупацію» (у деяких випадках, «тези про подвійну окупацію»), яку початково увів в обіг Ян Ґросс, а останнім часом популяризує Тімоті Снайдер у своїх книжках «Чорна земля» й «Криваві землі»^[100]. Ці науковці наголошують на необхідності вивчати внутрішні конфлікти й локальне насильство на порубіжжі крізь призму потрійної окупації цих земель режимами (радянським, німецьким і знову радянським). Вони доводять, що швидка зміна жорстоких режимів дала змогу різним прошаркам спільнот спрямувати свій розпач на сусідів і ворогів, спричинивши в суспільстві розлам і обурення, що зрештою породило значно більше насильство. Крім того, вони стверджують, що вбивчі програми СРСР і німців створили психологічний каркас, який дав змогу націоналістам уявити, що таке етнічна чистка. Нарешті, кажуть ці автори, «кон’юнктурник-колаборант», архетипічний зловмисник користується перевагою кожного з тоталітарних режимів і добровільно включається в насильство, вбачаючи в ньому спосіб самозбереження й наживи^[101].

Неправомірне застосування цього каркасу викликає численні проблеми. По-перше, аргумент про те, що процеси крайньої етнізації, расизації та націоналізації, що супроводжували й радянську, й німецьку окупації, вплинули на мислення лідерів ОУН(б), правдивий, проте лише певною мірою. Як ми бачили, наведені свідчення доводять, що керівники ОУН-УПА сприйняли ідею насильства проти етнічних ворогів у теорії й на практиці задовго до окупації Волині радянськими військами у 1939 році й німецької окупації 1941 року^[102]. До того ж один із чільних архітекторів етнічної чистки Дмитро Клячківський не брав жодної участі в німецьких масових розстрілах, і хоча Юрій Стельмащук короткий час служив у народній міліції при німцях, є мало підстав вважати, що цей досвід став визначальним, щоб навчити його вбивати^[103]. Так само, ключові волинські націоналістичні ватажки, такі як Яків Бусел або Леонід Ступницький, навчилися вбивати не в німців. Щоб знищити польське село, їм не потрібно було спостерігати за вбивствами євреїв.

Жоден поліцай, залучений у різанині в районі Любомля чи в якихось інших великих операціях на Волині, не був причетний до насильства радянської міліції в 1939–1941 роках. Як наслідок, пояснюючи насильство, ми не можемо встановити причинові зв’язки й обґрунтувати «гіпотезу неперервності», коли низові члени ОУН-УПА служили спочатку в радянській міліції в 1939–1941 роках, а потім у нацистській допоміжній поліції^[104]. Сам Снайдер визнає, що «подвійна колаборація», яку він вважає «поширеним явищем», має стати «темою детального емпіричного дослідження»^[105].

Українська поліція в с. Боремель. Джерело: uamoderna.com

Наводять аргумент про те, що Голокост «перетворив українських хлопців із Волині на тих, ким вони ніколи не стали б за інших умов» і що це перетворення мало вирішальне значення для постачання особового складу, необхідного для реалізації етнічних чисток^[106]. А втім, не слід вважати, що участь у Голокості якимось чином спричинила їхню участь в етнічній чистці поляків. Багато поліцаїв (і досвідчених убивць) опинилися в УПА тому, що не мали вибору, коли завершився термін їхньої служби в поліції (як Рибачук), або тому, що були силоміць мобілізовані (чи то пак, у них склалося враження про насильну мобілізацію), а не просто тому, що вони були «по лікоть у крові»^[107]. Відомо, що деякі жорстокі поліцаї просто повернулися додому після того, як відслужили в поліції; це доводить, що сама по собі жорстокість не обов’язково веде до значно більшого насильства^[108]. Отже, паралелізм випадків масового насильства не повинен перекривати собою локальні ситуативні чинники й механізми, якими породжується насильство. ОУН-УПА або знаходила готових убивць, або створювала нових, байдуже брали вони участь у Голокості чи ні.

Це підводить нас до четвертого внеску: ОУН-УПА використовувала різні методи, щоб заохотити людей до вбивств. Це могла бути ідеологія, примус керівників ОУН-УПА чи забезпечення товарами за участь у насильстві. Приміром, є деякі свідчення, що керівники ОУН-УПА створили ідеологічне підґрунтя, за допомогою якого певні низові керівники тлумачили насильство. Як зазначав чотар Редеша, «ми спалювали польські колонії, щоб не було й сліду їхнього існування і щоб поляки ніколи більше не намагалися висунути претензій на Україну. Нам пояснили, що це полегшить здійснення майбутньої “української революції”». Редеша заявив, що він «сліпо вірив» цьому виправданню, і байдуже, говорив він щиро чи ні, цей світогляд, либонь, впливав на тих, хто брав участь у насильстві як під час убивств, так і після них^[109].

Вояки УПА. Джерело: uinp.gov.ua

Для інших, особливо цивільних учасників, провідним мотивом убивати була не ідеологія, а радше примус. Наприклад, Сікорський, єдиний з тих, хто зізнався у вбивстві поляків, заявив, що вбивав через погрози керівника ОУН(б) Грицюка. Хоча це могло бути тактичним самозахистом на суді, такі погрози були цілком реальними. Одна з польських жертв нападу навела доказ подібного тиску: «Очевидно, за якийсь час окремі стрільці відмовилися продовжувати своє жахливе задання. Ватажок українців ще раз зачитав їм наказ… і сказав, що ті, хто його не виконає, будуть розстріляні»^[110].

Як доводить життєва історія, з якої ми почали статтю, попри твердження Сікорського, що його примусили вбивати, він забрав із собою частину польського майна з села, яке допомагав знищувати. Бубела, який переказав нам розповідь Сікорського, також розповів, як інший кримнянин Трохим Шава після початку акції несподівано розжився новим конем. Згодом від сусіда Бубела дізнався, що Шава брав участь у репресіях і нібито вбив польського ксьондза й забрав його коня^[111]. Для новоспечених убивць спокуса матеріальних благ під час окупації, коли голод і злидні були повсякденною реальністю, повинна була відіграти свою роль у подальшому залученні деяких із них до насильства, незалежно від того, як вони вперше долучились до нього — те саме відбувалося й під час Голокосту від куль.

Нарешті, важливо зазначити, що ці пояснювальні чинники вбивств не повинні бути взаємовиключними. Наприклад, ідеологія та матеріальні спокуси могли в якийсь час із легкістю перемішатися у свідомості деяких убивць, тоді як на інших діяла комбінація впливів і чинників.

Таким чином, завдяки поєднанню примусу, ідеології та винагороди лідерам націоналістів вдалося мобілізувати пересічних чоловіків до участі в тяжких злочинах. Без цих тисяч учасників етнічна чистка ніколи не досягла б такого розмаху й кількості жертв. Якщо й був урок, який лідери українських націоналістів могли засвоїти на німецькій службі або від німців, він полягав у тому, що примусити вбивати можна навіть тих, хто зовсім не зацікавлений у політиці убивства.