Злочини польського збройного підпілля проти цивільних українців у Польщі 1944–1946 років

Передмова редакції

Політика пам'яті — чи не найбільший камінь спотикання у відносинах України та Польщі. Попередня українська влада не лише загострила їх, але й своїми необачними кроками допомогла польським правоконсерваторам прийти до влади й дискредитувати своїх противників із ліберального табору. Парадоксально, але польська політика пам'яті при цьому досить схожа на українську. Героїзація УПА має свого аналога — культ «проклятих солдатів» (пол. żołnierze wyklęci), що здійснювали насильство проти українського цивільного населення. Публікуємо статтю польського лівого історика Якуба Воронцова про польську частину цього протистояння -— злочини «проклятих солдатів» та політику пам’яті про них.
 

Протягом останніх 10 років польські уряди, так само як праві та праворадикальні організації, на офіційному та неофіційному рівнях відзначають пам’ять про антикомуністичний рух опору. «Проклятих солдатів», до яких зараховують як репресованих сталінським режимом національних героїв, так і воєнних злочинців, представляють як взірець патріотизму. Чимало з цих «героїв» вчинили злочини проти громадян Польщі українського походження. Це питання є дуже контроверсійним, воно впливає на політичну дискусію. Внаслідок громадянської війни після Другої світової війни у Польщі загинуло близько 10 тис. цивільних, серед яких були члени Польської робітничої партії (ПРП), жертви партизанських пограбувань, а також євреї, білоруси та українці. Українське питання, ймовірно, є найбільш проблематичним, адже протягом 1940-х років, як і сьогодні, українці — найбільша меншина в Польщі. Окрім цього, українська спільнота, можливо, страждала чи не найбільше в післявоєнний період.

Після 1945 року Підкарпаття та Люблінщина були регіоном, де відбувався збройний конфлікт між польським та українським рухами опору. Обидві сторони боролись також проти комуністичних урядів, але найбільше від цієї боротьби потерпали цивільні обох національностей. Після прибуття на територію Люблінщини перших біженців та свідків Волинської різанини, зокрема солдатів 27 дивізії піхоти Армії Крайової, по селах ширилася атмосфера страху. Антипольська етнічна чистка УПА почалася 9 лютого 1943 року. До лютого 1945 загони УПА вбили 50–60 тисяч людей.

Пам'ятник українцям Сагрині, вбитих поляками 10 березня 1944 року. Джерело: Wikipedia

Перед початком акцій ОУН(б) проти польських цивільних, польські партизани вбивали деяких симпатиків бандерівців. Часто такі дії не мали нічого спільного з самообороною чи превентивними заходами. Серед жертв легко знайти лідерів місцевих українських громад, жінок, дітей, старих або тих українців, що були членами прорадянських Народної армії (НА)^[1] та ПРП^[2]. Найпомітнішим актом антиукраїнських переслідувань була пацифікація Сагрині 10 березня 1944 року. Вояки Армії Крайової під командуванням Мар’яна Ґолембевського та Народної гвардії безпеки (частина Батальйонів хлопських^[3]) атакували село та вбили 606 людей. Цивільних застрелили або підірвали гранатами. Метою цієї акції було вбити українців та уникнути вбивств поляків, але деякі польські цивільні також загинули під час стрілянини. Будинки повністю спалили. Слід зауважити, що УПА також здійснювала воєнні злочини в Польщі. Хоча під час громадянської війни польські вояки та партизани вбили більше українців, ніж УПА — поляків, важливо пам’ятати, що відбувався також збройний конфлікт, а не лише антиукраїнське насилля.

Війна проти українських громад

Після визволення Східної Польщі Армія Крайова зупинила свою діяльність. Їй на зміну прийшла організація «Незалежність», згодом — Делегація збройних сил, а ще пізніше — «Воля і незалежність» (ВіН)^[4]. Деякі її частини не виконували наказів про реорганізацію і не розпускали збройних загонів. Насамперед Національна організація військова (НОВ)^[5], що пізніше трансформувалась у Національний військовий союз (НВС)^[6] і Національні збройні сили (НЗС)^[7], що не приєдналися до НВС і діяли незалежно від Армії Крайової. Колишній загін Армії Крайової під керівництвом Юзефа Блісса відповідальний за масові вбивства в селі Павлокома. За зникнення 6 поляків і однієї українки, яких за чутками викрала УПА, проте, ймовірно, арештувало НКВД, було вбито 150 українців. Хоч мейнстрімна течія польського підпілля (АК, ВіН) не виступала проти існування національних меншин у Польщі, важко заперечити, що деякі злочини мали етнічне підґрунтя. Зовсім по-іншому виглядала політика націоналістів з НОВ та НЗС.

Учасники «Волі і незалежності», 1947 рік. Джерело: Wikipedia

18 квітня 1945 року загони НОВ під командуванням Юзефа Задзерського (псевд. «Волиняк») здійснили напад на село Пискоровичі (пол. Piskorowice). Цю подію часто описують як помсту за пацифікацію села В’язівниця (пол. Wiązownica), здійснену загоном УПА під командуванням Івана Шпонтака («Залізняк»), де загинуло 76 поляків. Але в селі Пискоровичі жертвою насилля була група українських цивільних, котрі готувалися до репатріації на територію Радянського Союзу. Томаш Береза, автор монографії про Пискоровичі та польсько-український конфлікт на території Сянщини, стверджує, що напад мав кримінальне підґрунтя та що відповідальність за нього несе командування НОВ, що за їхніми власними словами контролювало територію. 18 квітня було вбито 120 людей.

"Хоч мейнстрімна течія польського підпілля (АК, ВіН) не виступала проти існування національних меншин у Польщі, важко заперечити, що деякі злочини мали етнічне підґрунтя."

Маріуш Зайончковський заперечує таке пояснення, стверджуючи, що вбивства в Пискоровичах були актом терору та етнічного насилля без будь-якого зв’язку зі злочином УПА у В’язівниці. Важливо зауважити, що «Волиняк» особисто стверджував, що його метою було вбивати українців і що він здійснив більше вбивств та нападів на села. Він також вбив 9 євреїв у Лежайську 18 лютого 1945 року.

Акція «За Бугом» — початок

23 лютого НЗС почали спрямовану проти цивільних багаторазову акцію під назвою «За Бугом». У джерелах AK-ВіН, а також щоденнику Здзіслава Бронського («Ускок») можна прочитати, що Мечислав Паздерський («Сірий», пол. «Szary») з НЗС пропонував йому та Станіславу Пажебуцькому («Марс») приєднатися до акції. Обидва відмовились. У звіті Болеслава Кулімовського («Сокіл») написано про координовану акцію, що відбулася в березні, в результаті якої загинуло 4 євреї, 7 українок та 17 українців. Всіх звинуватили в антипольській діяльності. Декого з жертв вбили під час подорожі в Радянський Союз або відразу після повернення з німецьких таборів праці.

13 квітня 1945 року «Сокіл» також вбив 7 членів польської родини, що прибули в село Хорешковіци з Волині. Злочин, що його один з інформаторів Служби безпеки (СБ)^[8] описав як дуже брутальний, ймовірно, мав кримінальне підґрунтя.

4 травня 1945 року (Страсна П’ятниця за юліанським календарем) загін НЗС під командуванням Збіґнєва Ґури («Яцек») прибув до Тератина та напав на будинок православного священника Василя Мартиша. Священник служив у польській армії як капелан для українських військових^[9]. Василя Мартиша та його сім’ю тероризували й після побиття вбили. У документах НЗС згадується про страту «українця Василя Мартиша», але немає нічого про побиття його доньки та пограбування. Василь Мартиш, що не був жодним чином пов’язаний ані з ОУН(б), ані з комуністичним урядом, є проголошений святим Польської православної церкви. Його син провів пів року в радянському таборі в Архангельську.

Василь Мартиш

У цей період преса НЗС оголосили війну українцям, євреям та німцям.

Угода між УПА та ВіН

Ескалація польсько-українського партизанського конфлікту в період війни проти комуністичного уряду й радянських сил була проблемою для обох. Цивільні, особливо українці, потерпали від репресій. До прикладу, члени Польської народної армії^[10] вбили 73 українців у селі Завадка Морохівська (25 січня, 28 березня та 13 квітня 1946 року), бійці Військ охорони кордону^[11] вбили 30 людей у Терці (7 липня 1946).

21 травня 1945 року в Руді Ружанецькій ВіН з ініціативи католицького та православного священників підписала пакт локального значення, що мав покласти край насиллю проти цивільних. Виконавці пацифікацій зустрілись та вирішили зупинити описані вище дії. Пограбування та вбивства продовжувались, але масштаб був іншим.

Польський підрозділ Національних збойних сил (НЗС) Перед строєм стоять Юзеф Задзерський («Волиняк»), Станіслав Пельчак («Майка»), Броніслав Глиняк («Радван»). Джерело: History Ukraine

Проте ВіН мала проблеми з польськими націоналістами, що не підписали жодних угод. Юзеф Задзерський («Волиняк») заявив, що продовжуватиме вбивати українців. Коли «Яцек» та «Сокіл» викрали кілька українських сімей із Матчі, загін ВіН під командуванням Вацлава Боярського («Гуцул») змушений був втрутитися й визволити їх, ймовірно, врятувавши тим життя. Але коли керівництво ВіН пробувало припинити етнічні чистки, націоналісти намагались загострити конфлікт.

"Коли керівництво ВіН пробувало припинити етнічні чистки, націоналісти намагались загострити конфлікт."

Партизани УПА та ВіН навіть співпрацювали військово проти спільного ворога. Найвідомішим був спільний напад на Грубешів вночі з 27 на 28 травня 1946 року.

Бійня у Верховині

Тоді як пакт між УПА та ВіН був у силі, акція «За Бугом» продовжувалася та її виконавці почали план реалізації масової етнічної чистки. 6 червня в 11:00 загін з 300 партизанів НЗС під командуванням Паздерського прибув у Верховину («Яцек» та «Сокіл» також брали участь). Всі партизани мали на собі уніформу Польської народної армії, тому цивільні не підозрювали, хто до них навідався. У звіті НЗС три дні по тому було написано: «Верховина була оточеною зі всіх сторін і 194 осіб української національності були відрізані». Лише 45 жертв були дорослими чоловіками. Деякі з нападників стріляли в дорослих, інші вбивали дітей. Щонайменше двох літніх забили лопатами.

Жінки оплакують загиблих у бійні

Вбиті люди були православними українцями, іншу групу — сімох Свідків Єгови — також вбили та пограбували. Найстаршій жертві були 92 роки, наймолодшій — 2 тижні. Село не було місцем діяльності ОУН(б) та УПА. Серед жертв були члени ПРП та родичі службовців СБ. Перед війною у селі значний вплив мали комуністи.

"Ліквідація партизанів НЗС припинила етнічні чистки."

Після злочину з метою зловити виконавців пацифікації була мобілізована Червона армія та спеціальний загін Корпусу внутрішньої безпеки. 10 червня бійців НЗС затримали недалеко від села Гута. Дві тисячі польських та радянських вояків атакували партизанів, беручи участь у найбільшій битві так званої війни після війни. Паздерського застрелили. Хоч битву в Гуті жодним чином не можна назвати позитивною історичною подією, варто сказати, що ліквідація партизанів НЗС припинила етнічні чистки.

Після Верховини

Партизани «Волиняка» продовжували свою діяльність на Підкарпатті. 19 січня 1946 року він разом із 22 бійцями напав на греко-католицьку процесію в селі Добра, вбивши 33 українців, зокрема й дітей. 18 травня «Волиняк» здійснив напад  на Добчу, застреливши 18 людей та спаливши 40 будинків. Після років боротьби з комуністами, українськими партизанами, протистояння з ВіН та переслідувань різних національних меншин, «Волиняка» схопили у селі Тарнавца в ночі з 11 на 12 листопада 1946 року. Поранений, він утік та наклав на себе руки 29 грудня.

Між 29 січня та 2 лютого на Білосточчині відбулася інша етнічна чистка, забравши життя 79 людей. 220 км на північ від Верховини 3 Віленська бригада НВС під командуванням Ромуальда Райса («Бурий») здійснила виправу через Залешани, Шпакі, Зані та Коньцовізну, вбиваючи білорусів, що там проживали. У лісі недалеко від Старих Пухалів бійці «Бурого» вбили 30 взятих у заручники візників, що мали перевезти партизан з одного місця в інше. Це був злочин з етнічним підґрунтям, визнаний польським судом та Інститутом національної пам’яті як акт геноциду. Він є  важливим у справі українських жертв на півдні Польщі через свою подібність, а також маніфести «Бурого», які той поширював після скоєння злочинів: «Поляки! Якщо маєте відвагу та зброю, бийте українців без жалю, а ми вам допоможемо. Згадайте про терпіння поляків за Бугом, жахливі муки наших жінок та дітей. Їхня кров кличе про помсту (...). Зробіть детальний список всіх православних, не дивлячись на те, чи вони мають польські документи, чи ні. Не переймайтеся тими, що відвідували ксьондза для хрещення. Поляки! Будьте безжальні, як бульбівці»^[12]. 

Конфлікт закінчився у 1947 році, коли цивільних, що потерпали від партизанської активності, в рамках так званої операції «Вісла» переселили на західні землі.

Пам’ять та політика

Польська пам’ять про ці трагічні події має різні відтінки. Українська громада відзначає пам’ять про історію членів своєї спільноти, що загинули від рук всіх учасників конфлікту. Пискоровичі, як вважається, є прикладом польсько-українського примирення «знизу». Роковини подій у Сагрині також відзначають, хоч урочистостості зазвичай супроводжуються атаками зі сторони націоналістів. Під час урочистостей 2018 року промова голови українського товариства у Любліні, Григорія Купріяновича, спровокувала публічну атаку з боку люблінського воєводи Пшемислава Чарнека з ПіСу. Купріяновича відсторонили від роботи в Комітеті охорони пам’яті боротьби та мучеництва. Чарнек навіть вислав звернення про цей «інцидент» до прокуратури.

Проте найбільш проблематичною справою для націоналістів є Верховина. Ці трагічні, добре задокументовані події є прикладом організованої етнічної чистки, відповідальність за яку несуть люди, котрих ультраправі вважають найбільш патріотичною та героїчною частиною руху опору (протиставляючи Польській підпільній державі та комуністам).

Меморіальна дошка на честь страчених учасників НЗС у Саноку.

Відповідальність за злочин заперечується апологетами НЗС, декотрі з яких, на жаль, протягом багатьох років працюють в Інституті національної пам’яті. Хоча цей випадок був добре досліджений та описаний, ці історики стверджують, що дискусії все ще тривають і що до уваги слід брати «всі теорії», зокрема «комуністичну провокацію», акцію підпілля або організований селянами, котрих раніше тероризували українці, погром.

Це виглядає як діяльність Товариства пласкої Землі. Намагання цих людей довести, що вони мають рацію, лише переконує в протилежному. Твердження про те, що вбивцями мешканців Верховини були службовці СБ, ймовірно, є найбільш безглуздими, адже відомо, що комуністи вважали цей регіон лояльним, до того ж серед жертв були родичі офіцерів СБ. А намагання переконати, що українців вбили не озброєні партизани, а їхні польські сусіди, лише посилює стереотипне бачення поляків як вбивць представників національних меншин. Цікаво, що намагаючись відбілити НЗС, націоналісти говорять про співвідповідальність Армії Крайової за злочин у Верховині. Томаш Панфіл, знаний через свої висловлювання про те, що після агресії Німеччини проти Польщі становище євреїв «не було дуже поганим», одного разу публічно сказав, що Верховина — це робота 27 Волинської дивізії піхоти АК.

Інші історики — Маріуш Бехта та Войцех Мушинський — використовували лише один протокол допиту, котрий Служба Безпеки вважала цілком безвартісним. У цьому допиті колишній солдат Батальйонів хлопських стверджував, що в акції брав участь Богуслав Собещанський («Пінгвін») з АК. Хоча насправді «Пінгвін» виступав проти діяльності НЗС (подібно як місцеві загони АК та ВіН) та дотримувався пакту про ненапад з УПА.

"Непослідовна нарація та скалічена історична дискусія про історію позбавили Польщу імунітету перед історичною пропагандою."

Перегляд історії з метою творення культу НЗС та інших відповідальних за переслідування національних меншин формацій антикомуністичного підпілля спричинило чимало внутрішніх та зовнішніх скандалів. Так само як і відхилений Конституційним судом закон про Інститут національної пам’яті, що викликав чимало обурень в Україні та Ізраїлі. Непослідовна нарація та скалічена історична дискусія про історію позбавили Польщу імунітету перед історичною пропагандою, що прийшла з путінської Росії у 2020 році.

Саме тому у XXI столітті важливо будувати історичний наратив, опираючись на факти та трактуючи їх як урок для майбутнього, та, зрештою, відмовитись від історії на основі ідентичності та політичної пропаганди. 

Читайте також:

Сповідь ката з підпілля (Стефан Донмбський)

Іван-Павло Химка: «Історична політика є хворобою всіх посткомуністичних країн»

Посилання

T. Bereza, Wokół Piskorowic: przyczynek do dziejów konfliktu polsko-ukraińskiego na Zasaniu w latach 1939-1945, Rzeszów 2013

I. Hałagida, Ukraińskie straty osobowe w dystrykcie lubelskim (październik 1939-lipiec 1944) – wstępna analiza materiału statystycznego, „Pamięć i Sprawiedliwość” 2017, nr 1, s. 353-412

B. Konieczka, Pacyfikacja Wierzchowin – „mit wierzchowiński” czy czarna karta w historii Narodowych Sił Zbrojnych?, “Czasopismo prawno-historyczne”, nr 2/2019 

E. Misiło, Pawłokoma 3 III 1945 r., Warszawa: Ukar, 2006 

G. Motyka, Od rzezi wołyńskiej do akcji "Wisła" : konflikt polsko-ukraiński 1943-1947, Kraków 2011

J. Woroncow, Kaci Białostocczyzny. w: Wyklęci na Podlasiu. pod red. P. Dybicza i J. Woroncowa. Warszawa 2019 

M. Zajączkowski, Pod znakiem króla Daniela : OUN-B i UPA na Lubelszczyźnie 1944-1950, Lublin 2016

M. Zajączkowski, „Spór o Wierzchowiny. Działalność oddziałów Akcji Specjalnej NSZ w powiatach Chełm, Hrubieszów, Krasnystaw i Lubartów na tle konfliktu polsko-ukraińskiego (sierpień 1944 r. – czerwiec 1945 r.)”: „Pamięć i sprawiedliwość. Pismo Instytutu Pamięci Narodowej” nr. 1(9)2006, Warszawa, 2006,