Кривий Ріг: зарплата і демократія. Причини й наслідки робітничих протестів

Максим Казаков

Що відбувається в гірничо-металургійному комплексі України?

Гірничодобувні та металургійні підприємства здебільшого були побудовані ще в епоху виконаних і перевиконаних п’ятирічних планів. В економіці незалежної держави ці заводи і шахти відігравали (й відіграють) не меншу роль, ніж в радянському народному господарстві. Про перекоси планової економіки сьогодні зубрить кожен старшокласник, готуючись до ЗНО.  Та після переходу до ринку ці перекоси радше посилилися: протягом 1990-х років питома вага чорної металургії зростала через скорочення машинобудування та інших галузей, які виробляли товари з високою додатковою вартістю (Попович 2013). На початку 2000-х років експорт сталі став одним з основних джерел наповнення бюджету та відновлення економіки. Сталевари могли гордо казати, що саме вони приносять країні найбільше  валютних надходжень^[1], але в основу буму нульових були покладені ті фактори, що після 2008 року викликатимуть як в економіці, так і в політиці кризу за кризою: тісна залежність від  світового ринку та зосередженість прибуткових підприємств у небагатьох регіонах (Бойцун 2014). Останніми роками гірничо-металургійний комплекс (ГМК) охопили невтішні процеси: з нього «випали» шахти й заводи, що залишилися на непідконтрольних територіях. Водночас у структурі виробництва знижувалася частка складнішої продукції  (чавун, сталь, напівфабрикати) на тлі зростання експорту залізорудної сировини (Кравчук, Прохоренко 2016).

Динаміка основних показників фінансово-економічної діяльності металургії України у 2010—2016 роках. Джерело: Амоша, Булєєв, Землянкін 2017.

Тенденції не можуть радувати, але за всіх негараздів металургія залишається одним із центральних стовпів національної економіки, забезпечивши навіть у кризовий для галузі 2015 рік близько 1/6 промислового виробництва, ¼ товарного експорту, 1,5% робочих місць України (Амоша, Булєєв, Землянкін 2017: 61—62). Остання цифра на перший погляд не вражає, але зовнішність оманлива: працівники цієї галузі є однією з найбільш організованих, свідомих і активних частин робітничого класу України. Сконцентрованість робочої сили на заводах-гігантах, яка дає відчуття колективу, залученість до складних виробничих процесів, що піднімає для пролетарів край завіси над «таємницями» економіки, традиції незалежного профспілкового руху, початок яких сягає ще кінця 1980-х років — усе це створює ситуацію, коли робітники можуть самостійно діяти та досягати певних успіхів. Ситуацію, на жаль, нині зовсім не характерну для більшості інших галузей економіки.

Найбільший завод найдовшого міста

З цього погляду особливо виділяються металурги й гірники Кривого Рогу. Можна припустити, що на руку криворізьким пролетарям грають розміри міста. Але мова не про його знамениту довжину. Кривий Ріг, з одного боку, не є обласним центром, перенасиченим можновладцями та бізнесменами, які придушують будь-які прояви незалежної активності нижчих класів. З іншого боку, осердя Кривбасу значно переважає розмірами стандартне провінційне мономісто, де функцію дисциплінування мас легко виконує адміністрація містотвірного підприємства. Іншими словами, в умовному Дніпрі або Алчевську баланс сил такий, що незалежні профспілки відсутні або животіють, тоді як у Кривому Розі робітники відбивають атаки та навіть здатні організувати контрнаступ. Економічна географія сприяє криворіжцям, але це лише ґрунт, на який у щоденній боротьбі спираються реальні люди.

Експорт чорних металів з України у фізичному та грошовому вимірах у 2010—2017 роках.
Джерело: Кравчук 2018.

Постмайданні роки були для Кривбасу, як і для України загалом, надзвичайно складними: війна розірвала виробничі й торговельні ланцюжки, одних робітників відправила на фронт, а інших змусила мігрувати. Національна валюта девальвувала втричі, тоді як коливання цін на зовнішніх ринках металу було набагато скромнішими. Це створювало «парадокс», цілком логічний для капіталістичних відносин: якщо після обвалу 2015 року ціни на український метал вже встигли відновитися, то реальна заробітна плата залишилася нижчою від довоєнного рівня. 2013 року середня зарплата на найбільшому металургійному заводі країни «ArcelorMittal-Кривий Ріг» (колишня «Криворіжсталь», далі — АМКР) становила 5808 грн, або ж €534, 2017 року — 10278 грн, або ж €306 (Бурдига 2018).

Та криза й війна посилили давнішу тенденцію. Протягом 2010—2018 років АМКР став приносити власникам в 3 рази більше чистого доходу, але за ці роки питома вага фонду заробітної плати знизилася з 11,3% до 5% від собівартості продукції. Безперервно тривало й скорочення персоналу заводу — від 65 тисяч працівників 2005 року до 23 тисяч сьогодні. Ця «оптимізація» в реальності полягала у збільшенні експлуатації тих, хто залишився на заводі, зменшенні витрат власника на працівників, виведених на аутсорсинг, відсутності державних програм з перекваліфікації людей, дійсно витіснених із робочих місць автоматизацією виробничого процесу. Аналогічною була ситуація й на інших заводах і шахтах Кривбасу.

2017: Кривий Ріг встає

Криворізький пролетаріат дав свою відповідь на дії власників: у травні 2017 року на головних підприємствах міста (Криворізький залізорудний комбінат, «Євраз-Суха Балка», АМКР) відбулися координовані протестні акції робітників — призупинення виробництва, мітинги, захоплення заводоуправління. Вперше голосно пролунала вимога — «Зарплата 1000 доларів/євро». У сучасній Україні це звучало майже захмарно, але насправді таку зарплату до 2014 року мала низка робітничих спеціальностей у галузі. Власники постійно апелюють до середнього рівня оплати праці в Україні, проте робітники через міжнародні профспілкові організації контактують із зарубіжними колегами, тому в курсі: навіть у Казахстані, де також спалахнули протести робітників місцевого заводу «ArcelorMittal-Теміртау», металургам платять більше (€386 у 2017 році). А в порівнянні з робітниками метзаводів розвинених країн українці отримують у 20 разів менше — і це один з найнижчих показників у галузі в усьому світі.

Робітничі протести в Кривому Розі, травень 2017 р. Джерело

Масовість і злагодженість дій робітників на диво швидко зробила власників і менеджерів поступливими. Трудовий конфлікт призупинився після досягнення домовленостей про поступове підвищення зарплат (у середньому на 50%).

Молох вимагає своїх жертв^[2]

Утім, для власників підприємств це було не визнанням економічної правоти робітників, а однією програною битвою у війні, що тривала. Власники відтерміновували й перекручували на свій лад обіцяне підвищення та посилили тиск на незалежних профспілкових активістів. Водночас вони розігрували роль «доброго господаря», який зі свого столу щедро скидає робітниками крихти та не дає безвідповідальним баламутам «кусати руку, що дає», своїми непомірними вимогами розвалювати виробництво.

Дах «втомився». АМКР, березень 2018 року. Джерело

Але виробництво розвалювалося само по собі — в буквальному сенсі. Як ми продемонстрували вище, металургія лишається годувальницею і для сотень тисяч працівників, і для державного бюджету, і для великого капіталу. Але заслужена годувальниця має страшенні проблеми зі здоров’ям: ступінь зношеності основних фондів у галузі становить 70—80% (Козенков, Цимбалюк 2013: 2). Для працівників заводу це не абстрактні формули, а застарілі конструкції та обладнання, що несуть каліцтво й смерть реальним людям.

Уряд не просто дистанціювався від проблеми, а грає на руку капіталу, дерегулювавши сферу безпеки праці та зменшивши повноваження власних контролюючих органів. Так, 2016 року комісія Держпраці виявила на АМКР десятки порушень, але в січні цього року суд відхилив вимогу тимчасово зупинити виробництво (авжеж, один день простою криворізьких заводів і шахт вартує близько $7,5 млн).  

У ніч з 3 на 4 березня в конвертерному цеху «ArcelorMittal» обвалився дах, внаслідок чого загинув 25-річний робітник. Треба віддати шану керівництву, яке моментально знайшло винуватця — сніг, що своєю вагою пробив перекриття. Класичний український форс-мажор: щороку випадання снігу в листопаді або березні ставить цілий державний апарат у глухий кут. Що тут міг зробити окремий капіталіст?

2018: довга дорога до страйку

Робітники АМКР мусили повернутися до активних дій. На підприємстві діє 10 профспілок. Найчисельнішою є Профспілка металургів і гірників України (ПМГУ), що входить до Федерації профспілок України (ФПУ). Її можна віднести до так званих жовтих профспілок — офіціозних утворень, спадкоємців радянських профспілок, які здебільшого уникають конфліктів із власниками та зосереджені на перерозподілі між робітниками премій, путівок, подарунків на свята тощо (Варга 2015). Поруч із ПМГУ — кілька незалежних профспілок. Це нащадки робітничого руху доби Перебудови та 1990-х, коли пролетарі вирвалися з-під опіки партії та зіткнулися з реаліями капіталізму. Незалежні профспілки мають значно менші матеріальні активи, ніж їхні аналоги з ФПУ, але готові до більш рішучих дій у трудових конфліктах, до реальної конфронтації з власником у питаннях оплати та безпеки праці. Багато з них входять до Конфедерації вільних профспілок України (КВПУ). На АМКР присутні бойові профспілки, що нараховують тисячі членів. Це й первинки загальнонаціональних профспілок (Незалежної профспілки гірників України (НПГУ), Всеукраїнської профспілки працівників науки, виробництва та фінансів) і регіональних  (Криворізької міської профспілки робітників промисловості, Регіональної профспілки робітничої молоді), а також робітничі об’єднання, створені в межах заводу — «Працівники металургійної промисловості», Первинна професійна спілка виробництва та транспорту «Щит», Незалежна первинна профспілкова організація, Незалежна профспілка трудящих. Про ще одну «професійну» організацію, яка начебто діє на Криворіжсталі, ми розповімо трохи згодом.

Ситуація на заводі (аварії зі смертельними наслідками, саботаж власником підвищення зарплат, хамське ставлення менеджменту до робітничих активістів) переконала в необхідності рішучих дій і незалежні профспілки, і навіть ПМГУ. 14 березня вони провели біля заводської адміністрації мітинг, на якому було сформовано вимоги до власника та гендиректора АМКР: підвищити середню зарплату до 1000 євро, створити безпечні умови праці, припинити скорочення робочих місць та виведення персоналу на аутсорсинг, не чинити тиск на робітничі організації. За кілька днів під цим зверненням було зібрано підписи понад 12000 найманих працівників, тобто більшої частини персоналу заводу.

Але масова протестна активність — це не тільки вираження соціального невдоволення, а й вироблення політичного капіталу, на який відразу злітаються фахівці цієї справи. З Києва на криворізький мітинг терміново прибув головний «соціал-демократ» країни (принаймні, один з двох) та єдиний «лівий» депутат у Верховній Раді VIII скликання Сергій Каплін. Його виступ був типовим для панівної нині політичної культури: заклики легально боротися за європейські умови праці та життя поєдналися з ксенофобськими випадами в бік «індійських експлуататорів».

У боротьбі з робітниками всі засоби згодяться, зокрема антисемітизм. Матеріали, які розповсюджував менеджмент АМКР — псевдопрофспілкова газета та запрошення на псевдозустріч із Капліним  на той самий час і місце, на які було призначено конференцію трудового колективу. Джерела: [link]; [link].

Експортований із Києва націоналізм виглядав у очах переважної більшості пролетарів як щось заносне й чужорідне. Але цим скористалася й заводська адміністрація, атакувавши профспілковців зі звинуваченнями в політиканстві, запроданстві й ксенофобії. Підготовка до конференції трудового колективу, яка могла б запустити процес трудового спору, проходила в атмосфері брудних політтехнологій місцевого розливу.  Адміністрація призначила на той самий час, але в іншому місці (на своїй території), конференцію-двійника, поширювала провокативні й наклепницькі листівки й газети, тиснула на робітників.

Попри всі перешкоди 27 березня конференція відбулася, і три сотні делегатів від усіх структурних підрозділів заводу затвердили вимоги, сформовані на мітингу. В офіційній відповіді адміністрація цілком проігнорувала претензії у свій бік, тому 2 квітня повноважний представницький орган трудового колективу ухвалив рішення про початок трудового спору. За українським законодавством це передбачає спроби найманих працівників та працедавця досягнути порозуміння в рамках примирної комісії та за допомогою Національної служби посередництва і примирення, а вже після цього, в разі недосягнення компромісу, виникає можливість розпочати  легальний страйк.

Чорна металургія, чорна бухгалтерія

У цьому трудовому конфлікті робітники були достатньо підковані в «матчастині». Без цього нікуди — в центрі трудового конфлікту питання зарплати, її співвідношення з доходами підприємства. Навіть за білою бухгалтерією частка, яку отримували робітники, з року в рік зменшувалася.

Усім, хто цікавиться національною економікою, добре відомо, що ще однією ключовою хибою, поруч із сировинним характером (Кравчук 2018) та застарілістю, є використання капіталом офшорних схем. Масштаби останніх годі й уявити. ¾ експорту вітчизняної металургії здійснюється за участі іноземних посередників, а це майже завжди веде до приховування прибутків у офшорах з метою зменшення сплати податків в Україні (трансфертне ціноутворення).

Джерело: Ляхович 2016.

Раніше робітники АМКР здогадувалися про це в загальних рисах — як і будь-який інший рядовий українець, що на кухні лає «олігархів, які розкрадають країну». Та завдяки зусиллям лівих економістів Олександра Антонюка і Захара Поповича вони змогли дізнатися деталі грандіозних оборудок.  АМКР експортує продукцію в десятки країн світу, зокрема в Єгипет, Туреччину, Ірак, Китай, Ліван. Посередниками стають зареєстровані в офшорних (із дуже низькими ставками оподаткування, зате з щільною фінансовою таємницею) країнах трейдерські компанії, які також входять до складу транснаціональної корпорації «ArcelorMittal». Отже, один структурний підрозділ ТНК в Україні продає свої вироби за кордон через інші підрозділи цієї ж ТНК, резидентів інших держав.

Арматура періодичного профілю

Розглянемо конкретний випадок, щоб читач розібрався в суті офшорних зловживань. 26 вересня 2017 року через порт Миколаєва в Ліван відправлено арматуру періодичного профілю (один з основних експортних виробів АМКР) за ціною 324$ за тону. Ринкова ціна цієї продукції — близько 510$. Формальним покупцем вантажу була така собі «ArсelorMittal International FZE» (зареєстрована в ОАЕ)^[3]. Різниця між цінами продажу власному посереднику та фактичному покупцеві (510-324=186$) поступає в головний офіс «ArcelorMittal» (Люксембург), уникнувши оподаткування в Україні. АМКР виробляє 5,4 млн т прокату на рік, переважна більшість іде на експорт^[4].

Якщо за такими схемами продається принаймні 50% продукції і на кожній тоні приховується хоча б 150$, то повз українську податкову і повз трудовий колектив виводиться в офшори близько $400 млн. Зарплатний фонд на криворізькому заводі нині становить усього $85 млн. У такому світлі боротьба місцевих робітників з «міжсобойчика» на окремо взятому заводі перетворюється на справу загальнонаціонального значення — повноцінного наповнення бюджету країни.

Першотравень здорової людини

Після офіційного початку трудового спору конфлікт перейшов у стадію затяжних перемовин, тактичних маневрів і мобілізації ресурсів. Важливим — для підтримання бойового духу, огляду активу та залучення союзників — заходом стала першотравнева акція, організована незалежними профспілками. День солідарності трудящих протягом ХХ століття був «перетравлений» елітами як бюрократично-соціалістичних, так і капіталістичних країн. Нині в різних куточках світу пролетарі вивільняють цей день з-під шарів офіціозу та повертають його собі. Хода в Кривому Розі стала найважливішою першотравневою акцією в Україні цього року (заходи в Києві, Харкові та Дніпрі, організовані партіями, яких фінансує великий капітал, не враховуємо).

Джерело

На криворізький Першотравень зібралося понад три сотні заводчан — більшість, хоч і недвозначно підтримувала в березні старт трудового конфлікту, але протягом чотириденних вихідних вшановувала невмирущу радянську традицію «майовки» на городах і дачах. Виступи заводчан та їхні коментарі для ЗМІ не мали відточеності професійних базікал, зате демонстрували пристойний рівень класової свідомості. А вона дорого коштує в умовах тривалої атомізації українського суспільства, державної пропаганди, спрямованої в протилежній бік, малодоступної лівої інтелектуальної продукції. Що ж можна було почути від учасників мітингу?

— В любом случае они (трудові мігранти. — М. К.) остаются за границей людьми второго сорта. Нужно на месте добиваться справедливой зарплаты.

— Профсоюзы — это не путевки, это защита людей и прав человека.

— Если олигархи не пойдут на уступки и после забастовки, тогда у нас еще одна есть мера — это революция.

— Говорит (генеральный директор. — М. К.), что мы не европейцы, что мы дикие люди. Поэтому диким людям не надо платить большую зарплату, достаточно платить столько, чтобы хватало на похлебку.

Багато розмов було про чергову аварію, яка сталася на заводі буквально напередодні, 29 квітня, коли одну з доменних печей по завершенні капітального ремонту знову запускали до роботи, з неї стався вилив 40 т чавуну. Цього разу обійшлося без жертв; працівники цеху були залучені до ліквідації наслідків.

З Києва на криворізький Першотравень прибули два десятки членів і членкинь «Соціального руху», «Прямої дії», анархістських організацій. У своїх виступах ліві активісти акцентували увагу на економічних махінаціях з виведення капіталу в офшори та на міжнародній солідарності організованої праці, яка допомагає досягти успіху в конкретних трудових конфліктах.

Київські гості на криворізькому Першотравні. Джерело

Місцеве відділення СПУ, дружнє до ПМГУ, крокувало окремо під власними прапорами, хоча Першотравень мав пройти без партійної символіки. Від цієї колони можна було почути чимало славослів’я на честь Капліна.  На нашу думку, члени СПУ даремно в справі відродження своєї політсили покладають надії на цього політика. Бізнесмен, який в парламенті офіційно представляє інтереси найманих працівників (точніше ФПУ) та саботує боротьбу проти антиробітничого проекту Трудового кодексу. Креатура Дмитра Фірташа — олігарха, проти якого відкриті кримінальні провадження в США (хабарництво) та Україні (несплата податків на півмільярда гривень). Одним словом, не найкраща кандидатура для головування навіть у помірковано лівій партії та боротьби проти економічної злочинності.

Джерело

Відвідали Міжнародний день солідарності трудящих і ультраправі. У пошуках нового електорату й активу вони традиційно звертаються до робітничого руху. ВО «Свобода» має дочірню профспілку — «Свободу праці». На заході були присутні кілька членів свободівської профспілки на АМКР (і це майже весь її склад), а також потужний десант підтримки українського робітництва, надісланий із Києва у вигляді Юрія Ноєвого. Знаного організатора нападів на жіночий рух і ЛГБТ-активістів мало б коробити від гасел про рівність і глобальну солідарність, які скандували сотні голосів. Виступ іншого свободівця окреслив ультраправе бачення боротьби пролетаріату: вона має вестися за досягнення «українського робітничого порядку», очолюваного «найкращими». Тобто свободівцями, які пануватимуть у дусі тоталітарного інтегрального націоналізму. Антидемократичний дух партії відбивається й на «Свободі праці», яку, за статутом, очолює «голова Профспілки – одноособовий виборний орган профспілки». Якщо ж врахувати небагатолюдність її «первинок», то й ця виборність обертається на ритуал у гірших радянських традиціях виборів з одного кандидата. Свободівці не брали участь в мітингу 14 березня та закликали не йти на конференцію 27 березня, зате тепер лізуть розповідати на ТБ, що це вони лідери страйку. В робітничих активістів, які тягнуть на собі реальну боротьбу з власником і менеджментом, склалося враження: свободівці піаряться на чужих справах, створюючи собі під вибори образ соціально орієнтованої партії, а також є корисними для адміністрації АМКР, розігруючи амплуа «ручних радикалів».

Куди ж у робітничій боротьбі без стилізованих нацистських символів. Джерело

Марафонський біг з перешкодами

Після свята капітал і праця встигли провести ще кілька раундів боротьби. Якщо у квітні адміністрація всіляко відтягувала початок роботи примирної комісії, то з початку травня начебто погодилася сісти за стіл переговорів. Але політика не змінилася: адміністративний тиск, юридична казуїстика, підкуп і залякування. Працівникам заводу підвищили зарплату на 12%, натякаючи, що синиця в руках краща від виснажливої боротьби проти штату професійних юристів і менеджерів зі зв’язками в державних органах.  3 травня організаційна зустріч, де мали просто узгодити склад примирної комісії, на рівному місці перетворилася на 25-годинний марафон, під час якого сторона власника тягнула час, поліція заблокувала представників трудового колективу в залі переговорів, а робітники натомість влаштували стихійний мітинг та ледь не захопили заводоуправління. Усе ж таки необхідні документи були підписані, склад представників від заводчан і від власника узгоджено.

10 травня нарешті відбулося перше засідання примирної комісії, було обрано секретарів і визначено регламент. Вже, здавалося б, можна приступати до розгляду вимог робітників, але ні — наступного дня виявилося, що ще тиждень тому адміністрація подала до суду, вимагаючи визнати конференцію 27 березня нелегітимною. Власник намагатиметься зупинити роботу примирної комісії на час розгляду позову в суді. Такі маневри можуть тривати дуже й дуже довго.

Тут підтягнулася й держава, яка керується великим капіталом та переймається його проблемами. Діяльністю незалежних профспілок у Кривому Розі зацікавилася місцева СБУ. І це є виявом цілеспрямованої політики: у Донецькій області Служба безпеки вже вимагає від керівництва шахт звітувати про активність незалежних профспілок як потенційно «дестабілізуючих чинників». Мабуть, вважають відділення інтересів праці від інтересів капіталу сепаратизмом.

Цілком зрозумілою й симпатичною є апеляція криворізьких профспілок до органів влади — звичайний українець набагато законослухняніший, ніж ті, хто пише для нього закони або ж слідкує за їх виконанням. На жаль, нинішня політична еліта України походить з тих суспільних кіл, які самі активно практикують «оптимізації» та «мінімізації». Як зауважує економіст Захар Попович: «АМКР очевидно, виводить значну суму прибутку з-під оподаткування в Україні та приховує реальні обсяги своїх доходів та прибутків від трудового колективу.  Ймовірно, що обсяги сплати податків можуть бути об’єктом певних неформальних домовленостей з українським олігархатом. І вже справою креативних бухгалтерів-махинаторів є розрахувати, яку частину операцій провести по реальній ціні, щоб сплатити домовлений обсяг податку, а яку частину вивести з-під оподаткування через механізм трансфертного ціноутворення, а потім валяти дурня і демонструвати порожні кишені робітникам».

Наш паровоз вперед летит...^[5]

Вільна профспілка залізничників України оголошує «місячник безпеки». Джерело

Але життя — це щось більше, ніж високооплачувані юристи та корумповані держслужбовці у високих стерильних кабінетах. Допомога робітникам АМКР підоспіла, що цілком природно, від інших робітників. 14 травня італійський страйк (скрупульозне виконання робітниками всіх правил й інструкцій, що уповільнює або й зовсім зупиняє виробничий процес) запустили незалежні профспілки на «Укрзалізниці». Вони вимагають вищих зарплат, повернення скасованих соціальних пільг та нових машин. До «італійки» приєднався залізничний цех АМКР, загнавши локомотиви до ремонтних боксів і припинивши підвіз сировини до печей. Генеральний директор заявляє: завод не працює на 60% через робітників, які почали незаконний страйк. Адміністрація звернулася до поліції із заявою, в якій перераховані «злочини» робітників, та розпускає чутки про закриття заводу, про причетність до трудового конфлікту Коломойського та Ахметова (олігархів, які володіють часткою криворізького ГМК). Незалежні профспілковці відповідають: у ситуації винне виключно керівництво заводу, і жодного страйку зараз немає — просто робітники відмовляються працювати на несправному й небезпечному обладнанні.

Джерело

18 травня адміністрація робить свій хід: за допомогою держави наганяє штрейкбрехерів. На АМКР тепер працюють локомотиви «Укрзалізниці» працюють. На завод наганяють воєнізовану охорону: коли мільйонним оборотам і прибуткам щось починає загрожувати, пролетаріату тичуть в обличчя зброєю. Криворіжці намагаються нагадати тим, хто служить чужим інтересам, про єдність класового інтересу.

Ситуація на заводі та навколо нього настільки напружена, що 25 травня в Україну має прилетіти власник корпорації — Лакшмі Міттал. А гендиректор АМКР Паражміт Калон пропонує профспілкам збільшення з жовтня фонду заробітної плати заводу на 1,1 млрд грн. Звучить астрономічно, але на практиці це означатиме підвищення середньої місячної зарплати приблизно на €130. Риторика офіційного звернення керівника заводу неприємно вражає брехнею та маніпуляціями, камуфльованими у зваженість і корпоративний дух. Зростання оплати праці, мовляв, поставить підприємство в непросте становище; робітники «руйнують інвестиційну привабливість України» (економічна контрреволюція! куди дивиться СБУ?); треба думати не про вищі оклади, а про запровадження нових технологій. Хто ж заважав ArcelorMittal за 13 років нарешті відмовитися від  мартенів, якими ніхто більше в Україні вже не користується (Кулицький 2016)? Про офшорні схеми, звісно, пан директор анічичирк. Топ-менеджер тисне цифрами з безліччю нулів та апокаліптичними натяками, але в словах «коли наші доменні печі знову будуть завантажені» відчувається його власний розпач.

Трудовий спір у Кривому Розі не завершено. Нас чекає ще не один поворот подій, про які ми будемо інформувати читачів «Спільного». Можливо, розпочнеться повноцінний страйк, ймовірно, через деякий час буде досягнуто перемир’я — але протистояння зберігатиметься, адже конкретний конфлікт незалежних профспілок і власників АМКР є проявом загальної класової боротьби праці й капіталу. Ця боротьба відбувається щоденно в кожному секторі економіці, в політиці та культурі: коли ви берете додаткову роботу, щоб впоратися з дорожнечею, коли Верховна Рада ухвалює черговий закон, коли Володимир В’ятрович віщає з трибуни. На більшості ділянок наймана праця поспішно відступає, тому на перший погляд це здається і не боротьбою зовсім, а тріумфальною ходою неолібералізму крізь руїни «совка».

150 років робітничої боротьби

Те, що саме в Кривому Розі натомість відбувається реальне змагання, в якому робітники мають шанси на успіх, не випадковість. Одні з найбільших у світі покладів залізної руди, розташовані в Кривбасі, утворюють аномальне магнітне поле та випромінюють радіацію, а ще змінюють суспільство людей, які мешкають над ними.

Джерело

Починаючи з 1880-х років розробка цих родовищ і розбудова промисловості пришвидшували зміни в соціальному устрої, а виробництво нових товарів новими методами, зі свого боку, вимагало перетворень у політичному житті, поширення нових культурних практик та прийняття сучасних ідеологій. Інакше кажучи, відбувалася модернізація. Промислова епоха поставила перед Україною, як і всіма іншими країнами, питання: хто визначатиме курс і темп модернізаційних процесів, хто перерозподілятиме принесені нею блага, хто запускатиме новий цикл цього безупинного процесу. Тобто — питання демократизації. Ресурсна та виробнича міць Кривого Рогу зумовила те, що тут неодноразово відбувалися епохальні бої за модернізацію й демократизацію країни.

У 1905 році криворізькі робітники були частиною страйкового руху, який зрештою змусив самодержавство піти на поступки, легалізувати політичні партії та профспілки та створити парламент, який, однак, швидко був підпорядкований тодішнім панівним класам. У 1917 році криворіжці  розвинули нову форму демократію, що мала бути справді народною й відповідальною — ради депутатів. Через 17 років тут буде запущена «Криворіжсталь» — найбільший промисловий об’єкт, побудований у перші п’ятирічки. Але сталіністська фракція більшовиків здійснила індустріалізацію коштом перетворення радянської демократії на фікцію, надексплуатації селян і робітників, голоду з мільйонами жертв, державного терору проти незгодних, перетворення партійних функціонерів на нову еліту.

Джерело

Джерело

У 1963 році криворізькі робітники повстали проти постсталіністського режиму, який відмовився від найжорстокіших практик, але не від тотальної влади й контролю над робітничим класом (Попович 2017a). Бунт на Соцмісті стане найбільшим заворушенням в УРСР доби відлиги, «українським Новочеркаськом» (Горбач 2013). Наприкінці 1980-х років у Кривбасі розгорнеться страйковий рух шахтарів — форма боротьби пролетаріату за вивільнення з-під влади номенклатури, що, не давши ради модернізації економіки, вже навіть погодилася  на таку крайню міру, як демократизація. Але демократизація виявилася ефемерною, а замість модернізації розгорнулася деіндустріалізація.

Лакшмі Міттал перемагає на аукціоні. Джерело

У 2005 році весь світ спостерігав за націоналізацією та повторною приватизацією найбільшого заводу країни «майданівським» урядом Юлії Тимошенко: «прогресивна» фракція постноменклатурного панівного класу збиралася провести згори демократичні реформи, а для модернізації економіки залучити іноземний капітал. На реприватизації «Криворіжсталі» «радикалізм» нової влади вичерпався, а подальші події продемонстрували: фракції панівного класу, змагаючись у «прогресивності» та «народності», підштовхували Україну до війни та розрухи; а транснаціональні корпорації діють тут не за правилами розвинених країн, а за схемами корупції та надексплуатації.

За що боремося?

Сьогодні криворізькі робітники ведуть боротьбу, яка може мати далекосяжні наслідки для всієї країни. Основною вимогою протестувальників є підвищення зарплати, але це питання не обмежується перспективами купівлі заводчанами медичної страховки, придбання нової побутової техніки та польотів  на відпочинок у ближнє зарубіжжя. Вища зарплата — необхідна умова для розвитку в Україні не декоративних форм демократії. Забезпеченіші пролетарі зможуть виділяти більше часу й ресурсів на участь у політичному житті, матимуть кращий доступ до інформації та (само)освіти, а отже — отримуватимуть компетенцію, необхідну для ухвалення рішень. Криворізькі події доводять, що робітники можуть діставатися до істинного стану речей крізь димову завісу буржуазної брехні та пропонувати адекватніші, у порівнянні із заводовласниками та чиновниками, кроки. Головним завдання лівої інтелігенції залишається роз’яснення робітникам нюансів політекономії та надання їхній боротьбі ширшої перспективи. Звучить не дуже по-новому, але це класичний перший крок, який знову треба зробити на довгому шляху прогресивних змін.

Наймані робітники великих підприємств важкої промисловості — меншість у робітничому класі, але в цьому секторі економіки досі збереглися умови, що полегшують самоорганізацію та боротьбу. Тому металурги та гірники, домагаючись успіхів у конфлікті з власниками, даватимуть приклад колективної дії та заохочуватимуть робітників інших галузей, де самоорганізація не так добре розвинена. Це може викликати ефект доміно. Усвідомлення групових інтересів є базою для формування справжнього плюралізму та спрямування класової боротьби в конструктивне річище. На місце тотальних всеохопних конструкцій «українського патріота», «радянської людини», «homo economicus» мають прийти реальні соціальні групи й колективи. Ці соціальні групи вироблятимуть свій вектор дії у вільній дискусії та за допомогою форм низової демократії. Так вже роблять криворіжці. Незалежні профспілковці переконані: у децентралізованій структурі прихована сила протесту. Керівництво АМКР просто не знає, хто в профспілках головний (бо його немає) і на кого в першу чергу натиснути.

Смикнувши за ниточку трансфертного ціноутворення, робітники Кривого Рогу витягають на суд публіки порочність панівного ладу та дефективність курсу економічного розвитку. Це ставитиме перед ними все нові й нові проблеми. Якщо профспілковий рух зможе вивести з тіні фінанси підприємства, треба буде приступити до переспрямування цих капіталів, адже демократизація без модернізації завжди скочується в гризню за обмежені ресурси, шкідливу для суспільства загалом. У самому ГМК варто оновити виробничі потужності та зосередитися на виготовленні складнішої продукції. Прибутки, які приноситиме оновлена чорна металургія, слід перекидати на розвиток підприємств вищих технологічних укладів та відповідної сфери відтворення робочої сили (насамперед охорона здоров’я, житло та освіта). Державна влада та великий капітал очевидно цього не зробили й не зроблять (Бойцун 2013); навіть боротьбу з офшоризацією економіки влада попросту імітує (Попович 2017b). Це повертає нас до питань робітничого контролю над виробництвом, реальної участі трудових класів у обговоренні та ухваленні політичних рішень у масштабах країни (неможливої без створення робітничих партій cучасного типу), а також розвитку міжнародної взаємодії організованої праці — єдиної симетричної відповіді на силу транснаціональних корпорацій. Якщо в минулому столітті рух у цьому напрямі привів до неочікуваних і часом протилежних результатів, то це не значить, що ми маємо відмовитися від таких орієнтирів. Історія робиться в боротьбі сьогодення.

Посилання

Амоша, О., Булєєв, І., Землянкін, А., 2017. Промисловість України – 2016: стан та перспективи розвитку. Науково-аналітична доповідь. К.: Інститут економіки промисловості НАНУ.

Бойцун, М., 2014. «Стратегія розвитку і режим накопичення: повернення капіталізму до України». В: Спільне. Доступ 15.05.18 за адресою: [link].

Бурдига, І., 2018. Криворіжстрайк: чому зупинився найбільший металургійний комбінат України. Доступ 20.05.18 за адресою: [link].

Варга, М., 2015. Профспілки та протести робітників в Україні. Доступ 20.05.18 за адресою: [link].

Горбач, Д., 2013. Український Новочеркаськ: події 1963 року в Кривому Розі. Доступ 22.05.18 за адресою: [link].

Козенков, Д., Цимбалюк, О., 2013. «Аналіз стану чорної металургії України: сучасні проблеми та шляхи розвитку». В: Ефективна економіка, 8. Доступ 20.05.18 за адресою:[link].

Кравчук, О., 2018. «Експорт сировини як національна ідея та наповнення бюджету». В: Спільне. Доступ 15.05.18 за адресою: [link].

Кравчук, О., Прохоренко, О., 2016. «Сировинні ресурси — сировинна країна? (до ситуації в гірничо-металургійному комплексі України)». В: Спільне. Доступ 15.05.18 за адресою: [link].

Кулицький, С., 2016. Українська чорна металургія: стан, проблеми, перспективи. Доступ 23.05.18 за адресою: [link].

Ляхович, О., 2016. «Торгівля через офшорні зони: раціональна необхідність чи перепона для розвитку України?» В: Спільне. Доступ 21.05.18 за адресою: [link].

Молдован, О., 2009. Металургійний комплекс України в умовах кризи: причини падіння та напрямки покращення ситуації. Доступ 21.05.18 за адресою: [link].

Попович, З., 2013. «Был ли неолиберализм в Украине?» В: Спільне. Доступ 15.05.18 за адресою: [link].

Попович, З., 2017. «Особливості соціально-класової структури радянського суспільства, витоків та характеру протестного руху в СРСР». В: Спільне. Доступ 22.05.18 за адресою: [link].

Попович, З., 2017. Тисячу! Різке збільшення зарплати — єдиний шлях детінізації економіки? Доступ 23.05.18 за адресою: [link].