НАОМА: історія та уроки студентської боротьби

10 березня цього року студентки та студенти Національної академії образотворчих мистецтв та архітектури (НАОМА) вийшли на пікет з вимогою розпочати ремонтні роботи в їхньому гуртожитку та знизити ціни на комунальні послуги. Протест став кульмінацією подій, які почалися ще в листопаді минулого року, коли в розпал перших холодів мешканки та мешканці, які не мали ні води, ні тепла в батареях, отримали місячні платіжки за компослуги на суму близько 1300 грн. На ці проблеми звернули увагу активістки та активісти Незалежної студентської профспілки «Пряма дія» та долучилися до боротьби за гідні умови проживання.

Це не перший епізод в сучасній історії академії, коли студентство НАОМА бореться проти бюрократії свого університету. Остання не приховує патерналіського, консервативного ставлення до студенства і не соромиться використовувати різні інструменти тиску для збереження владного статус-кво. Щонайменше з 2016 року образотворча академія — це не лише місце виробництва знань в прямому значенні, але й простір яскравого соціального конфлікту, який у вищій освіті маскується деполітизаваністю та відчуженістю університетів. І цей конфлікт вартий хроніки та аналізу як приклад непослідовності державної політики, а також як джерело досвіду, який дозволяє зробити висновки і рухатися далі, відкриваючи нові зони, де декомерціалізація та впровадження лібертарної педагогіки у вищій освіти буде на порядку денному. 

Історія студентської боротьби в НАОМА, місцева бюрократія, дурна державна політика у сфері освіти та уроки, які варто засвоїти, — про все це далі в тексті. 

За зміни, проти цензури, за вибори, за тепло — студентські акції в Академії у 2016-2023 роках

Передусім треба розповісти про НАОМА загалом. Це невеликий київський університет, підконтрольний Міністерству культури та стратегічних комунікацій. Станом на листопад 2024 року в ньому навчалося близько 1200 студенток та студентів, причому абсолютна більшість — жінки. Академія розташована в старій будівлі колишньої духовної семінарії, у споруді, яка є пам'яткою національного значення. У радянські роки до неї добудували додатковий корпус. Більшість приміщень в НАОМА відведені під майстерні, де й відбувається навчання. Навіть під час пандемії COVID-19 освітній процес тут залишався переважно офлайн, а дистанційно викладали лише непрофільні та теоретичні дисципліни. Оцінюють студенток та студентів за підсумковими роботами, які вони презентують наприкінці семестру під час переглядів. Тоді ж проводяться дні відкритих дверей: стіни НАОМА, її коридори та кімнати — усе обвішане роботами; відбуваються майстеркласи.

Іншими словами, НАОМА — це мережа своєрідних цехів, де студентки (до того ж переважно самостійно) виробляють оригінальні твори, які в очах викладачів та колекціонерів перетворюються на товар і отримують мінову вартість. Але в силу специфіки мистецьких академій цей процес відчуження та коммодифікації постійно зустрічає перешкоду з боку студентства. Тут поділ між фізичною та інтелектуальною працею розмитий, адже вони буквально виробляють твори своїми руками; ба більше, студентки та студенти часто закуповують необхідні матеріали та інструменти власним коштом, що теж впливає на залученість до виробництва. Оскільки студентки працюють в університеті, умови їхньої праці та якість освіти визначають якість кінцевого продукту, у який вони вкладають багато часу та емоцій. І так, це якоюсь мірою актуально для всіх закладів вищої освіти. Але саме тут прекарність студентської праці та криза університету набувають конкретної, матеріальної і просторової, форми.

НАОМА має яскраву протестну історію. У 2016 році студентка четвертого курсу Альона Мамай організувала перфоманс «Акція в дверях» перед головним входом Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. Вона написала на дорожніх плитах маніфест і роздавала брошури, у яких порушила низку проблем академічного процесу: закриті перегляди робіт та їхнє оцінювання без залучення студентів; мала кількість пар, на які викладачі до того ж не зʼявляються; освіта не готує студенток до реалій арт-ринку. Тоді адміністрація відреагувала негативно: охорона намагалася завадити Мамай та викликала поліцію, а тодішній ректор, коментуючи ситуацію, звинуватив якусь групу людей у «розхитуванні могутньої школи». У відкритому доступі залишилося мало інформації про ці події, але є згадки, що після протесту студентки та викладачі створили кафедру актуального мистецтва й започаткували самвидав «Воно», присвячений життю академії.

«Акція в дверях» Альони Мамай. Фото: Софія Бергинер

У 2019 році студент НАОМА Спартак Хачанов створив антивоєнну інсталяцію з маленьких танків, фігурок військових і ракет фалічної форми, яку в медіа охрестили «парадом членів». Виставка викликала обурення одного з викладачів, який зрештою зруйнував інсталяцію. Пізніше на Хачанова почали тиснути: його викликали на Вчену раду, де погрожували відрахуванням, а після цієї розмови художника на вулиці зустріли ультраправі з організації С14. Ситуація отримала медійний розголос, а студентки на підтримку Хачанова організували дві акції протесту з гаслами «Ні цензурі у НАОМА» та «Тоталітаризм — це спосіб мислення», на яких збирали підписи проти його відрахування. Врешті-решт адміністрація залишила автора інсталяції у спокої.

Інсталяція Спартака Хачанова 

Акція на підтримку Спартака Хачанова. Фото: Євгеній Малолєтка

У грудні 2020 року в НАОМА мали відбутися вибори ректора згідно з новим освітнім законодавством, але в останній момент Міністерство культури перенесло їх на невизначений термін і призначило одного з кандидатів, Остапа Ковальчука, виконувачем обов'язків очільника академії. У відповідь студентки організували декілька протестів з вимогою поновити виборчий процес та створили моніторингову громадську організацію «Pro NAOMA». Акцію підтримали й викладачі академії, а Вчена рада висловила Ковальчуку недовіру. Зрештою вибори відбулися, і ректором став Олександр Цугорка.

Студентство академії порушувало житлові проблеми і до цьогорічних подій. У 2021 році НАОМА опинилася в центрі публічного скандалу після того, як адміністрація заборонила заняття з малювання натури, мотивуючи це холодом у навчальних приміщеннях. У листопаді 2023 року, коли в корпусах НАОМА не було опалення, студентки вийшли на пікет. Тоді ректор урочисто відкрив вентиль, і тепло з'явилося. 

Крім того, у грудні 2023 року мешканці гуртожитку колективно звернулися до адміністрації з вимогою скасувати додаткову плату за комунальні послуги, яка в листопаді перевищила 1200 грн на місяць. У заяві вони зазначили, що таке додаткове стягнення разом з платою за ліжко-місце — 800 грн — є незаконним: відповідно до урядових постанов та наказів плата за проживання в гуртожитку вже включає комунальні послуги. До того ж, граничний розмір оплати за проживання в гуртожитках закладів освіти для студенток не може перевищувати 40% від академічної стипендії. Колективну заяву надіслали адміністрації, а вже наступного дня до гуртожитку прийшов проректор із господарської частини. За словами студенток, він чинив тиск на підписантів: зібрав старост гуртожитку і погрожував, що якщо такі ініціативи повторяться, адміністрація перерахує вартість комуналки як додаткову плату за користування електроприладами, і доведеться платити ще більше. Проте опір студентства дав результат — компослуги за листопад дозволили не сплачувати. 

Ні «Воно», ні «Pro Naoma» вже не функціонують. У НАОМА так і не сформувалася стала організація, яка б накопичувала й передавала досвід студентської боротьби. Публічних записів про ці події небагато, а випускники рідко ділилися спогадами, через що досягнення та успіхи попередніх поколінь залишилися невідомими для нових студенток. 

Утім, якщо в інших університетах місцеві студентські профспілки та студентські ради зазвичай відіграють роль «молодшого партнера» адміністрації, забезпечуючи підтримку її влади, то в НАОМА це бойові незалежні організації, що обʼєднують людей, готових до відкритого конфлікту. Схожу ситуацію, принаймні на перший погляд, можна спостерігати й в іншому творчому закладі вищої освіти — Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Там під час скандалу навколо Андрія Білоуса місцева студентська рада стала на бік постраждалих та ініціювала зустріч, на якій після тривалої дискусії адміністрація погодилася відсторонити викладача. У результаті було створено спільну зі студентством робочу групу для вирішення проблем у ЗВО. 

Учасниці акції під Молодим театром. Фото: Даша Гришина

Патерналізм та патріархат НАОМА: як «Пряма дія» на переговори ходила

Студентська активність НАОМА базується не лише на специфіці навчання в академії, але й на антагонізмі, з яким адміністрація зустрічає студентські ініціативи. Керівництво не бачить в студентках рівних собі суб'єктів і застосовує патерналіські та патріархальні практики в управлінні університетом. Якщо про якусь академію і актуальне відоме висловлювання Девіда Гребера, то саме про НАОМА:

«Насправді сучасна університетська система є чи не єдиною інституцією, окрім британської монархії та католицької церкви, яка збереглася більш-менш неушкодженою з часів Високого Середньовіччя. Що насправді означало б діяти як анархіст у середовищі, повному деканів, проректорів і людей у кумедних мантіях, що роз’їжджають на конференції у фешенебельні готелі…Це, принаймні, означало б певним чином кинути виклик структурі університету».

Я наведу кілька прикладів, що яскраво демонструють панівний дискурс у цьому закладі. 13 грудня 2024 року я разом зі ще одним активістом «Прямої дії», Михайлом, та мешканками гуртожитку прийшли до ректорату, щоб дізнатися, де знаходиться кабінет в.о. проректора з навчально-виробничої, фінансової та адміністративно-господарської діяльності Володимира Бондарчука. Нас відразу завела до свого кабінету в.о. першої проректорки Тамара Касьяненко, викликала Бондарчука, і той почав пояснювати, чому в гуртожитку холодні батареї та високі ціни на комунальні послуги. За час розмови Бондарчук разів з десять повторив: «Ви наші діти, ми про вас потурбуємось». Касьяненко ж говорила, що ми маємо усвідомити, що в країні йде війна, тому студенти мають бути згуртованими і трохи потерпіти. На додачу адміністрація звинуватила студенток у надмірному використанні електроприладів, через що, за їхніми словами, в гуртожитку бракує напруги.

Вікна в гуртожитку НАОМА

Тоді ми домовилися про ще одну зустріч в понеділок, на яку мали принести список кімнат в гуртожитку з проблемними вікнами та батареями. 16 грудня я пішов до в.о. проректора ще з п'ятьма мешканками гуртожитку. Коли ми передали вищезгаданий список, на питання щодо термінів ремонтів Касьяненко ухилилася від відповіді. Після цього одна зі студенток обурилася і почала дорікати, що ці проблеми тривають роками, а адміністрація лише те й робить, що обіцяє. На що перша проректора, у кращих традиціях домінуючого монолінгвістичного дискурсу, дорікнула студентці: «Чому ти розмовляєш мовою окупанта під час війни? Ти розумієш, яка це зневага до воїнів?» Коли ті самі претензії були висловлені знову, цього разу державною мовою, Касьяненко почала виправдовуватися, що вона на посаді всього шість місяців, а академія бідна. Врешті, ми усно домовилися, що відповідь на звернення і терміни ремонтів нам нададуть протягом 20-х чисел грудня. 20-ті числа пройшли, а відповіді так і не було.

30 грудня я та інші члени профспілки «Прямої дії» разом із однією з мешканок гуртожитку прийшли, аби дізнатися про відповідь адміністрації. Це був дуже конфліктний день: нас не хотіли пускати, місцевий в. о. декана факультету образотворчого мистецтва та реставрації Ігор Мельничук перевіряв наші документи і погрожував, що подзвонить в мій університет. Нас переконували, що академія закрита на канікули і нікого немає, хоча на офіційних ресурсах НАОМА висіло оголошення про відкриту виставку. Зрештою, нас все ж пропустили до ректорату, де нас зустріла розгнівана Касьяненко з папірцем в руках. Вона заявила, що «тільки Ремізовського» ознайомить з відповіддю, оскільки заява була складена від мого імені. Тож я пішов з нею. Мене завели в якийсь тісний кабінет, в.о. декана, в.о. проректора та комендант гуртожитку зручно влаштувалися в кріслах, а мені підставили дерев’яний стілець. 

— Cідайте, будь-ласка, — промовив Мельничук.

— Дякую, я постою, — відповів я, бо не планував довго залишатися, тим паче мене завели ніби суто для ознайомлення з відповіддю.

— Ні, ні, сідайте.

— Та ні, дуже дякую, мені комфортніше так.

— Якщо ви хочете розмови, — голос декан став дуже холодним, — сідайте.

Я сів. Неприховане бажання адміністрації змусити мене відчути себе в ролі «поганого учня» в кабінеті директора школи здавалося настільки абсурдним, що хотілося сміятися просто на місці. Десь 40 хвилин Касьяненко вголос зачитувала мені службову записку, в якій адміністрація стверджувала, що всі проблеми вже вирішено, а мене звинувачувала в усьому підряд — від «будування кар'єри студентського лідера» до нібито «особистої зацікавленості» у студентках. Чомусь бюрократи вирішили, що саме я головна людина у цьому процесі, і намагалися тиснути, аби отримати згоду на переселення студентів, які живуть у незадовільних умовах. Я відповів, що подібні питання треба вирішувати безпосередньо з мешканками та мешканцями, відтак запропонував організувати зустріч у гуртожитку. На це перша проректорка різко відповіла: «Не смійте ставити нам умови». Врешті, розмова завершилась нічим, і ми вийшли в коридор. 

Пліснява в гуртожитку НАОМА

У лютому, коли студенти повернулися з канікул до холодного гуртожитку, адміністрація, начувана про їхнє невдоволеня, організувала зустріч. Нас туди не пустили, хоча студентки наполягали на присутності представників нашої профспілки. На їхні аргументи Мельничук суворим батьківським тоном відповів: «У нас є свої юристи. Вони вас проконсультують. Ви що, не довіряєте керівництву академії?» Не можу не додати, що тоді він отримав одноголосну негативну відповідь. Але головне в цій історії, що декан узагалі поставив таке питання, — і зробив це так, наче недовіра до керівництва академії є якимось злочином. 

Це нагадує міркування Зигмунда Баумана про спеціалізовану бюрократію, коли обʼєкти (в нашому випадку студенти) залишаються під контролем конкретної бюрократичної структури, впливу якої неможливо уникнути. Бюрократія робить усе можливе, щоб у її «цільової аудиторії» склалося враження, нібито «будь-які звернення до владних центрів поза тією бюрократією, у віданні якої вони знаходяться, марні чи неефективні». Подекуди такі спроби бюрократи визначають як порушення неформальних правил, які вони ж самі встановили, і починають «карати», зловживаючи своїми повноваженнями^[1]. Так створюється атмосфера страху, покликана змусити студенток та студентів думати, що легше підкоритися бюрократичним правилам, ніж боротися за свої права.

Для НАОМА такий адміністративний патерналізм радше традиція. Аналогічну риторику дозволяв собі й Андрій Чебикін, попередник Цугорки, який керував академією… тридцять два роки поспіль. Тут адміністрація мислить академію наче продовження власного «тіла», якому постійно загрожують ззовні, і яке вона самостійно «виростила». Для керівництва студенти — не робітники, які разом з ними працюють у майстернях, а курчата, яких вони вирощують в інкубаторах. При цьому з них ще й можна стягувати плату за різні послуги, попит на які адміністрація самовільно та штучно створює. 

Так, до лютого 2022 року в гуртожитку діяла безкоштовна пральня — мешканці самостійно придбали пральні машини й дозволяли всім бажаючим ними користуватися. Однак у лютому 2022 року адміністрація заборонила використовували особисті пралки та змусила їх прибрати, залишивши лише платні від фірми «Постирайка». У вересні того ж року ввели додаткову плату за комунальні послуги, причому мешканці сплачують електроенергію за виробничим тарифом, що в 1,5 раза вищий за стандартний споживчий. А вже у жовтні 2022 року газову котельню, підключену до центрального постачання, розібрали та замінили менш потужним електрокотлом, через що будівля стала гірше опалюватися, а мешканкам та мешканцям довелося обігріватися власними електроприладами. Жага до максимізації прибутків також призвела до того, що з другого семестру 2024 року в університеті перестала функціонувати їдальня — зокрема через те, що ректор удвічі підвищив оренду плату для підрядника. А у 2025 році студенти побачили проєкт додаткових послуг, згідно з яким із них планують стягувати плату за використання холодильників, які вони, у більшості випадків, придбали самостійно.

У цьому контексті НАОМА є яскравою ілюстрацією того, як контроль і комерціалізація йдуть пліч-о-пліч, а університет, послуговуючись командно-адміністративною моделлю управління, стає мініатюрним державним капіталізмом. Була б адміністрація дійсно зацікавлена в заміні, скажімо, старих дерев'яних вікон в гуртожитку, які, за її словами, неможливо швидко оновити через нестачу фінансування та бюрократичні перепони, вона, принаймні, могла би знизити ціну за ліжко-місце, коли б загальна сума покривала лише необхідні витрати на персонал гуртожитку. Тоді мешканки та мешканці мали б змогу вкласти зекономлені кошти в ремонт. Також керівництво НАОМА могло би публічно звернутися до Міністерства культури та разом зі студентами домогтися збільшення фінансування й спрощення бюрократичних процедур. Проте такі кроки поставили б під загрозу прибутки, які адміністрація отримує завдяки правовій та інфраструктурній монополії. Це також підважує адекватність її претензії на абсолютну владу в університеті: навіщо вона існує, якщо студенти самі вирішують проблеми академії? Граючись з Альтюссером: необхідність мислити і обґрунтовувати своє владне положення й породжує у представників адміністрації риторику на кшталт: «Ви — наші діти», «Вороги хочуть зруйнувати школу».

Опавша штукатурка в гуртожитку НАОМА

А що там держава? А як завжди: «Немає повноважень» 

Локальна комерціалізація в університетах не була б такою масштабною, якби не загальний курс уряду. Парадокс державного фінансування вищої освіти в тому, що, хоча держава і встановила обмеження ціни на проживання в гуртожитках для студентів, вона не гарантує компенсації різниці з ринкової ціни, покладаючи відповідальність за пошук коштів «на низ». Багато університетів, зокрема Львівська національна академія мистецтв, сплачують комунальні послуги за рахунок спеціального фонду, тобто грошей, отриманих зі сплати навчання за контрактом чи інших платних послуг. Однак у деяких випадках ЗВО не вистачає фінансування, що призводить до заборгованостей. Яскравий приклад — Київський авіаційний університет (колишній НАУ), де через великі борги адміністрація вирішила на зиму провести масштабне переселення студентів і закрила половину гуртожитків через неможливість їх утримувати. Однак, варто додати: стягнення зі студентів додаткової плати за комунальні послуги — ще й за підвищеним тарифом — є унікальною практикою саме для НАОМА. Інші університети, хоча й не без труднощів, але дотримуються законодавства і на ремонт гроші знаходять.

Хоча відповідно до законодавства за міністерствами залишилося багато функцій контролю, на практиці вони уникають втручання в ситуації порушення прав здобувачів вищої освіти, посилаючись на «університетську автономію». Так, коли студенти Лісотехнічного університету звернулися до Міністерства освіти та науки (МОН) з проханням провести перевірку і вжити заходів через незадовільні умови в гуртожитку, МОН просто перенаправило їхню скаргу «за належністю» — до адміністрації університету. Водночас, коли йдеться про реорганізацію ЗВО в рамках отримання траншу від Світового банку, уряд раптово перестає хвилювати і «університетська автономія», і законність його власних рішень. Це, зокрема, видно у випадку Одеської юридичної академії, де реорганізацію наразі частково призупинено судом. 

Оголосивши себе звільненими від відповідальності слідкувати за дотриманням прав студентів в університетах, урядовці водночас не надали їм жодних інструментів захисту. Коли на одній із зустрічей представники студентського самоврядування поскаржилися заступнику міністра освіти Михайлу Винницькому, що адміністрація не виділяє їм гарантованого законодавством фінансування, він відповів:

«Ви можете або посилювати конфронтацію, і навряд чи досягнете цілі, або можете посилювати співпрацю, досягнете цілі (виділення коштів) і ще посилите свою власну університетську спільноту. Якщо кошти не видаються — на це є причини, проаналізуйте ці причини. Міністерство не має важелів примусити ЗВО виділити ці кошти».

Це ставить питання: як забезпечити виконання прогресивних норм Закону України «Про вищу освіту»? На мою думку, без гарантії права на студентські страйки органи студентського самоврядування та профспілки можуть відстоювати свої права хіба в недофінансованих судах, де справи тягнуться роками. Це частково зумовлено тим, що протести на території університету дуже лякають адміністрацію, особливо під час пар — бюрократи відчувають, що не контролюють студентство, що їхня влада не визнається. Страх, що студенти взагалі перестануть відвідувати заняття та заблокують навчання в університеті, може суттєво змінити баланс сил і реально сприяти підвищенню «студентської суб'єктності», про яку так любить говорити заступник міністра. 

Студентки та студенти НАОМА вимагають відремонтувати гуртожиток. Фото: Влад Холодов

Підсумки. Практичні уроки студентської боротьби

Боротьба в НАОМА далека від завершення, проте я, як активіст, вже засвоїв ряд важливих уроків, якими хотів би поділитись. 

1. Не всі студентські ради й офіційні профспілки є «жовтими». В НАОМА ми зустріли дуже бойових і сміливих представниць самоврядування, які не байдужі до проблем своєї академії, і їм потрібні союзниці та союзники. Не соромтеся виходити на контакт з представниками студрад — як мінімум, це дасть вам краще розуміння ситуації в університеті.

2. Чим більше людей беруть участь в обговореннях з адміністрацією, яка не налаштована щось роботи, тим більше людей усвідомлюють, що переговори не дають результатів і треба переходити до дій. Наші зустрічі з адміністрацією в грудні були малочисельними, і коли в лютому ми зустрілися з мешканками та мешканцями гуртожитку, більшість із них хотіла ще «одного ранду». Але в результаті, після чергової зустрічі, питання «Чи виходили на протест?» стало питанням «Коли виходимо?». 

3. Якщо у вашому університеті є проблеми — не соромтеся шукати союзниць та союзників зовні і не мовчіть. Якби «Прямій дії» було відомо про те, що планували студенти гуртожитку в 2023 році, ситуація почала б позитивно вирішуватися значно раніше. Дуже часто через локальність своїх університетів ми навіть не думаємо, що хтось сторонній може нам допомогти, і це грає на руку бюрократам. 

4. Фіксуйте свої перемоги. Адміністрація часто вдає, ніби дії студентства ні на що не впливають, ніби всі зміни відбуваються з її ініціативи. Однак насправді саме студентська активність змушує її ворушитися. Дуже важливо, щоб це розуміли не лише безпосередні учасники руху, але й зовнішні спостерігачі. Необхідно накопичувати і передавати досвід перемог — це допоможе зруйнувати поширений серед студентства стереотип, що пікети ні до чого хорошого не призводять.

Нарешті, скільки б місцеві керівники не корчили з себе земельних аристократів, їхній капітал тримається на праці студентів, викладачів і технічного персоналу. Саме ці групи є основою виробничих відносин в університеті, хоча адміністрація намагається створити інше враження, контролюючи освітній процес, інфраструктуру та нав’язуючи свій бюрократичний режим. Якщо студентство ставить цю владу під сумнів, вона починає істерично реагувати — дзвінками, погрозами, — але зрештою руйнується, і бюрократії доводиться відступати. 

Боротьба студентства НАОМА за право на рівноправну участь в управлінні університетом продовжується. Але така сама боротьба триває і в інших вишах — навіть там, де на перший погляд здається царює суцільна деполітизація. Привіт, Києво-Могилянська академіє.