Кандейс Сміт
Схоже, неолібералізм, індивідуалізм та насильство пов’язані між собою. Неолібералізм тісно сплетений з індивідуалізмом, адже він наполягає, що суспільство не потрібне, бо ми самі відповідаємо за власне благополуччя (Peters 2001; Brown 2003). З точки зору кримінології, не складно зрозуміти, як така зосередженість на індивіді може призводити до насильства. Згідно з теорією соціального контролю Хірші (Hirschi 1969), наприклад, слабкі або ж пошкоджені соціальні зв’язки знімають обмеження для девіантної поведінки особи. Оскільки, відповідно до цієї теорії, індивіди від природи орієнтовані на задоволення власних інтересів, вони можуть скористатися можливістю індивідуалізації, щоб обійти суспільні обмеження. Якщо згадати про неоліберальну тенденцію цінувати індивіда більше за суспільство, то можна стверджувати, що ця ідеологія є небезпечною, оскільки прагне зняти важливі соціальні обмеження і, таким чином, сприяти поширенню злочинів, мотивованих егоїзмом, — серед яких і міжособистісні насильницькі злочини. Такі міркування означають, що з посиленням неолібералізму в певній країні можна очікувати на зростання індивідуалізму та, як наслідок, поширення міжособистісного насильства в цій країні.
Коли ми говоримо про індивідуалізацію, слід мати на увазі, що ця ідея є однією з засадничих для неолібералізму. Насправді, як зазначає Бауман (Bauman 2000:34), у неоліберальних державах «індивідуалізація — це доля, а не вибір». Амабл (Amable 2011) пояснює, що неоліберали усвідомлювали: щоб їхня ідеологія була успішною, населення мусить інтерналізувати віру в те, що індивіди мають отримувати винагороду тільки відповідно до їхніх особистих зусиль. Шарфф (Scharff 2011) доводить, що за такої егоїстичної орієнтації процес індивідуалізації створює в суспільстві атмосферу для перетворення структурних нерівностей на особисті проблеми. Тобто неолібералізм стверджує, що кожен здатен подолати перешкоди, якщо достатньо сильно старатиметься. Браун (Brown 2003) описує, як неоліберальна політика схожим чином моралізує успіх. Наполягаючи, що лише аморальні особи не досягають успіху, ця ідея дозволяє та навіть заохочує звинувачувати бідних за їхні страждання (Passas 2000). І оскільки люди в індивідуальному порядку відповідають за власну долю, неолібералізм стверджує, що держава не має втручатися в цей процес, адже такі дії суперечать засадничому принципу, що тільки особисті заслуги мають визначати успіх (Amable 2011). Тетчер колись сказала про роль держави: «Суспільства не існує. Існують тільки окремі чоловіки та жінки, існують родини… не існує такої речі як невідчужуване право (entitlement)» (Keay 1987:8-10).
Результатом такого акценту на індивіді та заперечення суспільства з боку неолібералів може стати зростання злочинності. Применшуючи роль суспільства та підкреслюючи зв’язок між індивідуальним успіхом та моральністю, неоліберальні держави стають перед загрозою втратити корисні аспекти суспільного контролю (Horsley 2010). Як зазначає Хірші (Hirschi 1969), без достатнього рівня суспільного контролю індивіди схильні до кримінальних моделей поведінки та з більшою ймовірністю діятимуть відповідно до власного інтересу. Неолібералізм наполягає на важливості індивідуалізації та власного інтересу і, таким чином, зменшує підстави не коїти злочинів для тих, хто живе за неоліберального режиму. Як писав Енгельс ще в часи зародження капіталізму, така ринково-орієнтована філософія загрожує сформувати людей, які піклуються лише про власний успіх та особисті інтереси (Lea 1996). Цей спосіб мислення, продовжував Енгельс, призведе до того, що люди будуть вирішувати розбіжності між собою за допомогою насильства. Отже, в цьому сенсі можна вважати, що неолібералізм опосередковано заохочує міжособистісне насильство шляхом запуску процесу індивідуалізації.
Щоб чіткіше зрозуміти взаємозв’язок між неолібералізмом, індивідуалізмом та міжособистісним насильством, давайте розглянемо випадок Франції. Попри те, що ця країна була менш рішучою в запровадженні неолібералізму, ніж інші західні держави, політика, що відповідає цій ідеології, все ж проникала сюди з середини вісімдесятих. Бурдьє (Bourdieu 1992) зазначає, що з часів приходу неолібералізму Франція стала менше піклуватися про соціальне благополуччя громадян і натомість почала перейматися економічними питаннями. З великою ймовірністю можна сказати, що цей повільний відхід усе далі від соціальної держави справив вплив на французів. Хофстед (Hofstede 2001), наприклад, прийшов до висновку, що Франція займає доволі високе місце за шкалою індивідуалістичності в порівнянні з іншими країнами. Це означає, що французи в цілому більше переймаються собою та своїми сім’ями, аніж належністю до групи. Водночас з часів запровадження неоліберальної політики рівень насильницьких злочинів також зріс. Фужер, Крамарц та Пуже (Fougère, Kramarz, and Pouget 2009) відзначають, наприклад, що протягом 1990—2000 років кількість насильницьких злочинів у Франції різко зросла. Якщо згадати, яку увагу приділяв Хірші необхідності суспільного контролю для запобігання злочинності, здається цілком логічним, що впровадження проіндивідуалістичної неоліберальної політики могло спричинити зростання насильницьких злочинів у Франції.
Як показує приклад Франції, взаємозв’язок між неолібералізмом, індивідуалізмом та міжособистісним насильством дуже ймовірний. Сильно зосереджуючись на ролі індивіда та ігноруючи важливість спільноти (Peters 2001; Brown 2003), неолібералізм збільшує значущість індивідуальності, натомість применшуючи важливість спільноти (Amable 2011). Ця одержимість індивідуальним, як показують дослідження, може призвести до втрати суспільного контролю і, в результаті, створити родючий ґрунт для насильства (Hirschi 1969). Хорслі (Horsley 2010:20) на підтвердження цієї точки зору пише: «Неолібералізм може й прямо не спричиняє злочинності та насильства…, але його наслідки безперечно створюють умови, в яких із більшою ймовірністю рівень насильства та злочинності зростатиме». Без сумніву, нерівність, як і індивідуалізм, також є наслідком неолібералізму. Нерівність та індивідуалізація можуть доповнювати одна одну та виражатися в тому, що не члени еліти можуть відчувати фрустрацію та ставати агресивними через своє суспільне становище, а також не відчувати достатньо соціального контролю, щоб стримати ці відчуття. Разом із відмиранням багатьох суспільних обмежень, які раніше стримували насильство, відчужені індивіди можуть ставати дедалі більш схильними до того, щоб відповідати на стрес насильством.
Перекладено за: Candace Smith. Neoliberalism and Individualism: Ego Leads to Interpersonal Violence?
Переклав Іван Шматко
Посилання:
Bauman, Zygmunt. 2000. Liquid Modernity. Cambridge: Polity Press. Bourdieu, Pierre. 1992. “The Left Hand and the Right Hand of the State.” Pp. 86-93 in Acts of Resistance: Against the Tyranny of the Market, edited by G. Sapiro. New York: The New Press.
Brown, Wendy. 2003. “Neo-Liberalism and the End of Liberal Democracy.” Theory & Event7(1):1-19.
Hirschi, Travis. 1969. Causes of Delinquency. Berkeley: University of California Press. Hofstede, Geert. 2001. Culture’s Consequences: Comparing Values, Behaviors, Institutions and Organizations Across Nations. Thousand Oaks, CA: Sage Publications, Inc.
Keay, Douglas. 1987. “Aids, Education and the Year 2000!.” Woman’s Own, October 1987, pp.8-10.
Lea, John. 1996. The Condition of Britain: Essays on Frederick Engels. London: Pluto Books.