Огляд книги «Соціалістичний активіст на промисловому підприємстві в умовах Української буржуазної демократії 1998-2003»

У квітні 2000 року Олег Дубровський влаштувався на роботу на Дніпропетровський завод прокатних валків (ДЗПВ). За місяць до цього він залишив попереднє місце роботи на підприємстві «Дніпротяжбуммаш», випереджаючи своє звільнення за організацію спротиву на робочих місцях. Ще раніше, у 1998 році, Дубровський ініціював протестний страйк через невиплату зарплати на сусідньому заводі прецизійних труб, за що був звільнений і занесений до чорного списку.

У 45 років, маючи досвід роботи трубопрокатником і слюсарем-ремонтником парокотельного обладнання, Дубровський був змушений опановувати нову професію — заливальника у прокатно-ливарному цеху. Його завданням було заливати рідку сталь у шароливарну машину, яка відливала її у металеві кульки. Коли машина простоювала, Дубровський виконував важку фізичну роботу обрубника — обрізав та переміщував розпечені сталеві виливки, а також працював землекопом, «основними інструментами якого були лопата, лом і кувалда»(с. 53-54).

У «полум’ї, пилюці, димові й гуркоті» (стор. 59) закопченої ливарні з протікаючим дахом, Олег Дубровський завів розмову з новими колегами, запитуючи, що їм відомо про історію цього місця. Ще в 1970-х він бунтував проти брежнєвської дисципліни, надихався польською «Солідарністю» та жадібно ковтав анархо-синдикалістську й троцькістську літературу, щойно вона ставала доступною напередодні занепаду Радянського Союзу в 1991 році. Протягом багатьох років він читав усе, що тільки міг дістати про минуле місцевого робітничого руху.

Дніпропетровський завод прокатних валків розпочав свою діяльність у 1896 році під назвою «Сіріус» як машинобудівне підприємство, а у 1913 перейшов на виробництво сталевих прокатних виробів. Під час революції 1905 року директор заводу був «убитий анархістами за знущання з робітників»(с. 54) — подія, що стала початком «героїчної епопеї анархістсько-революційного терору» у Катеринославі (у 1926 році місто було перейменоване на Дніпропетровськ, а у 2016 — на Дніпро). Проте, як виявив Дубровський, його нові колеги не лише нічого не знали про цю драматичну сторінку історії, вони навіть не чули про революційні потрясіння 1917-1921 років. Дехто з них лише згадував, що завод був окупований німецькими військовими з вересня 1941 до жовтня 1943 року, але нічого не знав про подальшу долю його робітників після повторного захоплення Дніпропетровська радянською армією.

Обкладинка книги Олега Дубровського «Соціалістичний активіст на промисловому підприємстві в умовах Української буржуазної демократії 1998-2003»

Не збереглося жодних легенд, спогадів чи знань про революційні події, участь у них робітників «Сіріуса», створення на заводі профспілки й фабзавкому, про заводських червоногвардійців і продзагони. Заводський музей, який постійно зачинений, нікого не цікавить, і ніхто не вимагає його відкрити.

На прикладі робітників ДЗПВ я вкотре переконався: уявлення про революційні традиції нашого пролетаріату — це міф, «мильна бульбашка», яку свого часу роздмухувала пропаганда КПРС, намагаючись обґрунтувати свої претензії на спадкоємність революції.

Проте це не означає, що соціальна пам’ять робітників ДЗПВ була повністю знищена. Вона зберегла перекази, але зовсім іншого ґатунку — про якогось дореволюційного, суворо-справедливого господаря-капіталіста. Туга за конкретним господарем, за конкретним «справедливим» господарським батогом звучала у цих переказах найманих рабів.

Цей гіркий висновок про вплив радянського досвіду на свідомість промислових робітників, яких він нібито представляв, проходить червоною ниткою крізь унікальні й захопливі спогади Дубровського. У них він детально описує п’ятирічний період наполегливих спроб організації робітників та пропаганди соціалістичних ідей серед колег по цеху. 

Цей огляд не написаний нейтральним спостерігачем. Я зустрівся з Дубровським у Москві на початку 1990-х років, відвідав Дніпропетровськ як його гість у 1996 році, згодом видав брошуру на основі великого інтерв’ю з ним^[1] і час від часу підтримував із ним зв’язок. Живучи відносно комфортним життям журналіста й дослідника у Великій Британії, я поділяв — і досі поділяю — його прихильність до соціалізму й захоплююсь його переконаністю в необхідності не лише діяти, а й писати.

Тінь СРСР

Книга Дубровського, видана цього року в Одесі, пройнята усвідомленням розриву між реальним життям робітників і тим, як соціалісти покоління Дубровського — нашого покоління — його собі уявляли: ми вважали і сподівалися, що робітники є або ж стануть рушійною силою змін. Він показує, як радянський досвід — революційні перетворення початку ХХ століття, жахіття сталінізму й задушлива бюрократична авторитарність, за якої він починав свою політичну діяльність, — кидали довгу тінь на пострадянську Україну.

«Комуністичні» правителі досконало опанували мистецтво знищення та спустошення всієї пам’яті про колективні дії робітничого класу. У 1970-х і на початку 1980-х протести стали короткими ізольованими спалахами. Стратегії виживання робітників могли змінюватися: від байдужості до індивідуалізму або цинізму. Коли наприкінці 1980-х років послабились репресії, робітнича самоорганізація почала відроджуватися^[2] — але навіть тоді вплив радянського «соціалізму», який притлумив свідомість людей, залишав дніпропетровських промислових робітників непідготовленими до удару по рівню життя й умовах праці, який приніс перехід до незалежної України у 1991 році.

Олег Дубровський

Корисливі керівники пристосувалися до «дикого сходу» ринкових відносин 1990-х років, а профспілкові бюрократи досягли нових глибин підлабузництва: Дубровський постійно перебував із ними у боротьбі. Але він прагнув зрозуміти не лише зовнішніх ворогів промислового пролетаріату, а й внутрішні руйнівні процеси, що відбулися в його середовищі.

У ливарному цеху ДЗПВ, пише він, не буде перебільшенням сказати, що робітники були «повністю аполітичними» (с. 56). Їх не цікавила «справа Ґонґадзе» (скандал, спричинений убивством журналіста міліцією наприкінці 2000 року) чи рух «Україна без Кучми». Така «байдужість до буржуазної політики» могла б мати й позитивний бік, якби робітники шукали політичну альтернативу. Проте, як зазначає Дубровський, вони цього не робили. Ідеології, що проникали в розмови у цеху, зводилися до авторитаризму (деякі робітники казали, що «потрібен Сталін», щоб навести порядок) і ролі православ’я.

Набагато жвавіші дискусії точилися навколо того, як найкраще використовувати городи, що тягнулися майже до самих заводських воріт і від яких багато робітників Дніпропетровська залежали як у питаннях харчування, так і додаткового заробітку. (Дубровський описує розкішну ділянку, на якій було 57 курей (!) і сад із 40 фруктових дерев. Ділянка належала одному з міських «бувших» — так він називає партійних чиновників, котрі у 1990-х роках конвертували свої незначні радянські привілеї у матеріальне багатство (с. 73)).

Повсякденне життя в цеху супроводжувалося вживанням алкоголю — ймовірно, переважно горілки, — і це відбувалося «практично щодня» (с. 57). Керівництво нічого не робило для боротьби з цим «соціальним злом», «бо працівники, які п’ють, рано чи пізно потрапляють у різні форми неформальної залежності від тієї ж адміністрації».

Ще однією війною, у якій керівництво мало що зробило і яку так і не виграло, була боротьба з крадіжками. На думку Дубровського, «посягання на буржуазну власність мали системно-солідарний характер» (с. 57). Будівельні матеріали, зокрема вогнетривку цеглу й металобрухт, виносили у великих обсягах. Найбільшим попитом користувалися металеві домішки для легування сталі, такі як нікель, хром чи молібден. Робітники отримували готівку, збуваючи ці матеріали через неформальні мережі нелегальних торговців.

Організація на робочих місцях

У книзі Дубровського йдеться про його роботу на трьох підприємствах: «Дніпротяжбуммаш», куди він влаштувався у 1998 році невдовзі після звільнення з Дніпропетровського заводу прецизійних труб за організацію страйку; уже згаданий Дніпропетровський завод прокатних валків (ДЗПВ), де він протримався лише дев’ять місяців з квітня 2000 року; і той же завод прецизійних труб (також відомий як Дослідний трубний завод), куди він повернувся у 2001 році.

На «Дніпротяжбуммаші» — машинобудівному заводі, що тісно співпрацював із деревообробною та паперовою промисловістю — Дубровський працював у паросиловому цеху. Підприємство потерпало від пошесті затримок зарплат, яка ширилася більшістю пострадянських країн у 1990-х роках. Коли Дубровський влаштувався на завод, виявилося, що зарплат немає вже рік. Більшість боргів, як це не дивно, виплатили якраз напередодні президентських виборів 1999 року, на яких чинний тоді президент Леонід Кучма, котрий розпочинав свою політичну кар’єру в Дніпропетровську, успішно був переобраний.

Закинутий завод «Дніпротяжбуммаш», 2020 рік

На січень 2000 року заборгованість із зарплати сягала вже п’яти місяців (з травня по вересень 1999 року). Від керівництва — жодного слова пояснення; від колабораціоністської «офіційної» профспілки — жодного слова протесту. Чотири п’ятих працівників паросилового цеху підписали листа, складеного Дубровським, у якому вимагали від керівництва пояснень. Після цього їм виплатили ще трохи грошей, проте самого Дубровського почали таврувати як підбурювача.

Значно менш успішними були спроби Дубровського створити бібліотеку соціалістичної літератури на залишках заводського «червоного куточка», який за часів КПРС використовувався для партійної пропаганди. Книжковий фонд бібліотеки неодноразово ставав жертвою вандалізму, а листівки з інформацією про її існування зривалися. Він сподівався, що комуністична й анархістська література зможе зацікавити його колег соціалістичними ідеями; «на наступному етапі, мали бути створені просвітницькі (передусім політико-економічні) гуртки, які цілком могли б збиратися і займатися вже поза територією підприємства» (с. 51). Однак жодного з цих планів реалізувати не вдалося.

Дубровський зазначає, що ця закономірність — частковий успіх у вирішенні виробничих питань і невдача в переконанні колег у правильності соціалістичних ідей — повторилася як на ДЗПВ, так і на заводі прецизійних труб. У докладному описі своєї діяльності на заводі прецизійних труб у 2001-2003 роках він розкриває більше деталей: динаміку відносин між власниками заводу, низкою керівників із різним рівнем корумпованості, службою безпеки, старими «офіційними» профспілками й різними групами робітників.

Найбільшим здобутком його профспілкової роботи став тритижневий бойкот 12-годинного робочого дня, який він ініціював у жовтні 2002 року та про який пише, що «робітники успішно протиставили свою волю, свою класову солідарність свавіллю хазяїв» і домоглися повернення до 40-годинного робочого тижня (с. 136).

Профспілки

Наполегливі зусилля Дубровського підірвати контроль керівництва над трудовими колективами ставлять його в унікальне становище для аналізу ролі старих профспілкових структур, що майже без змін перейшли у спадок від радянських часів і були тісно інтегровані в систему управління. На деяких українських підприємствах — наприклад, у значній частині вугільної промисловості — ці профспілки наприкінці 1980-х та в 1990-х роках постали перед викликом і навіть були замінені профспілками, які називалися «незалежними» й певною мірою дійсно такими були. Завдяки їхній діяльності припинилося автоматичне відрахування профспілкових внесків із зарплати на рахунки профспілкових бюрократів; членство у профспілках знову стало відносинами між працівниками та їхніми власними організаціями.

І хоча свою незалежну профспілкову діяльність Дубровський вів, як правило, власними силами, заручаючись підтримкою колег, утім, покласти край структурам членства старих профспілок так і не вдалося.

У 1997-1998 роках, під час короткочасного загального страйку на заводі прецизійних труб, він очолював страйковий комітет рядових робітників, що зрештою призвело до переслідувань та звільнення. У 2001 році Дубровський повернувся на завод, де його одночасно поважали і ставилися з підозрою; його сприймали як лідера боротьби, що зазнала поразки (с. 93). Проте за ці три роки умови праці на заводі різко погіршилися.

Робітники основної заводської професії — трубопрокатники — протягом цих трьох років роботи без зарплати, без опору здали 8-годинний робочий день і в 2001 році працювали по 12 годин щодня, у дві зміни: з 07:00 до 19:00 та з 19:00 до 07:00 наступного дня (с. 93).

Дубровський із болісною докладністю описує співучасть профспілкових чиновників. Незабаром після його повернення на завод у квітні відбулася нарада делегатів від цехів, на якій обговорювали щорічне поновлення колективного договору, що регулює оплату та умови праці. Один із керівників розгромив делегата, який, поговоривши з Дубровським, наважився поставити під сумнів 12-годинну зміну (яку, як згадувалося вище, вдалося скоротити до 8 годин лише після бойкоту в жовтні 2002 року); інший керівник, щойно мали зачитати новий проєкт договору, раптово оголосив, що в цехах видають частину зарплати за минулий місяць, чим змусив багатьох делегатів розійтися (с. 95).

Офіційні представники профспілки не лише не поставили під сумнів цей фарс, а й дозволили відновити «добровільні» роботи щосуботи, які ще у 1989-1991 роках були скасовані під тиском робітничих протестів (с. 111-112). Коли Дубровський спробував просто отримати примірник колективного договору, щоби вивісити його у своєму цеху, він не отримав чіткої відповіді (с. 113-114).

Дубровський став свідком двох серйозних нещасних випадків, що призвели до тяжких травм голови та обличчя, й описує, як керівництво фактично підкупило постраждалих, аби ті не складали офіційного акта. «В обох випадках нічим і ніяк не проявила себе формально наявна “офіційна” профспілка, а співробітники відділу з охорони праці заводоуправління, як завжди, намагалися перекласти відповідальність за те, що сталося, на самих робітників» (с. 110).

Аналіз і висновки

Дубровський доходить висновку, що його зусилля з пропаганди соціалістичних ідей зазнали майже цілковитого провалу, водночас профспілкова робота щодо оплати праці, робочого часу та умов на виробництві мала певні успіхи. Його товариші по роботі на заводі прецизійних труб були одержимі жовтою пресою — що різко контрастувало з прагненням до соціалістичної та іншої політичної літератури в 1989-1991 роках — і проявляли не більше інтересу до соціалістичних книг і газет, які він їм пропонував, ніж робітники «Дніпротяжбуммашу». За словами Дубровського, на виборах 2004 року переважна більшість робітників підтримала Віктора Януковича — президента, поваленого під час повстання на Майдані у 2013-2014 роках. Серед робітників поширювалися настрої про необхідність здійснення репресивних заходів проти Помаранчевої революції 2004 року, яка виступала проти фальсифікації виборів Януковичем.

Ілюстративне фото

Підбиваючи підсумки своєї діяльності, Дубровський пише: «За нинішнього вкрай низького рівня розвитку класової свідомості робітників, за їхньої відчуженості від соціалістичних ідей, профспілковий активізм видавався керівникам значно небезпечнішим, ніж “ідеологічні диверсії”» (с. 201-202). Такі дії, як організований Дубровським страйк 1997 року та бойкот 12-годинного робочого дня у 2002 році, завдали підприємству відчутного удару.

Далі він зазначає: «Як подолати розрив між ним [робітничим класом] і соціалістичними ідеями? Як заразити його вірусом класової солідарності? Як привернути його увагу до загальнокласових інтересів? Моя описана вище практика не дала відповідей на ці запитання» (с. 202).

Я хочу сказати Дубровському, що йдеться не лише про його практику. Донісши свій досвід до ширшої аудиторії, він зробив важливу послугу нашому поколінню й тим, котрі прийдуть після нас. А ті проблеми, із якими Дубровський зіткнувся, були знайомі багатьом. Доречний приклад — нещодавня стаття ще одного мого давнього товариша Боба Маєрса. Як і Дубровський, він провів десятиліття у промислових колективах, був відданим і добре обізнаним соціалістом, хоча й у зовсім іншому політичному середовищі Великобританії^[3]. Він написав:

«Об’єднані робітники ніколи не будуть переможені!» Це гасло лунало на багатьох масових демонстраціях […]. І наскільки ж воно було порожнім. Робітничий клас об’єднався навколо ув’язнених докерів [у 1972 році], але коли шахтарі страйкували цілий рік [1984-1985], ніхто не вийшов з ними на знак солідарності, хоч і панувала величезна симпатія. Що змінилося? Ми всі були переможені. Може, таке гасло і не було б дуже гучним, але якби ж хтось таки вигукнув: “Робітники зазнали поразки, давайте подумаємо чому?”».

Сьогодні, попри жахи Гази, Судану, України й загрозу кліматичної катастрофи, Маєрс усе ще сповнений надії. Він запитує: «Чи зможемо ми знайти вихід з цієї жахливої ситуації? Я озираюся на свою юнацьку наївність, коли думав, що суспільне перетворення — це щось досяжне й відносно просте. Наша “Партія” поведе маси до влади. Сьогодні все виглядає далеко не так просто».

Для Дубровського необхідним інструментом перетворення робітничого класу є не «партія», а «соціалістична пропаганда». На мою думку, жоден із цих важелів не є достатнім. Багато наших колективних спроб використати їх були слабкими — частково через нечітке розуміння обставин кінця XX-початку XXI століття, у яких ми діяли. Ми цілком справедливо відмовилися зраджувати соціалістичні принципи, яких навчилися. При цьому ми колективно перетворювали їх на догму, порожні гасла, які Маєрс порівнює з релігією:

«Колективні спроби зрозуміти сучасність? Та де там! Те, що ми маємо на місцях, — це безліч дрібних сект, кожна з яких гаряче обстоює свої кам’яні скрижалі у запеклій боротьбі з іншими скрижалями. Ця “дискусія” більше нагадує архаїчні суперечки між різними теологічними школами, ніж на щось таке, що могло б справді допомогти зрозуміти, де ми знаходимося».

Дубровський не менш нищівний у своїх оцінках частини «лівих» — у середовищі яких ми всі працювали, — ніж Маєрс. Він різко критикує «революційних радикальних фантазерів», які «витають в емпіреях геополітичних марень» (с. 205) і зверхньо ставляться до повсякденної боротьби робітників, знецінюючи її як форму «економізму».

Ці люди забувають про те, що:

«Нам доводиться мати справу з новим пролетаріатом, який ще не завершив свого формування, не розірвав остаточно зв’язків із селом, який, у процесі усвідомлення себе, не має жодних революційних традицій, не має нічого, що пов’язувало б його з тим класом, який на початку ХХ століття на території колишньої Російської імперії виніс на своїх плечах три революції. Усе доводиться починати спочатку...» (с. 205).

Те, що ми говоримо про формування класу, — це важливо. Але варто замислитися і над тим, як саме ми уявляємо цей процес. Гадаю, у XXI столітті він значно менше нагадуватиме революції XX століття, ніж це припускає Дубровський.

Демонстрація в Києві, березень 1917 року

Для початку варто сказати, що робітничий клас, про який ідеться, зовсім не буде схожий на той, що стояв на чолі революцій 1917-1921 років — і навіть, на мою думку, не схожий на ту важливу, але невелику частину робітників, серед яких проводив свою політичну роботу Дубровський. Навіть в Україні на той час, коли він писав свою книгу, — через десять років після розпаду СРСР — поза межами промислових підприємств відбулися кардинальні зміни. Мільйони українців стали трудовими мігрантами у країнах Західної Європи; мільйони інших були зайняті в сфері послуг та ІТ — галузях, які майже не існували за радянських часів. Як і в багатьох інших країнах, в Україні суттєво зросла частка непостійної зайнятості. Ці виміри сучасного досвіду робітничого класу — не менш реальні у Дніпрі, ніж деінде — залишаються практично поза увагою Дубровського. Зокрема йдеться про домашню (репродуктивну) працю, яку переважно виконують жінки і яка тісно пов’язана з найманою працею.

Хронологічна рамка книги Дубровського (1998-2003 роки) означає, що він не торкається різких змін у житті та свідомості робітничого класу, спричинених спершу російським вторгненням в Україну у 2014 році, а потім повномасштабною війною, що триває з 2022 року. Дубровський брав участь у добровольчих підрозділах, що діяли у Дніпрі у 2014-2021 роках, і знову долучився до оборони у 2022-2025. Від самого початку він виступав за об’єднання зусиль для перемоги над російською агресією^[4]. У статті «Як не програти цю війну», що додається до книги (с. 227-230), він обґрунтовує необхідність масштабної націоналізації, запровадження державної монополії на зовнішню торгівлю та встановлення державного контролю над стратегічними секторами економіки як найефективнішого способу захисту (капіталістичної) української держави.

Сподіваюся, що в майбутньому Дубровський зможе розповісти нам про те, як змінилися праця та життя у Дніпрі під час війни, і долучитися до обговорення цього досвіду серед молодших соціалістичних активістів в Україні — до якого вагомий внесок зробила нещодавня книга Дар’ї Сабурової «Робітниці спротиву»^[5]. Моє завдання у цій рецензії — підкреслити, що всебічне розуміння досвіду робітничого класу має охоплювати не лише промислову працю, яку Дубровський так проникливо аналізує, а й потрясіння та зміни, спричинені війною і міграцією, трансформацію домашньої (репродуктивної) праці, наслідки «глобалізації» та перетворення економіки за межами заводських прохідних і багато іншого.

Досвід Дубровського та інших активістів слід розглядати в ширшому контексті — не лише з огляду на те, що робітничий клас сьогодні є значно ширшим демографічним явищем, а й у контексті нашого розуміння робітничого класу як рушійної сили суспільних змін. Що сьогодні означає те «формування класу», на яке звертає увагу Дубровський?

Одне з послань Дубровського, на мою думку, полягає в тому, що потреба «почати все наново» закорінена у сталінських жахіттях й у всьому радянському досвіді, який повністю поховав зміни, що їх принесли революції початку ХХ століття в Росії, Україні та інших місцях колишньої Російської імперії. І ми знаємо з власного досвіду робітничих рухів у Західній Європі, що наслідки цього аж ніяк не обмежуються територіями колишнього СРСР.

На мою думку, варто повернутися до основ і замислитися над тим, що мав на увазі Карл Маркс, — писавши в часи, коли робітничий клас був демографічно незначною меншістю і коли передбачав, що в майбутньому «комуністична свідомість» буде вироблятися «у масовому масштабі». Це означало б «перетворення людей у масовому масштабі», а воно, зі свого боку, могло б «відбутися лише у практичному русі, в революції». Іншими словами, зміна свідомості й зміна світу для Маркса були одним і тим самим процесом. Революція була необхідною «не лише тому, що панівний клас інакше не можна повалити, а й тому, що клас, який його повалює, може тільки в результаті революції позбутися бруду століть і стати спроможним закласти основи нового суспільства»^[6].

Гадаю, що це «почати все наново», про яке говорить Дубровський, не слід розуміти вузько. Пропаганда соціалістичних ідей — лише один аспект значно більшого, глибшого та складнішого завдання. Боб Маєрс, розмірковуючи над тими ж питаннями, пише:

«Було б ідеалізмом уявляти, що люди з культури, яка була підкорена ієрархічному суспільству тисячі років, а також ті, хто були усунені від будь-якого змістовного контролю над найосновнішими видами людської діяльності, раптом перетворяться на раціональних, здатних до співпраці істот, як метелик із лялечки».

Тут Маєрс говорить про те, як робітничий клас на початку ХХІ століття проходить процес, який Маркс назвав «позбавлення бруду століть». Далі Маєрс зазначає:

«Якщо нам достатньо пощастить уникнути повного знищення людства, то, можливо, знадобляться покоління, аби справжні люди кооперації змогли розвинутися. Але люди жили як кооперативні істоти сотні тисяч років, а під гнітом класового суспільства перебувають лише кілька тисяч. Ми за своєю суттю — здатний до співпраці, соціальний, турботливий вид. Наш мозок, наша мова, наші здібності стали такими, якими вони є сьогодні, завдяки відносинам кооперації. Сподіваємося, що класове суспільство лише ненадовго приглушило цей справжній людський дух в егоїстичному, нелюдському світі рабів і рабовласників, королів і кріпаків, босів і найманих робітників».

І ще:

«[…] Якщо ми погоджуємося, що порятунок людства залежить від розвитку справжньої міжнародної співпраці та раціонально організованого виробництва, що служить задоволенню людських потреб, то навіть зараз ми маємо прагнути розвивати таку етику й культуру у нашій політичній і соціальній діяльності, що вказує в напрямку того майбутнього. Як у сучасних умовах створити культуру грецького полісу, але з тією різницею, що нині раби й жінки ведуть дискусію?»

Саме на цьому рівні, як мені здається, можна зрозуміти самовідданий внесок таких активістів, як Дубровський. Його сутички з облудними політиками, жорстокими керівниками та цинічними профспілковими діячами; його чуйне розуміння колег і водночас розчарування через їхню байдужість; його невдача пробудити інтерес до власних щирих соціалістичних переконань — усе це найкраще розглядати в контексті кризи, яка штовхає капіталізм XXI століття на пошуки нових способів приниження, дегуманізації та відчуження робітників — переважної більшості людства, змушеного продавати свою робочу силу, аби вижити. Російська війна проти України — це один із найжорстокіших та руйнівних проявів цієї кризи капіталізму.

Щоб соціалізм мав сенс у наш час, він має надихати та пропонувати бачення повного переосмислення суспільства — і нас самих як людей. У мене немає простих відповідей на питання, як це має статися чи як це реалізувати на практиці. Але я сподіваюся, що — попри війну та географічну відстань між нами — ми продовжимо цю дискусію. Книга Дубровського є цінним внеском у неї.

Саймон Пірані, травень 2025