Політика еліт і занепад США

Лахман, Річард

  • 07 июля 2020
  • 3138

Річард Лахман

Привид бродить Сполученими Штатами — привид занепаду. Тема занепаду вибухнула 2016 року, вийшовши на перший план у науковій літературі та громадських дискусіях, коли на президентських виборах переміг кандидат із гаслом «Make America Great Again» — гаслом, яке ніби натякало, що Америка вже не була такою великою, як колись. Трамп побудував свою президентську кампанію на твердженні, що потрібні рішучі дії, щоб відновити країну від занепаду, спричиненого її власним урядом. Криза 2008 року й відповідь уряду на неї показали масштаб економічної та політичної нерівності в США й абсолютний спад у статках і добробуті серед все більшої кількості американок і американців.

Свідчення занепаду очевидні для тих із нас, хто живе в Америці в перші десятиліття XXI століття. Фінансування інфраструктури в стагнації: мости обвалюються, водопровідні й каналізаційні труби тріскаються, дамби прориває, повітряний і дорожній рух стає все безладнішим, мережа залізничних шляхів скорочується, а швидкість пасажирських поїздів ледве сягає показників початку XX століття. Поїздка у більшість країн Європи чи Східної Азії — від прибуття в аеропорт до трансферу в місто на швидкісному потязі чи метро — може здатися американцям і американкам мандрівкою у високотехнологічне майбутнє, яке в самій Америці ніде, крім «Діснейленду», ніколи не настане.

 

 

Втратила своє провідне становище у світі й американська початкова, середня та вища освіта. Американські діти й підлітки, які ходять до все старіших і занедбаніших шкіл, вчаться гірше, ніж їхні ровесники й ровесниці у країнах із меншим рівнем доходу чи видатків на освіту. Хоча Сполучені Штати стали піонерами масової вищої освіти з ухваленням G.I. Bill[1] 1944 року, а наступні п’ять десятиліть були лідерами за часткою населення з університетськими дипломами, зараз вони опустилися на 14 місце серед розвинених країн[2]

 

"Американці й американки відвідують лікарів та лікарок рідше й проводять менше днів у лікарні, ніж мешканці та мешканки інших країн ОЕСР."

 

У Сполучених Штатах є дві сфери, які щедро фінансуються: охорона здоров’я та військова галузь. Але й тут позиція США в порівнянні з іншими країнами вже десятиліттями погіршується. Так, сьогодні Сполучені Штати на 34 місці у світі за тривалістю життя[3]. За даними Бекфілда і Моріс, 

мешканці й мешканки Сполучених Штатів сьогодні можуть розраховувати жити менше й хворіти частіше, ніж мешканці й мешканки будь-якої іншої багатої демократії. Цей розрив у здоров’ї між США та іншими розвиненими країнами росте: тоді як смертність серед людей віком від 45 до 54 років продовжує падати в Канаді, Британії, Австралії, Франції, Німеччині та Швеції, США не встигають за цими змінами … нерівність у сфері здоров’я в США набагато вища, ніж у більшості європейських країн, а розповсюдженість поганого стану здоров’я така ж, як у постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи[4].

І це попри те, що у 2013 році витрати США на охорону здоров’я становили 17,1% ВВП — майже на 50% більше за наступну країну в рейтингу, Францію, витрати якої складали 11,6%. На душу населення та з урахуванням різниці у вартості життя США витратили 9086 доларів 2013 року — на 44% більше за Швейцарію, яка посідає друге місце в списку із сумою в 6325 доларів[5].

 

 

Чому ж видатки США на охорону здоров’я такі неефективні? Чи, інакше кажучи, чому медична система, гірша, ніж в інших багатих і не дуже країнах, настільки дорога? Не тому, що американнці й американки користуються нею частіше за інших. Насправді, вони відвідують лікарів та лікарок рідше й проводять менше днів у лікарні, ніж мешканці й менканки інших країн ОЕСР[6]. Натомість, американці й американки платять набагато більше за візити до лікарні, медикаменти, медичне обладнання та перебування в стаціонарі, ніж люди в будь-якій іншій точці планети, бо Конгрес багаторазово відхиляв регулювання цін та забороняє федеральному уряду їхнє узгодження[7]. З-поміж усіх витрат на медицину, частка адміністративних розходів в Америці майже вдвічі більша, ніж у будь-якій іншій країні ОЕСР[8]. Це так, бо численним комерційним страховим компаніям, кожній із власним набором процедур і графіком компенсації розходів, потрібно наймати армії адміністративного штату для опрацювання специфічних для цієї компанії форм. Водночас лікарні наймають медичних «кодувальників» та «кодувальниць», які намагаються класифікувати надані медичні послуги так, щоб збільшити відшкодування. Це призводить до того, що страхові компанії наймають ще більше адміністративного персоналу для перевірки й оскарження рахунків, виставлених лікарнями. Звичайно, все це ніяк не покращує здоров’я й довголіття пацієнтів і пацієнток.

 

"Америка виняткова серед могутніх держав останніх п’яти століть як держава, що знову й знову протягом десятиліть не може досягти своїх воєнних цілей."

 

Американські збройні сили стали менш здатними вигравати війни навіть попри те, що їхня перевага над поточними й потенційними ворогами у фінансуванні, кількості та якості озброєння зросла до безпрецедентного в історії рівня. Так, єдині недвозначні воєнні перемоги США з часів Другої світової були у Війні в Перській затоці 1991 року — війні з чітко обмеженою метою звільнення Кувейту від іракських військ — та в різноманітних поліцейський операціях[9] проти зовсім малих і слабких опонентів: в Домініканській Республіці 1965 року, Гренаді 1983-го й Панамі 1989-го. Натомість, результат війни в Кореї був сумнівним, тоді як війна у В’єтнамі була очевидно програшною. В обох випадках Сполучені Штати зіткнулися зі значними супротивниками, яких підтримувала наддержава-конкурент, а в Корейській війні також билися сотні тисяч китайських військових. Ні того, ні іншого не було у війнах в Іраці й Афганістані, але й вони, хоч і не призвели до цілковитої поразки, не досягли більшості цілей, заради яких були розпочаті. І хоча кожен окремий програш можна пояснити збігом обставин, Америка виняткова серед могутніх держав останніх п’яти століть як держава, що знову й знову протягом десятиліть не може досягти своїх воєнних цілей. Ці фіаско ще більш виняткові через те, що США зазнали їх навіть за відсутності серйозного військового суперника, коли спроможність і готовність Америки виробляти й купувати зброю для військового панування залишилася високою.

 

 

Перспективи поза щедро, хоч і неефективно, фінансованими військовою та медичною галузями також не вселяють оптимізму. Саме в той момент, коли потрібні подальші інвестиції в інфраструктуру[10], наукові та промислові дослідження й розробки[11], освіту та довкілля, здатність державних і місцевих органів влади мобілізувати такі кошти зменшується. 2004 року після Бушевого урізання податків федеральні доходи скоротилися до 16,3% ВВП — найнижчого показника з 1951 року[12]. Через стабільний рівень видатків при зменшенні податкових надходжень державний борг значно зріс починаючи з 2000 року. Цей тренд відбиває поширене в американських сім’ях використання кредиту для збереження рівня витрат при все нижчих доходах. Частка державного боргу у ВВП більше ніж подвоїлася з 31,7% 1981 року до 67,7% 2008 року, а після світової економічної кризи держборг виріс навіть більше — до 101,8% ВВП 2015 року[13]. Частка боргу фізичних та юридичних осіб у співвідношенні до ВВП зросла навіть швидше протягом тих трьох десятиліть: прямо перед фінансовою кризою він був у чотири рази більшим за державний борг[14]. «У 2000–2007 роках загальна сума [заборгованості домогосподарств] подвоїлася до 14 трильйонів доларів, а співвідношення заборгованості домогосподарств до їхнього доходу підскочило з 1,4 до 2,1»[15]. Однак найшвидше борг зріс у фінансових фірм: з 19,7% ВВП 1979 року до 117,9% 2007 року[16].

 

"Прихильники й прихильниці Обами приписували йому особисті якості, які б дозволили йому власноруч подолати міжпартійні суперечності й запустити необхідні реформи."

 

Багато коментаторів та коментаторок констатували занепад США, багато з них запропонували свої рішення[17]. Втрата Америкою свого військового та економічного лідерства та передових позицій у царині освіти, охорони здоров’я та добробуту громадян/ок — все це супроводжували численні пропозиції політичних заходів, які б могли обернути процес занепаду. Але все частіше ці стратегії пропонуються зі смиренною переконаністю в тому, що вони навіть не будуть взяті до уваги, бо США вже не мають політичної волі, щоб виділити потрібні кошти, чи організаційної спроможності, щоб втілити в життя такі масштабні проєкти. По суті, американські прогресивіст(к)и й реаліст(к)и висловлюються про політичні альтернативи у формі жалкувань:

Так, ми знаємо, що економічний лідер XXI століття розвиватиме сектор зеленої енергетики та що це потребуватиме великих державних інвестицій, зобов'язань до енергоефективності та податків на викопне паливо, але Америці бракує ресурсів Китаю чи політичної волі ЄС до оподаткування та регулювання, тому цей сектор не може тут розвиватися.

Звичайно, ми розуміємо, що контрольована та фінансована державою універсальна система охорони здоров’я — найкращий (і, мабуть, єдино можливий) спосіб знизити видатки на медицину й підвищити її ефективність, але страхова, фармацевтична та лікарняна галузі економіки ніколи не допустять такого, тому Америці доведеться продовжувати платити більше за гірші результати[18].

Кожна країна з кращими досягненнями в освіті має єдину національну освітню систему[19] й визнає важливість вчителів та вчительок через високий рівень автономності та гідну зарплату[20]. Але Америка має традицію локального контролю, і ми все одно не можемо дозволити собі найняти достатньо професіоналів та професіоналок. Тому ми краще зупинимося на ретельному нагляді за вчителями та вчительками за допомогою тестів базових академічних вмінь для їхніх учнів та учениць, ігноруючи той факт, що навіть ті з них, які вдало проходять ці тести, все одно не готові до університетської освіти чи міжнародної конкуренції.

Коли коментатори й коментаторки не впадають у відчай з приводу наслідків нібито унікального американського підходу до політики й урядування, вони кидаються в магічне мислення, сподіваючись на прихід спасителя чи на спонтанний вибух соціальних рухів. Барак Обама, безсумнівно, був втіленням таких надій у 2008 році, коли його прихильники та прихильниці приписували йому особисті якості, які б дозволили йому власноруч подолати міжпартійні суперечності й запустити необхідні реформи. Обама відплачував їм тим же, розповідаючи на своїх мітингах, що «ми і є ті люди, на яких чекали». 

 

 

Книжка Ральфа Нейдера «Тільки надбагаті можуть нас врятувати!» — утопічний роман, в якому мільярдери розхитують владу корпорацій та дають новий поштовх громадянським рухам — чудово демонструє, як прогресивістські замисли ґрунтуються радше на надіях на щедрість еліт, ніж на реалістичних планах політичної мобілізації[21]. Особливо показово (і гнітюче), що цю книгу написав американець, який протягом останніх 50 років був успішнішим у створенні громадських організацій, ніж будь-хто інший. Хай там що, та пожертви від ліберальних мільярдерів на кшталт Тома Стеєра, менеджера гедж-фонду, який 2014 та 2016 року витратив десятки мільйонів доларів на передвиборчу рекламу, що критикувала кліматичних скептиків-республіканців, — це крапля в морі внесків від братів Кохів та їхніх союзників. Вони на федеральному та місцевому рівнях фінансують кампанії кандидатів та кандидаток, які рішуче налаштовані каменя на камені не залишити від захисту довкілля, ослабити профспілки й ускладнити голосування на наступних виборах для чорних та інших категорій населення, що зазвичай голосують за Демократичну партію[22]. [...]

Час від часу локомотивом змін бачать нову, третю партію. Сам Ральф Нейдер перед тим, як поклав усі надії на надбагатих, вірив, що його кандидатура в президенти від третьої партії зруйнує двопартійну дуополію на владу і, хоч він ніколи не уточнював, як саме, створить нові можливості для прогресивістської політики[23]. Так само й Томас Фрідман, найвидатніший газетний колумніст США початку XXI століття, теж виступив за «третю партію на сцені під час наступних президентських дебатів, яка могла б поглянути американцям і американкам у вічі й сказати: “Ці дві партії вам брешуть. Вони не можуть сказати вам правду, бо кожна з них десятки років тільки й дбала про чиїсь приватні інтереси. Я не скажу вам, що ви хочете почути. Я скажу вам те, що вам потрібно почути, якщо ви хочете бути світовими лідерами, а не другими римлянами”»[24]. Фрідман не пояснює, як така партія була б організована, а висміюючи лобізм як джерело надходжень у дві партії, він не уточнює, як би фінансувалася третя. Так само він не каже, як і чому вона могла б оминути ті перешкоди, які не зміг подолати Обама, котрий також обіцяв казати правду, кинути виклик лобізму та вийти з безвиході. Вірять, що нова, чистіша партія могла б (неясно як) відродити США, й активісти й активістки «Руху Чаювання»[25]. Діючи всередині Республіканської партії, вони все ж переконані, що така третя партія була б ефективнішою навіть за очищену й оновлену Республіканську.

 

Демонстрація «Руху Чаювання» в Аризоні, 29 травня 2010 року
 

Іншим джерелом політичної трансформації часто бачать нові технології. Твердження, що інтернет (або ж Твіттер чи мобільні телефони) може дати поштовх ефективним політичним рухам, які замінять напівмертві профспілки та масові організації, ще потрібно довести[26]. Адже активність Трампа в соцмережах ще не означає, що Твіттер може бути інструментом для організації. Ця платформа так добре працює для Трампа тому, що «одна група так само одурманена Твіттером, як і сам містер Трамп, — це журналісти й журналістки». Таким чином, традиційні ЗМІ тільки посилюють кожен із його твітів, докладаючись до того, що «соціальні мережі, які колись проголошували демократичними інструментами, також можуть використовуватись, щоб підточувати демократичні норми»[27].

Поки що інтернет найефективніше працює як засіб фандрейзингу — так само, як і попередня технологічна новація, прямі поштові розсилки (direct mail), піонером яких став Джордж Макговерн у своїй президентській кампанії 1972 року[28]. Але кошти на кампанії, які збираються онлайн чи поштою, — ніщо в порівнянні з пожертвами, які збирають звичним ще з XIX століття способом — через пожертви корпорацій та багатих, які є нічим іншим як підкупом.

 

"Активність Трампа в соцмережах ще не означає, що Твіттер може бути інструментом для організації."

 

Та навіть коли політичні перешкоди подолані й нова політична програма ухвалена, слабка організаційна спроможність держави перешкоджає її втіленню в життя. Варто тільки порівняти «Медікер»[29], який почав працювати для 19 мільйонів громадян/ок вже за 11 місяців після підписання Ліндоном Джонсоном 1965 року, з реформою охорони здоров’я Обами 2010-го, яка передбачала, що нововведення набудуть чинності із затримкою аж у чотири роки. Така відстрочка частково була спробою грати за правилами бухгалтерського обліку Бюджетного управління Конгресу, а частково — свідченням переконаності президента й Конгресу в тому, що втілити її в життя хоч трохи швидше неможливо. В цьому вони не помилялися: згодом адміністрація Обами відклала імплементацію деяких частин реформи ще на рік, з 2014 на 2015 рік, а онлайн-система реєстрації заявок на субсидоване державою страхування працювала з неполадками кілька місяців.

 

 

Або ж слід порівняти стимулювання економіки 2009 року[30] з урядовими програмами зі створенням нових робочих місць часів Нового курсу[31] чи стимулюванням Китаєм економіки у 2009 році. За браку агенцій, здатних підготувати інженерні й архітектурні плани та керувати всіма щойно найнятими робітниками й робітницями, здійснені у 2009–2010 роках проєкти були маломасштабними й несуттєвими. В основному вони концентрувалися на відновленні дорожнього покриття й ремонті інфраструктури, виплатах найнятим раніше державним і місцевим працівникам і працівницям, яких би інакше скоротили, та зниженні податків для стимулювання попиту на споживчі товари в приватному секторі. Результатом цих витрат було тільки вповільнення швидкої руйнації американських доріг, мостів, дамб і шкіл. Водночас ніяк не просунулася побудова нової інфраструктури, муніципальних споруд чи інших мереж, потрібних для міжнародної конкурентоспроможності чи навіть задля підтримки поточних рівнів економічного виробництва. Контраст із монументальними дамбами й іншими проєктами, побудованими протягом Нового курсу, чи високошвидкісними залізничними сполученнями, метро, аеропортами й міськими центрами, створеними завдяки китайському стимулюванню економіки, демонструє, наскільки знизилася спроможність американського уряду планувати й втілювати в життя великомасштабні проєкти і як зникла його здатність розподіляти соціальну допомогу. 

 

Занепад у минулому та сьогоденні

Сполучені Штати не перша могутня держава в історії, яка переживає занепад. І ця книга не перша розглядає це явище з порівняльної та історичної перспективи. Я написав її та сподіваюся, що її прочитають, бо вона пропонує новий погляд на те, як держави занепадають. Адже цей процес не є невідворотним: немає великих історичних циклів чи якогось універсального закону, які б наперед визначали занепад держав. Деякі могутні держави — Габсбурзька Іспанія, Франція за Людовика XIV, а потім і Наполеона, Голландська республіка — втрачали геополітичну міць протягом десятиліть. Натомість Британії вдавалося утримувати панівне положення понад століття, яке до того ж охоплювало перехід до індустріального капіталізму. Теперішній занепад Америки настає менше ніж після сімдесяти років домінування.

Боротьба між великими європейськими державами за геополітичне та економічне панування співіснувала з розвитком глобальної капіталістичної економіки. Саме цей фактор радикально відрізняє ці століття конкуренції від конфліктів докапіталістичної доби. Тому мій аналіз у цій книзі обмежується державами, що претендували на домінування починаючи з 1492 року. До 1945 року основними суперниками були європейські країни, хоча вони й мали позаєвропейські колонії. Коли одна з них втрачала панівні позиції, інша підносилася та посідала її місце.

 

 

Сполучені Штати після 1945 року відрізняються у двох аспектах. По-перше, їм бракує офіційного статусу імперії, який був у впливових раніше держав. По-друге, після занепаду США їм на заміну не прийде інша західна держава — жодна європейська країна чи навіть таке наддержавне утворення, як ЄС, не хоче чи не може встановити глобальну гегемонію. Тому занепад США відбувається на тлі підйому незахідних держав, перш за все Китаю, які до цього були радше об’єктами, а не учасниками боротьби за панування, що точилася в Європі й розгорталася переважно через колонізацію. Незалежно від того, чи Сполученим Штатам прийде на заміну Китай, чи після американської гегемонії буде багатополярний і анархічний світ, п’ятсотлітній ері сконцентрованого навколо Заходу й ним же насадженого глобального порядку настане кінець.

 

"«Державний» політичний курс — набагато частіше продукт конфлікту еліт, а не вияв волі єдиного правителя."
 

Хоча ця книжка про занепад великих держав, було б помилкою розглядати їх як монолітні утворення. Усі вони — сукупність інституцій, кожна з яких контролюється елітою, здатною захищати свої інтереси. Тому ми не можемо передбачити військові, економічні чи геополітичні досягнення держави, виходячи з її абсолютних чи відносних ресурсів: конкурентні еліти, просуваючи власні інтереси, відводять ресурси, підриваючи здатність їхньої держави проводити необхідну для досягнення та підтримки домінування політику. Інакше кажучи, «державний» політичний курс — набагато частіше продукт конфлікту еліт, а не вияв волі єдиного правителя (байдуже, чи йдеться про голову держави чи капіталістичний клас), яку він нав’язує своїм підданим.

Конфлікт еліт через ресурси й привласнення ними цих ресурсів пояснюють, чому найбагатші та найсильніші держави часто провалюють спроби встановити або підтримати панування. Панівні держави не втрачають першість через те, що їм бракує ресурсів для втілення своїх геополітичних та економічних амбіцій. Натомість, занепад — це результат внутрішньополітичних динамік, специфічних для кожної великої держави, які можна зрозуміти й пояснити, тільки прослідкувавши, як саме еліти шукають і здобувають змогу просувати свої інтереси.

 

 

Конфлікт еліт дестабілізує внутрішню політику кожного політичного утворення. Його спроможність досягти домінування може бути збільшена чи зменшена в залежності від того, як саме такі внутрішні конфлікти реструктурують відносини між елітами та класами. Зміна внутрішніх соціальних структур дозволяє державам краще чи гірше використовувати сприятливі нагоди на світовій арені та відповідати на загрози від конкурентів. Особливо коли держава завойовує нові землі, створюючи офіційні чи неофіційні імперії, чи коли вона встановлює гегемонію, відносини між елітами змінюються й на нещодавно приєднаних землях постають нові еліти. Коли ці еліти починали захищати свої специфічні інституційні інтереси, вони привласнювали ресурси й ставили в безвихідне становище інституції конкурентних еліт, ослабивши так метрополію та підірвавши добробут її населення. Таким чином, дії еліт унеможливили подальшу експансію чи навіть підтримку вже досягнутого державою домінування. Цей процес не проходив однаково в кожній імперії чи гегемоні: конкретні траєкторії експансії та занепаду визначалися загальною структурою еліт і тим, як її трансформували елітні та класові конфлікти, змінюючи передумови для подальших конфліктів.

 

"Коли держава завойовує нові землі, створюючи офіційні чи неофіційні імперії, чи коли вона встановлює гегемонію, відносини між елітами змінюються і на нещодавно приєднаних землях постають нові еліти."

 

Моя робоча гіпотеза полягає в тому, що серії конфліктів між елітами та структурних змін, що не піддаються прогнозуванню, визначили життєздатність сучасних імперій, їхнє відносне геополітичне й економічне положення, те, чи стануть вони гегемонами, і як довго та в якій формі триматиме ця гегемонія. Але слід пам’ятати, що кожне політичне утворення існувало у світі, де воно конкурувало — більш чи менш ворожо — з державами-суперницями.

Широкі часові рамки та все більший географічний розмах перегонів великих держав вимагають від нас уваги до того, як різняться необхідні для домінування фактори. Типи ресурсів і організаційних здібностей, які необхідно мобілізувати для досягнення чи утримання глобального панування, змінювалися з часом: від створення Габсбургами першої сучасної імперії п’ятсот років тому до століть, коли Нідерланди, а згодом і Британія утримували військову владу й капіталістичну гегемонію (а Франції й Німеччині не вдалося цього досягнути), до зеніту американської могутності, який зараз добігає кінця. Схожим чином, техніки, які еліти використовували для виведення ресурсів із-під контролю центру, були різними в різний час у різних політичних утвореннях, серед іншого, через те, що організації, які контролювалися елітами, і методи підтримки організаційної спроможності еліт і самі варіювалися в часі й просторі.

Саме через множинність варіантів того, як встановлювалася міжнародна геополітична й економічна влада, і тому, як еліти захищалися від інтересів конкурентних еліт чи інших груп, універсальні теорії занепаду не підходять для пояснення та прогнозування. Проте боротьба за ресурси і владу безперервна. Тому для того, щоб порівняти великі держави й зрозуміти фактори, що привели до їхнього розквіту й занепаду, слід проаналізувати, як конфлікти еліт впливали на внутрішні суспільні відносини, які, зі свого боку, визначили спроможність кожної політії посідати панівне місце на світовій арені, тим самим надавши нової форми глобальній економіці та геополітиці.

 

 

Таким чином, глобальна економіка й міжнародні відносини — це артефакти довгих ланцюжків історичних конфліктів між елітами й класами всередині різних країн. Звичайно, деякі з цих держав мають більше значення за інші, а гегемони — найважливіші з усіх. Глобальна архітектура, яку створюють останні, чи глухі кути та безлад, спричинені кількома силами у стані конфлікту, формують поле гри, на якому держави протистоять одна одній, а еліти виборюють перевагу у своїх країнах і поза ними. 

Звернення до колишньої величі, винятковості національного духу й призначення не вберегли Британію, Нідерланди, Іспанію чи Францію від поразки та занепаду, і це не посприяє інтересам США сьогодні. У моменти політичної рішучості деякі коментатори й коментаторки розуміли, яких заходів слід було б ужити, щоб відвернути чи хоча б уповільнити занепад. Але брак знань чи розуміння, як протидіяти втраті світової могутності, ніколи не був і не є проблемою Америки. У кожному випадку, занепад — результат просування елітами своїх особистих і короткотермінових інтересів й ігнорування ширших, довготермінових наслідків дій для країни. Тож аби зрозуміти занепад великих держав у минулому та сьогоденні, потрібно пояснити, як деяким елітам вдалося подолати обмеження й контроль національних урядів, народних сил і конкурентних еліт. Це завдання цієї книги.

 

Аналітичне завдання 

Моя головна мета в цій книзі — пояснити, чому Сполучені Штати не зможуть утримати глобальне панування, і зіставити їхній відносно короткий період гегемонії з подібною нетривалою гегемонією Нідерландів і набагато довшою ерою лідерства Британії. Іспанія та Франція також фігуруватимуть у цьому порівнянні як держави, які не змогли вдало використати військове домінування (у випадку Іспанії — в XVI столітті, у випадку Франції — у XVII столітті та при Наполеоні) для встановлення економічної та геополітичної гегемонії.

 

 

[...] 

Усі держави, зокрема й гегемони, зрештою обмежені своїми внутрішніми структурами та міжнародними конкурентами. Щоб зрозуміти, як деякі з них досягають статусу гегемонії чи втрачають його, слід систематично вивчати їхні внутрішні конфлікти, а також державні інституції та соціальні структури, які виникають із взаємодії цих внутрішніх конфліктів і міжнародного суперництва. Соціологія зародилася як спроба зрозуміти фундаментальні й довготривалі зміни, що, як вважали Маркс, Вебер та Дюркгайм, відбувалися протягом їхніх життів.

Жодне політичне утворення й жодна еліта не можуть самовільно слідувати політичному курсу, цілі чи амбіції. Результати кожної такої ініціативи визначаються структурою соціальних відносин. Такий структурний аналіз — основне завдання й метод соціології як дисципліни. Саме його, як соціолог, я хочу привнести у вивчення занепаду, і саме він вирізняє цю книгу з-поміж багатьох теорій занепаду (саме спираючись на ці структурні принципи, я вступаю в полеміку із дослідниками й дослідницями, які зверталися до цього питання). Історію кожного гегемона та його перспективи слід вивчати, досліджуючи соціальні сили, які дисциплінують та спрямовують кожного актора й прагнення та надії кожної нації.

Ця публікація — скорочений переклад вступу до книжки Річарда Лахмана «Пасажири першого класу на кораблі, що тоне. Політика еліт і занепад великих держав»

Переклала Яна Степанюк за публікацією: Lachman, R., 2020. "Introduction: The Problem of Decline". In: First-Class Passengers On A Sinking Ship. Elite Politics and The Decline of Great Powers. London, New York: Verso.

 

 

Стаття підготовлена за підтримки  Quebec Institute for International Research and Education 


Читайте також: 

Націоналізм у постгегемоністську добу (Річард Лахман)

США: соціалізм знову стає модним (Лора Рем)

ХХІ сторіччя: чи існує альтернатива (соціалізму)? (Лі Міньці)

 


Примітки

  1. G.I. Bill (повна назва — Servicemen’s Readjustment Act of 1944) — закон США, який визначав пільги для учасників Другої світової війни, які повернулися з фронту. — прим. пер.
  2. Lawrence R. Jacobs and Theda Skocpol, Health Care Reform and American Politics: What Everyone Needs to Know (New York: Oxford University Press, 2010), 21.
  3. Lawrence R. Jacobs and Theda Skocpol,Health Care Reform and American Politics: What Everyone Needs to Know (New York: Oxford University Press, 2010), 21.
  4. Jason Beckfield and Katherine Morris, “Health,” in Pathways: State of the Union: The Poverty and Inequality Report, 2016, 58–64, retrieved May 17, 2016; дивіться також Steven Woolf and Laudan Aron, US Health in International Perspective: Shorter Lives, Poorer Health (Washington, DC: National Academies Press, 2013).
  5. Commonwealth Fund, US Healthcare from a Global Perspective (2015), retrieved May 17, 2016.
  6. National Academies, Rising above the Gathering Storm: Energizing and Employing America for a Brighter Economic Future (Washington: National Academies Press, 2007).
  7. Hacker and Pierson, American Amnesia, 273–81.
  8. Michael Mueller, Luc Hagenaars, and David Morgan, “Administrative Spending in OECD
    Health Care Systems: Where Is the Fat and Can It Be Trimmed?” in Tackling Wasteful Spending on Health (Paris: OECD Publishing, 2017), table 6.2, retrieved April 23, 2017.
  9. Поліцейська операція (police action) — у військових дослідженнях / дослідженнях із безпеки та міжнародних відносин це бойові дії без офіційного оголошення війни. — прим. пер. 
  10. American Society of Civil Engineers, Making the Grade: 2017 Infrastructure Report Card (2017), retrieved March 14, 2017.
  11. National Academies, Rising above the Gathering Storm: Energizing and Employing America for a Brighter Economic Future (Washington: National Academies Press, 2007).
  12. Office of Management and Budget, Historical Tables-Budget of the US Government, FY 2017 (2016), table 1.2, retrieved February 26, 2017.
  13.  Ibid., table 7.1.
  14.  Federal Reserve, Statistical Release Z.1, Flow of Funds Accounts of the United States
    (2010), table D.3.
  15. Atlif Mian and Amir Sufi, House of Debt: How They (and You) Caused the Great Recession, and How We Can Prevent It from Happening Again (Chicago: University of ChicagoPress, 2014), 4. Після спаду під час фінансової кризи борг домогосподарств на початку 2017 року перевищив пік 2008. Іпотечний борг склав дві третини від загалу, але найшвидший приріст за останні роки — це студентські борги та кредити на авто (Federal Reserve Bank of New York, Household Debt Surpasses Its Peak Reached During the Recession in 2008 [2017], retrieved May 18, 2017).
  16. David Kotz, The Rise and Fall of Neoliberal Capitalism (Cambridge, MA: Harvard University Press, 2015) 129.
  17. Портер та Міклебі (2011) поєднують жахливі описи сьогочасного шляху США з пишномовними, хоча й невиразними, пропозиціями на користь внутрішніх інвестицій та перегляду зовнішньої політики, зорієнтованої на мілітаризацію. Building America’s Future (Building America’s Future: Falling Apart and Falling Behind [2011]), двопартійна група, очолювана Едвардом Ренделом, колишнім демократичним губернатором Каліфорнії, Арнольдом Шварценеггером, колишнім республіканцем-демократом Каліфорнії, та Майклом Блумбергом, колишнім мільярдером та мером Нью-Йорка, що належав до таборів обох партій та був незалежним у рішеннях у різні періоди свої кар’єри, виступають за збільшення видатків на інфраструктуру, а саме громадського транспорту та швидкісного залізничного сполучення у великих мегаполісах. Хоча цей план абсолютно раціональний та необхідний для підтримки американської економічної конкурентоспроможності, він потребуватиме підвищення податків на газ (і не тільки) та/або перерозподіл витрат із сільських районів, які надрепрезентовані в Сенаті, до міських районів. Автори нічого не зазначають про те, яким чином можлива мобілізація політичної підтримки для таких заходів, так само як і не поспішають перерахувати бізнес інтереси, які потерпають від заторів у портах, на дорогах та аеропортах.
  18. Елізабет Розенталь (An American Sickness: How Healthcare Became Big Business andHow You Can Take It Back (New York: Penguin, 2017) пропонує вичерпний огляд тих механізмів, які роблять американську систему охорони здоров’я найдорожчою у світі, хоча й авторка мало пише про те, як компанії у сфері охорони здоров’я утримують свої привілеї та блокують реформи.
  19. В США освітня система, по суті, є набором державних систем. — прим. пер.
  20. Стівен Л. Пейн та Андреас Шляйхер (What the US Can Learn from the World’s Most Successful Education Reform Efforts (McGraw-Hill Research Foundation, 2011), пропонують стислий огляд досліджень, які підтримують це твердження.
  21. Only the Super-Rich Can Save Us!, New York: Seven Stories, 2009. Як побачимо у 6 розділі, нещодавнє захоплене сприйняття Надером надбагатих відображає зсув у прогресивних заходах, який стався за останні десятиріччя, — від масових організацій до пошуку фінансування серед багатих та їхніх фондів для заснування аналітичних центрів та вашингтонських офісів, які займатимуться лобіюванням у Конгресі та федеральних агентствах. Скочпол (у «Government Activism») пропонує найкращий аналіз цього зсуву.
  22.  Jane Mayer, Dark Money: The Hidden History of the Billionaires Behind the Rise of the Radical Right (New York: Doubleday, 2016); Theda Skocpol and Alexander Hertel-Fernandez, “The Koch Network and Republican Party Extremism,” Perspectives on Politics 14, no. 3 (2016); Hacker and Pierson, American Amnesia.
  23. Дж. Вільям Домхоф (Changing the Powers that Be: How the Left Can Stop Losing and Win (Lanham, MD: Rowman & Littlefield, 2003) пропонує найпереконливішу критику стратегій, що гуртуються довкола ідеї третіх партій.
  24. Thomas Friedman, “Third Party Rising,” New York Times, October 3, 2010.
  25. Рух Чаювання (англ. The Tea Party movement (TPM)) — американський популістський політичний рух. Прийнято вважати, що він поєднує ідеологію консерватизму і лібертаріанства. Серед іншого, він хоче зменшення державних витрат, виступає проти прогресивного оподаткування. — прим. пер.
  26. Kay Lehman Schlozman, Sidney Verba, and Henry E. Brady, The Unheavenly Chorus:Political Voice and the Promise of American Democracy (Princeton: Princeton University Press, 2012), chapter 16; and Matthew Hindman, The Myth of Digital Democracy (Princeton: Princeton University Press, 2008).Дженніфер Ірл та Катріна Кімпорт (Digitally Enabled Social Change: Activism in the Internet Age [Cambridge: MIT Press, 2011]), у, можливо, найбільш всебічному та ретельному дослідженні онлайн-мобілізації провели масштабний огляд сайтів, які уможливлюють онлайн-протести: петиції, кампанії з підписання листів, email-кампанії та бойкоти. Вони виявили, що всесвітня мережа кардинально змінила участь у соціальних рухах: зменшився необхідний час, гроші та зусилля. Мережа привела появи так званих активістів на п'ять хвилин — людей, які швидко підписують петицію, надсилають листа або обіцяють доєднатися до бойкоту. Авторки показують, що з того часу, як активізм перейшов у мережу, роль організацій у соціальних рухах знизилася. Книга є каталогом активностей та онлайн-заходів, змішаних з хвалебними одами моделям «теорії 2.0» (наприклад, 13). Авторки відслідковують та вказують кількість підписів, зібраних на різних сайтах, але нічого не зазначають щодо наслідків цих петицій. Вони визначають нові цифрові репртуари політик незгоди та показують, що ті сприяють, як правило, “коротким, спонтанним, епізодичним та витривалим кампаніям”, що часто не мають жодного політичного змісту та, натомість, застосовують широкий вибір тактик для пошуку компенсацій (таблиця 8.1). Наведені приклади таких окремих онлайн-заходів зосереджені на вираженні обурення та нарікань, що часто виходять із досвіду учасників радше як споживачів, аніж громадян. Книга завершується питанням: «Що новий репертуар може запропонувати інтернет-дослідженням?»» (188), — не тим, що онлайн-репертуар пропонує політиці. Лія А. Лівру (Alternative and Activist New Media [Cambridge: Polity, 2011]) стверджує, що «глобальні цифрові мережі сприяють росту нових, транснаціональних соціальних рухів та радикальних політик» (151). Вона зазначає, що активісти використовують інтернет для мобілізації: щоб зірвати зустрічі міжнародних організацій (МВФ, Міжнародного банку, Всесвітньої організації торгівлі, самітів Великої Вісімки та Великої Двадцятки, Світового економічного форуму), щоб виробляти та розповсюджувати радикальний контент та брати участь у «хактивізмі» (спробах підірвати роботу мейнстрімних сайтів). Фокус Лівру — техніки інтернет-мобілізації, і вона нічого не пише про те, чи мали вплив активістські зриви зустрічей на те, чи глобальні агенції мали менше можливостей впровадити бажані політики. Каролін В. Лі (Do-It-Yourself Democracy: The Rise of the Public Engagement Industry[Oxford: Oxford University Press, 2015]), натомість, пише про те, що «нарадча демократія» («deliberative democracy») стала продуктом споживання, що постачає ціла індустрія професіоналів, що пропонує «активізм, [який] малий у масштабах та відповідає цілям спонсорів» (226). Вона робить висновок про те, що оскільки можливості для деліберації зазвичай не супроводжуються значними ресурсами, які необхідні для справжнього вирішення проблем, то «результати зрештою розчаровують» (226). Замість того, щоб уможливити збільшення податків на корпоративні прибутки багатих, «учасників заохочують уявленням про те, що соціальні блага спокусливо знаходяться майже на відстані витягнутої руки» (226). Хакер та Пірсон (American Amnesia) кажуть, що «електронне організування … може стати потужною зброєю для різноманітних інтересів» (351), але визнають, що «онлайн-участь може бути слабкою й епізодичною», а «гнучкий рух рухатися від одного питання до іншого» може привести до того, що учасники швидко рухатимуться до нової проблеми, тим часом як «організації … стикаються з постійною напругою між тим, щоб відповідати очікуванням їх найбільш активних прихильників та будувати ширші коаліції, необхідні для того, щоб досягти тривалого політичного успіху» (352).Зейнеп Туфекчі (Twitter and Tear Gas: The Power and Fragility of Networked Protest [NewHaven: Yale University Press, 2017]) стверджує, що інтернет-мобілізація обмежена тим, що онлайн-рухам бракує механізмів прийняття рішень, щоб запропонувати ефективні відповіді на поліцейські репресії або сформулювати нові позиції на тлі мінливого політичного ландшафту. Вона пише, що соціальні рухи ефективні тим, що можуть фреймувати дебати та сигналізувати про потенційні підривні та електоральні сили. Інтернет гарно слугує для фреймування, але він набагато менш ефективний у створенні реального підриву, оскільки флешмоби мають властивість швидко розсіюватися. Вона також стверджує, що інтернет-мобілізації мають маленький електоральний вплив, оскільки політики скидають з рахунків заклики та петиції, створені онлайн. Туфекчі зазначає, що уряди самі можуть використовувати інтернет, щоб навантажувати громадян інформацією: як справжньою, так і фейковою. І, звісно, уряди можуть використовувати інтернет для втручання в політику інших країн, як, наприклад, це робила в 2016 році й продовжує робити Росія.
  27. Amanda Hess, “Trump, Twitter and the Art of His Deal,” New York Times, January 15, 2017.
  28. Кампанія сенатора Джорджа Макговерна в 1971—1972 роках принесла мільйони завдяки сотням тисяч дрібних пожертвувань, отриманих через поштові розсилки. — прим. пер.
  29. Медікер (англ. Medicare) — американська федеральна програма медичного страхування, розрахована на осіб старше 65 років і на деякі груп інвалідів та хворих. Медікер, як правило, покриває 80% амбулаторних послуг та майже всі послуги при госпіталізації. — прим. пер.
  30. Мається на увазі закон «Про відновлення і реінвестування» 2009 року — пакет заходів, ухвалений Конгресом США й підписаний президентом Бараком Обамою в лютому 2009 року. Розроблений у відповідь на кризу, основною метою цього федерального закону було зберегти робочі місця й створити нові якомога швидше. — прим. пер.
  31. Новий курс — заходи із запровадження центрального планування й стимулювання економіки США, що здійснювалися адміністрацією Рузвельта для подолання Великої депресії в 1933—1940 роках. — прим. пер.

Оставить комментарий