На сторінках американського видання Forbes економіст-аналітик агентства Moody’s Адам Озімек висловив тривогу: «Я починаю непокоїтися, що соціалізм у Сполучених Штатах знову стає крутим. Куди оком не глянеш – у соцмережах, де люди вихваляються, що приєдналися до Демократичних соціалістів Америки, у дедалі більшій популярності соціалістичного журналу Jacobin…» Не станемо брати кошмари лібералів за чисту монету, але таки визнаємо, що по той бік Атлантичного океану щось відбувається: діє часопис на честь партії Робесп’єра, рідінґ-групи на теми «минулого та майбутнього загальних страйків» збирають повні зали, нові філії декларативно «соціалістичної» організації виникають мало не щотижня…
Остовпівши від вигляду на посаді президента США ультраліберального та націоналістичного магната з телереальності, який не менш смішний у своєму Твіттері, як і небезпечний у своїх вчинках, можна легко прогледіти інше явище, яке, однак, найбільш вселяє віру в можливу протиотруту: протягом останнього десятиліття відбувається ренесанс багатоликої інтелектуальної лівиці. На тлі катастрофічного президентства Трампа представники цього соціалістичного відродження зберігають холоднокровність і провадять ідеологічну боротьбу проти етнонаціоналістичної правиці при владі. Але не менших зусиль вони докладають, щоб протистояти центризму Демократичної партії, не даючи їй зручно вмоститися на місце одноосібного виразника спротиву Дональду Трампу.
Американська радикальна сцена не знала такого піднесення з часів «нових лівих» 1960-х років. Тоді молоді американці вставали на підтримку громадянських прав чорношкірих, проти війни у В’єтнамі, за емансипацію жінок. За сорок років зачистки та знищення всіх протестів криза 2008 року відкрила новий цикл для соціальних рухів: Occupy Wall Street і Black Lives Matter, Fight for 15, боротьба за підвищення мінімальної оплати, кампанія солідарності з Палестиною BDS, протести в резервації Стендінг-Рок проти будівництва нафтопроводу Dakota Access. Паралельно знову пожвавлюються ангажовані інтелектуали та гострі публікації, повертаючи радикальну критику неолібералізму в центр політичних дискусій.
Від гіпстера-марксиста до промоутера соціалізму
«На превелике розчарування друзів, які воліли б читати мої художні твори — як і мого агента, який хотів би їх продавати — здається, що ніби я став публічним інтелектуалом-марксистом», — вибачається у своєму романі майже успішний нью-йоркський письменник Бенджамін Кункель. Перетворення цього випускника Гарварду та Колумбійського університету на «гіпстера-марксиста» красномовно свідчить про загальну політизацію атмосфери. Літературний самородок зробив ім’я у 2005 році завдяки бестселеру «Ліки проти нерішучості» (Indecision). У ньому він оповідає свій життєвий шлях патологічно нерішучого 30-річного ньюйоркця, уособлення нового покоління міських тридцятилітніх «дорослих підлітків»… Майже десятиліття по тому його друга книжка «Утопія чи крах. Путівник нинішньою кризою» (Utopia or Bust, a Guide to the Present Crisis), опублікована лівим видавництвом Verso, вже об’єднує низку нарисів, що знайомлять читача з думками сучасних марксистів Фредрика Джеймісона та Девіда Гарві. Тут ми вже далеко від неврозів американського зіпсутого дитяти…
Схожі політичні акценти бачимо в «n + 1». Цей літературний часопис, започаткований Кункелем разом з однодумцями 2004 року, суттєво переродився після фінансової бурі. Неочікувано ставши «економістами-самоуками», автори закликали в осінньому числі 2009 року до «виходу з кризи за допомогою червоного та зеленого марксизму». Якщо криза «поклала кінець кінцю історії», то рух «Окупай» репрезентує «першу серйозну — хоч і крихку — політичну надію, від початку нашого дорослого життя», — читаємо в зимовому числі 2012 року. І коли в нью-йоркському Зукотті-парку почали ставити перші намети, «n + 1» запускає газету «Occupy!», яку створюють і розповсюджують самі активісти. Чистим продуктом руху «Окупай» став часопис Viewpoint Magazine, який працює в глибшому теоретичному регістрі. Заснований у жовтні 2011 року двома студентами для «осмислення своєї участі в русі», цей прискіпливий «дослідницько-активістський колектив» бере приклад із «New Left Review» 1960-х років як продовжувач кращих європейських інтелектуальних традицій. Так, їхніми двома теоретичними стовпами стали італійський операїзм і Луї Альтюссер, інакше кажучи, «критичний марксизм, як його практикують або практикували такі мислителі, як Етьєн Балібар і Нікос Пуланцас», — зазначає співзасновник ресурсу 30-річний Салар Могандесі (Salar Mohandesi), докторант історії в університеті Пенсильванії. Viewpoint також намагається популяризувати місцеві ідеї, зокрема інноваційні революційні теорії «раси» Гаррі Гейвуда, лідера Комуністичної партії США, дуже активного в 1930-ті роки.
Як Салар Могандесі зацікавився цими ідеями? «Підлітком я захоплювався музичною контркультурою, саме так почав читати про політичний контекст 1960-х років і відкрив для себе “Чорних пантер”». Панківська контркультура також відіграла роль містка до політичної ангажованості для Сари Леонард (Sarah Leonard), 29-річної журналістки, спеціалістки з марксистського фемінізму та помітної фігури на бурхливій молодій сцені американської інтелектуальної лівиці. «Я зростала в родині поміркованих демократів, — ділиться вона з нами, — але цілими днями слухала “Dead Kennedys”. Це, мабуть, від них у мене більш радикальні настрої…» Розчарована нездатністю Демократичної партії протистояти війнам Буша, вона остаточно «втратила ілюзії» після 2009 року, коли стала помітною поблажливість Обами до фінансових структур. На той час Сара вивчала американську історію в Колумбійському університеті: «То був мій спосіб зрозуміти політику без bullshit політології…» — жартує вона. «Підтримка політичної лівиці, якої тоді не існувало, писання для радикальних журналів — це найкращий спосіб брати участь в активізмі та здобувати політичну освіту». Після стажування її взяли до журналу Dissent, і відтоді вона змогла вдмухнути життя в старе видання, засноване ще 1954 року такими інтелектуалами, як Ірвін Гоу, Норман Мейлер та Меєр Шапіро.
«"Окупай Волл Стріт" дав нам відчуття, що одного дня ми зможемо досягти наших соціалістичних цілей, про які ми писали роками», — пригадує Сара. 2016 року вона стала співредакторкою збірки «Майбутнє, якого ми хочемо. Радикальні ідеї для нового століття» (The Future We Want. Radical Ideas for the New Century).
"Орвелл спонукав Сункару зацікавитися громадянською війною в Іспанії, ПОУМ і Троцьким."
Співавтор тієї збірки — відомий Баскар Сункара (Bhaskar Sunkara). Сайт Vox назвав його «найкращим промоутером соціалізму». Засновник Jacobin став знаменитістю далеко за межами свого середовища. Це сталося не в останню чергу після того, як «Нью-Йорк Таймс» присвятив йому довгий репортаж у 2013 році. Син батьків-іммігрантів із Тринідад і Тобаго, як усі діти його віку, в коледжі читав «1984» і «Колгосп тварин». Що більш незвично, він не зупинився на досягнутому: Орвелл спонукав його зацікавитися громадянською війною в Іспанії, ПОУМ і Троцьким, перш ніж у старших класах він заходився запоєм читати «New Left Review», Леніна та Маркса. У вісімнадцять років Баскар Сункара почав брати участь в русі проти війни в Іраку та приєднався до Демократичних соціалістів Америки (DSA). Сункара редагував їхній блог, поки не став одним із віце-голів цієї організації. 2011 року під час вивчення міжнародних відносин в університеті Джорджа Вашингтона він запустив Jacobin — декларативно «соціалістичний» щоквартальник, назва якого відсилає водночас до Французької революції і до «Чорних якобінців» (за назвою книжки С.Л.Р. Джеймса про Гаїтянську революцію).
New Old Left
«Jacobin заповнив політичну пустку, що утворилася лівіше від соціал-демократії, поки не з’явився Сандерс і не створив реальну нішу для цих ідей», — коментує редактор видавництва Verso Себастьян Баджен (Sebastian Budgen). Не бувши ані органом політичної партії, ані теоретичним часописом, Jacobin використовував марксистську теорію у прагматичний спосіб, аналізуючи руйнівні наслідки капіталізму та виявляючи обмеження «прогресивних» ліберальних підходів, що задовольнялися лише пом’якшенням «ексцесів» системи. Редколегія Jacobin, виступаючи за «нереформістські реформи» соціалістичного спрямування, мала подвійну мету: по-перше, наново утвердити для американської радикальної лівиці, сформованої в рамках cultural studies, першість матеріалістичного класового аналізу; по-друге, вносити радикальні ідеї до мейнстріму американської політики.
"Справді, Jacobin однаково не комплексує як щодо своїх комерційних амбіцій, так і щодо своєї марксистської віри, не соромлячись перехоплювати мову найбільш вульгарних рекламних пропозицій для привернення клієнтів."
«Продаж» соціалізму широкій аудиторії відбувається, зокрема, через особливу увагу до дизайну — першим штатним працівником журналу став графічний дизайнер Ремейке Форбс, який почав отримувати від редакції зарплату, — і через уникнення специфічного марксистського жаргону, що надто часто слугує молодим марксистам «милицями для недостатньої впевненості», як сформулював Баскар Сункара в інтерв’ю для New Left Review. Отже, щоб читати «Якобінця», не обов’язково мати марксистські знання: «Для розуміння своїх статей The Economist не вимагає від читачів, щоб вони проштудіювали “Багатство народів” Адама Сміта», — полюбляє говорити Сункара. Перші роки, щоб зробити ім’я за межами лівацького «гетто», Сункара збурював суперечки та дискусії з ліберальними авторами, реагуючи на статті в Vox, Politico, The Nation, The New York Times або публікуючи в них колонки. Jacobin може похвалитися тим, що привернув різнорідних знаних авторів, починаючи від словенського марксиста Славоя Жижека до легенди баскетболу Каріма Абдула-Джаббара, автора статті про експлуатацію спортсменів в університетах. Крім політики, часопис пропонує культурні огляди, хоча вони фокусуються здебільшого на масовій продукції з політичними акцентами. Наприклад, стаття Коннора Кілпатрика проводить паралелі між фільмом «Людина зі сталі» (останній «Супермен») та історією Народного фронту. Щодо інтелектуальних впливів, «якобінці» не прив’язуються до жодної групи, партії, течії, запрошуючи до трибуни викладачів і студентів, активістів та есеїстів будь-якого віку, будь-яких традицій — від постмаоїстів і посттроцькістів до лівого крила соціал-демократії.
Перетворившись за п’ять років на головний медійний голос американської радикальної лівиці, Jacobin має на сьогодні сорок тисяч платних абонентів та рідінґ-групи у вісімдесяти містах. Його інтернет-сайт — добре налагоджена машина, яка публікує кілька статей у вільному доступі щодня й отримує більше мільйона відвідувачів на місяць, що робить його найпопулярнішим радикальним ресурсом в історії США. Він один із небагатьох ще й приносить дохід: у штаті фігурує з десяток співробітників, які отримують зарплату від тридцяти п’яти до сорока тисяч доларів на рік, а наприкінці 2016 року вони сформували профспілку. «Сункара не вийшов зі старої радикальної лівиці, отож і не засвоїв притаманних їй кодів поразки, браку грошей і дріб’язкових безрезультатних зборів», — сміється Себастьян Баджен. Справді, Jacobin однаково не комплексує як щодо своїх комерційних амбіцій, так і щодо своєї марксистської віри, не соромлячись перехоплювати мову найбільш вульгарних рекламних пропозицій для привернення клієнтів: «14 липня — найліпший день, щоб навернути друга в якобінця. Лишень сьогодні підписка коштує 17,89 $. Кумекаєш? 1789! Значно вигідніше, ніж наша жовтнева пропозиція за 19,17 $».
Серед улюблених мислителів Сункара називає Майкла Гаррінгтона, засновника DSA, якого він цінує як «популяризатора марксистської думки», та британського філософа Ральфа Мілібенда, який є для нього «золотою серединою між ленінізмом і соціал-демократією». Ще з увагою він ставиться до єврокомунізму — критичної до СРСР течії, що наприкінці 1970-х виникла з переосмислення всередині французької та італійської комуністичної партії шляхів виходу з кризи капіталізму, не покидаючи вимогу збереження демократії: «У них є чому повчитися, як створювати масову опозиційну партію»… Санкара вихваляє і так званий «no bullshit marxism» [марксизм без нісенітниць], маючи на увазі аналітичний марксизм. Ця англосаксонська течія 1980-х років намагається видобути з Марксового доробку науково обґрунтовані соціальні теорії. Серед представників аналітичного марксизму — соціолог Ерік Олін Райт, який, з-поміж іншого, працював над переосмисленням теорії суспільних класів, здатної врахувати зміни в структурі промислово розвинених країн.
"За останнє десятиліття на світ з’явилася велика кількість нових часописів, які додалися до старших видань."
Хоча більшість нових публічних інтелектуалів — випускники вищих навчальних закладів, докторанти й викладачі, цей інтелектуальний ренесанс не так академічний, як журналістський: Jacobin, n + 1, Viewpoint magazine, але також The New Inquiry, Current Affairs, The Point, The Los Angeles Review of Books, The Brooklyn Rail, ROAR, Endnotes… За останнє десятиліття на світ з’явилася велика кількість нових часописів, які додалися до старших видань, таких як Dissent, Labor Notes, The Nation, Baffler, Mother Jones або In These Times… Старі видання теж пожвавилися або радикалізувалися завдяки новачкам. Справді, ті самі автори циркулюють від одного видання до іншого. Так, Сара Леонард, яка починала з Dissent, ресурсу, близького до DSA, дописувала також для Jacobin і для The New Inquiry, політичного сайту, заснованого 2009 року, відтак перейшла до редакції великого лівоцентристського часопису The Nation. Статті Viewpoint Magazine час від часу передруковуються у Jacobin, останній також публікує матеріали Кім Муді (Kim Moody), співзасновника Labor Notes — профспілкового журналу, що з’явився 1974 року. Сункара писав для старої газети чиказького робітничого руху In These Times і для Dissent, хоча підтримка останнім війни в Афганістані коштувала йому епітетів «ракетного лівого » (cruise missile left) у колонках Jacobin. До речі, Jacobin запустив у видавництві Verso книжкову серію, в якій вийшла «Utopia or Bust» Кункеля… «Оскільки ці журнали не пов’язані з політичними організаціями, вони не мислять логікою маленьких груп, — зазначає Себастьян Баджен. — Звісно, точаться дискусії, але є певна інтелектуальна щедрість, якої не знайдеш у Франції».
Ці автори заповнюють порожнечу в американському пейзажі. В «Останніх інтелектуалах» (1987) Рассел Джейкобі оплакував зникнення у Сполучених Штатах ангажованих інтелектуалів, які писали книги або довгі статті для журналів типу Atlantic Monthly і Harper’s, що охоплюють широку аудиторію. На його думку, на місце Ноама Чомскі, Мюррея Букчина, Ґора Відала або Джона Кеннета Ґелбрейта прийшла понадміру спеціалізована професура, що множить нечитабельні статті в наукових журналах, розрахованих на купку своїх колег, головна турбота яких полягає суто в просуванні власної кар’єри. Як персонажі роману «Тісний світ» британського письменника Девіда Лоджа, вони проводять більше часу в літаках між двома колоквіумами, ніж на пікетах або маніфестаціях.
Баскар Сункара
Така картина, щоправда, трохи карикатурна, адже в США існують чимало викладачів із лівими переконаннями. Але це правда, що починаючи з 1960-х років ангажованість пересунулася насамперед у бік «identity politics», тобто політики, спрямованої на захист інтересів певних категорій меншин населення або ж боротьби проти їхньої стигматизації. Навчені за лекалами так званої «French Theory», тобто корпусу текстів французьких філософів-постструктуралістів, як-от Фуко та Дерріда, «ці дослідники в питаннях cultural studies, гендеру та постколоніальних студій, захищаючи расові, сексуальні та релігійні меншини, часто дуже вороже налаштовані до соціалізму та класового аналізу», — шкодує Джона Берч (Jonah Birch), докторант соціології в Бруклінському коледжі, постійний дописувач Jacobin і член ISO, головної троцькістської організації країни. «Вивчаючи факти пригнічення, вони відкидають структурні механізми. Наприклад, Едвард Саїд мав страшенний вплив на Колумбійський університет. Усе, що студенти засвоюють із його твору “Орієнталізм” — це те, що імперське насильство є передусім питанням дискурсу, символів, репрезентацій…»
Що стосується університетських дослідників, які покликаються на марксизм, їхні праці часто виявляються абстрактними та відірваними від чітких форм боротьби. На відміну від органічних інтелектуалів робітничих організацій або комуністичних партій початку XX століття, вони не цікавляться ані стратегією, ані «конкретним аналізом конкретної ситуації», якщо згадати слова Леніна. До того ж їхня спеціалізація спрямована не на емпіричні науки, історію чи соціологію, а радше на літературу, психоаналіз і філософію. Разміґ Кешеян (Razmig Keucheyan), соціолог і автор «Лівої півкулі», тлумачить цю ситуацію так: «Cередні класи є у французьких університетах починаючи з 60-х років, а в США вони не мають доступу до найпрестижніших університетів. Це частково пояснює, чому там процвітав саме марксизм під соусом "French Theory" — дуже езотеричний, епістемологічний, естетичний, як-от марксизм, який застосовує до літературних текстів професор університету Дюка Фредрик Джеймісон».
Університет прекаризується, інтелектуали вивільняються?
Хоча ліві з «університетських кампусів» досі залишаються доволі сильно залежними від постструктуралістського «культурного повороту», контекст, однак, від часів відомого твору Джейкобі змінився. Насамперед університет перестав бути професійним прихистком. «75 % викладачів заробляють лише за лекції, деякі отримують менше нічних сторожів. Є навіть докторанти, які ночують у нічліжках для безхатьків», — зазначає Салар Могандесі. Як казав Ірвінг Гоу (Irvin Howe), «коли інтелектуали більше нічого не можуть зробити, вони створюють журнал». Фраза доречна ще більше для доби Інтернету, коли стає простіше організувати онлайн-видання. Замість пристосовуватися до «наукових» протоколів академічного середовища, яке пропонує обмаль місць, дедалі більше інтелектуалів-прекаріїв ідуть у «вільне плавання» та починають писати значно гостріше. Але це відносна свобода: економіка журналів геть не стабільніша, ніж економіка університету. Більшість авторів заробляє на життя чимось іншим, часто як докторанти або позаштатні викладачі. Багато нових журналів функціонують переважно на добровільних засадах або за символічну платню, що гостро ставить питання їхнього виживання. Так, The New Inquiry скаржиться на те, що його молодих авторів «переманюю» багатші ресурси типу The Nation.
Хай там як, нові видання з’являються в «ситуації, коли інтелектуали не мають гарантій соціального успіху, як усередині, так і за межами університету, — пояснює Себастьян Баджен. — Студенти-прекарії, працюючи на паскудних роботах, радикалізуються у відповідь на форми домінуючих позицій ліберальної лівиці. Вони, як говорив Бурдьє, доміновані серед домінуючих, а отже, радикалізуються стосовно домінуючих серед домінуючих».
Ще одна важлива зміна після книжки Джейкобі, яка писалася в часи «постідеологічного» штилю, коли, здавалося, що капіталізм переміг остаточно: 2008 року стався майже крах банківської системи, котра для більшого блага всіх і кожного мала нібито «саморегулюватися». Ця криза відродила значний інтерес до перегляду великих структурних питань політекономії, перехоплюючи ініціативу у деконструкції всіляких гендерних ідентичностей та інших мікродиспозитивів біовлади. Гасло Окупаю «Нас 99 %» позначило розрив із притаманною для «політики ідентичності» логікою меншин. На рух «Окупай» вплинула праця Пікетті про нерівність «Капіталу в XXI столітті». «Борг: 5 000 років історії» антрополога-анархіста Девіда Ґребера надихнув активістів «Окупаю» на «борговий страйк» та збір пожертв для викупу й ануляції боргових цінних паперів, що продаються на вторинних ринках. За сприяння Джозефа Стіґліца та Пола Круґмана, які перетворилися на економістів-суперзірок, знову залунали тези Джона Мейнарда Кейнса, зокрема про властиву фінансовим ринкам нестабільність. І повертається також помітний інтерес до Маркса завдяки таким творам, як «Reading Marx's Capital» географа Девіда Гарві або «Економіка глобальної турбулентності» історика Роберта Бреннера.
Антикапіталістичні журнали знаходять своїх читачів насамперед серед молодого покоління, що тривожиться за своє майбутнє. «Нам казали, що в “економіці знань” вища освіта відкриває доступ для гарної роботи. А виявилося, що такої роботи обмаль, і люди хапаються за всі можливі нікчемні заробітки, аби повернути борги. Тут не потрібно проходити курс у коледжі, щоб зрозуміти, коли тебе обдурюють», — пише Сара Леонард у «Майбутньому, якого ми хочемо».
"Згідно з торішнім опитуванням Гарвардського університету, яке зчинило немало галасу, 51 % молоді віком 18—29 років сказали, що відкидають капіталізм, а 33 % навіть підтримують «соціалізм»."
Звідси, чи варто дивуватися, що молодь бажає порвати з неолібералізмом останніх тридцяти років? Згідно з торішнім опитуванням Гарвардського університету, яке зчинило немало галасу, 51 % молоді віком 18—29 років сказали, що відкидають капіталізм, а 33 % навіть підтримують «соціалізм». Якщо більшість опитаних, найімовірніше, не мають чіткого розуміння, що таке капіталізм або соціалізм, і не скажуть, очевидно, що хочуть скасування приватної власності на засоби виробництва, створення безкласового суспільства, ми помічаємо, що термін «соціалізм» більше не є тавром для цього покоління, що виросло після холодної війни. Молоді люди не відчувають своєї відповідальності за злочини сталінізму й асоціюють соціалізм радше з європейськими державами загального добробуту. Несподівана вказівка на політичні настрої юних: навіть модний журнал для підлітків Teen Vogue відійшов від політичної байдужості, публікуючи (справді) феміністичні статті й огляди на протести проти нафтопроводу Dakota Access і руху Black Lives Matter.
Якщо «Окупай» став політичною ініціацією для цього покоління лівих інтелектуалів, то сам рух не подавав себе під «соціалістичним» лейблом. Роздуми активістів про «спільне», «пряму демократію» або ж префігуративний вимір альтернативних спільнот радше повертали анархістську традицію, зокрема завдяки таким дослідникам, як Девід Ґребер, Джеймс К. Скотт або Марина Ситрин.
«Ліві активісти в США довгий час перебували під впливом анархістської традиції з її негативним ставленням до партій, профспілок і до самої ідеї програми, це було дуже помітно під час акцій антиглобалістів та екологістів на контрсамітах», — пояснює Сет Акерман (Seth Ackerman), докторант історії в Корнеллі і член редколегії Jacobin, який намагався показати межі цього підходу в момент «Окупаю». «Була така стара соціалістична приказка: підбурюй, навчай, організуй. “Окупай” трохи зациклився на одному: підбурюй, підбурюй, підбурюй», — робить висновок Сункара. Сет Акерман зауважує: «Сьогодні можна сказати, що Jacobin виграв цю дискусію: багато молодих, які не політизувалися під час “Окупай”, тепер констатують обмеження суто горизонтального підходу та за п’ять років опісля переходять на соціалістичні позиції». Газета Washington Post присвятила статтю про те, як співробітники сайту gawker.com вирішили організувати профспілку: «У моду повертаються старі методи, профспілки стали retro-cool для нинішньої молоді». Справді, ця ініціатива здається, задала тренд для цілого сектору онлайн-ЗМІ, після чого співробітники сайтів Fusion, Vice і The Huffington Post об’єдналися в профспілки. «Неймовірно, але профспілкова організація захоплює маси, — радіє Джона Берч (Jonah Birch). — Наприклад, конференції часопису Labor Notes притягують тисячі осіб». Сара Леонард охоче визнає: «Коли сьогодні повертаються до розмов про необхідність звільнити від принципів товаризації найнеобхідніші для суспільства речі — заводи, банки, природні ресурси, охорону здоров’я, — то в цьому немає нічого особливо нового… Це базовий марксизм, який сьогодні намагаються реактуалізувати, враховуючи нові тенденції, що з’явилися після Маркса — екологію, фемінізм, антирасизм тощо».
Про примирення американської радикальної лівиці з більш інституційним та електоральним підходом «старих лівих» свідчать тринадцять мільйонів голосів, отриманих «соціалістичним» демократом Берні Сандерсом, який на праймеріз набрав більше голосів від молоді, аніж Трамп і Клінтон разом узяті. Цей процес нагадує еволюцію, внаслідок якої обурені іспанці підтримали нову партію «Подемос» під керівництвом Пабло Іґлесіаса. А Берні Сандерс, висунувши програму, спрямовану на відбудову міцної соціальної держави, переміг Клінтон у 23 штатах. Маленьке диво, якщо зважити, що це вдалося без підтримки великих спонсорів. Ніколи в США ліва кампанія не була настільки успішною, як кампанія колишнього мера Берлінгтона: він завоював більше голосів, делегатів і праймеріз, аніж Джессі Джексон у 1988 році й Тед Кеннеді в 1980-му. Те, що білий 74-річний соціал-демократ, задіяний у політиці з 1981 року, зумів об’єднати навколо себе молодь різних рас, яка політизувалася завдяки «Окупаю», здивувало всіх. Однак, незважаючи на ідеологічні або тактичні розходження, вимоги Сандерса цілком відповідають турботам «Окупаю»: як щодо економічних заходів, так і дедалі більших нерівностей та багатств, які захопили 1 % і «клас мільярдерів».
"Мета соціалізму не зводиться суто до перерозподілу багатств і захисту соціальної держави."
В очах по-революційному налаштованих активістів категорія «99 %» залишається надто туманною, щоб охарактеризувати адекватно політично-соціальний блок. Мета соціалізму не зводиться суто до перерозподілу багатств і захисту соціальної держави; вона також передбачає «радикальне розширення демократії не лише в політичній сфері, а й у сфері виробництва та праці», — зазначає Сара Леонард, яка, тим не менше, активно підтримувала Сандерса. Бачимо, що нинішніх молодих інтелектуалів вирізняє доволі прагматичне ставлення до можливостей, які запропонував Сандерс, навіть не зважаючи на те, що його «політична революція» залишається далекою від перспективи виходу з капіталізму та скидається радше на ліве крило соціал-демократії, натхненне «новим курсом» Рузвельта. «Американська лівиця настільки мала, що ми не можемо дозволити собі бути сектантами», — підсумовує Сет Акерман. «В американському контексті брати за приклад Данію, як робив Сандерс, це вже дуже сміливо, — зазначає Берч. — У країні, в якій державні витрати могли б перевищувати 50 % ВВП — і не військові витрати… це вже розцінюють як більшовизм!»
Салар Могандесі теж долучився до кампанії Сандерса й агітував від дверей до дверей у Філадельфії, щоб «зустрітися з потенційними активістами й виборцями і зрозуміти, чого вони хочуть, що вони насправді розуміють під терміном “соціалізм”». Так він переймає практику італійських операїстів — «робітниче розслідування». «Ми дотримуємося принципу, що політичні ідеї народжуються з наявної боротьби, хай яка вона може бути недосконала. Звідси важливість полишити комп’ютер і соціальні мережі, щоб проводити час у польових умовах. Отож можна вважати, що феномен Сандерса був не просто виборчою кампанією, а масовим рухом. Відтоді ми хотіли дуже конкретно зрозуміти, як він організовувався, як був пов'язаний з боротьбою, що йому передувала: "Окупаєм", Black Lives Matter, боротьбою за мінімальну зарплату в п’ятнадцять доларів, мобілізацією вчителів і медсестер і так далі».
Політика ідентичності виходить із засідки
Отже, як продукт «Окупая», масовий рух, що згуртувався навколо Сандерса, дозволив позбутися вічних дебатів між прихильниками горизонтальності або вертикальності, вуличної або електоральної політики. Однак контрнаступ табору Клінтон відродив інший старий розкол, що існував на інтелектуальній сцені американських лівих: це розкол між «універсалізмом» марксистських підходів та «identity politics» університетської лівиці. Колишня держсекретарка пані Клінтон на мітингу в лютому 2016 року, заявила, показуючи себе з цієї нагоди великою захисницею пригноблених меншин: «Якщо завтра ви регулюватимете діяльність великих банків […], то чи покладе це край расизмові, сексизмові, дискримінації ЛГБТ?». Салар Могандесі коментує це так: «Ліберали сьогодні використовують політику ідентичності для збереження своєї електоральної бази серед чорношкірих, усуваючи при цьому будь-які класові вимоги. Вони роблять моралістичний акцент на міжіндивідуальній мікрополітиці в повсякденному житті, як-от, наприклад, дорікають білим, що ті носять дреди. Але часто вони можуть не помічати необхідність колективної боротьби проти расизму, який зачіпає найбідніших. Початково identity politics походила від радикальних лівих. Членкині радикальної феміністичної організації чорношкірих лесбійок "Combahee River Collective", імовірно, були першими, хто вжив цей вираз у 1970-х роках. Вони були справжніми соціалістками, які констатували, що зазнають водночас сексизму з боку чорношкірих націоналістів і расизму з боку білих феміністок». В історії США змагання за громадянські права були настільки важливі, що американські ліві ніяк не можуть ігнорувати боротьбу за рівність темношкірих. Себастьян Баджен порівнює: «Тоді як у Франції частина лівих практично ігнорують расове питання й обмежуються винятково питанням соціальним, у США це було б немислимо». «Дискусії, які точаться всередині американської лівиці, полягають не в тому, чи варто боротися з расизмом, а як, — підтверджує Джона Берч. — Чи мають підстави такі поняття, як “білі привілеї” та “інституційний расизм”? Чи повинен кожен протистояти своєму внутрішньому расизму? Чи маємо ми підтримувати вимогу про репарації за работоргівлю, як це вимагає рух Black Lives Matter? У Jacobin багато обдумували артикуляцію між расою та класом».
Отже, опортуністичне вторгнення лібералів у це поле затуманило і без того вже складну дискусію зліва. В колонках Jacobin такі автори, як Кеенґа-Яматта Тейлор (Keeanga-Yamahtta Taylor), авторка книжки «From #BlackLivesMatter to Black Liberation», намагається розплутати й деконструювати хибну антиномію між антирасизмом і антикапіталізмом. Вона обґрунтовує такий принцип: захист робітничого класу передбачає підтримку чорношкірих, іммігрантів, тубільців і жінок, які складають у ньому переважну більшість. Цим вона зовсім не хоче применшити значення боротьби проти різних форм дискримінації — ідеться про те, щоб ця боротьба давала користь не лише невеликій групі обраних «субалтернів», яка потім досхочу співатиме добре відому пісню про індивідуальну відповідальність кожного окремо. Jacobin не перестає наголошувати на впровадженні класового виміру в апріорно міноритарну боротьбу, і це вже дало свої результати. Програма «Vision for Black Lives», опублікована влітку 2016 року коаліцією п’ятдесятьох чорних організацій The Movement for Black Lives, є найбільш красномовною ілюстрацією цього синтезу: «Ми відкидаємо фальшиві рішення й вважаємо, що можемо домогтися повної зміни системи, що ставить прибуток вище людей і заважає нам дихати», — пишуть вони, змальовуючи злочини поліції та масові ув’язнення в контексті економічної системи, що провадить війну проти спільнот небілого населення — найпершої жертви безробіття, ліквідації комунальних послуг та забруднення. Ще один результат: чорношкірі у віці до тридцяти років, що складають більшість активістів Black Lives Matter, масово голосували за Сандерса.
Трамп: пастка та можливість
Хоч об’єднувальний та радикальний імпульс кампанії Сандерса не згасає після його поразки, прихід до влади Дональда Трампа ускладнює завдання антикапіталістичних інтелектуалів. Відтепер вони мають провадити водночас дві боротьби: проти наступу президента-республіканця та проти неоліберальної ідеології Демократичної партії, щоб завадити останній перехопити собі енергію протесту, що була вивільнена новим господарем Білого дому.
"У США перші тижні президентства Трампа відзначилися серією мобілізацій: марші за права жінок в аеропортах у відповідь на «заборону мусульман», страйки іммігрантів..."
Електрошок, спричинений, здавалось би, неможливою перемогою мільярдера, вперше в житті виштовхнув на вулицю багатьох до того часу цілком поміркованих громадян. Описана у книжці Наомі Кляйн «стратегія шоку» не завжди діє так, як передбачено… «Доктрина шоку — це повна протилежність тому, як звичайні люди, залишені на самих себе, схильні реагувати, коли бачать широко розповсюджену травму, що потребує загальної допомоги», — зазначає канадська есеїстка у своїй останній збірці «No is not enough». Для прикладу вона згадує маніфестації та квартальні комітети аргентинців, які не скорилися режиму комендантської години під час кризи 2001 року, або іспанців, які перешкодили прем’єр-міністру Аснарові скористатися у своїх інтересах терактом на вокзалі Аточа в Мадриді 2004 року. У США перші тижні президентства Трампа відзначилися серією мобілізацій: марші за права жінок в аеропортах у відповідь на «заборону мусульман», страйки іммігрантів... Звісно, акції «однієї теми» (single-issue) часто носять суто оборонний характер, їм бракує політичного структурування. Відраза до президента, який обзиває мексиканців ґвалтівниками, водночас хапаючи жінок «за кицьки», не обов’язково приводить до глибокої критики його ідеології та ще менше до конструктивних роздумів про альтернативи. Але внаслідок цих гострих політичних пристрастей молоді антикапіталісти сподіваються мобілізувати масові рухи. Наприклад, жіночі марші не зібрали б чотири мільйони двісті тисяч осіб по всій країні, якби залучали лише своїх давніх феміністичних активісток.
Це якраз завдання для нової інтелектуальної сцени і таких журналів, як Jacobin, кількість передплатників якого подвоїлася за чотири місяці після обрання Трампа, — заохочувати різні мобілізації, наповнювати їх критичною теорією капіталізму, знаходити і встановлювати зв’язки між ними. Авторка Кеенґа-Яматта Тейлор (Keeanga-Yamahtta Taylor) пише в Jacobin: «І як цей паразитичний один відсоток утримує свої статки, коли нас так багато? Через расизм, переслідування іммігрантів, гомофобію, трансфобію, сексизм, націоналізм — як їм тільки не вдається зіштовхувати нас лобами, поки вони накопичують багатства, роз’єднуючи наші історії, аби ми ніколи не збагнули й не побачили цілу історію — тільки якусь нашу окрему частку». «Побачити цілу історію» — ось справді єдиний спосіб зв’язати наявні акції до ширшого та тривалішого робітничого руху. Чого поки що не сталося.
Утім, опору та критики не досить. Завдання лівих також у тому, щоб позиціонувати себе як головну політичну альтернативу демократичному істеблішменту. «Прихід Трампа, напевне, змусить лівих зосередитися на відвоюванні електоральних позицій. Але сьогодні вони не настільки сильні, щоб бути незалежними, а тому ризикують розчинитися в Демократичній партії. Що й відбулося за часів Буша: антивоєнний рух, організований лівими радикалами, був поглинутий демократичною опозицією, — зауважує Сет Акерман. — Водночас це або зараз, або ніколи: Демократична партія рідко коли була така слабка. Її один-єдиний аргумент: "Ми можемо розбити Трампа". Але навіть його вони профукали». Коли провалилася центристська стратегія «меншого зла» проти націоналістичного та капіталістичного авторитаризму, буде складніше наступного разу вимагати від радикалів заткнутися зі своєю критикою й згуртуватися всім разом навколо «розважливої» кандидатури, щоб «загородити шлях фашизму».
На цей момент одним із найактивніших осередків «соціалістичної пропозиції» в США є «Демократичні соціалісти Америки» (DSA). Кількість членів цієї організації зросла втричі після президентських виборів. За словами Себастьяна Баджена, DSA, «з’явившись у 1973 році внаслідок розколу Соціалістичної партії США, були не більше, ніж «порожньою оболонкою, яку Баскар Сункара та його товариші з Jacobin значною мірою допомогли відродити». Навіть якщо Берні Сандерс не пов'язаний із ними, DSA залучили до своїх лав більшу частину його давніх прихильників, досягнувши двадцяти п’яти тисяч членів улітку 2017 року, що зробило їх, безумовно, однією з найбільших соціалістичних організацій у країні. Під впливом таких членів, як Сункара, середній вік партійців зменшився до тридцяти років, а її політичний центр тяжіння змістився вліво. На національному з’їзді в Чикаго 700 обраних делегатів вирішили, з-поміж іншого, покинути Соціалістичний інтернаціонал, щоб дистанціюватися від неоліберальних партій, типу Французької соціалістичної партії. Вони підтримали вимогу про повернення репарацій за торгівлю рабами, яку висунув рух Black Lives Matter, висловили солідарність BDS (Boycott, Divestment Sanctions на підтримку палестинців) і поставили в пріоритет боротьбу за впровадження загального державного медичного страхування в таких штатах, як Каліфорнія і Нью-Йорк. Для них це спосіб зробити крок далі від простих протестів проти скасування реформи охорони здоров’я Обами та спроба отримати принаймні малі локальні перемоги, що підбадьорюють і вселяють надію, перш ніж знайти можливості діяти на національному рівні.
Чи можливо реформувати Демократичну партію?
Однак «Демократичних соціалістів Америки» й далі крає велике запитання: чи може соціалістичний рух розвиватися всередині Демократичної партії — на зразок Джеремі Корбіна у британській лейбористській партії? Сандерс хотів би взяти з нього приклад, але його рухові «Our Revolution» слід очікувати величезних труднощів з тим, щоб не дати Демократичній партії поправіти. Вона завжди не проти загравати з «помірним» крилом республіканців, яких відштовхує політика Трампа щодо протекціонізму та іммігрантів. Маневри демократів показали, що в них «опір» Трампу часто-густо не йде далі навішування психічних діагнозів, висміювання його вульгарності, осудження за зраду за кошти росіян і сподівання, що ЦРУ знайде спосіб якось усунути його від влади. А паралельно з тим вони голосують за військовий бюджет, який перевищує суму, яку просив Трамп… Навіть після поразки Клінтон, яку приписують Путіну, ФБР, Джилл Стейн, сексизму, коротко кажучи, будь-чому, крім її власної програми, партія обрала новим лідером колишнього міністра праці Обами Тома Переса, а не Кіта Еллісона, якого підтримував Сандерс.
"Маневри демократів показали, що в них «опір» Трампу часто-густо не йде далі навішування психічних діагнозів, висміювання його вульгарності, осудження за зраду за кошти росіян і сподівання, що ЦРУ знайде спосіб якось усунути його від влади."
Як пояснює Сет Акерман, юридичні перешкоди для подачі кандидатур, створені двома основними партіями країни ще у період 1890–1920 років, які значно утруднили появу третіх сил, роблять життєздатність нової соціалістичної партії практично ілюзорною.
Цей тяжкий досвід на собі добре спізнала «Робітнича партія» (Labor Party), утворена 1996 року Тоні Маззокчі (Tony Mazzocchi), віце-президентом великої профспілки енергетиків. Ось чому, визнаючи неможливості переродження Демократичної партії, Акерман виступає за більш прагматичний підхід: заохочувати появу відверто «соціалістичних» кандидатур, які відстоюють відверто ліву програму і які цілком прозоро фінансуються демократичною соціалістичною організацією, повністю незалежною від Демократичної партії, але під час праймеріз, як зробив Сандерс, вони змагаються з іншими кандидатами Демократичної партії. До речі, ця стратегія дзеркально відбиває поведінку Партії чаювання (Tea Party) всередині Республіканської партії. Таку стратегію застосувують DSA. Хоч будь-яка перспектива зміни на федеральному рівні заблокована, принаймні до виборів наступного року в законодавчі органи, організація спрямовує свої зусилля на місцеві вибори, підтримуючи «соціалістичних» кандидатів під час праймеріз Демократичної партії. Деколи трапляється успіх, як-от у Філадельфії, де захисник активістів «Окупай» і Black Lives Matter адвокат Ларрі Краснер (Larry Krasner) був обраний прокурором. У Південному Фултоні, штат Джорджія, до міської ради був обраний чорношкірий активіст Халід Камау (Khalid Kamau).
Однак Джона Берч залишається скептичною: «Нічого нового немає. Ми завжди бачили, як у демократичних праймеріз кілька місць виборюють справжні соціалісти, як-от Чак Тернер у Бостоні або Віто Маркантоніо у Східному Гарлемі. Але вони служать алібі для партії, яка залишається фундаментально неоліберальною». Він нагадує: «Жодна з минулих спроб “перебудувати” Демократичну партію ніколи не спрацьовувала». Справді, Демократичній партії скочуватися вправо не завадили ані так званий «популістський» рух в 1890-х, ані індустріальні профспілки CIO (Congress of Industrial Organizations) в 1935 році, ані Гаррінгтон і DSA в 1970-х, ані коаліція «Райдуга» Джессі Джексона в 1980-х роках. «Не зважаючи на популярність Сандерса, партія функціонує в такий спосіб, що він не мав практично ніяких шансів на висування», — визнає Берч. Хоча, за його словами, брати участь у передвиборчих перегонах контрпродуктивно доти, доки ліві не відновлять баланс сил через широкомасштабні соціальні рухи, не потрібно виключати можливість, у довшій перспективі, відродити Соціалістичну партію, яка підхопить прапор боротьби Юджина Дебса. Ця ікона соціалізму, лідер Пульманівського страйку п’ять разів висувався на президентство, здобуваючи підтримку 900 тисяч виборців і 6 % голосів у 1912 та 1920 роках. «Доказ того, що Сполучені Штати не менш зацікавлені в соціалізмі, ніж будь-яка інша країна», — підсумовує Джона Берч.
Після того, як Трамп намагався прямо стравити між собою «альт-райтів», чиї расистські теорії спровокували вбивства в Шарлоттсвіллі, з так званими «alt-left» (настільки ж вигаданими, як і агресивними), тепер він має більше стерегтися реальної альтернативи зліва, яку відкриває нове покоління ангажованих інтелектуалів.
