«Окупуй Волл-стріт»: позиційна сліпота в новій лівій революції

  • 07 липня 2014
  • 1355
«Окупуй Волл-стріт»: позиційна сліпота в новій лівій революції

Аґнеш Гадьї

Вперше опубліковано в: Спільне, №7, 2014: Другий світ

Цей текст — розширена версія полемічної статті, що була надрукована у випуску «Критичної глобалізації», присвяченому руху «Окупуй Волл-стріт». На прохання редакторів «Спільного» я доповнила початковий варіант спробами сформулювати чітке уявлення про східноєвропейську емансипативну політику і кількома прикладами такої політики. Нещодавні події, пов’язані з рухом «Окупуй», що зосередився на організованій масовій мобілізації для вирішення різноманітних важливих суспільних питань, показують, що цьому рухові вдалося порушити проблеми, до яких ми звертаємося в цій статті. Втім, з точки зору східноєвропейського підходу до руху «Окупуй» як глобального проекту, я все ще вважаю ці проблеми важливими і вартими обговорення.

Я пишу як східноєвропейська соціологиня та активістка, відштовхуючись від засадничого питання: як знайомі мені місцеві рухи могли би пов’язатися з «Окупуй Волл-стріт»? Уже стало очевидно, що «Окупуй Волл-стріт» справила незворотний вплив на нинішні дискусії про суспільний лад. Валлерстайн (Wallerstein 2011) прямо каже про тривалі перетворення світової економіки, за яких світовий суспільний рух міг би допомогти зрозуміти, чи сучасна криза панівної схеми «капіталізм плюс демократія» схилить систему до недемократичності й нерівності, чи навпаки, до більш демократичного та рівного суспільного ладу.

Не випускаючи з поля зору суперечливі уроки руху критики глобалізації у Східній Європі, я відзначу ті риси сучасної структури «Окупуй Волл-стріт», які, на мою думку, заважають цьому рухові стати глобальним. Цим я не звинувачую активістів «Окупуй Волл-Стріт» у тому, що вони не представляють усього світу, але прагну додати до дискусії про світову рівність голос із напівпериферії.

Гегемонія після 68-го

Рух «Окупуй Волл-стріт» здобув широку підтримку, що сягнула далеко за межі групи його організаторів. Однак організатори руху все одно не представляють 99% населення (Cordero-Guzman 2011, Shoen 2011). Вони належать до добре освіченої та політично активної суспільної групи, що має винятковий вплив на риси руху, на кшталт браку конкретних вимог і переваги участі перед результатами. Ці риси сягають корінням крізь родючий ґрунт альтерглобалізму до 1968-го.

Організатори та знамениті теоретики альтерглобалістського руху підтримують «Окупуй Волл-стріт» пліч-о-пліч із інтелектуалами 68-го, які виростили покоління альтерглобалістів. Тривкість традиції 68-го серед учасників руху дозволяє вважати його підтвердженням теорій, що виросли з того самого кореня, на кшталт «множини», «біополітики тіл громадян» тощо. «Мережу» і «юрбу», головні штампи альтерглобалізму, подають як логіку нового руху, точнісінько як десять років тому.

Навіть без детального аналізу зв’язків «Окупуй Волл-стріт» із традицією 68-го можна помітити, що засадниче бачення цього руху та його репертуар виходить радше з цієї традиції, ніж із сучасного становища кризової Америки. Для майбутнього цього руху вкрай важливо, як ця традиція відповідатиме справжнім структурам.

Класова сліпота і 99%

Започаткований освіченою та політично активною основою рух «Окупуй», так само як і альтерглобалізм і 68-й, ставить питання про стосунок цієї групи до менш привілейованих суспільних груп.

Сучасник 68-го Бурдьйо стверджував, що вимоги 68-го визначав класовий етос «нової буржуазії» (Bourdieu 1984: 187-194). Цей етос, що випливав із їхнього суспільного становища, нехтував наявними суспільними ієрархіями і висував ідеал автономної творчої особистості. Споглядаючи суспільство через призму творчої особистості, цей етос оцінював усе відповідно до діалектики радості та комплексів; він переводив політичне в особисте, а особисте — в політичне. Йому подобалося все, що випадає з соціальних категорій — він плекав ілюзію суспільного польоту, кидав виклик силі тяжіння суспільного становища.

Серед причин, чому студенти-революціонери в 68-му мали небагато союзників із робітничого класу, було формулювання політичної програми мовою цього етосу, що не знаходило відгуку в робітничому контексті.

З того часу нові анархістські та автономістські рухи, засновані на традиції 68-го, виробили складний арсенал основних демократичних процедур, зосереджених довкола цінності особистої свободи. Цими самими техніками користується й «Окупуй Волл-стріт», встановлюючи їх як умову участі в революції.

Але ці техніки не беруть до уваги, що вироблення власної думки залежить від освіти та практики, тобто від суспільного становища. Означити власну думку як основу для участі в революції за рівність означає універсалізувати ставлення інтелектуалів до політики — ставлення дрібних власників засобів виробництва думок, у яких немає підстав делегувати іншим владу виробляти думки за них. Крім того, ангажований етос «творчості», «біополітики» чи «особистої свободи» може виключати тих, хто походить із інших суспільних контекстів, не стикається з обмеженням творчості в повсякденні і не здатний піднестися до незацікавленості, якої вимагає етос суспільного польоту. Переведення структурного конфлікту «99%» на мову цього етосу може змістити конструювання суті руху в бік емоційного ентузіазму та питань смаку — поля, структурованого й обмеженого суспільними позиціями, але нездатного рефлексувати над ними.

«Світова революція» без глобальної програми

Хоч учасники «Окупуй Волл-стріт» закликали до світової революції й визнавали Арабську весну, іспанських індіґнадос і лондонських бунтівників за своїх попередників, та вони не усвідомлювали відмінностей у геополітичних позиціях. У випадку демонстрацій на площі Тахрір не було бодай якось значимої оцінки ролі Першого світу в Арабській весні. Міжнародні демонстрації «Окупуй» об’єднують у «глобальний рух», тоді як навіть на власних мапах руху переважна більшість цих демонстрацій позначена в Північній Америці та Західній Європі. Більш важливо, що «Окупуй Волл-стріт» навіть не формулює власних тем на рівні глобального контексту.

Лише деякі з численних списків вимог і нарікань «Окупуй Волл-стріт» згадують проблеми за кордонами США. Серед цих проблем війни з метою прибутку, захист планети, аутсорсинг, імміграція і борги — у деяких випадках це все формулюють ширше як «колонізацію всередині та за кордонами країни».

Деякі з цих вимог покликані зберегти позицію США в світовій економіці. Наприклад, від Китаю «та інших торгових партнерів» вимагають припинити маніпулювання валютою. Є й вимога змінити закон про імміграцію, щоб «найрозумніші люди світу залишалися працювати в нашій промисловості та освіті».

Інші вимоги оформлені як спільні проблеми американців та решти світу. Проблеми довкілля, війни, боргу, колонізації — щойно їх буде вирішено, між США та населенням світу більше не буде значимих структурних відносин. Звісно, ця теза не відбиває справжнього зв’язку цих проблем з позицією США в структурі світової влади.

Жодна з цих вимог не зачіпає того факту, що втрати, які живлять обурення ядра руху «Окупуй», займають певне місце в геополітичній структурі владних відносин, тому вони не в усьому універсальні. В контексті перетворення світ-системи падіння стандартів життя в США пов’язане не лише з місцевим капіталізмом і демократією. Коли євроатлантичний центр втрачає своє панівне становище, а інші гравці, особливо Китай, стають сильнішими, починається процес зрівняння вкрай нерівних стандартів життя. Хоч до стану рівності ще дуже далеко, цей процес уже прикро зачіпає населення Першого світу. Втім, у випадку «Окупуй Волл-стріт» здається щонайменше дивним, що, видаючи себе за голос світового обурення нерівністю, цей рух не зачіпає питання, як його вимоги підняти рівень життя в США вплинуть на інші регіони світу. Активісти «Окупуй» не згадують про той факт, що саме панівне становище США досі забезпечувало рівень життя вищий, ніж в інших регіонах. Немає жодних ознак глобальної програми, що виходила би за межі універсалізованих вимог суспільної бази руху. З іншої позиції у світовій системі — східноєвропейської — виглядає так, що весь цей час «Окупуй Волл-стріт» говорили від нашого імені, але не про нас.

Як ми, східні європейці, вписуємося в цю картину?

Рух «Окупуй» критикував кризове управління глобальним капіталізмом, яке застосовували й у Східній Європі. Звертаючись до постраждалих у Першому світі, рух спромігся здобути підтримку за межами свого ядра. З іншого боку, в «Окупуй Волл-стріт» панує специфічна ідеологія і набір норм, заснованих на культурі смаку та виробництва політичної думки, які можуть виявитися недоступними для тих, хто не володіє надмірними ресурсами культурного капіталу. Крім того, «Окупуй Волл-стріт» бракує глобальної програми, і його активісти не рефлексують над відмінностями в глобальних позиціях.

У Східній Європі рух «Окупуй» перейняли лише невеликі групи, знайомі з міжнародною традицією 68-го, які слідкували за новинами про «Окупуй Волл-стріт» і розуміли його мову. У Києві, Варшаві, Празі, Братиславі, Бухаресті, Будапешті, Белграді чи Софії кількасот людей відгукнулися на заклик до світової революції, однак невдовзі розбіглися.

В Угорщині громадський рух проти чинного правого уряду «Мілла» (Milla), що вивів на вулиці більш ніж 80 тис. людей 23 жовтня 2011 року, згадував про «Окупуй Волл-стріт», і рухи обмінялися заявами про солідарність. «Мілла» нагадує «Окупуй Волл-стріт» тим, що не бажає втручатися в партійну політику, а прагне сприяти громадській активності. За іронією, багато організаторів «Мілли» походять з мережі ліберальних інтелектуалів, які ніколи не висловлювалися проти неолібералізації соціалістичної інфраструктури після 1989 року і займали протягом усіх цих років відповідальні посади, тоді як більшістю «низової громадської діяльності» займалися праві рухи, що живилися невдоволенням нижчих верств населення, по яких сильно вдарили ліберальні реформи. Зверніть увагу, що ці значні відмінності між завданнями «Окупуй Волл-стріт» і «Мілли» (яка до 2012 року перетворилася на офіційну платформу для повернення неоліберального екс-прем’єра Гордона Байная на загальнонаціональних виборах 2014 року) не завадили вважати ці два рухи частинами одної «глобальної» боротьби.

Востаннє глобальна революція за рівність досягла Східної Європи десятиліття тому у вигляді східних програм розширення альтерглобалістського руху. Тоді східні європейці, запрошені до горизонтального процесу альтерглобалістської революції, не змогли навіть піднести тему реального соціалізму до рівня справжнього діалогу з європейським рухом. Через це активісти у Східній Європі залишилися одинокими воїнами з гаслами антиглобалізму, які в постсоціалістичних країнах звучали по-іншому, ніж на Заході. Втім, східноєвропейські активісти були вмотивовані дотримуватися глобальної програми руху, бо це обіцяло рівні позиції в русі, на противагу ієрархічному дискурсу постсоціалістичного переходу, що таврувала будь-яку місцеву суспільну проблему як ганебну ознаку східноєвропейської меншовартості.

З іншого боку, «глобальний» шлях втечі від ієрархії «посткомуністичного переходу» наштовхувався на периферійне становище в самому альтерглобалістському русі. «Автономія» в контексті східноєвропейського альтерглобалізму перетворилася на щоденну практику боротьби зі східноєвропейською меншовартістю, відрив від локального контексту і спроби довести причетність до руху, який тут майже не мав основи. Ця динаміка визначала «горизонтальні» контакти із західним ядром руху. Відмінностями нехтували настільки, що в 2008, коли західні активісти попросили румунську первинку організувати контрсаміт НАТО, жодна зі сторін навіть не задумалася над потребою пристосувати схему проведення контрсаміту до румунського контексту, що призвело до жорстокої поразки. Не в змозі реагувати на місцеві реалії, альтерглобалізм залишався фантазією нечисленної активістської еліти, а антиглобалістський народний гнів тим часом взялися спрямовувати ультраправі. Замкнуте коло взаємовідображень між інтелектуалами-коментаторами, що цитували модні західні теорії, і активістами, що втілювали модні західні тенденції в своєму русі, сприяло майже повному ігноруванню цього поворотного моменту.

Приєднатися до руху «Окупуй» у його теперішній формі у Східній Європі означало лише організувати його подобу з невеликою елітною групою активістів і нехтувати суспільством власної країни у два способи: говорити незрозумілою йому мовою і займатися справою, що не зачіпає інтересів цього суспільства. Для нас приєднатися до світової революції означає попрацювати над формуванням власної позиції замість нехтувати нею, і звідси долучити свій голос до світової дискусії.

Щоб емансипативні проекти у Східній Європі співвідносилися з власним суспільним контекстом, активістам доведеться завдати собі клопоту відновити зв’язок між місцевою суспільною та політичною історією та проблемами світової справедливості, що їх порушують інші рухи (наприклад, рух «Окупуй»). Замість намагатися приєднатися до цих рухів і наздогнати їх, нам треба говорити з ними з власних позицій, щоб вони розширилися і вмістили й нашу точку зору. Цей жест суперечитиме поширеному елементу східноєвропейської суспільної уяви — антипопулістському елітаризму проекту переходу. Цей проект покликаний облагородити місцеве населення шляхом застосування західних емансипативних схем, нехтуючи суспільними реаліями на місцях — так наче ті аспекти суспільства, що не вкладаються в рамки цих західних схем, не існують, не важливі, відсталі, частина минулого. Хоч місцеві ліві проекти і критикують проект переходу з економічних та суспільних причин, вони часто відтворюють ієрархію цього проекту, підводячи місцевий контекст та власний рух під ідеалізовані західні схеми. Під час своїх досліджень я спостерігала цей процес у випадку угорської та румунської первинок альтерглобалістів, а також стикалася з ним як активістка в іще кількох групах. Мені здається, що, скажімо, в дискусіях Робочої групи щодо постколоніального неолібералізму та суспільних рухів, утвореної для критичної рефлексії, нарешті з’являється розуміння, що замість применшувати місцеве суспільне життя як відстале, нам треба зробити жест усвідомлення його важливості як частини світової історії саме в тій формі, у якій воно існує.

Щоб відновити зв’язок місцевої боротьби зі світовими проблемами, потрібна епістемологічна емансипація східноєвропейської саморефлексії. Відштовхуючись від одновимірного уявного транзитології, слід розвинути розуміння постсоціалістичної Східної Європи як частини сучасних владних відносин у світі. Місцеве політичне уявне, яке в уяві транзитологів наздоганяє Захід — хай то буде місцеве розуміння модернізації, демократії, народної участі, політики ідентичності чи «справжнього» лівацтва — слід переоцінити в рамках цього нового розуміння. Так само й місцеві форми суспільної організації та народні уявлення про світ слід звільнити від епістемологічного гноблення «відсталості», «соціалістичності», «націоналістичності», «безвідповідальності» чи «дурнуватості» і зрозуміти, які суспільні зміни актуальні в конкретні моменти в конкретному становищі у світовій історії. Схоже, з’являється нова хвиля вивчення східноєвропейських суспільств у цій парадигмі.

Крім того, щоб відновити зв’язок місцевої боротьби зі світовими проблемами, місцеві активісти мають звернутися до місцевого народу. Цей крок передбачає процес вивчення справжнього ходу місцевого суспільного життя й переосмислення успішних у всьому світі схем емансипації у світлі вивченого. Якщо цього не зробити, місцеві активісти можуть залишитися в ситуації «проговорення правди про світ» і нездатності донести цю правду до місцевої цільової аудиторії. Коли місцевий суспільний контекст фігурує в активістському дискурсі як ворог емансипативного активізму, як надто безнадійний, відсталий, східний, балканський тощо, це може бути ознакою наявності описаної проблеми.

Формулювання емансипативних політичних вимог з усвідомленням важливості місцевого населення як частини цих політичних вимог може призвести до особливих проявів лівої політики. Одним із таких проявів є новоявлена ідея патріотичних лівих. Патріотичними лівими себе називали члени нової угорської партії «Четверта республіка», маючи на увазі відхід партії від ліволіберального знецінення місцевого (східного) життя і власні прагнення переписати порядок денний лівих за допомогою учасницького поняття республіки. «Четверта республіка» була започаткована як тривалий рух за ліві зміни в угорській політиці в 2007 і перетворилася на партію у квітні 2011 року. Вона визначає себе як соціал-демократичну партію в традиції угорської соціал-демократії. Якщо порівнювати з європейськими лівими, то ця партія більше схожа на французький Лівий фронт, грецьку «Сирізу» чи німецьку «Лінке», ніж на Партію європейських соціалістів. Вона визначає програму патріотизму в трьох аспектах: суверенність Угорщини, демократичне самоуправління і достойне життя для кожного. Програма партії стверджує, що економіка має слугувати місцевим суспільним потребам. Партія уявляє свою стратегію як перетворення держави в напрямі участі кожного та боротьби з капіталом у рамках держави. Ідея патріотизму виражає ідею учасницької держави, що працює на суспільство, а не на ринок. Перед початком виборчої кампанії в 2014, у листопаді 2012, за «Четверту республіку» збиралися голосувати 2% активних виборців.

Ідея патріотичних лівих фігурувала в регіональних теоретичних дискусіях (Kalb 2012) і є однією з ідей, які формулюються в новому просторі діалогу між східноєвропейськими емансипативними проектів. Ще одна ідея з історичних дискусій — це питання федералізму або більш загальної схильності до східноєвропейської співпраці на основі колективної глобальної позиції. Місцеве інтернет-видання «Східний інтернаціонал» буде засноване в 2013 видавцями румунського критичного лівого інтернет-журналу «Крітік атак» для регіональної взаємодії та дискусії. Такі події вселяють надію, що участь Східної Європи у світовій боротьбі за справедливість буде більшою, ніж акції місцевих первинок руху «Окупуй» у 2011.

Переклала Роксолана Машкова

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

«Напрям руху українського та російського суспільства залежить від політичної мобілізації» (інтерв’ю з Доном Калбом)

Майбутнє вже давно триває: Коротка історія євроінтеграції екс-Югославії (Андрея Живковіч)

«Альтернативу формулюють не інтелектуали, а люди в ході політичної боротьби» (інтерв’ю з Борисом Буденом)

Казахські нафтовики організуються попри вбивства та тортури (Габріель Леві)

Посилання:

Bourdieu, P., 1984. Distinction. A Social Critique of the Judgment of Taste. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Cordero-Guzman, H. R., 2011. Mainstream support for a mainstream movement. In: Occupywallst.org.

Kalb, D., 2012. The Traumatic Symbol of the Middle Class. In: Visegrad Revue.

Shoen, D., 2011. Polling the Occupy Wall Street crowd. In: The Wall Street Journal.

Wallerstein, I., 2011. Upsurge in Movements Around the Globe: 1968 Redux?

 

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери