Вже декілька років поспіль крім традиційних першотравневих демонстрації офіційно зареєстрованих лівих партій в Україні проводяться альтернативі заходи радикальних лівих. Влаштовує ці заходи досить аморфна коаліція лівих політичних груп та профспілок, об’єднує яку не стільки спільна ідеологія, скільки несприйняття КПУ, СПУ та іншої «лівої» порослі української офіційної політики. Коаліція, яка виросла в основному з протестних кампаній проти нового трудового кодексу та реформи освіти, відмежовується від офіційної сцени саме через її опортунізм та угодовство, прихований саботаж та нездатність створити реальну опозицію неоліберальним реформам.
Вже давно відчутне для інсайдерів небажання СПУ та КПУ репрезентувати класові інтереси людей найманої праці стало цілком очевидним широкому загалу після послідовних входжень відповідних парламентських фракцій до правлячих коаліцій. Тепер жодна група чи організація, яка претендує на послідовність, наприклад, у боротьбі проти обмеження трудових прав робітників, вже не може собі дозволити йти в одній колоні з партіями, які завжди готові допомогти уряду прийняти відповідне «реформоване» законодавство. У попередні роки кількість учасників та учасниць альтернативних лівих заходів стабільно та відчутно збільшувалася. Цьогорічний першотравневий «Марш колективної дії» став, на жаль, винятком.
Спочатку здавалося, що особливістю маршу буде лише відсутність відмінностей від минулорічного. Принаймні, таке відчуття не залишало мене поки учасники заходу збиралися біля виходу з метро «Арсенальна» в Києві. У тому самому місці, у тих самих колонках звучала та сама музика та голоси, в основному, тих самих спікерів. Василь Терещук як завжди нагадав про «п’ять кубинських героїв», а голова профспілки «Захист праці» у мережі гіпермаркетів «МЕТРО» Володимир Дем’ян як завжди хвацько та артистично закликав до солідарності робітників та студентів. Єдиною новою фігуранткою на цій частині мітингу була Надія Парфан з «Феминістичної офензиви».
Дежавю тривало недовго. Вже через три хвилини після початку руху колони димові шашки, кинуті просто до натовпу, нагадали, що за рік дещо змінилося. Якщо не в самому середовищі лівих, то в суспільстві ззовні. Димовухи падали просто поруч з маленькими дітьми. На багатьох фото добре видно матусь і татусів, які виносять свою малечу з клубів диму. За дві хвилини на місці з’явилося декілька автобусів «космонавтів», які, через відсутність нападників, почали хапати учасників демонстрації, що якраз відкидали шашки назад — подалі від натовпу. Ще за кілька хвилин дим розвіявся, і всіх, як здається, відпустили. Епізод, на щастя, великих наслідків не мав, і колона невдовзі продовжила рухатися заявленим маршрутом. Відповідальність за напад взяли на себе «невідомі патріоти» з неонацистської організації «Патріот України».
Саме за останній рік напади на заходи лівих стали системою. Під час дискусій за участю профспілки «Пряма дія» димові шашки вже не раз летіли у вікна Центру візуальної культури НаУКМА. Прямо на Контрактовій площі неподалік від входу до академії нацисти вчинили напад на активістів могилянського осередку «Прямої дії» та колишнього голову Студентської колегії НаУКМА Єгора Стадного. Можна було б навести ще приклади.
Неонацисти зробили також декілька спроб зімітувати першотравневі заходи лівих, запозичуючи не тільки гасла та кричали, але й безпардонно крадучи агітаційні відео матеріали. Наприклад, «Соціал-Націоналістична Асамблея» як відео—запрошення на свою акцію в Житомирі розповсюдила в Інтернеті трохи обрізаний промо—роликлівого «Маршуколективноїдії». На відео члени «Організації марксистів», «Прямої дії», «Феміністичної офензиви» та корейський соціаліст Кім запрошують на першотравень. Все, на що хватило нацистських «креативщиків» – це вирізати корейця та змінити назву, час та місце заходу.
Іншою спробою соцал-національної мімікрії був так званий «Український першотравень», який стартував від Золотих воріт у Києві трохи раніше «Маршу колективної дії».
Маргінальність заходу нацистів, який зібрав, – навіть за оцінками симпатиків, – не більше 70 щирих «правих націоналістів», не повинна заспокоювати. Адже нацисти, які виросли на боротьбі проти всього радянського, ще тільки освоюють «антикапіталістичну» демагогію звільнення «української праці». А відсутність послідовної масової лівої політичної сили створює всі можливості для подальшого освоєння ними цієї цілини.
Повернімося тепер до лівих. Провокація з димовухами значно підняла настрій учасників маршу. Адже тепер всі були впевнені що акція приверне увагу ЗМІ. Жвавості додавав і отриманий адреналін. Ще не розвіявся остаточно димок від шашок, як колона продовжили рух далі вулицею Грушевського.
У голові колони поволі рухалася під червоно-чорними анархістськими прапорами «Пряма дія» з великим фронтальним банером кольору індиго. На банері стилізовано під арабську в’язь білою фарбою було написано «Справжня революція попереду!»
Кроків на п’ятдесят попереду від «Прямої дії» бадьоро чимчикував трохи наляканий димовухами духовий оркестр. На моє питання, чого вони так далеко відриваються від колони, музиканти відповіли чітко: «Ми як раз нормально йдемо, а вони – плентаються». Оркестр грав прямо на ходу різноманітні пісні від революційних хітів початку 20-го сторіччя та «Мурки» до групи «Ленінград».
Далі за «Прямою дією» видно було банери «Захисту праці». Виділялася також чи не найбільш чисельна на цій акції колона «Феміністичної офензиви» із традиційно феміністичними фіолетовими (але зовсім не в арабському стилі) плакатами та транспарантами. Доповнювала картину група під суто червоними прапорами з різними лого (Че Гевара, серп та молот, зірка в кілечку) та з фронтальним банером: «Відповідь одна — БОРОТЬБА!».
Публіка зібралася дуже молода та кольорова. Людей, старших 35-ти, я нарахував не більше десятка з декількох сотень. Ця різноманітність та різнобарвність настільки контрастує у масовій свідомості з образом «р-р-революційних» лівих, що у деяких журналістів виниклосвогородувідчуттяабсурдності комбінування «мурки» та «анархо-комунізму». Однак і вони визнавали що тут все «по справжньому» і, додам, багато менш абсурдно, ніж першотравнева акція офіційних профспілок, лідер яких особисто пробиває у Верховній раді новий трудовий кодекс. Кодекс, який невдовзі має значно обмежити права працюючих та професійних спілок.
У гарному настрої з оркестром та мегафонами учасники маршу «Колективної дії» пройшлись повз Верховну раду, Кабінет Міністрів, Національний Банк України та спустилися Ольгинською до пам’ятника Івану Франку, від якого дуже добре видно вікна адміністрації президента. Під час спуску палили різнокольорові фаєри. Здається, насамперед, для створення атмосфери свята.
На площі Франка відбувся основний мітинг. У виступах намагалися сформулювати актуальну програму лівих. Мова йшла про колективну протидію всім головним реформаторським ініціативам уряду, але в першу чергу, про трудовий кодекс та реформу освіти. Виступали, зокрема, Сергій Мовчан, Олег Вернік, Сергій Киричук, Олена Шевченко з «Феміністичної офензиви», Віталій Дудін. Після виступів оркестр виконав «Інтернаціонал», і колона рушила далі вулицею Городецького, Хрещатиком та бульваром Тараса Шевченка аж до Червоного корпусу університету.
Враження від виступів різні. Деякі журналісти кажуть про «удручающєєвпечатлєніє». Принаймні, проривними з точки зору ораторської майстерності їх справді назвати важко. Було враження, що ці люди можуть говорити краще. Більшість з них могла відчувати, що просто-на-просто повторює давно очевидні всім, хто зібрався на мітинг, речі. Так, ми проти реформ трудового, житлового та пенсійного законодавства, проти реформи освіти – ми вже тисячі разів це казали та обґрунтовували.
«Здається всім, кого я бачу перед собою, я це вже казав, – так міг думати майже кожен оратор, – причому, як це не сумно, але точно сказати, як насправді зупинити всі ці реформи з тими обмеженими силами, які в нас зараз є, — я не знаю!»
Найгірше, що очікуваного суттєвого збільшення кількості учасників акції не відбулося, незважаючи на здавалося б більш тривалу та інноваційну мобілізаційну компанію. До минулого року масовість першотравневих заходів блоку радикальних позапарламентських лівих стабільно зростала. Цього року більшість очевидців погоджується, що людей було не більше, але, мабуть, і не менше, ніж торік. Судячи з матеріалів преси традиційні першотравневі заходи КПУ та ФПУ також за чисельністю нагадували минулорічні.
Будучи майже ідентичною за чисельністю минулорічній альтернативна першотравнева хода дивним чином помолодшала. Середній вік я би оцінив у 20-25 років, хоча були люди й прямо шкільного віку. У профспілці «Захист праці» це пояснили тим, що більшість її членів поїхала в цю поминальну за церковним календарем неділю на могили родичів та, відповідно, не змогла вийти на демонстрацію.
Крім власне альтернативної молодіжної колони почала дивним чином збільшуватися й молодіжна складова мітингів традиційних лівих. Цього року навіть дуже офіціозні ЗМІ визнавали збільшення відсотку молоді на акції КПУ.
Якщо все це справді так, то виходить, що фактична чисельність лівих активістів зросла при чому за рахунок молоді, яка може стати вирішальною силою розвитку руху у майбутньому. Тобто потенціальна енергія радикальних лівих скоріше збільшилася, хоч це майже і не проявилося поки що на поверхні.
Ліві, однак, очікували від себе більшого. Адже соціально-економічна ситуація в країні за рік значно, відчутно погіршилася. Статистика надприбутків олігархії та одночасного подорожчання товарів масового вжитку й масового зубожіння населення вже цілком реально відобразилася у свідомості українців. Як свідчать соціологічні опитування 90% вважають що бідні біднішають, а багаті стають все багатшими. Більшість очікують, що ця тенденція продовжиться. 83% вважають, що держава не представляє їхніх інтересів, а слугує лише інструментом в руках олігархії. Однак, згода з марксистською концепцію зубожіння пролетаріату ще не робить людину марксистом. А згода з ленінським розумінням держави як апарату класового панування монополістичної буржуазії – не робить леніністом.
Так, за останній рік відбулася ціла низка важливих та ефективних протестів, в яких радикальні ліві брали активну, часто керівну участь. Відверто ліва студентська профспілка «Пряма дія» — вперше за багато років вийшла з маргінесу та організувала масштабні акції проти реформи освіти. На ці акції виходили тисячі студенток та студентів, але на Першотравень прийшли лише сотні. Профспілка «Захист праці» мобілізовувала на акції на захист міських ринків під тисячу осіб, однак на Першотравень вийшли одиниці з них. Схоже, що люди готові йти разом з лівими та навіть за лівими, коли мова йде про їх суто практичні прагматичні інтереси. Однак в більшості своїй вони не готові підтримувати ліву програму на більш синтетичному, політичному рівні. Що закономірно звужує їхні шанси і в суто прагматичних питаннях.
Якісно більший рівень політичної свідомості продемонструвала хіба що «Феміністична офензива». Бо здається, що більшість учасниць політичної демонстрації 8-го березня прийняли участь у першотравневій ході.
Загальний висновок, який можна зробити з Першотравня-2011 полягає в тому, що поляризація доходів не призвела автоматично до політичної радикалізації суспільства. Багато хто з громадян навчився за останній рік краще пояснювати світ, можливо навіть розуміти його, однак про те, щоб щось реально змінювати, мова ще не йде.
Зафіксоване Центом дослідження суспільства збільшення числа протестів з вимогами до центральних органів державної влади безумовно свідчить про зростання в суспільстві усвідомлення системного характеру соціально-економічних проблем. Водночас, дуже низький рівень участі політичних партій в соціально-економіних протестах є індикатором не тільки розчарування в офіціозному політикумі, але й несприйняття політичної системи буржуазної демократії загалом. Значного розповсюдження особливо серед ватажків протестів набуло самомилування своєю «безпартійністю», яке часто виступає самовиправданням неготовності до політичної самоорганізації. Відображенням цих настроїв у середовищі радикальних лівих є своєрідна інфантильна та позасвідома «партофобія» – сприйняття партії, як апріорного зла та, відповідне, небажання ні в якому випадку реєструвати політичну партію.
Партофобія, на щастя, не набула ще невиліковних форм, бо нейтралізується з одногу боку зростанням масовості руху за рахунок студентських протестів, а з іншого – об’єктивною (ресурсною та інтелектуальною) неготовністю жодної з існуючих організацій радикальних лівих відповідально підняти партійний прапор. На тлі зростання масовості протестів та відносно простої процедури реєстрації партій в Україні, політичний вакуум на лівому фланзі посилюється. Як зауважує представник Центру Володимир Іщенко, це все ще реактивні протести з вимогами захисту status quo від «реформаторських» ініціатив влади. Ліві досі нездатні політизувати соціально-економічні протести. Учасники протестів апелюють до влади, але не бажають за неї боротися і тим більше не вірять у можливість радикальних системних змін. Мірою загострення ситуації, за відсутності послідовних лівих на вільне поле поступово проникає право-популістська «Свобода».
Останній рік радикальні ліві багато говорили про об’єднання. Так багато, що словосполучення «політичний суб’єкт» почало вже викликати недобру посмішку у їх середовищі. «Організація марксистів», яка було ініціювала обговорення, в процесі дискусії розкололась. Цей елемент внутрішньої дезорганізації без сумніву вплинув і на мобілізаційну здатність лівих.
Проблема виходу на політичну арену в якості політичного суб’єкту виявилася проблемою формулювання змістовної політичної програми сьогоднішнього дня. І таких програм насправді виявилося багато. Виявилося що консенсусу відносно ідеалу комуністичного суспільства багато більше, ніж єдності думок відносно як і в якій якості треба розбудовувати незалежну ліву політику.
Ще більш проблемним виявилося питання організації. Досягнута єдність дій на демонстрації не забезпечує ще здатність до систематичної цілеспрямованої роботи у великій організації. Робота навіть тих організацій, які забезпечили на цьогорічний першотравень найбільшу явку, все ще будується навколо невеликих активістських осередків, активність яких час від часу мобілізує іноді досить широкий загал. Механізми залучення симпатиків до регулярної діяльності та відповідного масштабування руху досі відсутні. Зрозуміло, що масштабування шляхом розбудови бюрократичної ієрархії викликає у більшості з ліваків відразу. Ті ж з них, хто намагається реалізувати «ідеал» особистого контролю над організацію, схоже, рухаються у напрямку консервації у мікроскопічних сектах. В обох випадках до масових та ефективних демократично-партисипативних (чи то демократично-централістських) організацій ще далеко.
Підстави для історичного оптимізму дає усвідомлення цієї проблеми лівими. Іде активний пошук форм організації. В різних містах України формуються і виникають нові ліві гуртки і групи. Поширюється й консолідується мережа радикальних студентських профспілок. Формуються інтелектуальні течії навколо нової генерації видань таких, як «Спільне» та «Простори».
Всередині радикального лівого руху відбулися дуже суттєві зміни – різко пожвавішало спілкування між групами, підвищився рівень дискусії. Ліві об’єднання поступово переходять від суто «тусовочного» характеру до більш програмного та ідеологічного. Відбулося перегрупування та переусвідомлення, накопичення потенціалу, можливо, за цим відбудеться якісна зміна і в характері політичних дій. Маркс, як відомо, порівнював революцію з кротом, якого не видно до тих самих пір, поки він уже не підважив і не зруйнував рівного газону буденності. Українські ліві поки що риють під ґрунтом.
Коли читаєш коментарі журналістів або дивишся записи інтерв’ю з пересічними людьми під час маршу, складається враження, що всі-всі-всі агітують лівих створити вже врешті-решт справжню ліву партію та профспілки, які б просто-на-просто і хай не супер-ідеально, але хоч би трохи послідовно відстоювали інтереси людей праці перед олігархами, що зажралися до неможливого. Здається, всі-всі-всі готові були б підтримати, а може й приєднатися до такої партії.
Здається, і самі учасники та учасниці маршу згодні з цим, однак конкретні шляхи розбудови відповідних політичних та профспілкових «суб’єктів» залишаються для лівої спільноти не визначеними.
Коли, завершивши марш промовами під пам’ятником Шевченку, ліві почали поволі розходитися парком, – вдарила довгоочікувана злива.
Читайте також: Першотравень у Києві (Андрій Манчук) Класова боротьба в Україні: проблеми робітників турбують лише робітників Протести, перемоги і репресії в Україні: результати моніторингу, жовтень 2009 – вересень 2010 Анатомия левого сектантства (Иван Овсянников) Український капіталізм і русифікація (Захар Попович)