Внесок в оновлення і трансформацію лівих сил
10 грудня 2023 року
Ось уже кілька тижнів поспіль ми день за днем з жахом спостерігаємо за зростанням кількості жертв серед цивільного населення в Газі. Ми шоковані і обурені колективним покаранням, яке ЦАХАЛ застосовує до жителів Гази, зростанням насильства з боку поселенців на Західному березі річки Йордан, репресіями з боку держави і правих сил проти палестинських громадян Ізраїлю.
У США, Європі, Індії та інших країнах чимало мейнстримних політиків і більшість ЗМІ демонізують пропалестинський активізм як такий, а подеколи його криміналізує держава. Більшість західної журналістики про Ізраїль/Палестину наскрізь насичені цивілізаційним расизмом — в них ізраїльтян зображають як сучасних, західних, цивілізованих людей, чиї страждання якимось чином є реальнішими і важливішими, ніж страждання палестинців. Скрутне становище палестинців загострюється також і через дегуманізацію мусульман та арабів на ґрунті расизму.
У цьому контексті існує зрозуміла схильність зосередитися лише на нагальних питаннях. Може скластися враження, що зараз не найкращий час говорити про те, що не так з лівим ізраїльсько-палестинським активізмом і ширше — з лівицею.
Але ми вважаємо, що перед обличчям кризи саморефлексія є особливо важливою. Саме зараз, а не колись в майбутньому, ми повинні критично осмислити, чи панівні в наших рухах — в широкому розумінні — погляди є такими, що сприятимуть змінам на краще.
Більшість переконань і тез серед лівиці — про імперіалізм й антиімперіалізм, націоналізм та інтернаціоналізм, расизм, ісламізм і багато іншого — на наш погляд, є глибоко помилковими, а іноді й реакційними.
Занадто багато лівих виправдовували або навіть святкували різанину 7 жовтня, яку вчинили ХАМАС та Ісламський джихад на півдні Ізраїлю. Ми вважаємо, що така реакція є безпосереднім вираженням хибного аналізу та реакційних тенденцій.
Ми — ліві активісти та органайзери з багаторічним досвідом. Цим текстом ми хочемо вступити в полеміку з панівними настроями зліва і через нього дати зрозуміти нашим однодумцям, що вони не самотні. Це також запрошення іншим лівим приєднатися до нас, виступивши проти антисемітизму, спрощеного антирасизму, кемпізму, націоналізму, примирення з ісламізмом та інших ліво-правих альянсів. Ми пишемо з надією на те, що краща інтернаціоналістична лівиця можлива.
Мета нашої критики полягає не в тому, щоб послабити підтримку лівицею прав і свобод палестинців, а в тому, щоб знову закріпити цю підтримку в послідовно демократичному, низовому інтернаціоналістичному, а отже, справді універсалістському проєкті. Ми хочемо, щоб ліві боролися ефективніше, але не лише за права палестинців, але й за демократію, рівність і свободу для всіх.
Демонстранти в Лондоні протестують на знак солідарності із палестинцями, 14 жовтня 2023 року. Фото: Toby Melville / Reuters / Scanpix / LETA
Хоча на багатьох кадрах, які спочатку з’явилися з кордонів Гази 7 жовтня, були зображені цивільні особи, які прориваються через огорожу, до полудня стало ясно, що ХАМАС і його союзники жорстоко розправилися з великою кількістю беззбройних цивільних, решту — викрали. Серед жертв були як старі, так і молодь, а також ті, хто пережили Голокост, сільськогосподарські робітники-мігранти, араби-бедуїни. Існують чіткі докази катувань і крайніх форм сексуального насильства. Масштаб і жорстокість нападів викликали хвилю страху і травми не лише в ізраїльському суспільстві, а й у світовій єврейській діаспорі, в часи, коли більшість євреїв — сіоністів і несіоністів — мають численні зв’язки з Ізраїлем. Різанина 7 жовтня і ракетні обстріли ізраїльського цивільного населення є проявами бездушної жорстокості, які завдають глибокого болю євреям в Ізраїлі та діаспорі.
Але апологетика насилля ХАМАСу над цивільними з-поміж значної частини крайньої лівиці свідчить не лише про брак елементарного людського співчуття, а й про помилкову оцінку ХАМАСу як політичної сили. ХАМАС — це не просто абстрактне вираження «опору» проти Ізраїлю. Його діяльність спрямована на досягнення власних політичних цілей — цілей, які за своєю суттю є реакційними. Уникати усвідомлення цього на основі безумовної підтримки (будь-якого) «опору» означає заперечувати палестинську агентність, зводити палестинців до суто реакційної сили, нездатної приймати політичні рішення. Протистояти ХАМАСу не означає «вказувати палестинцям, як чинити опір», а радше означає стати на бік тих палестинців, які також протистоять ХАМАСу і виступають за справжній опір на відмінній політичній основі.
За діями ХАМАСу послідувала масована реакція ізраїльської держави, про можливість якої ХАМАС цілком розумів і на яку на ділі розраховував. Повторюємо: ми шоковані і виступаємо проти нападів ізраїльської держави на цивільне життя та інфраструктуру в Газі, переселення палестинського населення. Ми проти дегуманізуючих висловлювань і закликів до етнічних чисток з боку ізраїльських політиків, планів поселенців з колонізації Гази та насильства з їхнього боку та з боку ізраїльських сил безпеки проти палестинців на Західному березі річки Йордан. Ми підтримуємо боротьбу за права палестинців і виступаємо проти насильства та окупації з боку ізраїльської держави.
Але для того, щоб наші рухи були ефективними у досягненні своїх визвольних і демократичних цілей, має бути простір для рефлексії та критики певних імпульсів у лівій політиці, які йдуть в розріз з цими цілям.
Визнання і зосередження уваги на стражданнях палестинців не означає, що ми не можемо серйозно замислитися над проблемністю багатьох реакцій зліва на 7 жовтня, а також над проблемністю багатьох лівих оцінок взагалі.
Слідом, у всьому світі множилися випадки антисемітизму, зокрема жорстокі напади, а також домагання як онлайн, так і наживо. Антисемітський дискурс швидко поширився в соціальних мережах і на вулицях. Також украй зріс рівень расизму в бік мусульман. Ультраправі використали конфлікт як можливість охопити нову аудиторію і серед прихильників, і з-поміж противників Ізраїлю. Дедалі більша поляризація та поділ доклалися до дегуманізації не лише ізраїльтян і палестинців, але й євреїв, мусульман і арабів у всьому світі, а також сприяли поглибленню культури конкурентної віктимності за рахунок інших (англ. zero-sum competitive victimhood) замість солідарності.
Ми проти будь-яких спроб засуджувати, демонізувати або навіть криміналізувати весь активізм у підтримку Палестини через присутність антисемітизму всередині руху і серед лівих загалом — утім вирішити проблему антисемітизму вкрай потрібно.
Це не питання піару чи репутації. Причина протистояння антисемітизму, коли він з’являється серед лівих, полягає не в тому, що він «виставляє в поганому світлі» пропалестинську діяльність. Справа в тому, що присутність реакційних, конспірологічних поглядів у наших рухах, навіть у прихованих формах чи десь на маргінесі, створює ризик отруїти нашу політику.
Учасниця пропалестинської акції протесту в Мадриді тримає в руках антисемітський плакат, 21 жовтня 2023 року. Фото: Matthias Oesterle / ZUMA Press Wire / Scanpix / LETA
Де помилилися ліві?
Чому багатьом лівим так складно взяти за точку відліку елементарну людяність і травматичні страждання цивільних осіб, включно з ізраїльськими громадянами? Чому деякі ліві не здатні засудити різанину, не релятивізуючи її до рівня втрати будь-якого значення та без контекстуалізування її як щось незначуще? Чому солідарність лівих із жертвами гноблення іноді здається обумовленою геополітичною орієнтацією держави, яка це гноблення здійснює? Чому значна частина лівиці опирається визнати наявність антисемітизму у своїх лавах і відтак протидіяти йому?
Єдиної простої відповіді на ці питання не існує, але ми переконані, що початок пошуку — вже є суттєвим кроком назустріч оновленню лівиці. Пропонуємо ознайомитися з нашим аналізом тих проблем, які ми вважаємо найважливішими.
Фетишизація Ізраїлю/Палестини
Ізраїль/Палестина стали центральною моральною драмою для значної частини сучасних лівих, у тому сенсі, в якому Південна Африка була такою для багатьох представників попереднього покоління.
Деякі мейнстримні репортажі та коментарі використовують орієнталістські рамки для розповіді про весь регіон — вони зображують арабів варварами і відсталими дикунами на противагу Ізраїлю, який зазвичай підносять як сучасну ліберальну демократію.
Водночас як мейнстримні, так і ліві медії приділяють набагато більше уваги Палестині/Ізраїлю, ніж Сирії, Курдистану, Судану, Ефіопії, ДРК, Шрі-Ланці, М’янмі чи будь-якій іншій глобальній гарячій точці, де мілітаристські держави (або недержавні актори) пригнічують національні та етнічні меншини або чинять масові вбивства.
Йдеться не про те, щоб встановити політичну чи моральну ієрархію глобальних утисків або розподілити увагу та діяльність відповідно до «найбільших страждань». Радше солідарність з палестинцями повинна випливати з прихильності до універсальних прав людини, що, своєю чергою, має спонукати до солідарності з усіма іншими спротивами гнобленню.
Фетишизуючи Ізраїль/Палестину, романтизуючи та ідеалізуючи палестинську боротьбу, ліві віддзеркалюють дегуманізацію палестинців, яка панує у мейнстримі. Наслідком цієї лівої фетишизації Ізраїлю/Палестини є перетворення як палестинців, так і ізраїльських євреїв на трансцендентні аватари для політичних наративів, а не на людей із плоті і крові, здатних по-різному реагувати на умови свого життя і на власний досвід.
Жінка, з дитиною на руках і гвинтівкою на плечі, проходить повз плакат із закликом повернути заручників додому. Тель-Авів, 27 жовтня 2023 року. Фото: Alexi J. Rosenfeld / Getty Images
Історична безграмотність
Незважаючи на центральне місце палестинської проблематики для сучасних лівих, часто спостерігається низький рівень розуміння історії регіону та конфлікту.
Значна частина лівих перетворила потенційно корисні концепції на кшталт «поселенського колоніалізму» з інструментів аналізу на замінники аналізу. Спрощене застосування цих ярликів дозволяє активістам уникати конфронтації зі складною реальністю. Історично обумовлене внутрішнє розмаїття сіонізму, його амбівалентні стосунки з різними імперіалізмами та різні історії переміщень і вигнань, що спричинили єврейську міграцію до Ізраїлю з різних країн, часто залишаються мало вивченими.
Процес формування ізраїльської єврейської нації включав поселенську колонізацію, в результаті якої велика кількість корінних мешканців була змушена покинути свої домівки, зокрема через воєнні злочини та вигнання. Це також був процес відчайдушної втечі людей, які самі стали жертвами расистського насильства та спроби знищення. Палестинці, за словами Едварда Саїда, «жертви жертв і біженці від біженців». Ізраїльські євреї далеко не єдині, хто об’єдналися як нація і заснували державу шляхом насильницького позбавлення власності тогочасних місцевих мешканців.
Суть того, аби розібратися в деталях у цій історії, з усією її складністю і напруженістю, не в тому, аби применшити несправедливість, якої зазнали палестинці в процесі чи після заснування Ізраїлю. Навпаки, уникання цілісного вивчення не сприяє ані порозумінню, ані зусиллям на розвиток і підтримку боротьби за рівність.
Більша історична грамотність, а також більш активне врахування практичних аспектів однодержавного, дводержавного та інших можливих «рішень» конфлікту уможливили б відновлення руху солідарності.
Синкретична політика
Однією з ключових тенденцій у сучасній політиці після розпаду масових робітничих рухів є підйом синкретичних політик, що спираються на різні політичні традиції — те, що іноді називають червоно-коричневою політикою, діагоналізмом або «плутаною політикою» (англ. confusionism). Частина лівих вступила в небезпечні альянси з ультраправими силами. Від ультраправих спікерів на антивоєнних мітингах і колишніх лівих, які приєдналися до протестів проти карантину через Covid, від антиімперіалістичних відеоблогерів, які приймають палеоконсервативних гостей, до анархістських фолк-співаків, які підтримують тих, хто заперечує Голокост, — останнім часом ми стали свідками тривожних політичних колаборацій. Ці рухи іноді виникають або виростають через діяльність ультраправих, які намагаються виставити себе лівими. Оскільки антисемітизм часто пов’язує різнорідні елементи всередині синкретичних утворень, ці тенденції можуть бути політично токсичними, коли вони проявляються в активізмі солідарності з Палестиною.
Зірвані постери з інформацією про викрадених чи зниклих безвісти після атаки ХАМАС ізраїльтян на автобусній зупинці в Лондоні, 26 жовтня 2023 року. Фото: Daniel Leal / AFP / Scanpix / LETA
Кемпізм
По всьому світу ми спостерігаємо боротьбу за демократичні зміни та за здобуття більших прав і рівності. Але активісти дедалі частіше стикаються з твердженнями, що ці принципи представляють гегемонію «західної ліберальної еліти» та її «однополярний світовий порядок», а не універсальні людські прагнення й права.
Авторитарні та репресивні режими стверджують, що спроби притягнути їх до відповідальності за недотримання цих принципів — це спроби захистити однополярну гегемонію Заходу. Вони видають себе за лідерів нового «багатополярного» світу, у якому численні авторитарні режими матимуть змогу вільно визначати «демократію» у власному антидемократичному розумінні.
Подібно до того, як расистські, патріархальні й авторитарні рухи на Заході позиціонують себе як голоси автентичних, укорінених людей та протиставляють себе «глобалістським» елітам, у колишніх західних колоніях реакційні сили заявляють про себе як про «деколоніальну» більшість, що виступає проти гегемонії «вестернізованих еліт».
Часто ліві навіть не визнають цієї динаміки. Гірше того, окремі представники лівиці радикалізують цей (хибний) принцип: що тиранічні, авторитарні та реакційні сили і режими представляють прогресивний опір «західному імперіалізму». Занепокоєння лівих щодо виживання і сили таких «багатополярних» режимів відбувається за рахунок рішучої, осмисленої та послідовної солідарності для опору цим режимам.
Західний імперіалізм постав перед викликами з боку реакційних альтернатив: російський імперіалізм, китайський імперіалізм та іранський регіональний імперіалізм, який часто розгортає воєнізовані проксі-сили, як-от «Хезболла» і, до певної міри, ХАМАС, та відіграє контрреволюційну роль в контексті хвилі визвольних змагань, що піднялася в 2011 році. Нафтові монархії Аравійського півострова стають дедалі глобальнішими державами; інші регіональні імперські або субімперські держави, такі як експансіоністська й інтервенціоністська Туреччина, також стають все могутнішими, і, звичайно, вони аж ніяк не є державами-клієнтами США.
Поставши перед цим викликом, радикальні ліві, які роками проповідували думку, що все, що шкодить гегемоністському імперіалізму США та його союзникам, неодмінно має бути прогресивним (перспектива, відома як «кемпізм» — прихильність до геополітичного «табору» (англ. camp) замість того, щоб реалізовувати справді інтернаціоналістичний проєкт), з великою ймовірністю почнуть виправдовувати ці реакційні альтернативи. Цей кемпістський «антиімперіалізм» сліпий до того, що, підтримуючи «вісь опору», він не протистоїть імперіалізму, а стає на бік конкурентного імперського полюсу в «багатополярному» світі.
У попередній історичний період (пік якого припав на Холодну війну) опозиційним полюсом до США в уяві лівих кемпістів був СРСР (часто не як дороговказ, а лише як символ можливості альтернативи). Але після нафтового ембарго ОПЕК 1973 року та іранської революції 1979 року, а особливо після розпаду радянського блоку, цю роль дедалі більше перебирали на себе різні конфігурації «осі опору», включно з Ісламською Республікою Іран, а згодом і ХАМАСом.
Демонтаж шахти пускової установки для ракет РС-20 на Алтаї в рамках реалізації домовленостей між Росією та США, 22 жовтня 2001 року. Фото: Олег Богданов / ТАРС
Теорії змови
Наш складний і «багатополярний» світ, позірна непрозорість механізмів влади та пригноблення, а також процеси соціальної фрагментації спонукають людей шукати відповіді та пояснення поза межами «мейнстриму». Платформна економіка, яка монетизує дезінформацію, полегшує поширення міфів і брехні, забезпечує легкий доступ до теорій змови, які нібито пропонують відповіді та пояснення.
Сьогоднішні фрагментарні, швидкі, цифрові форми обміну та отримання знань заохочують водночас цинізм щодо «мейнстримних» авторитетів і довіру до «альтернативних» джерел, одночасну радість від «викриття» прихованих істин і відчай від всемогутності гегемона, а також пошук зв’язків між розрізненими явищами, якому бракує аналітичного інструментарію, щоб зрозуміти їхнє значення. А теорії змови майже завжди ведуть до антисемітизму, який зазвичай функціонує як своєрідна метатеорія змови.
Антисемітизм також часто поєднується з антимусульманською нетерпимістю в сучасній ультраправій конспірологічній уяві через різноманітні теорії, зокрема через теорію «великого заміщення», відповідно до якої «фінансисти-глобалісти», особливо Джордж Сорос, спонсорують переважно мусульманську імміграцію до країн з «білою» більшістю населення з метою «заміни» «білого» населення.
Антисемітизм як псевдовизволення
Як і інші теорії змови, антисемітизм пропонує хибні й поверхові відповіді та пояснення у заплутаному світі. На відміну від багатьох інших расизмів, антисемітизм часто здається спрямованим проти верхів: він може приписувати своєму об’єкту майже безмежну владу, багатство і хитрість. Через свій псевдовизвольний характер антисемітизм часто здається радикальним. Але це псевдорадикалізм: ідентифікуючи євреїв як приховану елітарну силу, що контролює наші суспільства, він служить для того, щоб зробити невидимими справжні панівні класи, у такий спосіб захищаючи владні структури, відвертаючи гнів від несправедливості та натомість спрямовуючи його на євреїв.
У Берліні деякі євреї виявили, що на їхніх оселях малюють зірку Давида. Фото: Telegraf
Як стверджував Мойше Постон, антисемітизм часто виступає як «фетишизована форма антикапіталізму»: «Євреям приписують таємничу силу капіталу, яка є невидимою, глобальною і яка панує над націями, регіонами і життями людей. Євреї уособлюють абстрактне панування капіталізму». Цей псевдовизвольний антисемітизм має довгу історію, починаючи з деяких основоположних текстів ключових течій сучасного соціалізму, конгресів Другого інтернаціоналу, профспілок і робітничих партій часів масової міграції зі Східної Європи і закінчуючи формами нью-ейдж фашизму в русі «зелених». Він був присутній і піддавався критиці в партіях Російської революції, знайшов вираження у нацистській і повоєнній сталінській ідеології, а також у їхніх спадкоємців сьогодні, коли «космополітичні», «глобалістські» фінансисти постають як хижий спрут, що експлуатує продуктивних, укорінених, місцевих робітників. Але антисемітизм також дедалі частіше накладають на «антиімперіалістичне» бачення, в якому євреїв розглядають як вампірів, що висмоктують життєдайну кров з нещасних людей на Глобальному Півдні.
Примирення з ісламізмом
Хоча частина лівих (особливо в Європі та Америці, але також і в інших регіонах світу) має довгу історію антимусульманського расизму (який знову вийшов на перший план під час сирійської війни, коли частина лівих використовувала мову війни з тероризмом для демонізації революції), в період після Другої інтифади і 11 вересня кемпістський світогляд, описаний вище, призвів до того, що багато лівих почали розглядати ісламізм як прогресивну, навіть революційну силу на тлі гегемоністського західного імперіалізму.
На жаль, це глобальне явище. Більшість лівих у Південно-Західній Азії та Північній Африці (SWANA — South West Asia and North Africa), які стикаються з реакційною політикою ісламізму більш безпосередньо, ніж ліві в інших частинах світу, не мають таких ілюзій; навпаки. Ліві з-поза меж SWANA повинні прислухатися до них.
Ісламізм охоплює низку різних течій. ХАМАС — це не ІДІЛ, ІДІЛ — це не «Талібан», а «Талібан» — це не режим Ердогана в Туреччині. Всередині ХАМАСу також існують різні течії. Розуміння цих відмінностей є важливим. Але воно не повинно затуляти лівим очі на матеріальну реальність, на те, що на рівні суспільної влади ісламістські рухи та режими, як й інші форми політизованої фундаменталістської релігії, жорстоко поводяться з релігійними, етнічними і сексуальними меншинами, жінками, політичними дисидентами та прогресивними рухами.
Дівчина тримає плакат із написом «Make Israel Palestine again» під час пропалестинської акції в Сан-Франциско, Каліфорнія, США, 19 жовтня 2023 року. Фото: Tayfun Coskun / Anadolu via Getty Images
Антиєврейський расизм є стійким елементом ісламістської ідеології, що чітко простежується у фундаментальній праці Саїда Кутба «Наша боротьба проти євреїв» (1950) і в Хартії ХАМАСу 1988 року, який цитує сумнозвісну антиєврейську підробку «Протоколи сіонських мудреців». Позиція ісламізму щодо Ізраїлю, сіонізму та євреїв не є суто «політичною», такою, що її можна пояснити лише з точки зору протистояння між палестинцями та сіонізмом/Ізраїлем, вона є частиною ширшого антисемітського світогляду.
Хоча ісламістські рухи мають свої власні перспективи і програми, їх також слід розглядати в контексті конкуренції між регіональними державами у світі конкурентних імперіалізмів: ісламісти часто чинять опір гегемоністському імперіалізму в ім’я або в союзі з конкурентними регіональними імперіалізмами — зокрема, іранський. Водночас імперіалізм США і союзні йому регіональні держави, такі як Ізраїль, також іноді толерують або підтримують ісламістські рухи, щоб підірвати інші сили.
Погляд на визвольну боротьбу за гендер і сексуальну орієнтацію як на другорядну політичну справу порівняно з іншими питаннями, наприклад, боротьбою проти «головного ворога» «американського імперіалізму», також певною мірою пояснює готовність багатьох лівих виправдовувати, замовчувати критику або навіть пропонувати союзи з рухами, які, як і всі релігійні фундаменталістські рухи, зациклені на патріархальному, гомофобному та трансфобному регулюванні гендеру й сексуальної орієнтації.
Відмова від класового аналізу
Єдиним можливим інструментом для справжньої демократичної, антикапіталістичної політики є свідома боротьба експлуатованих і пригноблених за своє визволення. Класову політику відкинули назад десятиліття перемог неолібералів і поразок робітничого руху. Але відмова від фокусу на суб’єктності робітничого класу та іншій низовій демократичній боротьбі має довшу історію. Минуле століття трагічно сповнене прикладами того, як ліві нехтували суб’єктністю експлуатованих і пригноблених на користь суб’єктності сталінської держави та інших авторитарних сил.
Багато лівих дійшли до того, що підтримують, іноді більш «критично», іноді менш, державні та недержавні сили, які навіть не претендують на риторику та символіку соціалізму: путінську Росію, Сирію Асада, Ісламську Республіку Іран та ісламістські воєнізовані сили, такі як ХАМАС і «Хезболла».
Солдати ізраїльської армії оглядають машини, які були знищені під час атаки ХАМАС. Кузови автомобілів, що згоріли, перевезли на околиці міста Нетівот на півдні Ізраїлю, 1 листопада 2023 року. Фото: Jack Guez / AFP / Scanpix / LETA
Ми вважаємо, що зростання синкретичної політики, кемпізму та теорі й змови, а також поглиблення псевдовизвольного антисемітизму можна частково пояснити як симптоми відмови лівих від класу та від аналізу динаміки глобального капіталізму.
Значна частина лівої політики останніх десятиліть ґрунтувалася не стільки на боротьбі проти капіталізму як суспільних відносин, скільки на неприйнятті «американської гегемонії», «глобалізації», «фінансового капіталу», а іноді й «сіонізму», що розглядався як авангард усіх цих сил. Це призвело до того, що багато людей, які вважають себе лівими, симпатизують реакційним альтернативам нинішнім політичним та економічним порядкам.
Водночас спрощені форми антикапіталізму, які зосереджуються на передбачуваному моральному злі «фінансового» або «непродуктивного» капіталу, а не на об’єктивному антагонізмі між капіталом і працею, заохочують персоналізовану критику «прозахідних еліт» та «банкірів Ротшильдів», а не рух до ліквідації капіталізму як такого через колективну організацію і низову боротьбу.
Спрощений антирасизм
Сучасний глобальний антирасизм сформувався під впливом подій ХХ століття, коли домінувала боротьба проти античорного расизму в США та інших країнах, а також проти західного імперіалізму та колоніалізму. Його розуміння раси часто є спрощеним і бінарним, погано пристосованим до розуміння складних перехресних ліній расизації ХХІ століття.
Панівні напрямки «деколоніального» мислення пропонують маніхейське бачення, яке ділить світ на категорії «гнобителів» і «пригноблених», в які вписуються цілі нації та етноси.
Таке бачення заважає лівим зрозуміти те, як різні расизми накладаються один на одного — наприклад, чому індуїстські шовіністи в Індії з ентузіазмом підтримують ізраїльський націоналізм, або чому ханьська шовіністична китайська держава позиціонує себе як захисницю прав палестинців, водночас здійснюючи колоніальну окупацію і масові репресії в ім’я «народної війни з терором» проти мусульман у Сіньцзяні/Східному Туркестані.
І це заважає лівим зрозуміти расизм, коли він не стосується кольору шкіри, як у випадку з расизмом західноєвропейців проти «не зовсім білих» східноєвропейців, або російського расизму проти українців, або антивірменського расизму.
Антисемітизм, зокрема, не вписується у світогляд цього спрощеного антирасизму, який розглядає євреїв як «білих», і тому не може сприймати їх як жертв расизму. Ця перспектива виключає євреїв, які не вважають себе «білими», та не помічає умовність і соціальну сконструйованість самої ідеї «білості». Інтеграція деяких євреїв у «білість» (англ. whiteness) — дійсно є, але вона, водночас, і нерівномірна, а в багатьох випадках це явище зовсім нещодавнє.
Двері синагоги єврейської громади «Бет-Тіква» після спроби підпалу, Квебек, Канада, 6 листопада 2023 року. Фото: B’nai Brith Canada via JTA
Цей спрощений антирасизм віддзеркалює спрощений антикапіталізм, який завдав шкоди лівим.
Отже, оновлення лівих як руху за міжнародну солідарність вимагає послідовного антирасизму, послідовного фемінізму, оновлення класової політики, оновлення аналізу глобального капіталізму та відмови від кемпістського бачення, яке ділить світ на чіткі бінарні категорії добра і зла.
Як ми можемо трансформувати та оновити лівицю?
Ми пропонуємо цей аналіз як крок до оновлення лівих сил на основі справді інтернаціоналістичної та послідовно демократичної політики. Не завжди легко боротися з реакційними ідеями у власних лавах. Але щоразу, коли нам це таки вдається, наші рухи виграють від появи глибшого розуміння. Як лівим досягти цього?
Послідовна солідарність
Нашою відправною точкою як інтернаціоналістів має бути відстоювання універсальних гарантій на демократичні права. Наполягання на солідарності з цивільними, які зазнають нападів з обох сторін, — це не красномовство, за яким ховається моральне зрівняння чи зустрічне звинувачення, — це етичний першопринцип. Справжня послідовна солідарність не означає вважати всіх однаковими та ігнорувати структурні відмінності між жертвами, а означає визнавати і поважати диференціацію.
Ліві повинні перейматися всіма жертвами з-поміж цивільних, незалежно від того, чи їх спричинила єврейська держава, чи арабські держави, чи держави західного табору, чи ті, які протистоять цьому табору, а чи недержавні актори.
Засоби значною мірою зумовлюють та визначають цілі; політика, що здійснюється шляхом невибіркового вбивства цивільних осіб, не може слугувати визвольним цілям.
Особливо проблематичними є політичні течії, які зосереджують увагу на стражданнях палестинців у Газі, але мовчать, або навіть із захопленням спостерігають, коли сирійців, зокрема сирійських палестинців знищує уряд Асада та його союзники. Останні часто виправдовуються тією ж риторикою війни з тероризмом, яку іноді використовує Ізраїль для виправдання нападів на цивільне населення. Однаково проблематично, коли в Китаї уйгури та інші переважно мусульманські етнічні меншини масово позбавляються волі, страждають від тотального контролю і стирання їх культурної спадщини.
У центр уваги варто поставити голоси і досвід робітничого класу, прогресивних, миротворчих сил із обох сторін.
Радикальні демократичні зміни неможливі без агентності, яка би свідомо і активно відстоювала такі трансформації. Міжнародна лівиця, яка зосереджує свою енергію на оспівуванні реакційних сил, не тільки не допомагає розвитку цієї агентності — така лівиця її гальмує.
В Ізраїлі/Палестині, як і в будь-якій міжнародній боротьбі, справді інтернаціоналістична, послідовно демократична лівиця повинна зосередити свою діяльність на вислуховуванні, залученні та практичній підтримці сил на місцях, які організовуються для просування демократичної політики. Це означає посилення голосу низових акторів — феміністок, квір-активістів, профспілкових діячів, екологічних активістів — як в ізраїльському, так і в палестинському суспільстві, які виступають проти постійного державного насильства і расистського поділу.
Зірваний з інформаційного стенду і зім'ятий лист із зображенням прапора Ізраїлю. Фото: «Медуза»
Критикувати держави не означає виступати проти надання їхнім народам базових прав.
Національні групи в цілому часто отримують вигоду від політики колоніалізму та гноблення інших народів, яку проводять їхні держави. Але ці вигоди розподіляються нерівномірно і не означають, що всі члени певного народу однаково причетні до політики своєї держави або мають однакову владу над нею.
Солідарність з палестинцями не повинна означати абсолютної ворожості до всіх ізраїльських євреїв як народу або заперечення їхніх прав. Ліва політика повинна бути спрямована на здобуття рівних демократичних прав, а не на те, щоб забирати їх в одних і «перерозподіляти» між іншими.
Євреї по всьому світу, які часто певним чином пов’язані з жителями Ізраїлю та його місцями, відчувають себе під ударом, коли ізраїльтяни в цілому стають мішенню для нападів. Підтримка прав палестинців вимагає ретельної ідентифікації ізраїльської держави та її ідеологічних апаратів як винуватців несправедливості, а не ізраїльського народу в цілому, який розглядають як однорідну, політично недиференційовану масу.
Розуміння місця Ізраїлю у світі
Антисемітизм традиційно приписує євреям абсолютну владу. І однаково антисемітським, є перекладання цієї логіки на Ізраїль. Ізраїль існує в складному, мінливому, «багатополярному» світі; це потужна держава, але її влада обмежена в рамках глобальної системи. Ізраїль, безумовно, не є рушієм світового імперіалізму, яким його іноді зображують у лівих наративах.
Багато з того, за що справедливо і необхідно критикувати Ізраїль, є спільним з багатьма іншими державами світу, включно з деякими країнами, де ми самі живемо. Відмова демонізувати Ізраїль або вважати його винятковим не означає примирення з його політикою, а радше вписування цієї політики в тенденції, одним із проявів (а не квінтесенцією) яких вона є. Навіть жорстокість такого масштабу, яку Ізраїль зараз застосовує до населення Гази, має нещодавній прямий прецедент у війні режиму Асада проти сирійського народу.
Ліві течії, які критикують ізраїльський поселенський колоніалізм і водночас виправдовують російський колоніалізм в Україні, застосовують подвійні стандарти. Ми також закликаємо товаришів замислитися над тим, чи використовують вони та їхні організації ті ж самі мовні та емоційні засоби щодо, наприклад, утисків курдів з боку Туреччини або тамілів з боку Шрі-Ланки, що й щодо утисків палестинців Ізраїлем. Якщо відповідь «ні», подумайте про політичний вплив і наслідки такої вибірковості.
Критичний підхід до націоналізму
Нації — це соціальні конструкти, які функціонують частково для того, щоб маскувати експлуатацію та гноблення всередині нації за такими ознаками, як клас, стать, раса та інші, в ім’я спільного «національного інтересу». Наша довгострокова мета — вільне об’єднання всіх людей, тобто світ без націй, в якому етнічна ідентифікація стала б другорядною. Однак важко уявити собі вихід за межі національності у світі, де людей пригноблюють, окуповують, а іноді й вбивають на підставі їхнього національного походження.
Ліві повинні виступати проти пригноблення людей через їхню національну приналежність. Але ми також повинні визнати, що всі націоналізми — в тому числі й націоналізми нині пригноблених груп — принаймні потенційно можуть виключати та пригноблювати. Підтримка права певного народу на самовизначення не означає, що ми тим самим приймаємо його націоналізм. Ліві інтернаціоналісти не повинні бездумно розмахувати будь-яким національним прапором або бездумно підтримувати будь-яку національну державу чи рух.
Протестувальники з палестинськими прапорами та плакатами під час демонстрації проти Ізраїлю на 73-ю річницю «Накби». Фото: Marcos del Mazo / LightRocket via Getty Images
Ліві повинні підтримувати право на самовизначення як частину програми демократичної рівності. Це означає підтримку права всіх народів на самовизначення на рівних засадах і протистояння будь-яким програмам, спрямованим на панування одного народу над іншим.
Мета Хамасу замінити єврейсько-націоналістичне панування ісламсько-націоналістичним пануванням — теократичною державою, в якій єврейські «узурпатори» будуть вигнані, — є реакційною. Той факт, що вони навряд чи досягнуть цієї мети, не робить її більш прийнятною з точки зору демократичної, інтернаціоналістичної політики.
Безумовний антирасизм
Причиною підтримки жертв расизму є не лише співчуття до ображених почуттів людей — хоча це краще, ніж холодна байдужість, яку іноді демонструють ліві. Це також тому, що ідеї, які спонукають до упереджень, отруюють зусилля, спрямовані на просування демократичної боротьби.
Це означає відмову ставити нашу солідарність проти расизму в залежність від політичних умов.
Так само, як неправильно вимагати від палестинців (або інших арабів чи мусульман) засудити Хамас, перш ніж вони матимуть право підтримувати боротьбу проти расизму, так само неправильно вимагати від ізраїльтян чи євреїв діаспори продемонструвати свою ідеологічну чистоту — бути «хорошими» євреями — перш ніж упередження проти них почнуть справді засуджувати.
Солідарність проти расизму не вимагає схвалення основних політичних поглядів жертви чи групи, до якої вона належить. Але солідарність вимагає безумовного протистояння расизму та іншим формам нетерпимості, навіть якщо члени переслідуваної групи можуть мати реакційні погляди.
Ліві можуть і повинні безумовно виступати проти антипалестинських і антимусульманських упереджень, не підтримуючи Хамас; вони можуть і повинні безумовно виступати проти антисемітизму, не підтримуючи ізраїльський шовінізм.
Не надавати платформу фальшивим друзям
Особливістю нинішньої кризи та її глобальних наслідків є те, що ультраправі активісти (включно із запеклими фашистами і буквальними нацистами) цинічно використовують солідарність з Палестиною для просування антисемітизму. Дехто з ультраправих активістів приєднується до антиізраїльських маршів. Величезна кількість пропалестинських користувачів соціальних мереж поширює дописи ультраправих агентів впливу, які втрутилися в дискурс, часто за підтримки російських та іранських державних мереж впливу. За кілька тижнів після 7 жовтня такі акаунти, як Джексон Гінкл (прихильник «комунізму MAGA») і Анастасія Лупіс (права активістка, яка виступає проти вакцинації), зібрали мільйони підписників серед користувачів, вороже налаштованих до Ізраїлю, завдяки своїм вірусним постам (багато з яких містили фейкові історії) про конфлікт.
З іншого боку, ультраправі не є однорідними, і ультраправі ісламофобські активісти, багато з яких самі виявляються антисемітами — варто лише трохи придивитись, цинічно використовують єврейський страх і широке громадське обурення тероризмом Хамасу для розпалювання антимусульманської ворожнечі і відмивання своєї репутації расистів. Ми повинні викрити і маргіналізувати цих недобросовісних акторів. Ми повинні провести чітку межу. Ми не повинні дозволяти політичним підприємцям використовувати єврейські та палестинські страждання в своїх цілях. До будь-яких груп, які надають активну платформу для нацистських, фашистських і подібних до них спікерів, слід ставитися так само, як і до тих, хто симпатизує білому сепаратизму.
Висновок
Ми написали цей текст як критику поширеної думки, яка стала домінувати серед значної частини лівих. Це критика від лівих і для лівих.
Як ліві активісти та організатори, ми не вважаємо описані нами тенденції неминучими наслідками фундаментальних лівих принципів. Ми бачимо їх як наслідок спотворення і відмови від основоположних лівих принципів.
Ми вітаємо нових підписантів, в тому числі тих, хто бажає підтримати деякі розділи тексту, але не підтримати інші, а також критичні коментарі та зауваження. З огляду на контекст, ми особливо вітаємо відгуки, зокрема й критичні, від палестинських та ізраїльських лівих. Ми сподіваємося, що текст може сприяти ширшій дискусії про те, як трансформувати та оновити лівих.
Ми вважаємо, що зусилля з оновлення та трансформації є необхідним завданням для всіх, хто не хоче втратити можливість впровадження системних змін. Ми вітаємо участь кожного, хто прагне таких змін і розуміє, що для того, щоб створити ефективний інструмент для їх досягнення, ліві повинні змінитися самі.
