Макрон і жовті жилети: що означає ця конфронтація?

Балібар, Етьєн

  • 06 березня 2019
  • 2812

Етьєн Балібар

Цей програмний текст одного з найвідоміших сучасних філософів Франції було написано в середині грудня 2018 року. Тоді під натиском вуличних протестів президент Еммануель Макрон звернувся до народу з компромісом. В українських ЗМІ його гучно подали як заяву про «надзвичайне економічне становище». Насправді це було бажання нейтралізувати рух «жовтих жилетів» дрібними поступками. Макрон пропонував збільшити на €100 мінімальну зарплату, скасувати оподаткування найнижчих пенсій та понаднормових години праці. Але влада категорично відмовлялась переглянути загальний неоліберальний курс сприяння капіталу, особливо —  повернути солідарний податок на багатство, що існував з 1981 року, який і був скасований Макроном. Усе це, як і позолочений антураж кабінету, з якого звертався французький президент до народу, не лише не вгамувало, а й ще більше розбурхало протести.

Але більшість думок Балібара актуальні поза часом і навіть контекстом французьких протестів. Він розмірковує про перспективи сучасної демократії, ставить питання про пошук «нової політичної ідеї», критикує модний нині «лівий популізм» і стає на позицію захисту ненасильницького руху як ефективної стратегії суспільних змін.

 

Отже, Макрон таки заговорив. Але до кого? Це перше запитання, яке треба поставити. Зовсім без охоти й не наважуючись назвати на ім’я тих, хто змусив його розтулити рота — славнозвісних «жовтих жилетів» — він зронив у гомеопатичній дозі кілька краплин покаянних слів і, як відразу зазначила преса, «пішов на поступку» в полегшенні фінансового тягаря, що тис на найбіднішу частину населення, але «геть не поступився» в тому, що позначило б зміну курсу, задовольнивши протестний рух, який глибоко вразив країну за останні тижні.

Уже найближчим часом стане зрозуміло, хто у цій справі виграє щось, як у короткій, так і довгій перспективі, і хто з цього матиме користь. Президент також пообіцяв, що громадяни зможуть висловитися шляхом загальнонаціонального «обговорення», під час якого він сам зв’язуватиметься з місцевими обранцями. І він присмачив свою промову двома елементами, які мали б неабияк занепокоїти всіх демократів. По-перше, суворий осуд проти «безладу й анархії» – «я дав урядові найстрогіші розпорядження», – що чітко означає: маніфестації поставлено в режим своєрідного превентивного надзвичайного стану, а жорстокість поліції не підлягатиме яким-небудь обмеженням. По-друге, сильний акцент на темі національної ідентичності, нудотної пам’яті, що миттєво вилилася в «питання імміграції», «питання», що не відігравало аніякої ролі в акціях «жилетів», але вага якого добре відома на правому та крайньому правому фланзі політичного спектра.

 

 

Мені не віриться, що ця промова та супровід, який вона отримала, попри деякі перестороги та кпини на міжнародній арені, виведе президента з абсолютного глухого кута, в якому той опинився після півтора року влади. Це відкриває водночас цікаві можливості та загрозливі сюрпризи. Але щоб спробувати їх розшифрувати, спершу потрібно схематично розглянути умови, за яких він прийшов до влади та найприкметніші риси провадженої ним політики, яку, без сумніву, не всі уявляли собі такою.

 

Вибори Макрона та пастка влади

Щодо першого пункту, я лише нагадаю, що Емманюель Макрон був обраний не «самопливом», як деколи кажуть, а на противагу до кандидатки, яку не хотіла більшість країни, незалежно від поглядів, і яку врешті-решт украй дискредитував її телевізійний виступ (але дуже скоро все може змінитися). Його ж кандидатура була підготована впливовою мережею, що простягалася від вищих ешелонів фінансів та державної служби до певних інтелектуальних і профспілкових представників соціал-лібералізму, але всередині останнього відразу вирішальний вплив зробили ті перші ешелони. Ось чому відома передвиборча фраза Макрона «в один і той самий час», маючи дещо геґелівське забарвлення, негайно накренилася в один бік — на користь неоліберальної економічної та соціальної політики, що провадиться в дуже агресивній формі, але яку виправдовує (не надто оригінальне) гасло довго стримуваної «модернізації» в поєднанні з «перезаснуванням Європи».

Тимчасом як його попередник [Олланд] дуже швидко здався перед наказами (і, без сумніву, шантажем) французьких та іноземних бізнесових кіл, як і перед уроками бюджетних урізань від Німеччини та Брюсселя, Емманюель Макрон сам побіг до тих бізнесових кіл наввипередки, відверто пропонуючи їм співпрацю. Але, напевно, найтяжчим наслідком за нинішньої ситуації стало те, що, за відсутності реальної політичної партії або руху, він одразу після перемоги, керуючись мотивами урядової ефективності, сформував фіктивну парламентську більшість, зібрану на основі поданих резюме та менеджерських методів, без будь-якої автономії або вкорінення на місцях, що довершує дискредитацію представницької демократії, котра вже й так досить сильно постраждала від авторитарних інституцій П’ятої республіки.

 

"Ситуація дуже непроста, адже ЄС увійшов (уже, напевне, безповоротно) у фазу екзистенційної кризи."

 

Щодо другого пункту, гадаю, потрібно зауважити принаймні чотири аспекти, що частково перетинаються, кожен з яких, вочевидь, заслуговує на глибший аналіз. Перший — це європейський рівень, що має вирішальне значення з огляду на нинішню ситуацію та взаємозалежність національних економічних і політичних систем. Безперечно, ситуація дуже непроста, адже ЄС увійшов (уже, напевне, безповоротно) у фазу екзистенційної кризи, яка позначена водночас глибоким невдоволенням громадської думки через почергове занурення держав у ситуацію некерованості, спричиненою гігантським збільшенням розриву між різними регіонами континенту, а також через загострення конфлікту між «сувереністським» і «європеїстським» дискурсами, що має тенденцію зливатися із соціальним антагонізмом, однак додає до нього націоналістичні конотації, які доходять до ксенофобії.

Утім, необхідність єдності народів у масштабі континенту настільки значна, щоб протистояти світовим фінансовим загрозам і щоб ініціювати перехід до солідарної економіки у сферах енергетики, споживання та клімату, а також щоб зменшити нерівності та сприяти переміщенню індивідів (особливо молоді) через кордони, що ми були б раді бачити, якби Макрон очолив другий табір. За тим винятком, що він зробив це в геть нереалістичний і консервативний спосіб, не ставлячи питання ані про європейський бюджет, ані про бухгалтерські «правила» економічної ортодоксії, ані про транснаціональні спільні блага, ані про глибоку демократизацію інституцій Європейського Союзу. Врешті-решт, він лише зміцнив наявний статус-кво, що сам призводить до фрагментації, коли потрібно було прагнути до справді нового створення Європи на службі її населення, яка б діяла (за потреби) всупереч Макроновим партнерам. У деяких сферах, як-от криза біженців та мігрантів, він продовжував і посилював аморальні подвійні стандарти своїх попередників, що не могло не відбитися на громадських настроях.

 

 

Європейська політика, вочевидь, невіддільна від блоку економічно-фінансової політики, що утворює саму суть всього того, що слід назвати макронізмом. Це політика посиленої austerity, яка не називає свого імені (насправді називає, але за допомогою езотеричного жаргону, заснованого на певній панівній економічній ідеології, що залишилася незмінною від часів великої кризи 2010-х років і попри її уроки: «політика пропозиції», «конкурентоздатність», «контроль за державними витратами», «заохочення інвестицій в активи», «зменшення вартості робочої сили», «гнучка безпека», «лідерство цифрової сфери» тощо).

Єдина дієва пропозиція, яка справді важить для цієї політики, — це експортна пропозиція або ж пропозиція привілейованих класів, які можуть дозволити собі високі ціни на основні споживацькі товари й навіть докласти якісь додаткові товари — у «німецький» спосіб — на шкоду рівню життя та купівельній спромозі переважної більшості населення. Така орієнтація врешті-решт самогубна для самої національної економіки. Тим паче ми якнайдалі відійшли від життєздатного неокейнсіанства, що потрібне для того, щоб регулювати колективну діяльність та індивідуальні навички на шляху трансформації системи зростання, масової освіти індивідів та покращення місцевих умов, чого вимагає криза старої індустріальної моделі.

Усе беззастережно визначають індекси фондового ринку й акціонерна вартість, а розрив у доходах повсякчас збільшується, утворюючи крок за кроком своєрідне дуальне суспільство. Галузі економіки, що обслуговують усе суспільство, підпадають під скорочення та урізання задля коректування державного бюджету, й уряд сприймає державну службу як свого проголошеного ворога. Податкова система, відкинувши будь-який прогресивний характер, чимдужче стає очевидною системою субсидування заможних з боку знедолених (уже не кажучи про фінансову допомогу банкам платниками податків у разі кризи та поблажливість до ухилення від сплати податків).

Так доходимо до третього аспекту, який, безперечно, найбільш чутливий, адже безпосередньо торкається повсякденного життя. Власне, те, що повстання «жовтих жилетів», спричинене новим податком, що безсоромно проголосив себе екологічним (хоч аж ніяк не торкається тяжких процесів поглинання вуглецю й не підтримує ніякої альтернативної політики в цьому питанні), насамперед впало в очі нашим очільникам та їхнім радникам. Соціальна політика, в цьому разі посутньо репресивна та руйнівна, а отже — антисоціальна, є лишень іншим боком економічної політики. Без сумніву, капіталістичний режим ніколи не буває егалітарним. Принаймні на певний час він може залишатися в межах прийнятної нерівності, якщо соціальна «конфліктність» (те, що раніше називали «боротьбою») вкупі з політикою національного інтересу та єдності (яку сьогодні треба переосмислити в масштабі всього континенту та за його межами) стримує пауперизацію та накладає певний рівень перерозподілу, хай то через оподаткування або через соціальні послуги.

 

"Капіталістичний режим ніколи не буває егалітарним."

 

Навпаки, все відбувається так, ніби Емманюель Макрон убачав у своєму обранні мандат для прискорення «зламу»: зламу трудового законодавства, зламу прогресивного оподаткування, зламу структур перемовин і професійного представництва, зламу державної служби та соціальної допомоги. Вочевидь, за цим всім приховувалася ідея, що знищення «громадянського» суспільства з його потенційно деморалізаційними наслідками та ефектами «розриву зв’язків» чи «соціальної незахищеності» (Робер Кастель) будуть компенсовані сумішшю «підприємницької» пропаганди та добромисного моралізму, але не було підозри, що може статися зворотна реакція...

Я зупинюся трохи на цьому пункті й зроблю його четвертим аспектом. Ми маємо говорити не просто (по-старому) про ідеологічний вимір макронізму, а радше про символічне навантаження, що врешті-решт вибухнуло крайнім насильством, адже воно зіштовхнулося з матеріальною ситуацією, що стала нестерпною для більшості людей — і воно злилося з нею. Вже слушно зауважували про характер, який викрився в поведінці президента: його агресивність, декларативна зневага до «невдах», «неписьменних» і бідняків, яким більше не вдається зводити кінці з кінцями, аж настільки, що його оточення, зрештою, мало вказати йому на згубні наслідки його манери керувати.

Але мені здається, що це тільки поверхня вагомішої проблеми, яку добре передає всюдисуща формула на мітингах «жовтих жилетів»: «Вони вважають нас дурнями». «Вони», тобто вся панівна технократія в цій країні (яка також часто є плутократією), починаючи з президента, який мріє стати абсолютним авторитетом, до тих, хто намагається реформувати шкільні програми з допомогою чарівної палички (або сокири), і «тулузьких» економістів, які серйозно пояснюють у газетних колонках і звітах, що труднощі Франції «залишатися у перегонах» пов’язані з браком «базової економічної культури» простих громадян.

 

 

Було б хибно вважати, ніби цього не помітили, зокрема, ніби маса громадян забула різницю між демократичним постулатом про компетенцію народу, коли його споряджено необхідною інформацією, відвертою та зрозумілою, й олігархічним постулатом про народне невігластво та дурість. Додайте це обурення до відчуття безпорадної безвиході, а ще додайте сюди побрехеньки про екологію (і це відразу після відставки міністра екології, який заступав на той пост якраз для того, щоб обстоювати екологічні цінності й не приховував свого розчарування в їх зраді) і ви отримаєте справжній народний бунт. Можливо, останній ще має сумніви у своїх перспективах, але він чудово усвідомлює свою мету і саме через це несприйнятливий до примусу в тому разі, якщо причини не будуть чітко взяті до уваги.

 

Протистояння

Отже, потрібно підійти до питання конфронтації, яку президент, знову ж таки граючи на своєму «статусі» та «функції», радше уникнув, аніж визнав у своєму виступі. Попри його небажання визнавати цю конфронтацію, вона хоч-не-хоч відбувається, і то відразу на двох рівнях: з одного боку, поміж Макроном, його словами (нечастими, підготованими, ситуативними), його президентською поставою, а з іншого боку, демократичним жестом «жовтих жилетів», які стратегічно займають міські вулиці та автостради по всій країні, час від часу центральні площі й великі бульвари, вимагаючи змін, а не вузького каталогу додавання та віднімання. Поміж ними також існує сприйняття громадської думки: чи грає уряд по-чесному або ж просто вдає, ніби воліє перемовин, а насправді хоче виграти час або навіть прагне погіршення ситуації. Ця громадська думка вимірюється опитуваннями та висловлюваннями, якими обмінюються на площі; вона відбиває його значення та розвиток, від чого, врешті-решт, усе й залежатиме.

Тут вочевидь має місце сильний афективний вимір. Як слушно констатують, у багатьох громадян виникає почуття ненависті до особи президента, його способу поводитися з владою й втіленого ним стилю «урядування». У цьому немає нічого ірраціонального, хай би що не казали, радше це матеріалізація — тут і тепер — у Франції XXI століття тієї політичної істини, яку сформулював ще Мак’явеллі (автор, якого, здається, Макрон вивчав): страх, спричинений у людей урядовцями, можна регулювати, ба навіть він може бути корисний, однак ненависть керуванню аж ніяк не піддається, якщо лишень «державець» не наважиться на перетворення — на відчутну зміну своєї особи (як ми деколи бачили за надзвичайних випадків, найчастіше пов’язаних з вимогами «громадського порятунку»).

 

"Як слушно констатують, у багатьох громадян виникає почуття ненависті до особи президента."

 

Я дуже сумніваюся, що таке особисте перетворення в разі Макрона взагалі можливе, не лише з психологічних причин, а й тому, що для цього було б потрібно, аби наш президент, як переконані деякі його розгублені прибічники, якось обміняв одну політичну сім’ю на іншу, «зрадивши» людей, які його «зробили» тим, ким він є тепер, і підвели його до передпокоїв влади, — на користь обманутих у його передвиборчій кампанії (яку він провів, треба визнати, не без блиску й таланту)... Він, безперечно, не достатньо мак’явеллівський для цього.

Та насамперед афективний вимір невіддільний від об’єктивної ситуації, від якої годі втекти. Ленін якось так характеризував «революційні моменти» (утім, не будемо надто поспішати): криза стає невідворотною тоді, коли верхи більше не можуть керувати, як раніше, а низи більше не хочуть, як раніше, коритися... Якраз такою є наша ситуація сьогодні, й за кулісами виступу Макрона розігрувалося саме це — консультації та поради (зокрема, й заяви колишнього президента Саркозі) щодо делікатного питання про переступання чи непереступання порога (і фінансового, і символічного) для розв’язку конфлікту або принаймні спроби його відкласти.

 

 

Усе починає викристалізовуватися навколо однієї теми, що сконцентрувала в собі антагонізм і надалі продовжуватиме його концентрувати: або ж «податок на багатство» буде відновлено, під цією чи іншою тотожною назвою, і навіть розширено так, щоб покрити бюджетні витрати на більш справедливу соціальну політику, а також потреби на реальну перебудову енергетики, або ж, навпаки, ми є свідками підтвердження її скасування, що скріплюється альянсом між Берсі [міністерством фінансів] та фондовими біржами CAC-40 (і Волл-Стріт), ба навіть Нейї [найзаможніший район Парижа], що означає: рано чи пізно забрати однією рукою те, чим друга рука поступилася. Тепер же відповідь очевидна: президент не поступиться — інакше він утратить свій престиж, свій уряд і своїх радників, не кажучи вже про те, що залишилося від його парламентської більшості. Тож він дедалі глибше занурюватиметься у безвихідь, ризикуючи справді оголосити надзвичайний стан (який поки що названий «соціально-економічним», але він уже корелює із «суворою» риторикою громадського порядку). Але не від Макрона слід очікувати вирішення, хіба що тільки найгіршого.

Отож ситуація може розвиватися, розблокуватися або просуватися вперед (як вам завгодно) лише з боку самого «руху». Це насамперед залежить від того, чим він є і чим він стане. Як і будь-хто (крім тих, хто володіє вродженою революційною наукою), я стою на тій позиції (одночасно пристрасній та очікувальній), що дозволяє брати участь в ініціативах солідарності та захисту демократичних прав. Передусім це право вільно маніфестувати й право на безпеку (але без нападів із застосуванням зброї) та формулювати думки, що мають підлягати неминучому перегляду, але які можуть посприяти публічній дискусії.

 

"Насправді тих французів, які не зацікавлені, щоб «жовті жилети» домоглися своїх вимог, щоб зупинити неоліберальну логіку і тим самим ініціювати демократичний і соціальний перехід, у країні меншість."

 

Певна річ, я не вимагатиму для себе підвищення життєвого рівня, в чому особисто не маю потреби. Але я бачу в цьому питанні абсолютну, визначальну й невідкладну необхідність і заразом бачу, як виникають інші, не менш фундаментальні інтереси, і я намагаюся творчо поглянути загалом на цілий рух, який дедалі ширше залучає у свою орбіту все суспільство, віднині відіграючи істотну роль у його майбутньому. Насправді тих французів, які не зацікавлені, щоб «жовті жилети» домоглися своїх вимог, щоб зупинити неоліберальну логіку і тим самим ініціювати демократичний і соціальний перехід, у країні меншість, і ми всі маємо обов’язок зрозуміти й маємо право висловитися або принаймні право висунути гіпотезу. Все це може змінитися, але це суттєвий, неминучий факт на сьогодні.

Хто ж такі «жовті жилети» в усьому обсязі та множині об’єднань? Їхні заяви, самохарактеристики підтверджуються деякими польовими дослідженнями, що здійснюються в режимі реального часу (а це чимало додає до відновлення цінності громадянської функції суспільних наук) показують, що вони становлять репрезентативну вибірку (і з цієї причини мають широку підтримку) не французького населення у статистичному значенні терміна (що реєструється в переписах за професійними категоріями, віку, статі, місця мешкання тощо), а того, чим він зараз стає – у зв’язку зі важливими тенденціями сучасного капіталізму, тенденціями, які загострює й виводить на передній план політика, яку ми обговорювали вище.

Я сказав би, щоб не ускладнювати занадто цей хід думок, що «жовті жилети» втілюють і викривають собою загальну прекаризацію нинішнього способу діяльності та засобів існування. Це всюдисуща прекаризація на сьогодні охопила мільйони французів та іммігрантів будь-якого рівня освіти й географічного перебування (за винятком «заможних кварталів» і деяких «буржуазно-богемних» мешканців), тому що вони опиняються між двома головними тенденціями неолібералізму, які ґрунтуються на застосуванні принципу «вільної і невикривленої конкуренції». З одного боку, це новий залізний закон скорочення заробітної плати, як прямої, так і непрямої (включно з пенсіями, певна річ), якому дають зелене світло й сприяють глобалізація, вкупі з нерегульованими технологічними змінами, а також послабленням профспілкових організацій. З іншого боку, це прискорена уберизація «фізичних» та «розумових» професій, які залежать не від компаній з фіксованим місцем розташування, а радше від цифрових платформ, що створюють конкуренцію «не на життя, а на смерть» між індивідами (їх тепер називають «самозайнятими»), яких їхні господарі контролюють відповідно до періодичного попиту і згідно з накопиченням боргу. Дві тенденції перетинаються, і робітники або службовці з міст, передмість і сіл, які ще не всі досягли дна, бачать, що вони не можуть це зупинити, навіть якщо офіційна риторика проголошує, що ми вступаємо в індивідуалістичний рай, названий «стартап-нацією».

Але така соціо-економічна репрезентативність подвоюється також політичною репрезентативністю, яка й робить рух «жовтих жилетів» таким оригінальним і неминуче спричиняє потік різноманітних тлумачень і навіть надуживань. Спостерігаючи за крахом представницької політики або за її дискваліфікацією, чому посприяла ціла низка довготривалих інституційних і соціологічних факторів, не говорячи вже про методи управління нинішньої адміністрації, про які я згадував вище, наші «жилети» загалом запропонували нинішню альтернативу занепаду політики, що ґрунтується у них на саморепрезентації (а отже, на особистій присутності) «обурених» громадян на публічній площі, за підтримки їхніх населених пунктів і технічної допомоги «мережевих» засобів комунікації.

 

 

Ця альтернатива показова в тому, що вона винаходить нову форму артикуляції між локальною солідарністю, зібраннями і перетином на національному рівні, навіть якщо це породжує також напруження (як-от епізод «загрози» проти делегації, що запропонувала зустрітися з прем’єр-міністром). Між цими двома способами репрезентації — репрезентативність нинішніх тенденцій соціального розвитку й політична репрезентативність прямої дії та некодифікованого висловлення (що зокрема передбачає утримання на дистанції електоральних апаратів, навіть просто організованих партійців, хай навіть коли вони можуть прислужитися як речники руху) — вочевидь, є резонанс, паралелізм, але він не має бути поспіхом перетворений на нову «сутність» колективної суб'єктивності, хай то в ім’я «множинності» чи «плебсу». Я вважаю, що його потрібно розглядати як симптом і як потенційний творець виняткової і, мабуть-таки, творчої ситуації, що швидко розвивається в тому разі, якщо об’єднаються деякі умови.

 

Три умови

Насправді декілька умов. Адже рух — потужний одночасно тією підтримкою, яку пробуджує, відчаєм, новизною, стратегічним виміром подвійної «проблеми», що спричинила та спровокувала його: податкова несправедливість, економічна й екологічна суперечність; і водночас він хиткий, як будь-яке повстання, що залежить від витривалості окремих осіб, які його несуть, без допомоги якої-небудь організації позаду, і проти якого поступово почнуть об’єднуватися привілейовані класи, значна частина мас-медій, а надто — державна машина. За яких умов він може тривати, а отже, перемагати, адже саме його існування обернулося на ставку у боротьбі? Трохи обмежуючи, я виділю три умови: це перетин (convergence) з іншими рухами, менш оригінальними, але не менш репрезентативними; ненасильницька дія (civilité), або здатність чинити опір спіралі міметичного насильства щодо держави; нарешті і передусім, виникнення політичної ідеї, що розширяє наявний винахід, закріплюючи його в інституціях і таким чином надаючи йому здатності «контрвлади».

Питання перетину, безумовно, вкрай істотний з погляду як тривання, так і ефективності. Його потрібно відрізняти від простого феномена громадської думки (або, як кажуть фахівці замірів громадської думки, «співчуття», навіть «солідарності»), хоча ця думка може впливати на орієнтацію, а також його слід відрізняти від історичного злиття рухів протесту й сподівань на інше суспільство, хай то у формі організації, що виникає, або, навпаки, «прийдешнього повстання», що анархічно кристалізується довкола загальної сили відмови або відхилення. Але, з іншого боку, ми маємо визнати, що можливість перетину є ключем до глибоких змін у співвідношенні сил і владних стосунках усередині нашого суспільства. Без нього, хай яка сильна мотивація руху «жовтих жилетів» і хай які стійкі причини, що його породили, він ризикує опинитися між двома можливими наслідками ізоляції: розчаруванням і радикалізацією. А це означало б занепад його політичного потенціалу.

Утім, розгляд можливості перетину, навіть якщо він тільки в зародковому стані, вимагає сьогодні обережності в формулюваннях, як і відкритості до нових подій та ефектів неочікуваності. З одного боку, я сказав би, що має бути сумісність між різнорідними вимогами та вираженнями, але ця сумісність аж ніяк не гарантована, бо немає нічого, крім спонтанної «спільності» соціальних вимог (перед обличчям «єдиного ворога», яким є неоліберальний монстр) і зокрема потенційно існують будь-якого роду цілком реальні наявні суперечності між логіками зміни (вдалим прикладом яких є зіткнення між проектами боротьби з глобальним потеплінням та актуальністю дешевої енергетики для масового споживання). А з іншого боку, має бути прийняте й визнане різноманіття компонентів «народного» сподівання на соціальну та політичну демократизацію, що дозволяє дискусії чи навіть перемови між ними, але обов’язково зберігаючи унікальність їхнього походження та їхнього власного голосу.

 

 

Ось чому ми справді можемо говорити в термінології Ґрамші про формування «історичного блоку» і «скасування гегемонії». Однак зовсім не потрібно хапатися за концепцію «ланцюжка еквівалентностей», запропоновану прибічниками «лівого популізму», яких надихає думка Ернесто Лаклау. Останній хотів би перекласти всі вимоги однією мовою, яка зручно ідеалізувала б усі речі (а за відсутності такої мови, компенсацією їй, як дуже чітко дала зрозуміти Шанталь Муфф, є наголос на силі афектів усупереч раціональним аргументам, а також наголос на потребі в лідерстві, втіленому в конкретній особі, яка сьогодні показує, наскільки мало вона відповідає сподіванням руху).

Тут я знову ризикну вжити вираз, яким я послуговувався кілька років тому — в момент бунту грецьких громадян проти європейської «трійки»: потрібен радше контрпопулізм, який однаково віддаляється як від антинародної олігархічної політики, так і від ідеологічного популізму лівого або правого штибу. Непросте завдання… Власне, те, що ми бачимо в теперішній ситуації, вочевидь, — це, з одного боку, дивовижна рушійна сила руху вимог і бунту, що повертає на порядок денний ідею активного громадянства, а з іншого боку, крайня нерівномірність наслідків, який рух породжує щодо вираження інших вимог справедливості, рівності та емансипації.

Що стосується позитивних наслідків, я без вагань згадав би те, що «марш за клімат» 8 грудня не просто був зведений до мінімуму або заглушений одночасною маніфестацією «жовтих жилетів», а навіть дістав користь, розповсюдивши свої ідеї з більшою силою: не може бути екологічного переходу без вагомих зусиль з боку соціальної справедливості та розподілення витрат. Звідси перетини між двома демонстраціями, які справді відбувалися того дня. Значно обережніше я додав би сюди ймовірні перетини з опозиційно налаштованими профспілками, робітничими або селянськими, бо не вважаю само собою зрозумілим, що їхня історична криза — синонім неминучого зникнення, і напевне, що у вогні нинішньої кризової ситуації їхня здатність до боротьби могла б відродитися, якби вони за неї взялися. Є ознаки того, що це можливо.

Утім, з іншого боку, я хотів би зазначити, що Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства над жінками (25 листопада) вочевидь постраждав і за критеріями помітності, і за критеріями відвідуваності, не витримавши конкуренції з рухом «жовтих жилетів». Це не означає те, що між ними немає сумісності, а те, що вони перебувають у дуже різнорідних регістрах, і дискурсивно, й емоційно, ідеологічно та соціально, але не обов’язково назавжди, зокрема тому, що всі спостерігачі підкреслюють як реальну ознаку зміни часу активну присутність жінок у русі «жовтих жилетів», але на інших лініях мобілізації та розходження.

 

"Уряд може зробити ставку на погіршення ситуації, загострюючи жорстокість та приниження молоді з передмість (як ми бачили у випадку Мант-ла-Жолі) для того, щоб змістити головний фокус конфлікту."

 

І я залишу як «велике невідоме», можливо, вирішальне питання: як можливий перетин між рухом «жовтих жилетів» і потенційним бунтом молоді з передмість, в існуванні яких переважає масове безробіття, сегрегація в міському просторі та освіті, паралізованість комунальних служб і згубні наслідки державного расизму. Рух «політичного антирасизму», що засуджує такий інституційний расизм (зокрема, дискримінація у житловій сфері та прийомі на роботу, поліційне насильство проти  «небілої» молоді), розділився на рівні тактики у своєму ставленні до руху «жилетів»: одна частина (як-от «Колектив Рози Паркс») прагне зберегти свою незалежність, щоб наголосити на незмінності расового гніту, інша частина (наприклад, «Комітет Адама») згодна негайно закликати до злиття або тісної взаємодії.

Звісно, я не знаю, що станеться далі... Уряд може зробити ставку на погіршення ситуації, загострюючи жорстокість та приниження молоді з передмість (як ми бачили у випадку Мант-ла-Жолі) для того, щоб змістити головний фокус конфлікту в цьому напрямку й надати йому більш насильницьких форм, ризикуючи вивести все з-під контролю. Бажаний (чи маємо говорити: утопічний?) розвиток полягатиме в тому, щоб розпочати розмову, можливо, на дистанції, можливо, уривками, між тими громадянами, яким важливо висловити соціальне насильство, і тими, хто висловлює передусім насильство расове. Зрозуміло, що вони перетинаються, але їхні голоси та емоції не збігаються в одне ціле.

Це також означає, що питання «ідентичності», на яких хоче тепер зіграти президент, не можуть бути нейтралізовані на невизначений час, і кожному відомо, яку шкоду вони можуть завдати. Вони мають бути сформульовані як такі. Можливо, в цьому випадку, як і в інших випадках, відіграватимуть роль школярі та студенти, які почали влаштовувати страйки навколо вимог, починаючи від відмови виключення та сегрегації за шкільними картками аж до утвердження рівності прав між студентами всіх національностей і кольорів шкіри, вони зіграють, як і в інші часи, роль посередників і каталізаторів... Перетин — це проблема, що передбачає як горизонт можливостей, так і вузол суперечностей, кожна з яких може бути використаний для руйнування підтримки руху.

Отже, нам потрібно звернутися до питання насильства. У момент, коли я пишу, у Страсбурзі стався теракт та викликав добре зрозумілі емоції та напруження. І, як за інших обставин, уряд (за яким слідує частина преси), здається, не в змозі опиратися спокусі використати це, поєднуючи заклик до національної єдності, так ніби він мав би все приховати, а також посилення безпекових заходів, яке може слугувати деяким цілям. Основне, постійне, всюдисуще насильство, до якого, як ми сподіваємося, наші співгромадяни не звикнуть, — це насильство з боку поліції та судових органів. Воно має довгу історію: згадаємо жорстоке поводження зі студентами, що протестували проти закону Ель-Хомрі за часів попереднього президента, «узаконене» вбивство молодого Ремі Фреса, під час ліквідації екотабору в Нотр-Дам де Ланд, часте застосування сили поліціянтами проти індивідуальних та колективних свобод, несправедливі або несумірні судові вироки. Воно спирається на фашизоїдні елементи в поліції (Беналла та інших). У цей момент воно намагається створити атмосферу страху навколо наступної запланованої демонстрації «жовтих жилетів» і своєрідне очікування конфронтації та руйнування.

 

"Фізичне насильство як контрнасильство — антидержавне чи антикапіталістичне —  не створює ніякого сприятливого балансу сил, не кажучи вже про формування «революційної свідомості»."

 

Це висуває фундаментальну проблему — як стратегічну, так і тактичну. Скажу прямо: я вважаю, що симетрія державного насильства та «народного» контрнасильства є смертельною пасткою, з якої ми маємо спільно знайти шляхи виходу за всяку ціну. Не всі можливості для цього в руках руху, але він має зробити вибір, як і має зробити вибір кожен з його учасників. Я чую і навіть розумію аргументи, мовляв, без спалаху насильства уряд не звернув би уваги на цю конфронтацію. Але я хотів би зазначити, що вирішальним чинником було не саме насильство, а той факт, що воно не привело до зниження громадської підтримки (як показали опитування). Втім, це суто кон’юнктурний момент, у ньому немає нічого постійного та встановленого. Так само я чую та розумію конкретний аналіз, який показує, що напади на поліцейських або грабунок магазинів — це не просто справа рук організованих «погромників» (Чорний блок чи інші). Вони притягують демонстрантів, бо накопичення принижень або ударів вихлюпнулося у «справедливий» гнів проти представників і символів суспільства несправедливості. Саме їх, через свої нахили та розрахунок, Макрон затаврував у своїй промові, прагнучи відокремити від поміркованих людей. Утім, теорія, що встановлює знак рівності між економічним, або «структурним» насильством, яке зазнають люди, та політичним, або «повстанським» насильством, до якого закликають і яке обмірковують, ніби останнє є не лише реваншем проти першого, а й способом його зупинити, є також хибною історично, як і небезпечною політично. Фраза, яку часто цитують, асоціюючи з Бертольдом Брехтом, твердить: «Гірше від пограбування банку є лише його заснування». Але це не менша нісенітниця, принаймні за нинішньої ситуації. Адже банки можуть тільки посміятися над завданою шкодою одному з їхніх відділень, та й усі громадяни, як не крути, мають банківський рахунок або навіть чималенький кредит.

 

 

Фізичне насильство як контрнасильство — антидержавне чи антикапіталістичне —  не створює ніякого сприятливого балансу сил, не кажучи вже про формування «революційної свідомості». Навпаки, воно залишає останнє слово на милість гвинтівкам [flashballs], гранатам і, можливо, броньовикам. У минулому насильство могло пробуджувати рухи симпатії та підтримки (я, звісно, не маю на увазі колоніалізм та визвольні війни): досить було однієї смерті (як-от у 1986 році) або масового побиття людей (у 1968 році) за умови, що це не планувалося саме для цієї мети. Але в теперішньому місці та часі я бачу три абсолютно шкідливі недоліки такого насильства: воно дуже швидко стане фактором невдоволення населення, яким може скористатися влада, надто якщо наявні також економічні труднощі, які можна пов’язати з рухом; воно поступово перенесе конфлікт у площину прийняття чи неприйняття «держави», що зовсім не є тим, що поставлено на карту; нарешті, воно сприятиме зближенню екстремістів як справа, так і зліва, під тим мотивом, мовляв, «ворог мого ворога не може бути моїм ворогом». Потрібно, як мені видається, щоб глибоко громадянський рух «жовтих жилетів» зберігав привілей бути ненасильницьким, хай як тяжко це здається деяким його учасникам чи прибічникам і хай якими збоченими стають стратегії провокації, що мають на меті його підірвати. Мова не йде про те, щоб піддатися на шантаж хаосу, підживлювати страхи всередині руху, а продемонструвати силу та інтелект, що вивищуються над урядовими маневрами, які сьогодні необхідні для того, щоб відкрити великі стратегічні можливості.

 

У пошуках політичної ідеї

Але для цього потрібно також виявити правдоподібні перспективи для колективних дій, дискусій і навіть протистояння між різними чуттєвостями, навіть різними ідеологіями, що перебувають у процесі становлення, зустрічаючись із іншими соціальними вимогами та утворюючи співвідношення сил усередині інституцій. Такі перспективи, як уже зазначали багато інших людей (і я погоджуюся з ними), не пов’язані з наступними електоральними перегонами (що неминуче призведе до просування крайніх правих, зокрема коли йдеться про «європейські» вибори); вони стосуються радикально-демократичного імпульсу, що явно посідає центральне місце у винаході «жовтих жилетів»: те, що я вище назвав їхньою альтернативою стосовно занепаду політики. Однак самого імпульсу недостатньо, він потребує постійного розвитку, а отже, йому потрібна політична ідея, цього разу в сенсі розуміння ситуації, використання можливостей, захоплення важелів впливу. Отже, потрібно шукати цю ідею або, точніше, прислухатися, в яких словах, що циркулюють, в інтернеті чи деінде, вона дається взнаки і називає себе.

У цьому сенсі один термін справді потрапляє в ціль: Генеральні штати, які нагадують всім і кожному (це заслуга французької національної освіти!) великий історичний момент Французької революції, коли формувався «політичний народ» перед обличчям привілейованих верств, на що також явно вказує настійливе порівняння, яке робить сам Макрон, нинішньої президентської влади з монархічною традицією. Ми не маємо тут справу зі славнозвісним «перерядженням в античне вбрання», про яке писав у відомих текстах Карл Маркс, що слугує масовим рухам таким собі уявним екраном, на який проектується їхнє бажання революції. Ми радше перебуваємо в протистоянні, що виникає між двома крайнощами великого циклу, який зазнали інституції лібералізму в сучасну епоху і про які щоразу сигналізує розширення вимог і самої форми участі у публічних справах.

 

"Не можна зволікати, щоб з бунту, якого ніхто не очікував, постала політична ідея, якої тепер усі потребують."

 

Що мені видається особливо цікавим у цій ідеї, так це те, що вона сформульована в особливому зв’язку з питанням про податкову справедливість (і, як наслідок, про рівень життя та соціальні пільги), — як у «центрі», так і на «периферії» країни — з боку інтелектуалів чи навіть політиків, і «жовтими жилетами» Бретані, які зібралися сформулювати ці вимоги й мають найближчим часом зібратися знову. Річ у тім, що в революційній традиції «наказів третього стану» (cahiers de doléances) вони об’єднують ідею колективного написання вимог знизу з подальшим виходом на рівень національного масштабу, нового керування економічним вибором та наділенням обов’язками, які більше не обмежують громадян в альтернативі – терпіти чи бунтувати. Але інші не менш конструктивні ініціативи вживають іншу мову, як от «жовті жилети» в Коммерсі-дан-ла-Мез, які говорять про асамблеї або народні комітети, а отже, роблять акцент не на «підйомі» вимог нагору, а на локальній демократії та живому досвіді рівності. Або як «Народний дім» у Сен-Назері, розташований у колишньому центрі зайнятості, де щодня збираються самоорганізовані ініціативи – відлуння довгої та героїчної історії робітничої боротьби та робітничої автономії. Це все виглядає суперечливо? Не мені вирішувати — самовпевнено та поперед часу, — хоча я схильний убачати в цих двох підходах радше взаємодоповнення, ніж хаотичну какофонію. Насправді час покаже, чи цей рух триватиме...

Але я переконаний, що всі ці формули, в яких потужно виявляє себе «взяття слова» (як характеризував травень-68 Мішель де Серто) і всі ці прагнення вийти з «підпорядкованої» позиції в суспільстві та в публічному житті, потребують інституційного закріплення для того, щоб ефективно конструювати контрвладу перед обличчям технократичної монополії, спорядженої економічною експертизою, публічною владою та юридичною легітимністю. Мені здається, що ця ідея трохи нагадує думку Антоніо Неґрі, за винятком того, що говорю не про «двовладдя», а про контрвладу. Це ж не 1917 рік, і, скоріше за все, ми від нього відійшли надто далеко.

 

 

Знайти інституційне закорінення не означає, що ми «повертаємося» в лоно інституцій, під ярмом адміністративних чиновників і представників, делегацій та поступок. Навпаки, це може означати схоплення наданої можливості і повернення її проти її інструменталізації. Тому я вважаю, що все це могло б набути конкретної форми, відкриваючи діалектику між саморепрезентацією та урядуванням, якщо муніципалітети (починаючи з деяких тих, що подають приклад: найбільш чутливі до невідкладності ситуації або найбільш відкриті до демократичного винаходу) тепер вирішили відчинити свої двері для локальної організації руху і проголосили себе готовими передавати свої вимоги урядові. Легітимність комун залишається недоторканною, поки ми перебуваємо в Республіці, як і стратегічна функція, яку вони виконують у комунікації між урядом і громадянами, поки парламент залишається палатою занесення реєстрацій та місцем боротьби між урядом та опозицією, що визнав і сам президент. Справді, комуни потенційно перебувають у центрі протистояння, що розпочалося, тому що єдина демократична поступка, яку згадав Макрон, це обіцянка, що він відвідає «регіон за регіоном» усіх мерів у Франції, які «представляють Республіку на місцях», щоб зібрати через них «вимоги» громадян... Але мерами якраз є ті, кого, власне, хочуть громадяни або те, чого вони вимагають. І немає ніяких підстав – у розпал соціальної кризи, в якій відповідальність політичного керівника видається вирішальною – очікувати, щоб він сам диктував умови, терміни й обмеження консультацій, необхідних для його легітимації. Навпаки, потрібне таке «природне» місце активного громадянства, де з самого початку і в самому принципі конститутивна влада (народ) і конституйована влада (обрані представники) можуть обмінюватися місцями та засобами, отримувати свою автономію та відстоювати свої прерогативи.

Так конфронтація, якої президент дуже прагнув уникнути, матеріалізується в реальності. Саме так винаходиться демократія. І, можливо, врешті-решт цей режим може змінитися. Від парків до мерій, минаючи публічні майдани – шлях не такий і довгий, але це не означає, ніби його легко подолати. Маніфестації, народні зібрання, муніципальна контрвлада, Генеральні штати або їхні сучасні еквіваленти – таким є, либонь, нинішня квадратура кола, яка має вирішуватися щоденно і протягом найближчих тижнів. Але не можна зволікати, щоб з бунту, якого ніхто не очікував, постала політична ідея, якої тепер усі потребують. Швидкий темп набирає обертів, і ми маємо знайти способи, як цю швидкість опанувати. Саме в цьому полягає моя гіпотеза, яку я скромно хотів запропонувати для дискусії.

Переклав Андрій Рєпа за публікацією: Balibar, E., 2018. "Gilets jaunes: le sens du face à face". In: Mediapart. Available 6.03.19 at: [link].

 

Читайте також:

Жовті жилети, дія шоста: «Марсельєза», водомети й гранати (Денис Горбач)

Жовті жилети: чого нас учить історія (Жерар Нуарьєль)

Жовті жилети, моральна економіка та влада (Самюель Аят)

Залишити коментар