Je ne suis pas ‘antisystème’ c’est le systéme qui est ‘antimoi’
(народне)
З розмов по скайпу с друзями я зрозуміла, що в Росії геть нічого невідомо про хвилю протестів під кодовою назвою «Реальна Демократія». Ця хвиля вперше піднялась в Іспанії і захопила більшу частину країн Європи, Латинську Америку і поступово дістається США. Рух зберігає контури туніської революції — велика роль інтернету в мобілізації людей, мережевий (горизонтальний) принцип організації, без партій та профспілок, без лідерів.
Фрактальна революція, або революція за ефектом метелика.
Чи здатен маленький бунт на одному кінці планети породити всесвітній ураган, від якого затрусяться колінця в тих, хто засідає на саміті великої вісімки?
Одне за іншими, міста Європи змінюють своє обличчя: на центральних майданах збираються сотні, тисячі людей з однією й тією ж вимогою — REAL DEMOCRATIE YA ! Справжньої демократії — тут і зараз! Що це означає? Чого насправді хочуть люди, що вже кілька тижнів сплять в наметах на міських майданах ? Вони не лишають місця зборів, перетворюючи та привласнюючи собі міський простір, котрий вже так давно припинив належати громадянам.
Щоб зрозуміти, про що тут йдеться, я взяла інтерв’ю в Жульєна Люсі (Julien Lucy), одного з найактивніших учасників паризького руху за Реальну Демократію.
K: Коли і як все це почалось?
J.L.: Все почалось в Мадриді приблизно 15 травня, 20-30 людей вийшли на майдан Puerta del Sol и влаштували там щось подібне до столів з інформацією для громадян. Вони говорили, що не належать ні до якої партії, тому що не впізнають себе в сучасних політичних іграх. Вони говорили також, що хочуть змінити систему, і закликали усіх приєднуватися до них. Це були щоденні збори в формі генеральних асамблей — люди обговорювали свої проблеми, пропонували рішення. Вони приходили в один і той самий час в одне й те саме місце, і дуже швидко про це місце стало відомо по всьому місту. І коли їх стало десь під 4000 осіб, поліція вирішила, що треба вже це припиняти й розігнала всіх, хоча це були просто мирні збори.
Ось тоді, після розгону мирних зборів, іспанці і зреагували — буквально наступного дня по всій країні близько 40 000 людей окупували центральні міські майдани, а через декілька днів їх стало 60 000. Вони розбивали наметові табори, обговорювали свої проблеми, їли, спали, грали музику на майданах. Там навіть відкрились імпровізовані дитячі садки.
К: А хто вийшов на майдан? Молодь, студенти, робітники?
J.L: Спочатку це була молодь, але дуже швидко рух став змішаним. Вони виступали за «реальну демократію». Вони говорили, що вибори не є демократичним інститутом, і їх цікавлять інші форми участі народу в житті країни, і ці форми треба було ще винайти, створити и втілити в життя. Вони не закликали голосувати за ту чи іншу партію, вони закликали тих, кого звуть «загубленим поколінням», до повстання. Вони не вимагали просто підвищення зарплати чи щось таке матеріальне, адже це були б лише реформи. Вони вимагали дійсної зміни системи, тобто, необхідно було переглянути сам фундамент демократії, те, як ми можемо організовуватися і діяти разом. Перший слоган в іспанців був «ми не товар», ані на політичному рівні, електоральному, ані на економічному, ані на духовному та культурному рівнях ми — не товар. Нас не можна використовувати в цілях великих політичних і фінансових ігор.
К: А як все почалося у Франції?
J.L: Іспанці написали звернення до народів всіх країн Європи і світу. Це було не просто звернення з проханням робити акції солідарності з Іспанією. Це був заклик робити те ж саме всюди, в усіх країнах світу, тому що якщо починається такий рух, він має сенс лише на світовому рівні: ми живемо в умовах глобалізації. Що цікаво, іспанці організовували свої збори без голосування. Вони вирішили замість голосування шукати консенсусу. А консенсус — він походить від слова «sens», почуття — це спільне відчуття, атмосфера, коли відчувається що всі згодні, дійсно згодні. І коли ми все це побачили — на фотках, відео, в твіттері, — нам це здалося зрозумілим и дуже простим. Навіть без перекладу на політичну мову Франції. Тоді спочатку була проведена акція у посольства Іспанії. А наступного дня ми зібрались усі на майдані Бастилії, було чоловік 200 в перший день. Проте с кожним днем нас все більше і більше. Тобто, з руху солідарності з іспанцями це перетворилось на нашу самостійну французьку двіжуху. З нами багато іспанських студентів, вони весь час на зв’язку з хлопцями із Мадриду. Цей рух не повинен мати кордонів.
К: А як ви організовуєтесь?
J.L.: Ми приходимо в один й той самий час на один й той самий майдан. Ідея в тому, що люди повинні повернути собі місто, повернути собі публічний простір і політичну свідомість. Ми не схвалюємо алкоголь та наркотики на зборах, і ми категорично проти насилля. На першій генеральній асамблеї ми поділилися на комісії. Є комісія по роботі з пресою, комісія по акціях — вона вигадує якісь цікаві акції, наприклад одночасно в усіх країнах світу зробити якусь акцію. Є комісія по міжнародних зв’язках — вона якраз координує дії в різних країнах. Є комісія по Франції — там люди стежать щоб всі новини про рух були перекладені на французьку, и намагаються мобілізувати людей по всій Франції. Є комісія по логістиці — вони вирішують як організовуватись на місці: їжа, вода, плакати, банери, і так далі. Кожна комісія в ході своєї роботи робить певні пропозиції, які вона може опублікувати на генеральній асамблеї, там за них голосують або намагаються дійти консенсусу. Ми працюємо день через день: один день — комісії, інший — генеральна асамблея. В ідеалі, звичайно, їх потрібно суміщати.
К: А які ваші вимоги?
J.L: Переворот політичної піраміди — так щоб процес прийняття рішень йшов знизу вгору, а краще щоб не було ані верху, ані низу. Повна рівність жінок і чоловіків. Списання боргів африканських країн перед Європою та США. Списання всіх так званих «національних боргів». Зміна умов праці. Навіть якщо ми зберігаємо «принцип роботи» як такий — хоча це стоїть під питанням — ми відмовляємось від прекаритетних умов зайнятості. Якщо безробіття падає за рахунок збільшення кількості прекаритетних робітників, ми проти цього. Ми бажаємо працювати, щоб жити, а не навпаки.
К: Але які реальні пропозиції? Мене цікавить, чи пропонує цей рух якісь практичні заходи? Чи дає він відповіді на питання?
J.L: Різні комісії працюють над цим. В Іспанії наприклад багато вчених — соціологів, економістів – які приходять на майдан обговорювати це. Авжеж, з’являються певні відповіді поступово. Цікаво те, що немає ніякої «єдиної платформи вимог», але чомусь в усіх країнах світу, які наразі включені в рух, виходить доволі схожий список вимог і дуже схожа програма дій.
К: Якщо я вірно зрозуміла, ідея полягає в тому, щоб організовуватись в «комуни» на рівні міських кварталів: в кожному кварталі люди повинні самі організовуватися і вирішувати свої проблеми, так би мовити, «паралельно» з роботою держави. В тому сенсі, що якщо їм щось потрібно, вони це роблять самі, не чекаючи допомоги «згори».
J.L.: Так, це один з основних принципів — самоорганізація. Самоорганізація приводить до автономності, а автономність — один з способів обійтись без держави. В Іспанії мобілізованих людей досить багато, щоб розділитися: одні лишаються на майдані, інші розподіляються по кварталах, працюють з сусідами, знайомими, родичами, намагаються зорганізуватися і приводять нових людей на майдан. У Франції людей для такої роботи поки що недостатньо. Спочатку ми заповнимо майдан, а потім вже будемо вирішувати відносно кварталів.
К: А ти можеш сказати, які там цифри по Франції?
J.L: 26 травня в Ліоні було близько 500 осіб, в Тулузі — 450, в Реннє — 400, в Нанті — 350, в Байонні — 200, в Бордо — 200, в Марселі біля 100. І ще десь 15 міст по Франції, де в суммі вийшли на вулицю близько тисячі осіб. В Парижі останні дні — від 800 до 1000 людей. Може здатися, що це все невеликі цифри. Але насправді спочатку нас було по 10 людей в трьох містах. Буквально за п’ять днів ми піднялися від 30 осіб до кількох тисяч — і це без допомоги профспілок і партій.
К: Чи не міг би ти більш детально розповісти про цей принцип безпартійності?
J.L: Це одне з найважливіших правил руху: рух належить усім, він іде від кожного. Профспілки і партії не можуть прийти зі своїми прапорами, символікою та іншим і заявити свої права на рух.
К: Ти хочеш сказати, що люди у Франції і в тих країнах, які беруть участь в мобілізації, втратили довіру до профспілок і партій, навіть до опозиційних?
J.L: Справа не тільки в цьому. В деяких країнах є і страх, і заперечення партій і профспілок — люди більше не вірять в них і сприймають їх як частину великої гри. Але є ще й інша причина – навіть якби в людей лишилась довіра до партій і профспілок, коли ти запрошуєш в рух профспілку, ти розділяєш рух. Тому що це профспілка, це партія, тобто, це вже готова логіка та ідеологія. Це не належить народу, це не було створено народом тут і зараз. «Реальна демократія» виходить з народу, а не з партбюро, яке існує вже десятки років.
К: Тобто ідея полягає в тому, щоб разом виробити нові форми політичної самоорганізації?
J.L: Так, смисл в тому, щоб створювати. Це постійна колективна політична творчість.
К: А як складаються справи на міжнародному рівні?
J.L.: За останніми новинами, відповідно до інтерактивної карти руху, по всьому світу близько 550 зборів. Найчисельніші в Греції, там позавчора зібралось 30 000 осіб, незважаючи на дощ. В Італії рух набирає силу — там в останні дні було від 10 до 15 000 осіб. Учора (інтерв’ю було взято 28 травня. — Ред.) в Дубліні було 3500 людей, в Берліні вже 4 дні поспіль збираються по 1000 людей.
Взагалі, збори відбуваються майже по всіх містах Європи. А на світовому рівні починає рухатися Латинська Америка: в Сантьяго в Чилі збирається до 1000 чоловік, в Аргентині та Бразилії також народ. І в США студенти починають щось робити. Виходить, по всьому світу сотні тисяч людей!
К: Для тебе це радше молодіжний рух?
J.L: Цей рух пішов від молоді, але зараз він об’єднує покоління, він стосується всього світу. Це молодь, яка належить до «втраченого покоління» — це студенти і прекартитетні робітники. Покоління втрачене в духовному, в політичному, в економічному, але ще й в демографічному плані: був же бебі-бум, а потім почався «папа-бум». Тобто, усі посади зайняті людьми похилого чи дорослого віку. В молоді немає місця в суспільстві, в порівнянні з минулими поколіннями. Це «пожертвоване покоління», так його називають від Гватемали до Гренландії. Саме від них пішов рух.
К: Взагалі, те, що вони вдалися до окупації простору, можна пояснити з ось цього «втраченого» стану. Окупувати майдан означає в певному сенсі триматися чогось у світі, де в тебе немає місця. Заявити про своє існування і не відпускати те, що повинно належати тобі — публічний простір. Тобі не здається, що в цього руху немає прецедентів?
J.L: Він безпрецедентний не стільки через кількість людей, скільки через свої форми і способу організації. Я не пам’ятаю, коли востаннє був рух, що йшов саме від громадян, знизу, з вулиці і при цьому на міжнародному рівні! А якщо до нас підключаться студенти, ліцеїсти, якісь асоціації — то ми поб’ємо усі рекорди по чисельності руху!
К: А що потрібно, щоб люди долучилися до руху?
J.L: Потрібно дати хід ефекту снігової кулі: по-перше почати з себе, ходити на майдан і звати з собою усіх, кого ти знаєш, роздавати листівки в університетах, в ліцеях, на заводах, на підприємствах, в метро. І обов’язково потрібно слухати, що відбувається в світі! Ось коли ти весь день витратив на розповсюдження листівок в метро, а потім приходиш на майдан і тобі кажуть, що в Греції зібрались 30 000 осіб, а в Амстердамі 2000 людей вийшли на майдан в один й той самий час, що й ти, то тобі це надає сили продовжувати. Поки що ця куля зростає, і ми не знаємо, що могло би її зупинити.
К: Але все ж таки, як ти вважаєш, що могло б зупинити цей рух?
J.L: Якщо Іспанія зараз зупиниться- це може прзивести до спаду мобілізації в інших країнах. Оскільки поки що, окрім Греції, решта європейських країн недостатньо мобілізовані, щоб продовжувати рух на тому ж рівні. Але після того що сталося в Барселоні 27 травня, коли поліція побила учасників мирного зібрання, рух буде лише зростати! Чим більше насильства з боку поліції — тим ми сильніші.
Але ти знаєш, що в Мадриді, наприклад, деякі поліцейські беруть участь в русі? Це дивовижно! Але, здається, те що відбувається, стосується всіх. Тому мені здається, в Іспанії вони можуть триматися щонайменше місяць. Якщо вони хоча б два тижні будуть зберігати таку масовість, то до цього моменту з’являться нові країни, здатні перейняти естафету. Я думаю, першими будуть греки. Але було б добре, якби приєдналась якась країна, в якій бунти не такі часті, як в Греції. Наприклад, Англія, Бельгія… або Росія.
К: А яка роль інтернету в цьому всьому?
J.L: Звичайно, роль інтернету величезна! Особливо твіттер. Фейсбук це цікаво на локальному рівні. А твіттер – зовсім інша річ, щосекунди ти бачиш новини з усього світу. До речі, в Англії твіттер зараз вирішили цензурувати. Вони розуміють, що твіттер набагато більш свободна штука, ніж фейсбук. Вони вирішили це на рівні великої вісімки: необхідно посилити контроль над інтернетом і всіма типами соціальних мереж. Однією з перших вимог нашого руху є якраз-таки вільний інтернет. Наш сайт http://reelledemocratie.com/ нараховує більш ніж 10 000 відвідувачів на день. На твіттері є система «хештегів», так ось по світу найпопулярніший твіт учора був — #acampadamadrid, а на рівні Франції — #frenchrevolution, навіть популярніший за справу Домініка Строс-Кана та велику вісімку.
К: А яка в цілому перспектива цього руху? Яка платформа-максимум?
J.L: Змінити систему, знищити міжнародні організації типу великої вісімки, великої двадцятки, НАТО і т.д. Запропонувати Конституційну Асамблею, як це було в 1789 році, коли були складені «зошити вимог», з усіма побажаннями народу, які вдалося зібрати. Така асамблея змогла би створити нову конституцію.
К: Але це знов-таки виходить те ж саме. Ті, хто зможуть потрапити на цю асамблею, — це ж не все населення…
J.L: Звичайно, над цим треба думати! Чи повинні ми зберігати ідею певної загальної системи? Як бути, наприклад, з Євросоюзом? В ідеалі, звичайно, відміняються і ЄС, і кордони. В Тунісі, наприклад, після революції перш за все скасували кордони та впустили політичних біженців з Лівії. Але доки є хоча б одна країна, яка не бере участі в русі, кордони продовжуватимуть існувати в цій країні.
К: Ви маєте підтримку з боку якихось відомих людей чи організацій?
J.L: Нас підтримує Анонімус, офіційно! Він робить для нас відео, для всіх країн, які беруть участь у двіжі. А ще він пообіців робити хакерські атаки – не лише для того, щоб постачати нас потрібною інформацію, але й для того, щоби звузити можливості уряду. Наприклад, у Тунісі він зламав національне бюро розслідувань, типу вашого ФСБ, на два дні! Уяви, якщо те ж саме трапиться у Франції чи в Росії! Нам потрібна підтримка Анонімуса, і я дуже сподіваюсь, що за пару днів ми дізнаємося, що, наприклад, Bercy, міністерство фінансів, зламали!
К: Дуже дякую! А ти можеш наостанок дати мені пару порад? Що мені сказати росіянам, щоб вони знайшли в собі сили та бажання вийти на вулиці й приєднатися до цієї потужної міжнародної хвилі?
J.L: Росія повинна до нас приєднатися! Ми знаємо, що в вас є цікаві протестні групи і взагалі, щось відбувається, люди, здається, починають прокидатися. Треба лише не дати їм знову заснути! Ми підтримаємо вас, якщо вам буде важко. Але починати треба зараз, саме зараз! Можливо, це вперше в історії, коли починається такий двіж на світовому рівні!!! Тож якщо ви хочете щось міняти – це треба робити просто зараз!
Розмовляла Ксюша Лотус. Оригінальний текст — тут.
Скорочений переклад на українську зроблено в мережі liva_dumka
Світова карта руху:
#campmap for #worldrevolution
www.thetechnoant.info
Сайти рухів у різних країнах:
http://reelledemocratie.com/
http://www.yeswecamp.net/
http://www.acampadaparis.com/
http://elcruasanambulante.com/
Хештеги в твіттері:
Загальний рух — #globalcamp
Європейський — #europeanrevolution
Французький — #frenchrevolution
Паризький — #acampadaparis або #DRPARIS
Іспанський — #spanishrevolution
Італійський — #italianrevolution
Англійський — #Ukrevolution
Німецький — #germanrevolution
Португальський — #portuguesrevolution
Читайте також:
Не гравців, а правила гри (Міхаель Гайнрих)
Протестувати в Україні стало небезпечніше: з приходом нової влади репресій побільшало
Ненасильство неефективне (Пітер Гелдерлус)
